Загальнонаціональні і індивідуальні приватні економічні інтереси та їхній вплив на параметри міжнародних стратегій економічного розвитку країни.

Очевидно, що в основі економічних стратегій лежать економічні інтереси, які умовно можна класифікувати як інтереси комунітарні (або загальнонаціональні) і індивідуальні (останні часто можуть бути представлені як приватні).

                    Комунітарні економічні інтереси – це інтереси спільнот. Вони є відображенням узгоджених інтересів підсуб'єктів міжнародних економічних відносин і вступають у суперечність із інтересами зовнішнього середовища та дуже часто можуть вступати у суперечність з інтересами самих підсуб'єктів. Комунітарний національний інтерес полягає у формуванні соціально-економічної конкурентоспроможності країни, а комунітарний інтерес спільноти – у конкурентоспроможності усієї групи країн.

 Індивідуальні інтереси – це інтереси господарюючих суб'єктів, уособлені у двох рисах (прагнуть прибутковості та не визнають кордонів і комунітарних інтересів). Саме вони найбільшою мірою споріднюють усі країни, є основою уніфікації усіх стратегії.

До загальнонаціональних інтересів, як правило, відносять: непорушність конституційного ладу, суверенітет та територіальна цілісність, політична, економічна і соціальна стабільність, безумовне забезпечення законності та підтримання правопорядку, розвиток рівноправного і взаємовигідного міжнародного співробітництва.

Міжнародна економічна стратегія будь-якої держави потребує визначення ієрархії пріоритетів національних інтересів держави. Без їх чіткого визначення може виникнути невідповідність між задекларованими цілями та засобами їх реалізації.

Так, на основі комбінації двох підходів, розроблених Нюхтерляйном і Блеквілом, пріоритети національних інтересів держави можна класифікувати за чотирма категоріями: захист Батьківщин, економічне процвітання, гармонічний розвиток суспільства, створення сприятливих умов для ефективної участі країни у світовому розподілі праці

Засади стратегії економічного розвитку України шляхом європейської інтеграції.

Європейська політика сусідства відкриває нові перспективи для партнерства, економічної інтеграції та співробітництва:

- Перспектива просування за рамки партнерства до значного рівня інтеграції, включаючи участь у внутрішньому ринку ЄС та можливість для України брати зростаючу участь у ключових аспектах політик та програм Європейського Союзу

- Розширення рамок та поглиблення політичного співробітництва

- Можливість наближення законодавства в економічній сфері, відкриття економік одна одній та подальше зменшення кількості торговельних бар’єрів, що стимулюватиме інвестиції та зростання

- Збільшена фінансова підтримка: надання ЄС фінансової допомоги Україні сприятиме виконанню заходів, які визначені у даному документі. Також через Європейський інвестиційний банк надаватиметься підтримка проектам, що потребуватимуть інвестицій у інфраструктуру

- Можливості поступового відкриття або збільшення участі у певних програмах Співтовариства, що сприятиме розвитку культурних, освітніх, технічних, наукових зв’язків, а також зв’язків у сфері охорони навколишнього середовища

- Підтримка в адаптації законодавства до норм та стандартів ЄС

- Поглиблення торговельних та економічних відносин

Стратегія інтеграції України до ЄС грунтується на:

- Конституції України ;

- схвалених Верховною Радою України Основних напрямах
зовнішньої політики України та Концепції національної безпеки України

- Угоді про партнерство і співробітництво між Україною та
Європейськими Співтовариствами та їх державами - членами від 14
червня 1994 року та інших договорах, укладених між Україною та ЄС.

Основні напрями інтеграційного процесу:

1. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС, забезпечення прав людини

2. Економічна інтеграція та розвиток торговельних відносин між Україною і ЄС

3. Інтеграція України до ЄС у контексті загальноєвропейської безпеки

4.  Політична консолідація та зміцнення демократії

5. Адаптація соціальної політики України до стандартів ЄС

6. Культурно-освітня і науково-технічна інтеграція

7. Регіональна інтеграція України

8. Галузева співпраця

9. Співробітництво у галузі охорони довкілля

Засади стратегій економічного розвитку в країнах, що розвиваються.

Важливою рисою економічних політик країн, що розвиваються, було створення сприятливого інвестиційного клімату з метою залучення іноземних інвестицій; зокрема, було запропоновано пільгове оподаткування, можливість придбання нерухомої власності іноземними інвесторами. У 80–90-х роках минулого століття це сприяло інтенсивному надходженню інвестицій; поступово, з середини 90-х років, темпи іноземного інвестування почали спадати через те, що все зростаюча частина ПІІ почала прямувати на ринки розвинутих країн.

Одним із стратегічних напрямів економічної політики країн, що розвиваються, є переорієнтування виробництва з імпортозамінного на експортоорієнтований. Вони значно розширили номенклатуру запропонованих на експорт товарів, перейшовши з розряду моно-функціональних у поліфункціональні.

У багатьох країнах, що розвиваються, на початковому етапі реформування економіки була широко застосована модель “етатизму” – широкого втручання держави в економічні процеси, створення потужного державного сектора. Економічні ресурси опинилися в руках уряду, який постійно регулював ціни на продукцію державних підприємств, регулював курс валют, контролював зовнішню торгівлю. Для зниження безробіття на державних підприємствах штучно завищувалася чисельність робітників. Поряд з позитивними наслідками такої політики (наприклад, у Сінгапурі, Тайвані) мали місце й негативні; зокрема, зосередження великих ресурсів та економічної влади в руках державних чиновників часто вели до корупції.

На сучасному етапі економічного розвитку більшість країн цієї групи перейшли до неоліберальної політики. Особливо широко неоліберальна модель застосовується в країнах Латинської Америки. Вона була розроблена Економічною комісією ООН для Латинської Америки й Карибського басейну (ЕКЛАК). Ця модель, яка мала назву «периферійної економіки», передбачала структурні перетворення щодо формування імпортозамінної індустріалізації. Головну роль у реалізації моделі повинна була відіграти держава, але методами макроекономічної політики. Імпортозамінна політика дала можливість у Латинській Америці розвивати нові виробництва і підтримувати достатньо високі темпи економічного зростання.