Глобалізація і механізми реалізації стратегій розвитку

Модель глобалізації світового економічного простору, у відповідності з якою усі національні економіки повинні включатися до нього на основі формування єдиних інституційних основ – відкритості, саморегульованості, конкурентності, приватного (індивідуалістичного) інтересу. Результатом реалізації такої ідеології є подальше поглиблення економічної (політичної, соціальної, ментальної, інших) диференціації країн, їхнього поділу на домінуючі та залежні, розвинені та відстаючі.

Глобалізай процес є суперечливим і має неоднозначні прояви та наслідки. глобалізація –система, що характеризується прискоренням темпів розвитку усіх сфер суспільного життя (економічної, соціальної, політичної, державної). В основі глобалізації лежить революція в інформаційних технологіях, економічна революція, . Найхарактернішою ознакою глобалізації є посилення взаємодії і взаємозалежності в сучасному суспільстві. Проявами глобалізації також є прискорення зростання фінансової сфери в МЕД, формування системи міжнародних організацій, які разом з ТНК утворюють наднаціональний механізм управління світовою економікою, збільшення числа суб’єктів міжнародного життя, посилення відкритості національних економік, прискорення взаємодії культур.

Ці характерні прояви глобалізації слід враховувати при розробці стратегій економічного розвитку.

Стратегію розвитку країни розробляють та втілюють у життя керівні органи держави і впливові суспільні організації.Глобалізація дає змогу реалізовувати наднаціональні економічні стратегії через впливові міжнародні організації, ТНК, ТНБ.

19. Глобалізація і нове індустріальне суспільство: трансформація стратегій економічногорозвитку.

В новому індустріальному суспільстві виробництво набуває комп­лексного характеру, тобто охоплює усі підсистеми господарства. Таким чином, вона поширюється практично на всі країни світу, всі галузі виробничої та невиробничої сфер. Саме завдяки глобалізації здійснюються головні умови збалансованого еко­номічного розвитку: реалізація в матеріально-речовій та вартісній формах усіх частин валового національного продукту, піднесення якості людського розвитку тощо. Вузькість внутрішніх ринків, нестача ресурсів сировини, палива, засобів виробництва компен­суються широкою участю країн у світогосподарських процесах на основі розширення і поглиблення інтернаціоналізації виробниц­тва й обігу. Інтернаціоналізація об'єднує структурні елементи і суб'єкти світового господарства в єдине ціле. Тому вона є одним із системоутворювальних факторів світового господарства. З по­глибленням процесу інтернаціоналізації виробництва посилюється єдність світового господарства, зростає його органічна цілісність. Використовуються різні показники, що визначають якісні та кількісні аспекти інтернаціоналізації господарського життя. Серед них рівень міжнародної спеціалізації та кооперування вироб­ництва, обсяги міжнародної інвестиційної діяльності, обороту фі­нансового капіталу, спільної підприємницької діяльності, міграції робочої сили тощо.

Переваги глобалізації полягають у більш ефективному розподілі та використанні факторів виробництва, а отже – в істотному підвищенні можливостей для виробництва та споживання.

20. Глобалізація як закономірність розвитку світового господарства і як західний проект.

Захід, який дав товчок розвитку глобальної стихії, відгородився від її негативів подвійним захисним стандартом. До себе цю ринкову дозволеність західні країни фактично не застосовували.

Захід довів, що його власні інтереси виконуються однозначно. Але безграничний лібералізм та повна відкритість, які вигідні Заходу в зовнішньому аспекті, почали все в більшій мірі перетворювати слаборозвинені країни і країни перехідного періоду в глобальні жертви. Черезмірним виявилося перекачування багатства на користь Заходу на основі зростаючої нееквівалентності та глобальної несправедливості. Стало ясно, що цей катастрофічний для країн, що розвиваються та країн, що трансформуються результат є наслідком влади ринкової глобальної стихії.

Загроза зі сторони Заходу для нових країн в тому і є, що сам Захід не має розумної довгострокової стратегії і часто його політика непередбачена. Відомі західні моделі саморегулювання суспільства не підтвердили своєї абсолютної ефективності. Захід своєю політикою не сприяє гармонізації світових господарських відносин і не підтягує мир до власного економічного розвитку. За благочинною його місією приховані механізми небувалої перекачки ресурсів країн, що розвиваються на користь високо розвинутих країн.Багато дослідників дійшли висновку, що в основі стратегії Заходу відносно України лежить економічна агресія і концепція довгострокової “економічної війни”. Але разом з тим “нова стратегія” Заходу на відчуження та ізоляцію більшості постсоціалістичних країн приречена на історичний крах.

Отже,Захід послідовно просуває і реалізує свою ідеологію і стратегію «нового глобалізму» як систему інтегрованого світ.товариства і як уніфіковану систему глоб.світ.порядку

Вже десятиріччями Захід методично і послідовно просуває і реалізує свою ідеологію і стратегію «нового глобалізму» як систему інтегрованого світ.товариства і як уніфіковану систему глоб.світ.порядку. Цей новий глоб.суспільний порядок повинен, за їх замислами, працювати виключно на Захід. Називаючи світу свої уніфіковані стандарти, правила торгівлі, умови інтеграції, Захід захищає свої високі конкурентні переваги і міжн.конкурентноздатність. Таке нерівнопрв»я та несправедливість викликають негативну реакцію менш конкурентноздатних країн і викликає процеси які є протилежними інтеграції, веде до дезінтеграції і цивілізаційним конфліктам.

