Фонетичне членування мови: поняття про склад; складові й нескладові звуки; наголос; проклітики й енклітики; такт (фонетичне слово).

Мовний потік розбивається на відрізки різної величини залежно від змісту, інтонування, пауз і напруги видиху повітря. У ньому, крім звуків, виділяються склади, такти і синтагми. З них фонетико-смисловими одиницями є синтагми, типово фонетичними – склади і такти.

Склад – це відрізок звукової мови, що характеризується максимумом звучання (підвищенням хвилі), обмежений мінімумом звучності (її зниження). У максимумі звучання (або у вершині складу) стоять найбільш повнозвучні фонетичні одиниці. Це – голосні і в окремих мовах сонорні, як-от у чеській мові [krk] – „карк/шия”, [prst] – „перст/палець”, у сербській [брв] – „дошка”, [брз] – „швидкий”. Вершину звучання в них становлять сонорні.

Властивість голосних і деяких приголосних бути у вершині складу робить їх складотворними, або складовими. Усі інші звуки називаються нескладотворчими, або нескладовими. Ними, як правило, виступають приголосні, крім тих сонорних, які в окремих мовах здатні утворювати склад.

Проте й деякі голосні можуть перетворюватися в нескладові. Викликається це втратою напруги видиху при вимові голосного в певних фонетичних умовах. В українській мові голосні звуки [у] (= в) та [і] (= й) виступають нескладовими у позиціях: а) перед приголосним на початку слова ([у]гору); б) в середині слова після голосного перед приголосним (за[у]тра); в) в кінці слова після голосного (пита[у]). Нескладові голосні властиві й іншим мовам, зокрема російській (и – й) та білоруській, в якій для нескладового [у] в алфавіті передбачений надрядковий знак.

Залежно від кінцевого звука – складотворчого чи нескладотворчого – розрізняють відкриті і закриті склади. У словах а/ві/а/ці/я, пра/во, се/стра склади відкриті, оскільки вони закінчуються на складотворні (голосні), у словах сон, парк, край – склади закриті, оскільки вони закінчуються нескладотворчими звуками.

Склад з початковим голосним називається неприкритим (акт), з початковим приголосним – прикритим (ніч), що необхідно враховувати при аналізі характеру складу.

Кожне слово має наголос, але в мовному потоці трапляються випадки, коли слово передає наголошеність сусідньому слову. Втрата окремими словами власного наголосу називається атонацією, або дезакцентацією.

Розрізняють два випадки перенесення наголосу.

1. Службове слово може передавати наголос наступному повнозначному слову, як-от: укр. переді мно^/ю; польськ. przy o^/kne („біля вікна”). Такий рух наголосу називається проклізою, а слово, що його втрачає, - проклітикою (від грец. proklino – „нахилятися вперед”).

2. Службові слова можуть передавати свій наголос попередньому слову, як, наприклад, зроби^/в би, прийшо^/в же. Таке перенесення наголосу називається енклізою, а слово, що втрачає наголос, енклітикою (від грец. enklino – „схилятись”).

Енклітики й проклітики разом із сусіднім словом створюють одне акцентне ціле (навколо одного наголосу групуються повнозначні або службові слова), яке називають тактом, або фонетичним словом. Приклади фонетичних слів (такту): укр. передімно^/ю; рос. по^/дгору.

5. У процесі функціонування й історичного розвитку мов їх звуки піддаються змінам. Розрізняють зміни звуків (1) фонетичні й (2) нефонетичні. Відмінність таких змін закладена в причинах, що викликають їх перебіг.

1. Якщо зміна звука пов’язана з дією властивих певній мові фонетичних чинників (наголошеністю чи ненаголошеністю, відкритістю чи закритістю складу, взаємодією сусідніх звуків), то такі процеси слід вважати фонетичними.

Внаслідок дії певних фонетичних умов, зокрема впливу фонетичних позицій, у які потрапляє звук, виникають фонетичні чергування. Такі зміни звуків у складі морфем (префікса, кореня, суфікса, флексії, включаючи і зміну звуків нулем – відсутністю звука) прийнято називати чергуванням, або альтернацією (від лат. alternatio – „чергування”), а ті звукові одиниці, що беруть участь у чергуванні, - альтернантами.

