Міжнародна мобільність факторів виробництва і проблема вибору національних стратегій міжнародної економічної поведінки.

Міжнародне переміщення чинників виробництва включає:

· переміщення трудових ресурсів, тобто міграцію робочої сили, викликану різницею у рівні доходів, кращими перспективами соціального просування або зайнятості та ін.;

· переміщення капітала, суть якого полягає у вилученні з обігу частини національного капітала і включенні його у виробничий процес або інший обіг в інших країнах.

Міжнародна мобільність трудових ресурсів — найбільш проста для розуміння форма руху чинників виробництва. Дійсно, коли ми говоримо про міжнародну мобільність праці, то мова йде про проблеми, пов'язані з фізичним переміщенням робочої сили з однієї країни в іншу. Більш складною формою є міжнародне переміщення капіталу, оскільки вона не тотожна переміщенню машин, устаткування, споруд і т. ін. Засоби виробництва фізично переміщу­ються між країнами як товари виробничого призначення.

Термін "міжнародний рух капіталу" означає потоки фінансових ресурсів за кордон, головним чином у вигляді: а) міжнародного кредиту та б) прямих зарубіжних інвестицій. Інакше кажучи, це передача грошей кредиторами позичальникам в інших країнах або власниками підприємств за рубежем своїм філіям або дочірні підприємствам.

                   Міжнародні потоки капіталу підрозділяються на приватні та державні. Приватні вкладення капіталу можуть бути довгострокові (облігації, акції, використання патентів або авторських прав) і короткостроковими (кредитні векселя тощо, строком до одного року і менше). Довгострокові вкладення капіталу здійснюються у вигляді: а) прямих інвестицій і б) портфельних інвестицій. Прямі інвестиції — це кредитування або придбання акцій в зарубіжному підприємстві, котре у значній мірі знаходиться у влас­ті інвестора або під його контролем.

Портфельні інвестиції — це кредитування або придбання акцій зарубіжному підприємстві, що не належить або непідконтрольне інвестору.

Причини міжнародного переміщення чинників виробництва за о суттю не відрізняються від причин міжнародної торгівлі. кожного разу, коли між країнами виникають істотні відмінності у забезпеченості чинниками виробництва, з'являється прагнення перемістити надлишкові чинники виробництва в країни, де існує дефіцит, заради отримання більшого прибутку.

71. Міжнародні стратегії економічних трансформацій на пострадянському просторі.

Складність реформування пострадянської економіки полягає в тому, що старі інструментити адмін.-командного механізму управління в осн. вже демонтовані, а нові, відп. перехідній економіці, ще далеко не задіяні.

Економічні трансформації у колишніх соціалістичних країнах почалися в 90-х роках, після розпаду політичної й економічної системи соціалізму. Стратегічною метою реформувань ставилося досягнення рівня економічного розвитку провідних країн світу, механізмом досягнення мети визначено перехід до ринкових економічних відносин. Тобто ринок виступає не самоціллю, а засобом. З»явилося два шляхи: рішуча ламка соціалістичних економічних відносин і перехід до ринкового механізму якнайшвидше («шокова терапія») – цей шлях обрали більшість країн; поступовий, еволюційний метод формування, що зберігає сильні позиції державної адміністрації, - таким чином здійснювалися реформи в Китаї, в Білорусі.

Польща була однією з перших серед країн пострадянського простору, що стала на шлях глибоких ринкових перетворень та застосувала з цією метою «шокову терапію». Відбулося різке зниження інфляції завдяки припиненню фінансування державного бюджету Центральним банком країни; лібералізація цін і зовнішньої торгівлі; впровадження конвертованості національної грошової одиниці; швидка структурна перебудова економіки проведенням прискореної приватизації; прийняття нового економічного законодавства; відкриття національної економіки для іноземних інвесторів. Шоковий метод супроводжувався болісними соціальними явищами, падінням виробництва, інфляцією, бурхливим зростанням цін, зростанням безробіття, зниженням рівня життя населення, погіршенням становища його мало захищених верств. Через декілька років становище вирівнялося, й реформи проявили свій позитивний результат.

У країнах СНД реформи проходили важче й позитивний ефект дали пізніше. Така ситуація склалася через невдале застосування методів «шокової терапії», для якої тут умови були менш сприятливими ніж у країн Східної Європи.

Держава мала монополію у всіх сферах виробництва. Приватний сектор ще не склався. Ціноутворення жорстко регламентувалося. Суб’єкти економічної діяльності не мали досвіду праці в ринкових умовах. Основними напрямками реформування стали роздержавлення власності й лібералізація цін. Основною формою власності стала колективна, а згодом збільшився приватний сектор.

Лібералізація цін призвела до інфляції нечуваних розмірів. Лише в 2 половині 90-х вдалося ввести національні валюти, приборкавши інфляцію та здійснивши грошову реформу. З 2 половини 90-х років реформи набувають більш системного та послідовного характеру. Було завершено грошову реформу, більш-менш упорядковано законодавство, поступово почав зростати приплив іноземних інвестицій. У 19996-1999 рр. спостерігається посилення державного протекціонізму в економіці. Все це підготувало підґрунтя для припинення падіння, а потім і для економічного зростання.

