Особливості формування постіндустріальних стратегій.

З останньої чверті XX ст. в структурі економіки розвинутих країн відбуваються зрушення, які свідчать про перехід цієї групи до вищої, постіндустріальної стадії економічного розвитку ( ера послуг і інформації). За наявності потужної, суперсучасної пром-ті в цих країнах стрімко зростає роль сфери послуг, яка дає більше половини ВВП і охоплює переважаючу частину зайнятих у госп-ві. ( частина ВВП в 80%, Японія - 63, Німеччина - 68, Франція- 71%). До сфери послуг відносять не тільки побутові послуги, а й транспорт, будівництво, торгівлю, кредит, освіту, охорону здоров'я, культуру та ін. Але головна увага при­діляється інформаційним послугам та кредитно-фінансовій сфе­рі. Постіндустріальний тип економіки базується на економному використанні ресурсів, на задоволенні нематеріальних потреб людей. У середині 90-х років значна частина ВВП розвинутих країн припадала на продукцію інформаційних галузей — телекомунікації, комп'ютерні центри, програмне забезпечення. В еко­номіці США 3/4 доданої вартості, створеної в промисловості, ста­новив інформаційний фактор. Слід зауважити, що сам по собі високий показник частки по­слуг у ВВП або в числі зайнятих не обов'язково свідчить про пе­рехід країни до постіндустріальної стадії. Так, у багатьох невели­ких країнах, що живуть за рахунок туризму або є офшорними зо­нами, частка послуг дуже висока: на Багамах вона становить 90 % від ВВП, у Барбадосі — 80 %, на Бермудах — 89 %. Але ці країни стадію індустріалізації обминули. Назвати їх постіндустріальними не можна бо їх економіка структурно не збалансована, сучасна промисловість відсутня. В постіндустріальних країнах частка послуг також досить висока. В Росії вона становить 56 % у ВВП, в Україні — 47, Поль­щі — 64, Казахстані — 60, Естонії — 66 %. Але це є свідоцтвом не стільки успішного розвитку сфери послуг, скільки глибокого занепаду промисловості. Найрозвиненим країнам (домінуючим) притаманні стратегії напрямлені на ще більшу оптимізацію та перебудову ек-ки на основі новітніх технологій з метою збереження і посилення технологічного лідерства, та на завоювання нових фінансових і товарних ринків.Основною метою стратегії постіндустріального розвитку економічного простору є створення умов для росту добробуту населення, який у свою чергу визначається якістю економічного, соціального й екологічного просторів. Для досягнення основної мети необхідно створити в економічному просторі умови, що сприятимуть виникненню й розвитку конкурентоспроможних підприємств, включаючи:1. сучасну інфраструктуру (зв’язок, дороги, житло, транспорт, сфера обслуговування); економічну інфраструктуру (ринкові інститути);2. умови для формування й нагромадження знань, що сприяють розвитку інновацій;3. соціальне середовище, що заохочує розвиток інновацій і продуктивну соціальну взаємодію Розбудова майбутнього суспільства є дуже складною проблемою, оскільки інформаційна революція поширюється не тільки на виробничу сферу і на всі соціальні інститути людства. Вона повинна змінити і саму людину, і перш за все характер і умови її праці. Звідси найбільш фундаментальною причиною переваги „економіки навчання» як ключової економічної концепції нового суспільства є те, що вона підкреслює високий темп економічних, соціальних і технологічних змін, які постійно тиснуть на спеціалізоване знання. Вона дає зрозуміти, що дійсно важливим  для продуктивності економіки є здатність навчатися (і забувати), а не запас (фонд)  знання.

94. Переваги і суперечності економічних стратегій у глобальному середовищі.Ознакою сучасного етапу розгортання процесів глобалізації стало посилення нерівномірності, асинхронності та диспропорційності економічного розвитку країн. Дивергенція рівнів добробуту між країнами-лідерами та аутсайдерами світового економічного розвитку, посилюється. Проблема нерівності переходить з площини національної (бідні громадяни проти багатих) в площину міжнаціональну, актуалізуючи при цьому конкуренцію національних економічних моделей щодо їх здатності забезпечити лідерство по основних макроекономічних показниках розвитку. Перевагою стратегій лідерства є економічне (Китай), соціальне (Німеччина, Швеція) або наукове-технологічне (США, Японія) домінування, завдяки якому країни-лідери нарощують свої конкурентні переваги та створюють нові унікальні. Крім того, лідерство одних країн дає імпульс менш розвиненим щодо зміни вектору свого розвитку, стимулюються виправлення притаман­них їм вад, заміна застарілих норм на більш адекватні сучас­ності. Сприймаючи новий виклик, більш слабкі країни мають мобілізуватися, поєднати власні стратегічні ресурси з до­сягненнями найбільш прогресивних зрушень. Країни-лідери створюють нові технології, які переймають менш розвинуті країни.Але доцільно зазначити, що стратегію світового економічного домінування проводять лише наймогутніші країни світу, які користуючись перевагами глобалізації та застосовуючи «право сильного», прагнуть здійснювати свій диктат у світовому геополітичному просторі задля утвердження своїх домінуючих позицій в світі. В цьому основна суперечність даної стратегії. Внаслідок високого рівня економічного розвитку країн-лідерів, їх соціально-економічній зрілості, сильного громадянського суспільства, високотехнологічному шляху розвитку вони в змозі нав’язувати свої «правила гри» на світовій арені та впливати на більш слабкі країни. Все це призводить до перетворення слабких країн на неоколоніальні сировинні придатки домінуючих країн, посилення глобальної стратифікації суспільства, інформаційної відсталості багатьох регіонів світу тощо. Серед стратегій домінування виділяють стратегію «Золотого мільярда » - стратегія експансії країн «зони прогресу», що захищають особливі інтереси, національне багатство і монопольні доходи шляхом створення спеціальної інфраструктури і режимів влади в відповідних країнах, що веде до гострої соціальної і економічної дискримінації і деградації.Провідні економічні стратегії розвитку пов’язуються зі становленням раціональної внутрішньої економічної структури як основи зовнішньої конкурентоспроможності. До чинників конкурентоспроможності у глобальному просторі неодмінно відносять складові, що не завжди можуть вимірюватись за допомогою лише економічних показників. Загальновизнаними у цьому розумінні є підходи, які сформулював ще на початку ХІХ ст. німецький економіст Ф.Ліст. Він розглядає стратегічну функцію держави через її участь у процесах інвестування і зазначає, що свідоме формування конкурентних переваг полягає у проведенні державою цілеспрямованої інвестиційної політики. Складовими такої політики мають бути:— визначення стратегії розвитку з урахуванням природного потенціалу і наявності робочої сили;— визначення пріоритетних галузей, навколо яких розвиватимуться супутні виробництва і які забезпечуватимуть у майбутньому конкурентоспроможність економіки; — створення відповідної інфраструктури; — створення кредитно-банківської системи з метою акумулювання коштів для державних та приватних інвестицій; — формування підпорядкованої визначеній меті податкової системи; — розвиток державної системи освіти і підготовка фахівців для певних галузей; — створення розгалуженої мережі державних науково-дослідних установ, які забезпечували б пріоритетні галузі новими технологіями та машинами; — ідеологічне виховання нації засобами масової інформації та через систему освіти.