Чинними фонетичними чергуваннями в українській мові є чергування [e] з [е^и] та [и] з [и^е] : [се^/ла] – [се^ила^/], [ви^есо^/ки^еі], [ви^/соко]; в російській мові – чергування дзвінкого й глухого: [де^/да], [дет], [л^|убо^/ви], [л^|убо^/ф]. Це зразки чинних зараз чергувань.

Історичні чергування (або традиційні) були колись фонетичними, бо мали причини для їх виникнення в певну історичну добу (о, е з і; г, к, х – з, ц, с; г, к, х – ж, ч, шта ін.): коня – кінь, нога – нозі – ніжка. Залишаючись історичними, традиційними, такі зміни супроводжують морфемне розрізнення слів, вони пов’язані з граматичними явищами. Вивчаються вони в окремому мовознавчому розділі – морфонології (термін утворений від поєднання мор(фологія)+фонологія), що вивчає зв’язки морфології і фонетики.

2. Коли ж зміни звуків не залежать від фонетичних причин (наголосу, характеру складу, оточення), а зумовлені якимось іншими факторами, то їх прийнято називати нефонетичними. Так, у слові сьомий, що походить з давнього седьмый, звук [о] на місці колишнього [e] з’явився не внаслідок фонетичних причин. В українській мові звук [е] не змінювався на [о] після м’яких приголосних. Він виникає за зразком слів шостий, восьмий, внаслідок чого фонетично вирівнявся морфологічний ряд числівників: шостий, сьомий, восьмий. Таку зміну слів кваліфікують як нефонетичну.

Предметом подальшого розгляду будуть фонетичні зміни (фонетичні процеси). Прийнято виділяти дві фонетичні умови, які спричиняють зміни голосних або приголосних.

1. Перша – це дія загальних фонетичних умов, у які потрапляє голосний чи приголосний звук (наголошеність чи ненаголошеність складу, позиція перед паузою чи після неї, у кінці чи на початку слова). Зміни, що виникають внаслідок цих причин, називаються позиційними. До них треба віднести в сучасній українській мові невиразну вимову [е^и] та [и^е] в ненаголошеному складі, нескладотворчу вимову [у] та [і], напівпом’якшену вимову губних, шиплячих задньоязикових та глоткового.

Одним з поширених позиційних змін є редукція голосних (від лат.reducere – „приводити в певний стан”). Редукція – це послаблення артикуляції голосного, яке приводить до кількісно-якісних змін у ньому і навіть до повного його знеголошення. Редукції піддаються ненаголошені склади тих мов, у яких є значні відміни в силі видиху при творенні наголошених і ненаголошених складів. Як свідчать русисти, у російській мові редукуються всі голосні. Але одні з них піддаються кількісній редукції, а інші – якісній. Тільки кількісні зміни спостерігаються у вимові ненаголошених [и], [у], [ы]. Так, у словах дуть, дутье, дуновение звук [у] відрізняється в кожному випадку лише більшою чи меншою силою видиху і тривалістю: він сильний у наголошеній позиції (дуть), слабкий у першому переднаголосному складі (дутье) і короткий у другому переднаголосному складі (дуновение). Артикуляційні особливості його залишаються в основному сталими.

Ненаголошені звуки [э], [о], [а] зазнають не тільки кількісних, але й якісних змін. Для розгляду можна взяти слово молодой (вимова – [мъл^дой]), у якому звук [о] виступає відразу в трьох варіантах: у наголошеному – [о], [^] – у першому переднаголосному (чується невиразний звук, наближений до [а], але не [а]. Позиційні варіанти звука [о] відрізняються один від одного не лише слабкою чи короткою вимовою, а й тим, що мають відмінну артикуляційну характеристику: [о] – голосний заднього ряду , середнього піднесення, лабіалізований, [^] – низького піднесення, середньо-заднього ряду, не лабіалізований, [ъ] голосний середнього ряду, середнього піднесення, нелабіалізований.