Неврівноваженість світ.економіки посилюється на геоеконом.рівні під впливом цивілізації Заходу, що намагається підірвати відносну стабільність і підчинити собі контроль над розвитком. Захищаючи свої глоб.інтереси західна цивілізація утворює і розвиває відповідні інтеграційні альянси.

Глобалізм як нова ідеологія і стратегія розвитку Заходу відмінює в односторонньому напрямку класичний принцип міжн.права – принцип невтручання у внутрішні справи націй та держав. Головні країни – глобалізатори, мотивуючи свіої дії відстоюванням екон.демократії і прав людини, пішли на відкрите втручання і вторгнення у країни, що розвив.з масовим застосув.воєнної сили. Вони породжують глобальний державний тероризм. При цьому державам – націям, їх суверенітету не залишається місця і ролі більшої, ніж роль підконтрольних місцевих адміністрацій.

Єдино направленість і корисливість зах.доктрин і стратегії глоб.інтеграції стало вел.загрозою для суверенітету і економ.безпекибагатох країн, у тому числі країн перех.періоду, таких як Україна і ін

21. Глобалізація як західний проект.

Найважливішим, найвпливовішим процесом у середовищі фо­рмування стратегій розвитку нині є глобалізація. Західні дослідники в галузі економіки, соціології й політології пов'язують з глобаліза­цією принципово новий етап у розвитку людства, що якісно від­різняється від попередніх історичних формацій. Зокрема, в еко­номічному вимірі процес глобалізації узгоджується з переходом від індустріального суспільства до постіндустріального. Якщо так, то стратегії економічного розвитку країн, що знаходяться ще на аграрній або індустріальній стадіях, повинні бути націлені са­ме на постіндустріальні перспективи. З глобалізацією одні фахів­ці пов'язують надії на поширення соціального прогресу в масш­табах усього людства, а інші виступають з песимістичними про­гнозами щодо майбутнього розвитку світового суспільства. Така суперечливість у поглядах на глобалізацію має як об'єктивні, так і суб'єктивні причини.

Глобалізація розглядяється як західний проект тому, що вперше використання терміну та вивчення було здійснено саме західними економістами.

Уперше термін «глобалізація» з'явився в науковому обігу два десятиліття тому, в 1983 р., в статті Т. Левіта, опуГлікованій у журналі «Гарвард бізнес рев'ю». Ним він так назвав феномен злиття ринків окремих продуктів, що виробляли багатонаціона­льні корпорації. З того часу поняття глобалізації значно розши­рилося й збагатилося дефініціями. Одне з найбільш розширених, але точних за основною ідеєю тлумачень глобалізації належить У.Т. Андерсону. В книзі «Все тепер пов'язано. Життя в першій глобальній цивілізації» він розглядає глобалізацію як «систему систем», що прискорено змінюється. Ця система охоплює не тільки економіку, але й політику, культуру і навіть біосферу¹.

Аналогічне тлумачення глобалізації надає американський до­слідник Р. Кеохане, який розглядає її як «стан світу, для якого характерні мережі взаємозалежності, що простягаються на транс­континентальні відстані. Складовими частинами цих мереж мо­жуть бути оух і вплив потоків капіталу й товарів, інформацій та ідей, людей і насильства, а також пов'язані з екологією біологіч­но ефективні субстанції» . Відповідно до цього відокремлюються чотири виміри глобалізації: економічна, військова, екологічна і соціально-культурна.

22. Глобалізація як об’єктивний процес розвитку економіки.

Глобалізація розвитку економіки на даний час проявляється через системні зрушення у динаміці світової економічної системи. Якщо раніше успіх підприємництва залежав від класичної комбінації факторів виробництва, то сьогодні це визначається складною комбінацією елементів знань, інтеграцією цих факторів і технологій, об'єднанням капіталу, інформаційних та інтелектуальних ресурсів.

Таким чином, на початок третього тисячоліття розвиток світу відбувається в рамках глобальної економічної системи. Виник глобально функціонуючий світовий виробничо-господарський механізм, складовими якого стали окремі національні економічні системи. У новій міжнародній економіці існує менше можливостей для автономної національної економіки. Глобалізація економіки призводить практично до нездатності регулювання функціонування ринку й системи виробництва на національному рівні в окремо взятій країні у відриві від світових господарських процесів й стану міжнародної кон’юнктури. Глобалізація диктує усім країнам правила щодо взаємного існування та взаємодії на міжнародному рівні, необхідні для досягнення однієї конкретно визначеної мети – створення єдиної світової глобальної економічної та політичної системи.

23. Глобалізація як стратегія і як основа транснаціоналізації світової економіки.

На сьогоднішній день глобалізація відіграє важливу роль у процесі транс націоналізації світової економіки та має значний вплив на розвиток дільності ТНК в різних країнах.