На сьогодні незадовільною лишається галузева структура економіки країн Східної Європи. Вкрай повільно відбувається технологічна перебудова економіки, витрати на науково-дослідні роботи недостатні. Рівень життя основної маси населення поки що значно поступається країнам Західної Європи.

Отже, стратегічною метою на сьогодні є прискорення темпів розвитку економіки й технологічна перебудова промисловості. В зовнішньоекономічному плані – активізація діяльності на зовнішніх ринках, пошук стабільної ніші для своїх товарів та послуг

У процесі ринкової трансформації в суч. умовах не можна обійтись без допомоги МВФО (СБ, МВФ і т.д.), але гол. акцент слід робити на форм. власного нац. капіталу, концентрація якого не повинна відб. хаотично, а тому країни пострад.простору нерідко приход. до співр-ва з МВФО з метою отрим. дод.фінанс. ресурсів до своєї економіки.

Поряд з поглибленням диференціації на пострад. просторі починають розгортатися й інтеграційні процеси різних рівнів. На рівні СНД міждерж. стосунки в тих формах, в яких вони відб-ся, поки що малоефективні й багато в чому неперспективні. Найбільш себе виправдовують двосторонні міжд. зв'язки. Проте останнім часом виникають і багатосторонні інтеграц. процеси, що стосуються об'єднань кількох груп держав (типу “митного союзу”, ЄЕП, ГУАМ та ін.).

72. Міжнародні урядові установи ООН і економічна доцільність координуючого впливу на окремі сфери національних економік.

Згідно зі статутом ООН метою діяльності організації в екон. сфері є здійсн.багатостороннього співр-ва в розв'язанні міжн. проблем екон. х-ру. Таке багатостороннє співр-во реалізується за допомогою таких органів ООН:

 – Генеральна Асамблея;

 – Економічна і Соціальна Рада;

 – Секретаріат ООН;

 – спеціалізовані установи ООН та міжурядові організації, пов'язані з нею.

 У стр-рі цих органів регулюванням міжн. екон., у т.ч. й торг.–екон. відносин, займ-ся:

- Генеральна Асамблея;

 – Конференція ООН з торгівлі та розвитку (ЮНКТАД);

 – Програма розвитку ООН (ПРООН);

 – Міжурядовий комітет з науки і техніки в цілях розвитку;

 – Консультативний комітет з науки і техніки в цілях розвитку;

 – Підготовчий комітет повного складу для спеціальних сесій Генеральної Асамблеї, присвячених міжнародному економічному співробітництву;

 – Всесвітня продовольча рада;

 – Світова продовольча програма;

 – Комітет з політики та програм продовольчої допомоги;

 – Комісія ООН з права міжнародної торгівлі (ЮНСІТРАЛ).

 Економічна і Соціальна рада (ЕКОСОР):

 – Комісія з транснаціональних корпорацій;

 – Регіональні комісії ООН.

 Секретаріат ООН:

 – Управління Генерального директора з питань розвитку та міжнародного економічного співробітництва;

 – Департамент з міжнародних економічних і соціальних питань;

 – Департамент з технічного співробітництва в цілях розвитку;

 – Центр ООН з ТНК;

– Міжнародний торговельний центр.

Серед цих органів найб. вплив на розвиток міжн. торгівлі мають ЮНКТАД, ЮНСІТРАЛ та Міжнародний торговельний центр. Осн. мета ЮНКТАД — сприяння міжн. торгівлі, особливо країн, що розвиваються, з метою прискорення їх екон. розвитку. Виконуючи функції міжурядового форуму, ЮНКТАД у той же час займається дослідженнями, розробкою нових концепцій і аналізом торг. політики, здійсн. рішення міжурядових органів, технічне співр-во, обмінюється інф-цією і проводить консультації.

До завдань ЮНСІТРАЛ: сприяння узгодженню та уніфікації права міжн. торгівлі; координація роботи МО, сферою діяльності яких є право міжн. торгівлі; сприяння ширшій участі держав в існуючих міжн. конвенціях і розробка нових міжн. конвенцій та ін. документів щодо права міжн. торгівлі; підготовка кадрів і надання допомоги в сфері права міжн. торгівлі країнам, що розвиваються.

Осн. ф-іями Міжнародного торговельного центру є: розвиток стр-ри заохочення торгівлі і стимулювання Е в держ. та приватному секторах; збір, обробка та розповсюдження інф-ції щодо ринкових можливостей для традиційних і нетрадиційних експортних товарів; удосконалення імпортних операцій з метою оптимального викор-ня дефіцитних ресурсів іноз. валюти шляхом застос. ефективних методів управління в сфері І; навчання держ. службовців, предс-в ділових кіл і викладачів технології експортно–імпортних операцій, проведення досліджень і вдосконалення навчально–методичних матеріалів з питань зовн. торгівлі.

Глобальне регулювання в сучасних умовах є результатом своєрідної взаємодії національних, міжнародних та наднаціональних форм і методів. У результаті світової фінансової кризи 1997-1999р., яка виявила дисбаланс між розвитком глобальної економічної діяльності ТНК та ефектом від глобального регулювання економічних процесів у рамках світового господарства, було взято курс на прискорення розвитку міжнародних інститутів та проведення радикальних реформ у вже існуючих інститутах з метою приведення їх у відповідність до о’єктивних вимого світової економіки.