В історії східнослов’янських мов відома повна редукція голосних. Голосні неповного творення, що позначалися буквами ъ („єр”), ь („єрь”), у так званих слабких позиціях (слабкою була позиції в кінці слова, перед голосним повного творення та ін.) редукувалися (давнє сын перетворилося в українській мові в син, дьня – в дня).

В історії французької мови процес послаблення післянаголосних складів ішов настільки інтенсивно, що вся післянаголосна частина старофранцузьких слів редукувалася, внаслідок чого утворився вторинний тип будови слів з наголосом на останньому складі, що спостерігається тепер у французькій мові: пор. запозичені з французької слова: візав^/і, дефі^/с, діало^/г, моноло^/г, катало^/г, парте^/р. Це стало важливою фонетичною прикметою французької мови.

Редукція, однак, властива не всім мовам. Пояснюється це відсутністю в деяких мовах значної різниці в силі (напрузі вимови) видиху голосних наголошеного і ненаголошеного складів. Таке спостерігається, наприклад, в українській мові.

До позиційних звукових змін належить також приглушення дзвінких у кінці слова. Це явище властиве не всім мовам. Наприклад, в англійській та французькій мовах жоден з кінцевих приголосних не змінює характеру у вимові. Зате в польській, російській і німецькій мовах приглушення кінцевого дзвінкого приголосного становить важливу фонетичну рису.

2. Друга вимога – сусідство звуків. Зміни, які виникають під впливом сусідства звуків, прийнято називати комбінаторними (від лат. combinare – „поєднувати, сполучати”). Якщо у мовному потоці поєднуються звуки схожого і відмінного творення, то можливі звукові зміни, спрямовані або на зближення, або на розрізнення артикуляції вимовлюваних одиниць. У першому випадку (у разі зближення) відбуваються процеси асиміляції, або уподібнювання, та акомодації, або пристосування, у другому – виникає процес дисиміляції, тобто розподібнення. Проаналізуємо їх.

Асиміляція (від лат. assimilatio – „уподібнювання”) – один з найпоширеніших у мовах світу фонетичних процесів – полягає в тому,що при вимові різних за класифікаційними ознаками звуків, що стоять поряд (найчастіше) або на деякій відстані, нервовий імпульс артикуляції одного звука впливає (часто накладається) на нервовий імпульс артикуляції іншого звука, тим самим викликаючи зміну одного звука в бік уподібнення його іншому. Такий вплив спостерігається між приголосними і приголосними або між голосними і голосними.

Асиміляція виникає тоді, коли стикаються звуки різної характеристики: приголосні дзвінкий і глухий, м’який і твердий, шиплячий і свистячий, передньоязиковий і задньоязиковий, голосні переднього і заднього ряду тощо.

Можлива асиміляція щодо твердості-м’якості, наприклад, укр. співати [с^/п^,іват^е] (за м’якістю в українській мові найбільш послідовно асимілюються [з], [с], [ц], [дз]; менш послідовно – [д]). Приголосні асимілюються також і за участю носового резонатора. Слово рос. мови обман у північноросійських діалектах вимовляється як [омман]. У ньому неносовий [б] повністю уподібнився носовому [м].

Результатом уподібнювання є зменшення несхожих рис сусідніх звуків і збільшення подібних ознак. Наприклад: вогкий – [во^/хкиі] – асиміляція за місцем і способом творення. Отже, кількість відмінних ознак зменшилася, а спільних збільшилася. Це й ілюструє процес асиміляції.

Види асиміляції розрізняють залежно від: 1) напряму її дії; 2) результату; 3) місця розташування звуків, що підлягають цьому процесу.

1) Залежно від напряму дії асиміляція буває прогресивна, при якій попередній звук уподібнює наступний, тобто його дія спрямована вперед (прогрес), і регресивна, якщо наступний звук уподібнює собі попередній, його дія скерована назад (регрес).