Саме завдяки глобалізації збільшується кількість ТНК, що дає змогу економікам країн переплітатися та розвиватися.

Саме на етапі транснаціоналізації інтернаціоналізованих процесів виникають виробничі комплекси, національна приналежність яких починає долати державні кордони. Ці комплекси інтегруються в могутню торгово-індустріальну транснаціональну систему, в якій лідируюча роль переходить від торгового і промислового капіталу до фінансового капіталу. Отримуючи прибуток з всіх країн світу, ТНК досить швидко нагромадили резерви валют, які сьогодні в декілька разів перевищують резерви всіх центральних банків світу разом узятих. Зрозуміло, що багато які ТНК не відмовляються отримати прибуток на обмінних валютних операціях, на операціях з корпоративними цінними паперами або на ринках державних позик. Це породжує загрозу глобальної фінансової нестабільності, жертвами якої стали, наприклад, в 1998 р. багато які азіатські країни.

24. Глобалізм і національна економіка: інтеграція і протистояння.

25. Глобальні економічні проблеми сучасності і їхнє відображення у міжнародних стратегіях економічного розвитку.

На сьогоднішній день існує ряд економічних проблем сучасності. Серед основних проблем є проблема економічної відсталості.

Загальновідомі розбіжності в оцінці значення глобалізації для

розвитку країн світу. Слід погодитися, що експансія світових

ринків у Китай, Індію та деякі інші країни, що розвиваються,

всіляко сприяла економічному зростанню цих регіонів. Численне

мільярдне населення при цьому відкрило для себе більш високі

стандарти у споживанні, освіті, охороні здоров’я. Але важко не

побачити, що для значної кількості країн глобалізація приносить

більше шкоди, ніж користі.

Таким чином, значна кількість країн все більше відстає від

розвинутих держав (за рівнем розвитку економіки та якістю

життя). Розрив між багатими і бідними країнами становить

десятки та сотні разів. За даними Світового банку, якщо в середині

ХVIII ст. (перед промисловою революцією) розрив між

найбагатшою та найбіднішою країною світу оцінювався як 5:1, то

зараз це співвідношення досягло рівня 400:1.

Бідні країни намагаються приєднатися до світової економіки,

традиційно спеціалізуючись на сільгосппродукції та мінералах.

Проте торгувати їм з кожним роком усе важче: розвинуті країни,

виступаючи за вільну торгівлю, фактично проводять

протекціоністську політику. Субсидіюючи власне сільське

господарство, вони закривають свої ринки для продукції бідних

країн.

Разом з проблемою економічної відсталості, глобальних масштабів набуває продовольча проблема. І її також можна спостерігати як у багатих,

так і у бідних країнах. Лише мешканці розвинутих країн

страждають від ожиріння та надвиробництва продуктів, а в

країнах, що розвиваються, внаслідок економічної відсталості,

демографічного вибуху та перенаселеності панує голод, нестача

продуктів, у кращому випадку, незбалансованість та

неповноцінність харчування. Також до глобальних економічних проблем можна віднести фінансові кризи, збільшення державного боргу найрозвиненіших країн світу та ін..

26. Глобальні проблеми сучасності та антикризові стратегії економічного розвитку.

Глобальні проблеми загострились настільки, що без них неможливо нині скласти реалістичне уявлення про сучасні тенденції суспільного розвитку, про майбутнє людства.

Одні вчені на Заході довільно звужують коло глобальних проблем, зводячи всю їх багатоманітність до двох-трьох. Інші вдаються до протилежних крайнощів, відносять до них проблеми, які не мають нічого спільного із світовими процесами, а стосуються тільки певних країн або окремих соціальних груп.

Усе це зумовлює необхідність докладної характеристики глобальних проблем сучасності. До них слід віднести ті, які, по-перше, мають справді планетарний, загальносвітовий характер, зачіпають життєві інтереси всіх народів і держав; по-друге, загрожують усьому людству в разі, якщо не будуть вчасно вирішені; по-третє, вимагають для свого розв'язання спільних і невідкладних зусиль усіх держав і народів.

Виходячи з динамічного характеру і складності глобальних проблем сучасності, можна припустити, що спільні зусилля держав не обов'язково швидко приведуть до повсюдного і повного вирішення їх. Глобальні проблеми мають подвійний соціоприрод-ний ха-рактер. Вони водночас і природні, і соціальні. При цьому останній елемент відіграє вирішальну роль. Адже соціальні умови розвитку визначають, по-перше, серйозність і глибину глобальних проблем, небезпечність їхнього розвитку для людства, по-друге, зміст підходів, методи і засоби вирішення цих проблем.

Найбільшими проблемами сучасності є збільшення розриву в рівнях економічного і соціального розвитку між бідними і заможніми країнами. Тому кожна країна повинно мати таку національну стратегію, яка б абсорбувала нові можливості глобалізації і противостояти зовнішньому руйнівному впливу глобалізма. Це можливо лише шляхом нарощування рівня рівня конкурентоздатності країн і виробників.  