Мета координаційного впливу наднаціональних інститутів – забезпечення безпеки світового співтовариства за такими напрямками:

· комплексна лібералізація та вироблення міжнародних правил для регулювання міжнародної торгівлі товарами та послугами

· регулювання міжнародних валютних відносин, платіжних балансів та міжнародної заборгованості( МВФ, Банк міжнародних розрахунків, Паризький та Лондонський клуби кредиторів)

· забезпечення структурних реформ у світовій еконосіці(ЮНІДО, СБ)

· стабілізація кон’юктури на світовому ринку сировини та продовольства

· регіональна міжнародна економічна інтеграція зі створенням наднаціональних структур регулювання економіки(ЄС, НАФТА, МЕРКОСУР)

73. Мобілізаційні моделі як форма реалізації наступальних стратегій розвитку.

Мобілізаційна модель базується на тезі про необхідність використання внутрішнього та зовнішнього потенціалів для формування основ самодостатнього динамічного розвитку країни у глобальному середовищі.

Використання внутрішнього потенціалу (перший етап) зводиться до формування раціональної, життєздатної структури виробництва (на основі відносної закритості). Кінцевим показником ефективності такої структури є досягнення певного рівню стійкості та конкурентоспроможності у глобальному просторі, високий рівень добробуту нації[1]. 

Використання зовнішнього потенціалу (другий етап) свідчить про економічну самодостатність і стійке місце у глобальному економічному просторі (ідентифікується з економічною безпекою країни), незалежність від інших економік та прорив (експансія) на зовнішній ринок завдяки використанню набутих економічних переваг. Воно полягає у залученні світових ресурсів.

                   Мобілізаційна модель - стратегія економічного прориву. М.м. базується на використ. внутр. потенціалу і на високому рівні організації процесу внутр. розвитку. (модель Сталіна, Гітлера, Мусоліні, Рузвельта...)

                   Спільні риси мобілізаційних моделей:

- інституціональність, яка виводить цю модель за межі самовирішення ек проблем, тобто така модель є виразом певної політ волі;

- синергетизм- використання однієї з інституціональних складових розвитку суспільства в якості провідної, базової в цій моделі (політика, ідеологія, особистість[2], або інш.);

- комунітарність (спільні інтереси важливіші за власні);

- конфронтаційність (с-во трактується як таке, що протистоїть глоб сер.щу);

- автарктичність - закритість формується за допомогою провідних макроекономічних форм(рівень доходів та рівномірність їхнього розподілу тощо);

- експансивність;

- стратегічне регулювання.

                   Складові м.м.:

- наявність страт. Розвитку;

- наявність пол. сили (лідера), здатної реалізувати цю стратегію, сформувавши ідеологію;

- необхідна визначальна роль держ власності;

- планування, уніфікація;

- активна кумулятивна роль держави;

- жорсткий сусп контроль за діяльністю держави і підприємців (демократизація у суч розумінні - формування потужних інституцій, здатних здійснювати такий контроль).

74. Моделі розвитку національних економік і диверсифікація світових економічних стратегій.

1) модель саморозвитку;

2) модель керованого розвитку

а) соціально-ринкове гос-во

б) планове гос-во

в) ринкове гос-во

3) некирований капітилізм.

                   Чистих моделей не буває.

                   Активність уряду, глибина втручання владних держави в економіку залежить від різних стратегічних моделей. Найбільш відомі дві: кейнсіанська –активне, монетаристська/ліберальна – загальне регулювання на макрорівні. Хоча існують і інші проміжні моделі.

Серед різноманітних нац. моделей ринкових економік вирізняють: американську (саморозвитку) , скандинавську, саксонську, японську.

Американська модель – це ліберальна ринкова модель, про яку заговорили у 90-х рр, коли лідерство в екон. зростанні перейшло до США. Ця модель будується на сис-мі сприяння усякому заохочуванню підпр-кої активності, збагаченню найб. активної частини нас-ня, на стимулюванні розвитку нової техніки і технології, найбільш перспективних і ефективних вир-в. Цю модель характеризують високий рівень прод-сті праці і масової орієнтації на досягнення особистого успіху. Вплив держави спрямований на підтримку стабільної кон’юнктури і екон. рівноваги.

Скандинавська модель (Швеція, Норвегія, Фінляндія) - колективістсько-універсалістська модель соціально-екон. розвитку на основі приватної власності і ринку. Вона відрізняється від багатьох ін. моделей сильною цілеспрямованою, більш відкритою і стійкою соц. політикою. В основі її лежить концепція функціональної соціалізації економіки, яка передб. викор-ня результатів приватнокапіталістичного підприємництва й екон. зростання на соц. вирівнювання, а також установлення виробн. демократії. Це означає широке держ. втручання в економік.

Саксонська (німецька) модель – модель соціально ринкового господарювання, яка ґрунтується на наданні всім формам гос-ва (великим, середнім, дрібним) можливості стало розвиватися й успішно конкурувати між собою. При цьому особлива увага приділяється розвитку дрібних і середніх високотехнологічних підприємств, фермерських господарств. Стимулювання конкуренції пов'язується зі створенням особливої інфр-ри, яка стримує негативний вплив ринку і капіталу, з формуванням багатошарової інституціональної структури суб’єктів соц. політики.