Факти різних мов свідчать, що частіше виникає регресивна асиміляція, наприклад: укр. молотьба [молод^/ба^/], рос. [ло^/шка] (з ложка).

Явище прогресивної асиміляції менш поширене, але саме воно діє в російській діалектній вимові слів [ван^/к’а], [кол^/к’а].

Асиміляції піддаються не лише звуки, що стоять у середині слова, але й звуки різних слів, що утворюють одне фонетичне слово: з хати - [сха^/ти^е].

2).За результатом розрізняють асиміляцію часткову і повну. Усі наведені вище приклади регресивно асиміляції становлять водночас і зразки часткової асиміляції, тобто такого уподібнення при якому звуки зближуються лише за однією чи кількома артикуляційними ознаками, але не стають тотожними.

Наслідком повної асиміляції стає перетворення двох різних звуків в абсолютно однакові: укр. розсипати – [росси^/пати^е], принісши – [при^ені^/шши^е], рос. сшить - [шшит^/], изжарить - [ижжа^/рит^/], лат. alliteratio (від adliteraio – „алітерація”), immortalis – (від inmortalis – „безсмертний”).

3). За розташуванням (за суміжністю) звуків, що взаємодіють у мовному потоці, асиміляція буває контактною (суміжною) і дистанційною (несуміжною).

Якщо вищенаведені приклади – це контактна асиміляція, то наступні – є прикладами дистанційної асиміляції: рос. чечевица (від сочевица), пепел (з попель); укр. [кужу^|х] (діал.) - (з кожух), літер. [ко^ужу^/х].

В аналізі звукових змін, зокрема асиміляції, слід дотримуватися послідовності: а) визначення типу фонетичної зміни; б) вказівка, за якою ознакою відбулася асиміляція: у голосних – за рядом, піднесенням, лабіалізацією, назалізацією; у приголосних – за місцем артикуляції, за участю голосу й шуму, за способом артикуляції, за твердістю/м’якістю, свистячістю/шиплячістю, за носовістю/неносовістю; в) завершується розгляд асиміляції визначенням її видів: прогресивна – регресивна, повна – часткова, контактна – дистанційна.

Окремим типом несуміжної прогресивної й повної асиміляції, що відбувається тільки між голосними, є явище сингармонізму, властиве тюркським і фінно-угорським мовам. Сингармонізм (від грец. syn – „разом”, harmonia – „співзвучність”) полягає в уподібнюванні голосних, що входять до складу сукфіксів, кореневому голосному. Наприклад, у турецькій мові голосні суфіксів здебільшого залежать від голосного кореня. Показовим у цьому є зміна голосного в суфіксі множини -лар (такі своєрідні суфікси тільки множини чи тільки певного відмінка – родового, давального тощо – існують у турецькій мові) залежно від того, який голосний наявний у корені. Так, наприклад, при іменникові даш („камінь”) цей суфікс виступає з голосним [а]: дашлар („камені”), бо такий голосний стоїть у корені; поєднуючись з коренем ев („будинок”), цей же суфікс набуває звука [е]: евлер („будинки”), оскільки [е] наявний у корені. За цією ознакою можна розпізнати значну кількість слів, запозичених з тюркських мов, а саме: базар, башмак, карман, кабала, набат волок, сундук, у яких спостерігаються однотипні голосні. Однак це не означає, що тюркізми існують лише в такому фонетичному оформленні. Слово башлик, буланий, орда, бариш, барсук за походженням тюркські, проте відзначеної вище гармонії голосних не мають.

Акомодація. Фонетичний процес акомодації (лат. accomodatio - „пристосування”) полягає в пристосуванні (не уподібнюванні) артикуляції одного звука до характеру творення іншого. Акомодація виникає при контактуванні приголосних і голосних. Цим вона відрізняється від асиміляції, яка є наслідком взаємодії сусідніх: приголосних і приголосних, голосних і голосних.

Пристосування спричиняє надання звукові відтінку сусіднього звука. Повного ж перетворення звука за зразком сусіднього не буває, оскільки стикаються звуки надто відмінні за творенням – голосні й приголосні.

