Пакт «Ріббентропа-Молотова», його наслідки.

Договір про ненапад між Німеччиною та Радянським Союзом, або Пакт Молотова — Ріббентропа — розрахована на 10 років міждержавна угода, підписана в перші години 24 серпня 1939 року (у документі зазначена дата 23 серпня) у Москві міністром закордонних справ Німеччини Йоахимом фон Ріббентропом та Головою Ради народних комісарів, народним комісаром закордонних справ СРСР В'ячеславом Молотовим у присутності посла Німеччини Вернера фон дер Шуленбурга та члена Політбюро ЦК ВКП(б), секретаря ЦК ВКП(б), члена Виконавчого комітету Комінтерну Йосипа Сталіна.

Угода спиралась на Берлінський договір 1926 року, а з ним, і на Рапалльський договір 1922 року.

Пакт гарантував нейтралітет Радянського Союзу в конфлікті Третього Рейху з Польщею та країнами Заходу, та давав можливість повернення Радянським Союзом втрачених Росією у Першій світовій війні територій.

Таємним додатковим протоколом визначались сфери взаємних інтересів обох держав у Східній Європі та поділ Польщі між ними при очікуваному у ті дні нападі Німеччини на Польщу .

Договір разом з іншими Радянсько-Німецькими угодами втратив силу 22 червня 1941 після нападу Німеччини на Радянський Союз. 1989 року З'їзд народних депутатів СРСР засудив додатковий секретний протокол договору, й визнав його нечинним з моменту підписання.

Радянсько-німецький договір мав величезні наслідки.

 1. Він зірвав на певний час спроби західних держав зіштовхнути між собою Німеччину й Радянський Союз, проте об'єктивно сприяв Німеччині в розв'язанні нової агресії в Європі.

 2. Договір відвернув напад Японії на СРСР і війну Радянського Союзу на два фронти. Японський уряд К. Хіра-нуми, який готуввся до спільної японо-німецької війни проти СРСР, після укладення договору Молотова—Ріббентропа запитав перемир'я на Халхін-Голі, а сам на знак протесту проти рішення Гітлера пішов у відставку.

 3. Не тільки Японія, а й інші союзники Німеччини були незадоволені її договором з СРСР. Італія висловила «глибоке почуття образи», Іспанія заявила про нейтралі-тет. «Антикомінтернівський пакт» не спрацював, єдність блоку агресорів у той час була підірвана.

 4. Договір Молотова—Ріббентропа (пізніше дехто на Заході називав його «пактом Сталіна—Гітлера») був вимушеним кроком, який дав можливість Радянському Союзу відтягнути війну проти себе майже на два роки, зміцнити свою обороноздатність.

 Таємний протокол до договору, що торкався інтересів і територіальної цілісності інших держав, з якими СРСР мав угоди про ненапад, означав відступ від декларованих Радянським Союзом принципів зовнішньої політики. Підписаний згодом, 28 вересня 1939 р., договір з Німеччиною про дружбу й кордони взагалі становив непрощенну помилку з боку Сталіна. Але в будь-якому разі розглядати ці документи слід з урахуванням конкретних реалій того часу.

44. Німе́цько-радя́нська війна́

Німе́цько-радя́нська війна́ — збройний конфлікт між Німеччиною та СРСР, що тривав з 22 червня 1941 року по 9 травня 1945 року. Складова Східноєвропейського театру воєнних дій Другої світової війни. В німецькій історіографії отримала назву Східного фронту (нім. Ostfront), а в радянській — Великої Вітчизняної війни. У конфлікті на боці Німеччини виступили Італія, Угорщина, Румунія, Хорватія, Болгарія, Словаччина і Фінляндія.

Бої німецько-радянської війни є одними з наймасштабніших у воєнній історії 20 століття. Війна супроводжувалася жорстокістю, масштабними руйнуваннями населених пунктів, знищенням великих груп населення, депортаціями тощо. Близько третини усіх загиблих у Другій світовій війні припадає на німецько-радянську війну. Перебіг війни обумовив поразку Німеччини, а з нею усіх країн Осі у Другій світовій війні. Результати війни спричинили посилення СРСР та сприяли створенню в Східній Європі низки залежних від нього комуністичних режимів, але в підсумку стали однією з головних причин його розпаду.