Японська модель – модель регульованого корпоративного капіталізму. Ця модель будується на дуже високому рівні розвитку нац. самосвідомості, переважанні інтересів нації над інтересами конкретної людини. Корпоративні принципи, ідеї і символи панують як на мікроекон., так і макроекон. рівнях. Держава забезпечує ств.сприятливих умов для госп. діяльності, стимулює динамічний розвиток найбільш перспективних галузей економіки. Малий і середній бізнес спеціально не стимулюються, але й перешкод для їх розвитку не робиться. Прискорення пром-го зростання, висока конкур-сть корпорацій на світовому ринку в ті часи забезпечувалися також за рахунок імпортування нових технологій, нарощування обсягів праці і капіталу, що застосовувалися, відносно низьких витрат на вир-во продукції. Рівень з/п, а, відповідно, і рівень життя населення в цей період суттєво відставав від росту продуктивності праці.

За підходом вітчизняних вчених існує 7 моделей:

1.Китайська модель (Китай, В’єтнам, Монголія). Трансформація ек-ки і перехід на ринкові засади передбачається в надрах старої командно-адміністр системи. Процес трансформ визначено як поступовий, тривалий, поетапний. Система держ управління й планув не ліквідується, а пристос до нових умов.

2. Угорська модель – також означає поступовий перехід до ринк відносин; ринк середовище почало формув ще в надрах командно-адм системи. Проте, на відміну від кит моделі, ком сист не зберігається, а поступово демонтується.

3. Польська модель «шокової терапії» – швидке руйнування адміністр системи управл, прискорена приватизація, максим відкритість економіки для іноземних товарів і капіталу.

4. Чеська-Словацька модель. Ек реформи спир на старі традиції ринк культури. Роздержавлення власності здійснюється м’якими, цивілізованими метод, шляхом акціонування й корпоралізації.

5. Прибалтійська модель (Естонія, Латвія, Литва). Специф її полягає в незначних масштабах нар господ й ефективного використ факторів зовн допомоги для стабілізації виробництва, споживання і фінансово-грошової системи.

6. Російська модель – ґрунтується на приватизації, роздержавленні, внаслідок чого утворюються великі ТНК олігархічного типу. Державна бюрократія зберігає сильні позиції.

7. Українська модель – де в чому подібна до російської. Специфічною рисою є досить тривалий час (практично перші десять років незалежності) пошуку оптимального стратегічн напряму, визначення стратегічної мети.

75. Моделі та стратегії розвитку країн, що розвиваються

Важливою рисою економічних політик країн, що розвиваються, було створення сприятливого інвестиційного клімату з метою залучен-ня іноземних інвестицій; зокрема, було запропоновано пільгове опо-даткування, можливість придбання нерухомої власності іноземними інвесторами. У 80–90-х роках минулого століття це сприяло інтенсив-ному надходженню інвестицій; поступово, з середини 90-х років, тем-пи іноземного інвестування почали спадати через те, що все зростаюча частина ПІІ почала прямувати на ринки розвинутих країн

Одним із стратегічних напрямів економічної політики країн, що розвиваються, є переорієнтування виробництва з імпортозамінного на експортоорієнтований. Вони значно розширили номенклатуру запропонованих на експорт товарів, перейшовши з розряду моно-функціональних у поліфункціональні.

У багатьох країнах, що розвиваються, на початковому етапі реформу-вання економіки була широко застосована модель “етатизму” – широкого втручання держави в економічні процеси, створення потужного державного сектора. Економічні ресурси опинилися в руках уряду, який постійно регулював ціни на продукцію державних підприємств, регулював курс валют, контролював зовнішню торгівлю. Для зниження безробіття на державних підприємствах штучно завищувалася чисельність робітників. Поряд з пози-тивними наслідками такої політики (наприклад, у Сінгапурі, Тайвані) мали місце й негативні; зокрема, зосередження великих ресурсів та економічної влади в руках державних чиновників часто вели до корупції.

На сучасному етапі економічного розвитку більшість країн цієї групи перейшли до неоліберальної політики. Особливо широко неоліберальна модель застосовується в країнах Латинської Америки. Вона була розроблена Економічною комісією ООН для Латинської Америки й Карибського басейну (ЕКЛАК). Ця модель, яка мала назву «периферійної економіки», передбачала структурні перетво-рення щодо формування імпортозамінної індустріалізації. Головну роль у реалізації моделі повинна була відіграти держава, але метода-ми макроекономічної політики. Імпортозамінна політика дала мож-ливість у Латинській Америці розвивати нові виробництва і підтри-мувати достатньо високі темпи економічного зростання.

Країни, що розвиваються, особливо на ранніх стадіях економічної розбудови, знаходяться у специфічному становищі. У нестабільності їхніх економічних систем закладено значний позитивний потенціал - можливість вибору, якого позбавлені розвинені економіки. Отже, вiд адекватностi, послiдовностi й комплексностi стратегії побудови ринкового середовища залежить довготермінова соцiально-економiчна ефективнiсть намiчених перетворень. Вирiшальна роль у цьому процесi належить державі, завданням якої є спрямування стихiйно дiючих ринкових законiв у конструктивне русло.