Розрізняють акомодацію прогресивну і регресивну. Якщо екскурсія (початок артикуляції) наступного звука пристосовується до рекурсії (закінчення артикуляції) попереднього звука, то таку акомодацію називають прогресивною. У цьому випадку активно діє попередній звук, він пристосовує до себе наступний. Саме такий тип акомодації виникає в ряді слів російської мови при поєднанні твердого кінцевого префікса і початкового кореневого [и], наприклад, у слові пред + история. Початковий кореневий звук переднього ряду [и] при такому сусідстві змінює свою якість, пристосовуючись до велярної (задньоязикової) артикуляції попереднього приголосного, перетворюючись у голосний середнього ряду [ы] - [пр’эдысто^|р’иjа]. Подібне спостерігається і в словах [подыто^|жит’], [подыгра^|т’], [подыска^|т’], [сы^/знова], [сы^/змал’ства]. Це фонетичне явище закріплене на письмі: перелічені слова пишуться так, як вимовляються: предыстория, подытожить, подыграть, подыскать, сызнова, сызмальства.

Прикладом прогресивної акомодації може бути й вимова в українській мові прийменника між і займенника інший, як [м’іжи^|нши^ем] (у вимові це фонетичне слово - такт), а також [пе^ире^идисто^|р^|іjа]. Однак український правопис рекомендує передавати такі випадки на письмі за морфологічним принципом (з метою збереження морфологічного „образу” слова).

Регресивна акомодація виникає тоді, коли рекурсія попереднього звука пристосовується до екскурсії наступного. Це значить, що активним виступає наступний звук. Дія спрямовується назад, на що вказує сама назва акомодації – регресивна. Внаслідок такої акомодації в спільнослов’янську добу утворилися носові [о] та [е]. Вони виникли завдяки поєднанню в мовному потоці неносових [о] та [е] з носовими приголосними [м] та [н]. Відбулося пристосування неносової артикуляції голосних до носової артикуляції приголосних, що яскраво проявляється у вимові цих голосних як [о^м], [е^м], [о^н], [е^н]; пор.: старослов’янські д[о^м]бъ – „дуб”, з[о^м]бъ – „зуб”, м[е^н]со – „м’ясо”, п[е^н]ть- „п’ять”, які вимовлялися, як польські dąb, ząb, mięso, pięć.

Дисиміляція. Дисиміляція (від лат. dissimilatio – „розподібнювання”) – це зворотний до асиміляції процес. Він вступає в дію тоді, коли поряд чи на віддалі стоять однакові або досить близькі за характером звуки. Зробити їх відмінними – такий результат дії дисиміляції. Причини цього явища ще недостатньо з’ясовані, але незаперечно, що умовою виникнення дисиміляції виступає трудність вимови однакових чи близьких за певною характерною ознакою звуків.

За напрямом дисиміляція буває регресивною і прогресивною, за місцем розташування звуків у мовному потоці – контактною (суміжною) і дистанційною (несуміжною).

Приклади розподібнювання першого з двох близьких чи однакових звуків слід відносити до типу регресивної дисиміляції, наприклад: [хто] із [кто] (із давньосхіднослов’янського къто, а пізніше кто); [jеŷла^|нп’іŷ] (у розмовній мові) – з Євлампій; [пра^|хтика] (не літературна форма) – з практика. Оскільки в наведених прикладах розподібнювання відбувається у звуках, що стоять поряд, то такий його тип слід іменувати контактною дисиміляцією.

Випадки розподібнювання другого з двох однакових чи близьких за характером звуків становлять зразки прогресивної дисиміляції: укр. літературне срібло утворилося з давнього срібро; рос. діалектне пролубь – з давнього прорубь. Те, що розподібнюються звуки, котрі стоять на віддалі (срібло і пролубь), дає підстави визнати в цих прикладах дистанційну дисиміляцію.