Всі глобальні проблеми,сучасності тісно взаємопов'язані і взаємозумовлені, тому ізольоване' вирішення їх практично неможливе. Нездатність людства розв'язати хоча б одну із глобальних проблем надзвичайно негативно вплине на можливість вирішення всіх інших проблем.

27. Державна економічна внутрішня та зовнішня політика і міжнародні економічні стратегії.

Внутрішня економічна політика держави може бути на підтримку вітчизняного виробника, зменшення рівня безробіття, збільшення суми соціальної допомоги, яка надається тій частині населення, яка її потребує. До державної внутрішньої політики можна віднести підтримка розвитку малого підприємництва та надання кредитів для вже існуючих підприємств під нижчі відсотки. Щодо зовнішньої політики держави, то потрібно розуміти, що для держави є на першому плані – національний чи індивідуальний інтерес. Якщо важливим є підтримання національного інтересу, тоді стратегія держави буде будуватися на протистоянні зовнішнього економічного середовища. Проявами такої стратегії є зведення різноманітних прямих i прихованих захисних барєрів, протекціонізм. Саме в цьому випадку є присутньою стратегія автаркії.

Стратегія автаркії буває кількох видів:

- абсолютна автаркія (опір на власні сили)

- автаркія експансії (постмобілізаційна модель)

- структурна автаркія, (у рамках домовленостей зі світовою спільнотою – напівмобілізаційна модель).

Якщо навпаки, індивідуальні інтереси ставляться на перший план, то держава використовує стратегію відкритості. Стратегія відкритості не вимагає від урядів особливих політичних рішень, оскільки за цієї стратегії рішення приймають суб’єкти господарської діяльності, які вступають у міжнародні економічні відносини із такими ж суб’єктами інших країн.

Важливе значення відіграють міжнародні економічні стратегії, саме вони визначають як будуть розвиватися економіки країн світу та міжнародні регіональні об’єднання в найближчому майбутньому, а також в довгостроковій перспективі.

-

28. Досвід і реалізація стратегій економічного розвитку у провідних країнах світу.

Досвід і реалізація стратегій економічного розвитку у провідних країнах світу.
США. Головна мета стратегії: вся планета оголошується сферою інтересів США, в тому числі економічних. Відповідно до цієї мети формується міжнародна політика та стратегія розвитку. США є лідером глобалізації, спрямовуючи його в певне русло й активізуючи цей процес.
Сучасна стратегія США грунт. на ліберальній моделі. Відповідно до неї уряд здійснює економічну політику, теорет.базою якої є монетаризм, і яка втілюється з 70-х рр. ХХ ст. Так було не завжди. В осн. стратегії Рузвельта – кейсіанська теорія (була домін. в 30-х рр., під час ІІ св.в. і в повоєнні роки).
Після війни регулювальна роль держ. не тільки не знизилась, а на деякий час навіть посилилась. 1945 р., Трумен оголосив «середній курс» - його суттю було поєдн. під-кої ініціативи з держ. дія-тю в гос-ві змішаного типу.
Економічні стратегії США форм. на засадах кейсіанства до поч. 70-х рр. 1981 р., Рейган запропонував нову програму, яка базувалась на монетар. теорії. В її основі підтримка приватного під-ва при одночасному послаблені держ. втручання в мікроекон. процеси («рейгономіка», до кін.80-х).
З кін. мин. ст. в США відбув. реструктуризація економіки. Фокус на інформ. технол. і програмних продуктах.
Японія. Модель екон. роз-ку – ієрархічний корпоративізм. Ця модель формув. протягом останніх півтора століть, удосконал. Вона є основою розробки екон. стратегій країни. 1867-68 рр. революція «Мейзді» - розчистила шлях ринковим реформам. Опісля неї держ. здійснює протекц. політику, підтримуючи приватне під-во. 30-40-ві рр. ХХ ст. – політика мілітаризації економіки. Перші повоєнні роки – політика нав’язана амер. окупаційними військами: демілітар. екон., декартелізація, заверш. аграрної реформи. 1947-49 рр. – здійснена земельна реформа, фін. стабілізація, пріорітет ек. реформ – піднесення вир-ва. Роль держ. зросла. Введення індикативних планів. 70-80-ті рр. – структурна перебудова економіки, зміни в ек. політиці уряду. 90-ті рр. – суттєве гальмування ек. Японії, зростання безробіття. 1999 р. – нова стратегія розвитку економіки «великий вибух», зниження знач. ринк. важелів регулювання, зниж. подоходного податку з корпорацій.
ФРН. Стратегія Ерхарда (в основі – ідеї фрайбурзької школи) – вільна ринкова економіка, теорія «соц. ринк. ек.», неоліберальний напрям. Стратег. Мета – відновл. ек., досягн. рівня розв. держ. на новій техн. осн. Сильна роль держ. в регул. соц. відносин, підтримка ключових галузей. Криза 1966-67 рр. – формув. нової стратегії, направленої на стабіліз. ек. Політика неокейнсіанства: 5-річне фін. планування, фіскальна політика стабілізації, регул. сукупного попиту. 70-ті рр., Шмідт – стратегія «глобал. регул.». 1982 р., Коль та христ. демократи – стрим. збільш. витрат, стимул. НТП. 1999 р., Шрьодер – неоліберальний напрям, підтримка малого та сер. Бізнесу, зниж. податків.
Одним з найв. стратег. напрямів ек. розв. Нім. є її участь і європ. інтеграц. процесах.
Франція. Стратег. Політика форм. під низкою чин-ків: переваж. ролі позичкового капіталу, виключна роль держ. в регул. ек. проц., активне членство в ЄС.
В період між двома св.в. ек. політика, що тримала назву «дерижизму», спиралась на ідеї Кейнса. Після 2-ї св.в. – декілька хвиль націоналіз. й зміцнення ек. ролі держ. Стратег. мета – індустріаліз. Країни, для утрим. статусу великої держ., соц. орієнтована ринкова економіка. 60-70 рр. – лібералізація ек., мета – збалансув. держ.бюдж. 1981 р., Міттеран – нова хвиля націоналіз., значна увага індикат планув. 90-ті рр., консерватори на чолі з Шираком – стимул. прив. сектора. Уряд Жоспена – радикальні реформи, контроль цін, врегул. держбюджету, стимул. розв. ек. через зростання попиту, соц. пол-ка – 60% держвитрат. З 2007 р. уряд Саркозі – дирижизм з посиленням рин. відносин, з лібер моделлю, активна участь в європ. процесах.
ВБ. Протягом війни – жорстке регул. ек. Під час світової кризи – збільшення податків, зменш. посадових окладів та виплат безробітним. 1931 р. – відмова від фрітрейдерства та повершнення до протекц. Перші