Низький початковий рівень розвитку та зародковий стан ринкової організації зумовлюють поєднання у стратегіях країн цієї групи як напрямів, характерних для ринкових економік, так і специфічних. До останніх відносяться передусім індустріалізація, імпортозаміщення, розбудова грошово-фінансової сфери та стабілізація валюти, реформа системи соціального захисту, підвищення культурно-освітнього рівня населення тощо. Такі заходи, особливо на початкових етапах, здійснюються переважно адміністративними засобами.

Стратегії економічного розвитку країн, що розвиваються, розробляються також в умовах глобалізації. Більшість країн цього типу значно відстає в економічному розви­тку, тому вони не мають часу для тривалої природної еволюції економічних структур, що відповідали б сучасним стандартам розвинутих країн. У таких умовах роль держави в регулюванні економічних процесів повинна бути істотно вищою.

Країни з перехідною (транзитивною) економікою опинили­ся в процесі глобалізації в дуже складний період свого розвитку, тому перед їх урядами, що розробляють економічні стратегії, по­стають найгостріші проблеми. Нарощування темпів глобалізації збіглося з докорінною перебудовою економічних відносин у ко­лишніх соціалістичних країнах, яка супроводжувалася падінням ви­робництва і втратою важливих позицій на світових ринках. Іншою проблемою при розробленні економічних стратегій для урядів країн перехідної економіки є знаходження оптимального співвідношення між лібералізацією зовнішньоекономічних відносин і захистом національної економіки. Із самого початку економічних реформ, тобто в першій половині 90-х років, прак­тично всі постсоціалістичні країни вдались до політики міжнаро­дної лібералізації, що виявилося, зокрема, в зниженні, а то й лік­відації митних тарифів на імпорт і експорт, усуненні перешкод на вивезення капіталу за кордон та ін. Головною метою при цьому ставилося якнайшвидше входження країни у світовий економіч­ний простір.

76. Наднаціональна координація процесів сталого розвитку

Міжн. співр-во в інтересах сталого розвитку, маючи досить розгалужену інституційну і нормативну базу, здійсн. в рамках певних міжн. установ та на базі сис-ми угод. Комплексність сталого розвитку зумовлює опосередковану причетність до цього процесу всіх без винятку орг-цій різних рівнів і спрямованості.

Провідну роль у впровадженні в життя ідеї сталого розвитку на міжн. арені відіграє ООН. Фактично, тільки в рамках ООН діє глобальний механізм узгодження політики більшості держав планети щодо заг.безпеки і переходу до сталого розвитку. Однак, взявши на себе ініціативу з впровадження політики сталого розвитку, ООН виявилася суттєво обмеженою внаслідок позиції західних держав, перш за все США.

Діяльність ООН з впровадження сталого розвитку є вкрай важливою, та вона ніколи не буде ефективною без підтримки міжнародних фінанс., торг. та ін. впливових установ (таких як МВФ, СОТ, ОЕСР), адже саме вони сьогодні визначають розвиток міжн. співт-ва. Успіх в реалізації концепції сталого розвитку залежить переважно від того, наскільки міжн. фінан. і торг. установи будуть віддані принципам сталого розвитку.

Розвиток механізмів міжн. співр-ва, покликаний сприяти реалізації сталого розвитку, з’ясовувати спільні інтереси і вирівнювати суперечності між країнами, суттєво прискорився. Зросла і кількість міжн. інст-в (з 1985 по 1999рр збільшилась на дві треті), причому їх завдання стають більш комплексними, а сфери відповідальності частково перетинаються. Число програмних документів і міжнародних договорів з різних аспектів розвитку неухильно збільшується (за оцінкою ЮНЕП, лише з проблем довкілля їх близько 500). Але із зростанням кількості договорів постала проблема дублювання, фрагментації та браку координації, що підриває ефективність системи в цілому.

Розширення співр-ва міжн. інст-цій, нац. урядів і місцевих та субнац.органів держ. управління допомогло б використати глобалізацію як засіб підтримки сталого розвитку.А для цього необхідний значно вищий ступінь транспарентності й відкритості МВФО та переговорів з питань торгівлі і охорони довкілля, які є рушієм процесу розробки глобальної політики.

Для досягнення цілей сталого розвитку у політику розвитку обов’язково повинна закладатися не лише реформа міжн. правил взаємодії в цьому питанні, а й одночасна зміна рамкових умов на нац. рівні. Вкрай необхідно повернутися до „кодексу ТНК”; розробити програму зміни структури і ф-й МО; необхідно здійснювати цілеспрямовану (за зразком політики МВФ) політику, спрямовану на реальне втілення моделі сталого розвитку; слід переглянути моделі допомоги країнам, що розв., ввести програму списання боргів за умови екологізації економіки та підвищення стандартів рівня життя населення. І врешті-решт, вибудувати ефективну систему глобального управління як спосіб організації сталого глобального поступу сус-ва.

77. Наднаціональні міжнародні і регіональні економічні регулюючі інституції та їхня роль у реалізації світових економічних стратегій.