Жертвами даної війни стали, за деякими оцінками, біля 27 млн. громадян СРСР. (Офіційна кількість втрат з боку Німеччини — 13 млн. осіб. За підрахунками інституту історії України НАН України, в лавах Червоної армії загинуло 3,5-4 млн. українців, у партизанських формуваннях — від 40 до 60 тис., у загонах ОУН та УПА — понад 100 тис. Прямі людські втрати України, за оцінками цього інституту, становлять 8-10 млн, демографічні — 10-13 млн осіб.

Причини перших поразок

 У значній мірі перші поразки Червоної армії були зумовлені злочинною політикою комуністичного режиму напередодні війни. Серед багатьох її компонентів виділимо два. Передусім — це репресії в армії. Протягом, головним чином, 1937 —1938 рр. із 733 вищих командирів і політпрацівників — 579 було знищено. Із 5 маршалів розстріляно 3-х, з 10 командармів 2-го рангу — всі 10, з 57 комкорів — 50, із 186 комдивів — 154. Було репресовано або звільнено з армії 91 % командирів полків та їхніх заступників. Усього каральні органи знищили понад 47 тис. офіцерів і 1 800 генералів (з названої кількості 1/3 припадала на Київський військовий округ). Загальна кількість репресованих по Наркомату оборони з 1937 по 1939 pp. складала 3,5 — 4 млн. осіб. У результаті, на початку 1941 р. лише 7 % командно-начальницького складу мали вищу освіту, а 37 % взагалі не мали відповідної освіти. На таке становище не міг не звернути уваги А. Гітлер. Напередодні війни на одній з військових нарад він заявив: «Червона армія обезголовлена. 80 % командних кадрів знищено. Вона послаблена, як ніколи. Це основний фактор мого рішення. Потрібно воювати, доки кадри не виросли знову».

Другим фактором, котрий став безпосередньою причиною поразок Червоної армії на першому етапі війни, була якась диявольська самовпевненість И.Сталіна, що його союзник А.Гітлер у 1941 р. на Радянський Союз не нападе {ця безпечність згодом вилилася у мільйони людських жертв). Хоча підстав для такого оптимізму не було жодних. Свідченням агресивних намірів були постійні порушення німцями радянського кордону. З жовтня 1940 р. по 10 червня 1941 р. з боку Німеччини було здійснено 185 порушень кордону літаками, в т. ч. тільки за травень і 10 днів червня — 91 порушення. Причому в ряді випадків літаки пролітали над радянською територією до 100 і більше км. З 1 січня по 10 червня 1941 р. на кордоні з Німеччиною було затримано 2080 порушників, з них було викрито 183 німецьких агенти. Але замість того, щоб відповідним чином відреагувати, Сталін напередодні війни пішов на безпрецедентні поступки Гітлеру. Він дозволив німцям розшукувати на радянській території могили солдатів, що загинули в роки Першої світової війни. І от німецькі «археологи» під виглядом пошуку могил вели розвідку місцевості... в найближчому тилу радянських військ! (До речі, після розгрому Німеччини, на допиті, фельдмаршал Кейтель на питання радянського слідчого, які, на думку Кейтеля, були головні заслуги німецької розвідки перед війною, відповів: «Найпозитивнішим було те, що німецька розвідка дала повну і точну картину розташування всіх радянських військ перед початком воєнних дій у всіх прикордонних округах...»)

Цікаво, що до останнього моменту — 3 год. ранку 22 червня 1941 р. — радянські ешелони і кораблі з хлібом, рудою та іншими товарами, згідно з договором, регулярно відправлялися в Німеччину. Хоч остання ще з поч. 1941 р. припинила зворотні поставки, особливо машин і верстатів. А напередодні фашистського нападу — 20 — 21 червня — всі німецькі кораблі, котрі перебували у радянських портах, терміново, навіть недовантажені, знялися з якорів і залишили територіальні води СРСР.

