Післявоеєнна відбудова.Посилення сталінського режиму.

Відбудовні роботи (Відбудова) починалися відразу після відступу ворожих військ. Найбільша увага приділялася вугільно-металургійному комплексу, оскільки воєнні заводи гостро потребували палива й металу, а також відновленню електростанцій.

Протягом 1945–1946 рр. Україна одержала устаткування десятків заводів, демонтованих у радянській зоні окупації Німеччини. Почало прибувати й обладнання деяких підприємств, евакуйованих свого часу з України. До кінця 1945 р. вдалося відновити близько третини довоєнного індустріального потенціалу республікиОскільки демобілізація з армії затягувалася і робочих рук не вистачало, на початковому етапі відбудови широко використовувалася примусова праця як німецьких військовополонених, так і радянських людей. Останні залучалися шляхом трудових мобілізацій, у тому числі через оргнабір сільських трудівників, особливо молоді. З осені 1946 р. почала створюватися мережа ремісничих училищ і шкіл фабрично-заводського учнівства. Вони також комплектувалися переважно методом мобілізації.У серпні 1946 р. Верховна Рада УРСР прийняла П’ятирічний план відбудови й розвитку народного господарства. Ставилося завдання довести валовий продукт промисловості в 1950 р. порівняно з 1940 р. до 113%.Із закінченням війни радянський народ пов’язував сподівання на краще життя. Однак природа тоталітарної держави не змінилася. Керована диктатором країна вступила у воєнне протистояння з колишніми союзниками. Розгорнулася «холодна війна».

До заходів адміністративно-політичного тиску на українську парторганізацію з боку Сталіна належить направлення в Україну в березні 1947 р. Л. Кагановича й "обрання" його першим секретарем ЦК КП(б)У. Згадавши досвід Кагановича в боротьбі з націонал-ухильництвом в Україні в 1925— 1929 pp., Сталін намагався з його допомогою "навести порядок", а заодно провчити Хрущова за його "самостійність".

З прибуттям Кагановича різко погіршилася морально-політична й ідеологічна ситуація в Україні. Особливої жорстокості набуло полювання на так званих українських націоналістів. Ухвалена за його участі постанова ЦК КП(б)У "Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії України Академії наук УРСР" (серпень 1947 р.) стала маніфестом реакції і наступу на діячів української інтелігенції, яку сталінський посланець патологічно ненавидів. Методами доносів, заяв, розвінчувальних листів викривалися носії "бацил" "націоналізму" і "сепаратизму", цькувалися М. Рильський, А. Малишко, В. Сосюра, Ю. Яновський, І. Сенченко, Б. Лятошинський, Г. Таранов та інші діячі української культури.

Під безпосереднім керівництвом Л. Кагановича з квітня 1948 р. розгорнулася компанія боротьби проти "низькопоклонства" перед Заходом, а згодом і проти "космополітизму" єврейських діячів культури, зокрема проти О. Борщаківського, І. Стебуна, Є. Адельгейма та інших.

Початок десталінізації та демократизації суспільного життя.

Переломною подією в суспільно-політичному життя Радянського Союзу став ХХ з'їзд КПРС, який відбувся у лютому 1956 року. В історію цей з'їзд увійшов насамперед завдяки надзвичайно відвертій доповіді на закритому його засіданні тодішнього першого секретаря ЦК партії М.Хрущова "Про культ особи Й.Сталіна та його наслідки". З'їзд засудив широку репресивну практику тоталітарного режиму, охарактеризовану як "культ особи Й.Сталіна", гостро виступивши проти масових репресій ЗО - 40-х років.

Незважаючи на обмежену критику сталінізму, з'їзд започаткував важливі зміни у суспільстві. Боротьба за утвердження демократичних засад у всіх сферах життя, ліквідація жахливої спадщини сталінізму були оголошені стратегією політичного курсу партії.

В Україні рішення XX з'їзду КПРС були сприйняті більшістю населення з ентузіазмом і надією. Народ чекав повної правди, послідовної демократизації суспільства, гарантій від повторення трагедії. Впродовж короткого часу в республіці були знищені тисячі сталінських бюстів і пам'ятників, ім'я Сталіна було викреслено з найменувань майданів, вулиць, заводів, колгоспів, установ тощо.

перший секретар Київського міськкому партії М.Синиця, доповідаючи в ЦК КП України про підсумки обговорення доповіді М.Хрущова, категорично виступив проти критики ситуації в республіці у 40-ві - на початку 50-х років, закликав не допустити реабілітації творчих працівників, звинувачених в українському буржуазному націоналізмі. Інформація про холодну реакцію на рішення з'їзду надходила і з інших регіонів республіки. Подібного характеру записка була надіслана О.Кириченком, першим секретарем ЦК КП України, в ЦК КПРС. Критика минулого багатьма (а особливо "старою гвардією") в КПРС кваліфікувалася як наклеп на радянський лад, на керівництво партії і держави. Такий підхід значною мірою визначив і оцінку культу особи та його наслідків у суспільних науках, у художній літературі, на сторінках періодики. Тоталітарна система дозволяла критикувати свого творця суворо дозовано, у визначених нею рамках, вихід за які не допускався.