Наднаціональні міжнародні економічні регулюючі інчтитуції– це інституції (як правило, блокових об'єднань), які здійснюють наказово-координаторські функції, і їхні постанови мають виконуватись беззаперечно. Правові інституції мають різні назви, й тому виникає необхідність у з’ясуванні основних відмінностей між ними. Міжнародні конференції, конгреси, наради в основному являють собою інститути, які виробляють норми в певних напрямках розвитку міжнародних відносин, створюють виконавчі органи, скликаються порівняно рідко, а ще рідше періодично. Наприклад, конференції ГАТТ чи валютні конференції. Бувають випадки, коли конференції переростають в організації, які до своїх назв додають слово «конференція». Наприклад, Конференція з питань тихоокеанського співробітництва.

Сучасний етап світового розвитку характеризується інституалізацією процесів регулювання економічних взаємовідносин. Глобалізація якісно змінює співвідношення національного та наднаціонального компонентів світової регулятивної системи: держави самостійно уже не в змозі реально і ефективно впливати на економічні процеси в умовах розширення і поглиблення міжнародної інтеграції підприємницьких структур і ринків. Постійно зростаючий обмін товарами, послугами, фінансовими ресурсами, інвестиціями, інноваціями все більшою мірою регулюється відповідними міжнародними інститутами, серед котрих чільне місце займають міжнародні фінансові організації (МФО).

До наднаціональних інституцій ми можемо віднести структури ООН.

Світова організація торгівлі (СОТ) – це провідна міжнародна економічна організація, членами якої вже є 153 країни, на долю яких припадає близько 96% обсягів світової торгівлі; її функціями є встановлення правил міжнародної системи торгівлі і вирішення спірних питань між країнами-членами, що підписані під близько 30-ма угодами організації. Цілі СОТ визначено в преамбулі Марракеської Угоди про утворення СОТ:

- підвищення життєвого рівня;

- забезпечення повної зайнятості;

- постійне зростання доходів і ефективного попиту;

- розширення виробництва товарів і послуг та торгівлі ними;

- оптимальне використання світових ресурсів згідно з цілями сталого розвитку;

- захист і збереження навколишнього середовища;

- забезпечення для країн, що розвиваються і найменш розвинених країн такої участі в міжнародній торгівлі, яка б відповідала потребам їх економічного розвитку

У міждержавному регулюванні валютних та кредитних відносин основна роль належить спеціальним міжнародним валютно-фінансовим організаціям, серед яких провідне місце займають Міжнародний валютний фонд, Світовий банк, Банк міжнародних розрахунків, регіональні банки та валютно-кредитні організації ЄС — Європейський інвестиційний банк, Європейський фонд валютного співробітництва, Європейський банк реконструкції та розвитку.

Міжнародний валютний фонд (МВФ) — це міжурядова валютно-кредитна організація зі сприяння розвитку міжнародної торгівлі та співробітництву у валютній сфері. Основними завданнями МВФ є:

- сприяння розвитку міжнародної торгівлі та валютного співробітництва встановленням норм регулювання валютних курсів та контролю за їх дотриманням;

- сприяння багатосторонній системі платежів та ліквідація валютних обмежень;

- надання валютних кредитів державам-членам для вирівнювання платіжних балансів;

- організація консультативної допомоги з фінансових і валютних питань.

Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР), який частіше називають Світовим банком, був заснований в липні 1944 р. на валютно-фінансовій Бреттон-Вудській конференції, що відбулася у м. Бреттон-Вудсі.

Регіональні

78. Наздоганяльні стратегії національного економічного розвитку

Керівництво держави, прийнявши концепцію наздоганяльної стратегії (економічна сис-ма, яка відстала в своєму розвитку, намагається за рахунок його прискорення пройти шлях розвинутих країн), не здатне забезп. значно вищі темпи приросту ВВП, ніж в розвинених країнах . За таких умов нац. економіці бажано забезп. 5,6–8,6% щорічного приросту ВВП, вкладати значні кошти у розробку нових сфер вир-ва НТП й досягнення високого рівня продуктивності праці, розвивати кредитний ринок і людський капітал.

Наздоганяльну стратегію надзвичайно часто обирають під час вибору інноваційної моделі розвитку національної економіки.

Ця стратегія сполучає в себе індивідуальні та коммунітариські цілі.

Дана стратегія переслідує мету наздогнати світових інноваційних лідерів. На цьому етапі інноваційна політика переслідує мету нарощування потужностей вир-ва нового технологічного укладу за рахунок ств. нових ресурсних укладів та сприяння розвиткові відп. ринків, або/та тимчасового посилення політ. впливу на інституційний комплекс із метою посилення адаптивної спроможності національної економіки до інновації, більш стрімкого досягнення позицій світових лідерів.

Даний етап не передб. виходу на світові ринки з власним інновац. товаром чи технологією, хоча й можливий. Він переслідує мету наздогнати лідерів у потужності вир-в існуючих інновації та конкурентне витіснення їхнього імпорту з відп.заповненням нац. екон. простору власною високотехн. продукцією довгострокового використання.

На даному етапі має відбуватися посилення соц.орієнтації інноваційної політики держави з метою компенсації перших негативних наслідків у соц. сфері, викликаних структурними зрушеннями.

За цих умов, держава, задав інноваційний напрям структурній перебудові економіці, має можливість плавно делегувати функції малим, середнім та крупним інноваційним фірмам, а також профспілкам для подальшого завершення структурної перебудови.