29. Еволюція стратегій Європейського Союзу.

Договір про створення ЄСбуло підписано в 1992 р. в Маастризі (Нідерланди) керівника­ми держав і урядів 12 держав - членів Європейського Співтовтовариства,1 листопада 1993 р. договір набрав чинності. 2 жовтня 1997 р. була підписана Амстердамська угода, яку можна розгул. як удо­сконалений варіант Майстрих. угоди. У 1946 р. прем'єр-міністр Великобританії у роки вій­ни У. Черчілль заявив про необхідність створення «свого роду Сполучених Штатів Європи». Влітку 1947 р. почав діяти американський «план Маршалла» для відбудови економіки Європи. Допомогу прийняли тільки країни Західної Європи.

У 1948р. були створені: Організація європейського економічного співробітництва для керівниц­тва виконанням «плану Маршалла» (пізніше перетворена в ОЕСР) і Рада Європи (1949 р.).

9 травня 1950 р. був оприлюднений План ство­рення Європейського об'єднання вугілля та сталі, який полягав у переведенні ключових для військової індус­трії галузей під міжнародний контроль. Італія і країни Бенілюксу підтримали цю ідею, і 18 квітня 1951 р. було підписано Паризький договір між Францією, Німеччиною, Італією, Бельгією, Нідерландами та Люксембургом. Парламентсь­ка асамблея ЄОВС почала функціонувати 10 серпня 1952 р. У подальшому структура управління ЄОВС стала прообразом структури управління ЄС.

Наступним кроком стало підписання «шісткою» країн — засновників ЄОВС 25 бере­зня 1957 р. Римських угод, які заснували Європейське Економічне співтовариство (ЄЕС) і Європейське Співтовариство з атомної енергії (Євратом). Спочатку всі ці співтовариства мали окремі органи управління. Із злиттям вищого керівництва ЄОВС і Комісії ЄЕС було створено у 1967 р. інституційний прообраз сучасного Європейського Співтовариства, відомого як ЄС.

1 листопада 1993 р. набрала чинності Угода про ЄС. Відповідно до цієї Угоди засновується політичний і економічний союз, який означає проведення спільної економічної політики, а також політики в галузі безпеки і співро­бітництва у соціальній сфері. Крім того, запроваджується єдине європейське громадянство, підвищується роль Європейського парламенту, розширюються повноваження органів ЄС. Положен­ня Маастрихтської угоди були розвинуті й доповнені Амстердам­ською угодою (1997 р.). Доповнення стосувалися питань принципів демократії, прав людини, соціальної політики, міждержавного співробітництва в сфері внутрішніх справ і юсти­ції, боротьби із злочинністю, тероризмом, наркобізнесом, коруп­цією, расизмом.

Цілями ЄС стали:

утворення тісного союзу народів Європи;

сприяння збалансованому та довгостроковому ек­ономічному прогресу, особливо завдяки створенню простору без зовнішніх  кордонів;

посилення економічного та соціального співробітництва;

утворення економічного та валютного союзу і створення в перспективі єдиної валюти;

розвиток співробітництва у сфері юстиції та внутрішніх справ;

—збереження та примноження спільних надбань.

30. Еволюція стратегій розвитку економіки України.

 Україна розвивається за такими принципами – за моделлю саморозвитку капіталізму, що не розрахована на економічний прорив. Історія не наводить доказів тому, що так званий „саморозвиток” приводив до зміцнення могутності національної держави.