Подібне безглуздя Й.Сталіна видається ще злочиннішим на тлі того, що про агресивні наміри Німеччини проти СРСР знали як у Москві, так і за кордоном. Конкретні дані про підготовку німців і їхніх союзників до війни радянські органи держбезпеки почали отримувати з листопада 1940 р. А з квітня 1941 р. така інформація, в т. ч. і про конкретну дату німецького нападу, надходила майже з 40 точок земної кулі й мало не щодня. Зокрема, радянський розвідник у Японії Р.Зорге повідомив точне число агресії за тиждень до неї. Перебіжчики з німецької сторони за кілька діб до нападу повідомляли не тільки день, а й навіть годину. Таким чином, радянське керівництво мало більш, ніж достатньо надійної інформації про воєнну загрозу. Та вся вона відкидалась як дезінформуюча, оскільки «великий вождь» виключав саму можливість того, що Гітлер наважиться розпочати війну проти СРСР до того, як розгромить Англію. Виходячи з цього, Сталін був переконаним, що розвідці вірити не можна. Тому з 1936 по 1940 р. були репресовані 5 начальників Головного розвідувального управління.

Вельми промовистим фактом у даному випадку є доповідна записка Л.Берії Й.Сталіну від 21 червня 1941 р.: «...Я, — зазначав Берія, — знову наполягаю на відкликанні і покаранні нашого посла в Берліні Деканозова, який як і раніше бомбардує мене «дезою» про те, що нібито Гітлером готується напад на СРСР. Він повідомив, що цей «напад» почнеться завтра. Те ж радирував і генерал-лейтенант В.І.Тупиков, військовий аташе в Берліні. Цей тупий генерал стверджує, посилаючись на всю берлінську агентуру, що три групи армій вермахту будуть наступати на Москву, Ленінград і Київ. Але я і мої люди, Иосифе Віссаріоновичу, твердо пам'ятаємо Вашу мудру настанову:.в 1941 р. Гітлер на нас не нападе!..» Наголосимо, що все це відбувалося за кілька годин до фашистської агресії.

Відповідальність за всі свої злочинні прорахунки напередодні війни більшовицьке керівництво переклало на плечі рядового солдата. 16 серпня 1941 р. з'явився вкрай жорстокий наказ № 270, згідно з яким з військ НКВС і держбезпеки створювалися т. зв. загороджувальні загони. Вони розташовувалися позаду бойових частин і, у випадку вимушеного відступу, але без наказу Ставки Верховного Головнокомандувача, відкривали вогонь по своїх же бійцях. Водночас, згідно з наказом, формувалися штрафні роти (від 150 до 200 чол. у кожній), куди посилали «нестійких» солдатів і молодших командирів. Звільнити зі штрафної роти могла лише смерть чи важке поранення. Бійців штрафних рот називали «смертниками», бо майже всі вони гинули.

28 липня 1942 p., коли німці проривалися до Сталінграда та Головного Кавказького хребта, Сталін підписав ще один наказ — № 227, в якому далі розвивалися положення попереднього наказу. До штрафних рот для рядового й сержантського складу додавалися штрафні батальйони (по 800 чол.) для офіцерів — від молодшого лейтенанта до полковника. «Ні кроку назад без наказу вищого командування, — говорилося в наказі. — Панікери і боягузи повинні знищуватися на місці».

Важко не погодитися з думкою відомого воєнного історика М.Коваля, що з одного боку, в умовах загальної розгубленості й сум'яття подібні суворі накази були необхідні. А з іншого — підкріплені правом розстрілу «в несудовому порядку», карною відповідальністю близьких родичів т. зв. «винуватців» та іншими заходами, вони сковували ініціативу командирів і нерідко прирікали на безплідну загибель цілі з'єднання, які з ходу кидалися в бій з боєкомплектом 4 — 5 снарядів на одну гармату, коли навіть гвинтівки мали не всі бійці і їсти не було чого. Полки зникали разом зі штабами. За 3 —4 дні боїв дивізія гинула.