Індикатором неуспішності реалізації цього типу стратегії виступає неможливість передати державою функцій ринковим механізмам без посилення ризику виникнення некерованих кризових процесів.

79. Наслідки економічних реформ в Китаї.

Специфічною рисою економічних реформ у Китаї є те, що ринкова економіка будується під керівництвом комуністичної партії, із збереженням основних соціальних і адміністративних структур, з пануванням комуністичної ідеології як в урядових колах, так і серед широких мас населення. Це зумовило поступовість здійснення реформ, без кардинального руйнування діючої соціальної системи. Такий шлях реформування є "еволюційним".

Економічні реформи в Китаї дали вражаючі наслідки. З країни, населення якої балансувало на грані голоду, Китай швидко просувається до групи розвинутих країн. У 80-х і першій половині 90-х років пересічні темпи зростання його ВНП становили 1I-12%, валової промислової продукції - 12, сільськогосподарської продукції - 7,5, експорту - від 8 до 32%.

КНР посідає п'яте місце у списку держав із найрозвинутішою економікою і четверте - за обсягами зовнішньої торгівлі. У 2003 р. ВВП Китаю підвищився на 9,1%, рівень ВВП на душу населення вперше перевищив 1 тис. доларів США. За даними Державного статистичного управління КНР від 16 серпня 2006 року, нинішній рівень ВВП на душу населення становить 1740 доларів США.

За темпами економічного, фінансового і технологічного зростання змагатися з Китаєм сьогодні не здатна жодна з розвинутих країн. Англійський тижневик "Економіст" опублікував прогноз, у якому порівняно темпи модернізації деяких країн. Для того щоб збільшити вдвічі середній дохід на душу населення Великої Британії, потрібно 58 років, Сполучених Штатів-47 років, Японії-34 роки, Південної Кореї -11 років, а Китаю - лише 10. Якщо КНР удасться зберегти темпи зростання ВВП на душу населення на рівні 6-7%, то до 2020 р. рівень життя китайців досягне нинішнього рівня Іспанії.

9 лютого 2006 року Китай оприлюднив інформацію про те, щодо 2050 р. в країні не залишиться бідняків. За підрахунками китайських учених, до цього часу мінімальний щомісячний (!) дохід середньостатистичного китайського громадянина становитиме 1300 доларів США, а середня тривалість життя перевищить 80 років.

Китайський досвід показав, що поступовість переходу до ринкової системи і пом'якшення соціальних наслідків економічних реформ дає змогу послабити чи навіть ліквідувати анти ринкові настрої серед населення.

У керівних документах Комуністичної партії Китаю зазначено, що необхідним є науковий розвиток Китаю, слід більше уваги приділити координуванню розвитку економіки і суспільства, прискоренню розвитку соціальної сфери, встановленню рівності в суспільстві, щоб усі громадяни змогли скористатися досягненнями реформ.

Спостерігається нова для Китаю тенденція не тільки брати зарубіжні інвестиції, а й бути інвестором за кордоном. За повідомленням газети "Цзинцзи жибао" ("Економічна газета"), у 2005 р. обсяг прямих інвестицій китайських підприємств у зарубіжних країнах досяг 6,92 млрд доларів США, 1067 вітчизняних підприємств створили чи одержали дозвіл на створення за кордоном філій,, що на 28,7% більше порівняно з попереднім роком.

80. Наслідки міжнародного економічного домінування.

Країнами-лідерами по праву можнавважатитакімогутнідержави як США, Велика Британія, ФРН, Італія, Франція, Швеція, та інші. Що ж доаутсайдерів, то ними є Нігерія, Ефіопія, Афганістан, Бангладеш та багатоінших. Необхіднопідкреслити, що у цихкраїнахпроживає 80% всьогонаселеннясвіту, тоді як виробляєтьсятільки 20% світового ВВП.

Тобто, крімкогортикраїн, котрістабільнорозвиваються і не претендують на світовупершість є 2 полярно-різнігрупи держав: країни-лідери та країни-аутсайдерисучасногоекономічногосвіту. Проблема нерівностіполягаєще й в тому, що з кожнимнаступним роком розрив у рівнірозвиткустає все більшим. Пріоритетом «переможців» є рух у певному, визначеномунапрямку, вигідномувиключноїм. Цейнапрямокдопомагаєїмзбагачуватися, та, нажаль, одночасновін ставить слабкікраїни у все більш складне становище. В свою чергу, країни з низькимрівнемрозвиткупрагнутьвикористовуватиїхнійпозитивнийдосвід (тим самим автоматично ставлячи себе у статус аутсайдерів), не завждиберучи до уваги той факт, щозапровадженняпевнихзаходів з цихкраїнможе бути неефективним. Що створило позитивнийефект для економічностабільних та сильнихкраїн, може стати отруйним для держав-аутсайдерів.

Тобто першим напрямкомвзаємодіїцихдвохгруп є добровільно-примусовенав’язуваннякраїнами-лідерамисвоїхстратегій, цілей та пріоритетівіншим державам, котрі в силу свого становища змушеніїхприймати та наслідувати. Вартотакожпідкреслити, щоодночасно з насадженнямекономічних, політичнихчи будь-якихіншихцілейвідбувається і поступове та поступовестиранняетнокультурноїсвоєрідності – перехідзвичок, стилю життя, світобачення та іншихелементів.