Що стосується України, то стратегічно вивіреної національно-мобілізаційної доктрини у неї немає і досі: розвиток трансформаційних процесів відбувається за „диким” сценарієм, а тому поступове, але досить динамічне послаблення конкурентоздатності країни на світовому ринку є логічним наслідком.

Наприклад, розгортання приватизації – провідної інституції трансформацій, як уже зазначалось, відбувалось усупереч логіці доктрини національної економічної безпеки (ця доктрина не раз декларувалась, причому саме у контексті лібералізації, хоча зазвичай, якщо брати до уваги трансформативні наміри, вона вступає з нею у антагонізм), і результатом втілення цієї програми є перехід ключових, вирішальних структуроутворюючих галузей у власність інших держав, що повністю підриває усяку основу для формування конкурентноздатної національної економіки. Це вже не просто відтік ресурсів – це повне узалежнення економіки країни.

На сьогоднішній день актуальною як в світі, так i особливо для України є мобілізаційна модель,  з використанням принципу економічного націоналізму для України, слід зазначити, що передумови використання такої моделі уже дозріли: у суспільстві зростає розуміння того, що національний суверенітет (як збереження цивілізаційної унікальності) не може бути самоціллю, а може бути тільки виразом певної ідеї: щоб стати реальністю, він потребує економічного оформлення, щоб довести свою спроможність та життєздатність – економічних аргументів. Та, найголовніше, у використанні саме такої моделі вже назріла потреба у того прошарку суспільства, що на собі відчув наслідки розмивання національно-економічних граней суспільства, і за використання у своїх приватних цілях моделі надмірної відкритості розплачується з глобальним співтовариством особистою ізоляцією

31. Економічна допомога країн-лідерів країнам з перехідною економікою як інструмент управління трансформаційними процесами у цих країнах.

Країни-лідери досить активно надають фінансову допомогу країнам з перехідною економікою, що дає змогу економікам цих країн розвиватися швидше та більш ефективніше. Приклад економічної допомоги можна привести на країнах-лідерів ЄС та Україною. Такий приклад є характерним і для інших країн, з перехідною економікою.

Значну матеріальну допомогу було надано Україні для підтрим­ки перехідного періоду у вигляді макрофінансової допомоги (під­тримка балансу платежів) шляхом надання позик. Вона спрямована на впрова­дження заходів у межах економічних реформ, на вдосконалення ядерної політики, на гуманітарну допомогу, пов'язану з проблема­ми, які виникли внаслідок Чорнобильскої катастрофи, на технічну допомогу всіх видів. Каналами надання допомоги слугували Про­грама ТАСІS та інші спец. програми. Серед інших секторів, на яких було зосереджено увагу Про­грами, були енергетика й охорона довкілля. По двох секторах (с/г і продовольство, транспорт та комунікації) спостерігалося зменшення обсягів коштів, що свідчить про зниження уваги до них у Програмі по країні. Однак значні фін. ресурси бу­ли надані Україні у формі устаткування і споруд.

Саме фінансова допомога є досить вагомим інструментом трансформаційних процесів у країнах з перехідною економікою, адже вона може мати значний вплив на збільшення фінансування важливих галузей економіки країни та підтримки тих сфер, які потребують цих грошей.

32. Економічна інтеграція як напрям світового економічного розвитку.

Як відомо міжнародна економічна інтеграція являє собою процес господарського і політичного об’єднання країн на основі розвитку глибоких стійких взаємозв’язків і розподілу праці між окремими національними господарствами, взаємодіях їх економік на різноманітних рівнях і в різноманітних формах. На макрорівні інтеграція розвивається на основі об'єднання національних економік країн, внаслідок чого виника­ють регіональні інтеграційні утворення. Основними формами ре­гіональної інтеграції є: зона преференційної торгівлі; зона вільної торгівлі; митний союз; спільний ринок; економічний і політич­ний союз. На досить високому рівні розвитку інтеграції націона­льні економіки становлять єдине ціле, що характеризується єди­ною виробничою структурою, спільною структурою регулювання з боку державних і недержавних інституцій, вільним рухом фак­торів виробництва і навіть політичною єдністю. 

33. Економічна політика України в контексті діяльності СНД.

 Україна постійно наголошує на своєму статусі асоційованого члена і ретельно уникає тісної участі у політичному та військовому співробітництві з СНД. Молдова проголосила, що її участь обмежена виключно економічною сферою. Туркменистан та Азербайджан здебільшого утримуються або відмовляються підписувати угоди СНД, брати участь у реальній кооперації.

Провідні міністерства України дійшли висновку, що підготовлені у Москві пропозиції щодо митного і монетарного союзів разом з пропозиціями Російської Федерації по приєднанню України до запропонованого економічного союзу як повноправного члена є передчасними. Особливо беручи до уваги, що пропозиції України щодо захисту економічного суверенітету країн СНД не були враховані при підготовці відповідних документів.

В умовах глибокої політичної і економічної кризи в РФ і деяких інших країнах СНД формуються потужні політичні сили, які вбачають вихід із становища, що складається, в реінтеграції держав СНД та створення на території колишнього СРСР самодостатнього геоекономічного та геополітичного простору. Наслідками для нових демократичних держав, в тому числі і для України, будуть ізоляція цього простору від загальноцивілізаційних процесів, консервування технологічної відсталості, втрата суверенітету тощо.

34. Економічна політика України в контексті розширення ЄС.

Європейське співтовариство визнало Україну як незалежну державу у 1991. На сьогодні ЄС є найбільшим інвестором і другим після Росії торговим партнером України, а також найбільшим донором безоплатної фін. допомоги. Значну матеріальну допомогу було надано Україні для підтрим­ки перехідного періоду у вигляді макрофінансової допомоги (під­тримка балансу платежів) шляхом надання позик. Вона спрямована на впрова­дження заходів у межах економічних реформ, на вдосконалення ядерної політики, на гуманітарну допомогу, пов'язану з проблема­ми, які виникли внаслідок Чорнобильскої катастрофи, на технічну допомогу всіх видів. Каналами надання допомоги слугували Про­грама ТАСІS та інші спец. програми. Серед інших секторів, на яких було зосереджено увагу Про­грами, були енергетика й охорона довкілля. По двох секторах (с/г і продовольство, транспорт та комунікації) спостерігалося зменшення обсягів коштів, що свідчить про зниження уваги до них у Програмі по країні. Однак значні фін. ресурси бу­ли надані Україні у формі устаткування і споруд. У 1998 була затверджена стратегія інтеграції України до ЄС, що має за­безпечити входження держави до європейського політичного, економічного і правового простору та отримання на цій основі статусу асоційованого члена ЄС, що є головним зовнішньополі­тичним пріоритетом України у середньостроковому вимірі. Пріоритет на найближчі роки в галузевій співпраці віддається сфері транс'європейських транспортних, електроенергетичних та інформаційних мереж, співробітництву в галузі юстиції, боротьбі з організованою злочинністю, митній справі, науково-дослідній сфері, промисловій і с/господарській кооперації тощо. Загальна стратегія ЄС щодо України ухвалена Європейською радою у 1999 р. Вона розрахована на 4 роки і є до­кументом, що закладає засади співпраці з державою, яка не є без­посереднім претендентом на вступ до Союзу. Основні положення стосуються підтримки України з боку ЄС в економічній, політичній, культурній сферах, а також у галузі юстиції і внутрішніх справ.

35. Економічне середовище, види й суб'єкти міжнародних економічних стратегій.

При розробці стратегії необхідно насамперед виходити з інтересів і можливостей своєї країни. Але в умовах глобалізації вплив міжнародного середовища, великою мірою саме економічного, на економічний розвиток країни дуже сильний
Види стратегій класифікуються за вертикальним та горизонтальним рівнями і у загальному вигляді є стратегіями:
· Глобальними
· Стратегії домінування та підпорядкування
· Стратегії поступального розвитку
Ці стратегії використовують лише розвинуті країни такі як Швеція, Швейцарія, Голландія, Франція.
· Стратегії наздоганального розвитку
· Стратегії економічного прориву
Являє собою мобілізаційну модель розвитку. Потребує мобілізації всіх зусиль заради поставленої мети.
· Стратегії виживання
Пасивна стратегія, що не потребує ні участі держави, ні активної ролі індивідів суспільства.
· Антикризові стратегії
Ця стратегія здійснюється як на глобальному, так і на мікрорівнях.
Суб’єкти міжнародних економічних стратегій
- Національні інститути та організації
- Над регіональні інститути та організації
- Наднаціональні регіональні уряди
- Національні уряди
- Менеджери ТНК
- Власники підприємств

36. Економічний глобалізм і економічний антиглобалізм у геостратегічному контексті.

Економічний «глобалізм» являє собою історичний процес, що є результатом новаторства людей і технічного прогресу. Цим терміном називають усе зростаючу ступінь інтеграції країн в усьому світі, обумовлену насамперед торговими і фінансовими потоками. Іноді під ним мається на увазі також рух людей (праці) і знань (технологій) через міжнародні кордони. Глобалізації властиві також більш широкі культурні, політичні й екологічні параметри.

Останніми роками піднялась хвиля безпрецедентного громадського опору сучасному економічному глобалізму, формується і структурується антиглобалізаційний рух, з’являються характерні в цьому плані публікації.
Активними учасниками антиглобалістичного руху є різні за цілями, формами організації і діяльності протестні (стосовно до глобалізації) групи: профспілкові, релігійні, зелені, ліві, анархісти, пацифісти та ін. Спектр їхніх антиглобалізаційних інтересів і дій, як з точки зору мотивації, так і організації є унікально різноплановим і різновекторним

.
При цьому очевидним є, по-перше, безпрецедентно зростаюча масовість руху; по-друге, його «молодіжний» характер; по-третє, неформальність відносин; по-четверте, переважно електронна основа консолідації; по-п’яте, відносна самостійність груп і організацій без чіткої централізації і «єдиного» керівництва.
Серед організаційно оформлених антиглобалізаційних груп превалюють представники розвинених країн, хоча в цей процес поступово і по-своєму зацікавлено втягуються і громадяни країн, що розвиваються, та країн із перехідними економіками.