Науково-технічна революція принесла домінуючій цивілі­зації не лише дивіденди, але і низку проблем:

— соціальне розшарування, поділ на високопрофесійних фахівців та низькокваліфікованих виконавців;

— зростання ролі елітарності;

— послаблення ролі демократичних інститутів;

— відчуження окремих осіб від сприйняття дійсності, її віртуалізація;

— зниження рівня моральних якостей в суспільстві;

— зростання злочинності;

— зростання інформаційного буму, його ролі в економічному житті.

81.Національна економіка в глобальному середовищі: стратегія автаркії і наслідки її реалізації.
 Автаркія—це ізоляція держави від зовнішньо-економічного впливу,створення незалежного господарства,яке може себе самозабезпечити без усілякої підтримки з зовні.Автаркія є вагомою противагою сьогоденному глобалізму.Платон та Аристотель визначали автаркію,як „самодостатність” і безумовно,щоб реалізувати автаркію потрібно мати змогу себе забезпечити усім необхідним для життя народних мас.Концепція автаркії була реалізована в повній мірі в докапіталістичних „суспільно-економічних формаціях”.Повна автаркія(ізоляція) може бути реалізована тільки в умовах „народного господарства”(виробництва).Зокрема автаркія була представлена на практиці в суспільствах кінніков та стоїков.Автаркія являє собоюполітику господарськоговідокремлення країни, добровільну чи вимушену ізоляцію від світового ринку. Приклад прямування до автаркії – економічна політика фашистських режимів у Німеччині та Італії, де в процесі підготовки до війни ставилося завдання досягти самозабезпечення стратегічними ресурсами. Політика автаркії проводилась і в СРСР сталінським керівництвом.Перевагами є максимально можливе самозабезпечення й самоізоляції від небезпечних впливів процесів глобалізму, сподівання на власні сили й засоби. Недоліками є можливе невиправдане сподівання на надмірну самостійність, порушення стійких зв’язків. Види с. автаркії: - абсолютна автаркія: будується закрита тоталітарна економіка. - автаркія експансії (або автаркія нац переваг): вибираються певні напрямки економіки, всі зусилля спрямовуються на розвиток цих напрямків. - автаркія структурна (визнач ряд галузей, які мають підтримку держави і забезп країні прорив на ринок). Автаркія передбачає захист економіки від панування домінуючих країн, захист її природних конкур переваг, захист від шкідливих виробництв і формування конкурентоспроможності країни на окремих напрямках розвитку. Якщо слаборозв. країна або країна, економіка якої знаходиться у кризовому стані, не може скористатися перевагами відкритості, то вона вдається до стратегії автаркії. Стратегія автаркії передбачає застосування мобілізаційної моделі розвитку. Стратегією закритості можуть скористатися тільки потужні країни. Політика автаркії є економічною політикою держав,котрі знаходяться у стані підготовки до війни та характеризуються «консервуванням» економіки, відокремленням від економіки інших держав. Риси автаркії економіки: 1. відособленість; 2. самостійно сформована технологічна структура; 3. прагнення до самостійності; 4. планова економіка; 5.ресурсоно-орієнтована економіка; 6. політичне і військове протистояння зовнішньому середовищу.

82. Національна економіка в глобальному середовищі: стратегія відкритості і наслідки її реалізації.Стратегії відкритості не вимагає від держави економічних рішень, бо за цією стратегією рішення приймають суб’єкти господ. діяльності, які вступають у відносини із такими самими суб’єктами інших країн.Відкритість полягає у зниженні або ліквідації торгівельних перешкод, у вільному доступі і транс націоналізації в цілому. Якщо відкритість економіки створює умови для перекачування ресурсів зі слаборозвинених країн у більш потужні, то автаркія передбачає захист економіки від панування домінуючих країн, захист її природних конкур переваг, захист від шкідливих виробництв і формуванняконкурентоспроможності країни на окремих напрямках розвитку. Якщо слаборозв. країна або країна, економіка якої знаходиться у кризовому стані, не може скористатися перевагами відкритості, то вона вдається до стратегії автаркії.У лібералізації зацікавленні лише потужні країни. Перевагами відкритості можуть скористатися конкурентоспром. підприємці. Тобто відкритість робить незахищеними слаборозвинуті і країни, що розв-ся перед натиском капіталу, товарів, ідей. Відкритість сама по собі не є дієвим механізмом генерації сталого економічного розвитку. Фундаментальними детермінантами економічного зростання є накопичення фізичного і людського капіталу та технологічний розвиток. Відкритість може сприяти цим детермінантам, тому що вона може зробити більш дешевими і доступними капітальні блага, сприяти передачі ідей та технологій із розвинених країн. Але це є лише потенційні її можливості, які можуть бути реалізованими за наявності інших складових. Країни, економіки яких зростають більш швидкими темпами, стають, як правило, більш відкритими. Але зворотний зв’язок — між більшою відкритістю та негайним економічним зростанням — практично не спостерігається. Одним із наслідків відкритості є неминуче прискорення розриву між рівнем доходів і добробуту окремих соціальних груп всередині країни. Відкритість робить країни більш залежними від зовнішніх шоків, що можуть спровокувати внутрішні конфлікти та політичну нестабільність