При неупередженому аналізі видно, що функціонально антиглобалізм зосереджений на таких (далеко не нових) проблемах розвитку, як: збереження середовища нормальної життєдіяльності; захист прав людини і працівників, подолання нерівності і бідності тощо.

37. Економічний націоналізм – стратегія захисту національних економік в умовах глобалізації.

Основною з функцій економічного націоналізму є захист національної економіки. Вперше про це заговорив Ф.Ліст. він виділяє такі економічні положення економічного націоналізму.

1. Фінанси. Фінансова політика перебуває під контролем держави, регулюється її законами, але не підпорядковується державним установам. Збереження контролю національного капіталу над банківською системою.

2. Торгівля. Вільне існування внутрішнього ринку. Державне управління торгівлі в міждержавних угодах. Кожна держава захищає своїх виробників через політику протекціонізму з метою їх розвитку. Після підйому галузі промисловості - повернення до вільної торгівлі.

Важливим інструментом у процесі становлення народного господарства нації стає політика протекціонізму (обмеження надходження до країни імпортних товарів шляхом введення високого ввізного мита), а також стимулювання розвитку транспорту і технічних знань.

3. Промисловість. Державна підтримка власного виробника та стратегічно -важливих галузей промисловості. Державний контроль над ними.

У перспективі вкрай вигідно розвивати ті галузі, де сьогодні витрати поки що вищі, ніж за кордоном. Розвивати, інвестувати – ось єдина дорога зниження витрат на перспективу.

4. Сільське господарство. Опора с/г - це середнє фермерське господарство. Їм надається право володіти засобами виробництва та самостійно розпоряджатися результатами своєї праці. Їхня діяльність не має наносити шкоди національному господарству. Рівень та масштаби конкуренції зводяться до мінімуму кооперативними спілками.

5. Роль держави. Держава – основний інструмент для досягнення економічного добробуту нації та народів, які проживають на її теренах. Через це держава є цінністю для її населення. Держава – окремий гравець у господарській системі поруч з іншими її суб’єктами.

За Фрідріхом Лістом, держава повинна інвестувати в науку, освіту та транспортну систему, які виступають головними рушіями розвитку та модернізації нації й країни.

6. Основна економічна мета. Економічний розвиток нації як частини світової спільноти. Класовість не заперечується, як у марксизмі, але і не допускається безконтрольна експлуатація робітників буржуазією (власниками капіталу). Добробут окремої людини прямо залежить від добробуту нації.

7. Приватна власність. Не є священною, але сприймається як необхідність. Приватна власність надається представникам нації з метою збільшення особистого та суспільного добробуту.

38. Економічні аспекти зіткнення та взаємодії цивілізацій.

Аспекти зіткнення і взаємодії цивілізацій можна сформулювати у таку схему:

бажання мати вплив на хід подій у світі → 2. посилення ролі на світовому ринку → 3. стратегія поглинання.

Найголовнішу роль головного агресора у світі можна без вагань віднести США. Через американську фінансову могутність, ця країна «підкорює» собі інші країни, перетворюючи їх на свої колонії. США під прикриттям за демократію суспільства фактично робить країни своїми базами природних ресурсів. Що ж до Європейського союзу, він, незважаючи на свою могутність, все ж не йде шляхом США. Тут більше спостерігається взаємодія цивілізацій, хоч не без зиску для самого Євросоюзу. Безперечно першоосновою їхніх дій є бажання мати якомого більше впливу на хід подій у світі.

39. Економічні інтереси і міжнародні стратегії економічного розвитку.

Загалом економічні інтереси поділяються на:
- Комунітарні Це інтереси спільнот. Вони завжди вступають у суперечність з інтересами зовнішнього середовища і дуже часто з інтересами самих підсуб’єктів. Комуні тарний національний інтерес полягає у формуванні соціально-економічної конкурентоспроможності країни. А комунітарний інтерес спільноти – у конкурентоспроможності всієї групи країн.
- Індивідуальні. Це приватні інтереси господарських суб’єктів, що характеризуються продуктивністю та успішністю.
Надзвичайно важливо є сформувати таку стратегію, яка узгоджує національні та індивідуальні інтереси.
Стратегія економічного розвитку (економічна стратегія) країни являє собою економічну політику уряду, розраховану на тривалий строк, спрямовану на досягнення основної мети соціально-економічного розвитку. Економічна стратегія – це довгострокові, найпринциповіші, найважливіші установки, плани, наміри уряду стосовно виробництва, надходжень і витрат бюджету, податків, капіталовкладень, цін, соціального захисту. Міжнародна стратегія економічного розвитку є принциповою, концептуальною, вимірною економічною політикою, яка визначає поведінку суб’єктів міжнародної економічної системи у глобальному середовищі і водночас політику двосторонніх і багатосторонніх економічних стосунків та взаємовідносин суб’єктів міжнародної економічної діяльності.
Ці стратегії одночасно підпорядковуються глобальним реаліям і потребам національних та регіональних економік. В них відбиваються стратегічні напрямки та мета розвитку.

40. Економічні механізми підтримки екологічної рівноваги.