Якщо розглянути характер і ступінь розподібнювання приголосних, то можна дійти висновку, що один з двох близьких або однакових приголосних розподібнюються не на будь-який з приголосних, а на досить близький звук, відмінний переважно за однією якоюсь ознакою. Так, задньоязиковий глухий зімкнений [к] у слові кто розподібнюється на задньоязиковий і глухий, але щілинний [х] (кто >хто); сонорний передньоязиковий дрижачий [р] – на сонорний і передньоязиковий, але плавний - [л] (срібро>срібло) або навпаки [л] на [р] (вельблюд>верблюд); сонорний носовий губний [м] на сонорний носовий, але передньоязиковий [н] (дамба> данба), глуха шипляча африката [ч], яка утворюється із зімкненим елементом, - на глухий шиплячий, але щілинний [ш] (ручник > рушник), подібно і в російській мові в словах что > [што], конечно > [кΛн’э^|шнΛ].

Процес дисиміляції в мовах світу спостерігається значно рідше, ніж процес асиміляції. Проте існує ряд інших фонетичних змін, зумовлених дисимілятивними тенденціями – уникати складної чи незвичної вимови звукових сполучень. Про них ітиметься далі.

Інші види звукових змін.

Відомі такі види інших звукових змін:

1. Г а п л о л о г і я – опущення одного з двох однакових або подібних складів. Слово березіль, що означало назву місяця – „березень”, походить від давньоруського березо золь, у якому один склад [зо] випав, а в другому звук [о] в закритому складі змінився на [і] (березозоль > березол > березіль). Польське mlokosos (молокосос) внаслідок гаплології перетворилося на mlokos (одне із сполучень [os] випало).

Як і інші фонетичні процеси, гаплологія має винятки. Серед них сам термін „гаплологія”, у якому поряд стоять два однакових склади (лоло), а також такі слова, як укр. орденоносець, рос. металлолом, у яких повторення складів зберігається.

2. Д і е р е з и – викидання приголосних; один з приголосних випадає:

а) у сполученні трьох приголосних у прикметниках, утворених від іменників з допомогою суфікса -н-, як-от: чесний (від чест-н-ий), навмисний (від на-в-мисл-н-ий), масний (від масл-н-ий); крім випадків закріплення на письмі спрощення груп приголосних викиданням одного з них, у мовах фіксуються численні приклади  невимовляння одного з трьох звуків, написання яких зберігається, пор.: у польській мові gardlo („горло”) вимовляється як [ґарло], srebrny („срібний”) – як [сре^/бни], у російській мові - доблестный як [до^/бл’ьсный];

б) у сполученні двох приголосних: російське обоняние з давнього обвоняние (корінь -вонь- колись означав „запах”); словацьке obodza замість obwodza („віжки”); українське четвер з колишнього четвергъ; 

в) між голосними, якщо вони піддавалися дії асиміляції: укр. добре, що походить від давнього доброе ( фонет. транскр. [до^/бройе]), у якому [й] випав, а [е] асимілював [о], внаслідок чого утворилася стягнена форма добре (добройе > доброе > добрее > добре).

3. Е п е н т е з и – це звуки, вставлені в слова. Відомі кілька видів епентез:

а) вставляння приголосних між голосними: укр. розмовне фіялка (фонет. транскр. [ф’іjа^/лка]); рос. розмовні форми [кака^/во] (від какао), [о^/п’ивум] (від опиум); укр. літературні Італія, Сицилія ([іта^/ліjа], [сици^/ліjа]) від лат. Italia, Sicilia. Вставлення приголосних у між голосній позиції відбувається в запозичених словах внаслідок їх фонетичного освоєння. Східнослов’янським мовам поєднання двох голосних у коренях не властиве. Сполуки голосних можливі лише на стикові префікса і кореня або при поєднанні двох коренів в одному слові, як-от: укр. поодинокий, доопрацювати, благоустрій; рос. соответственный, двууглекислый;

б) вставлення голосного між приголосними: розмовне укр. наравиться (з рос. нравиться), укр. літературне ґатунок (з нім. Gatung);

в) вставлення приголосних між приголосними: укр. літературне строк (від срок), розмовне страм (від срам).

4. П р о т е з и – голосні або приголосні звуки, поставлені на початку слова. Приклади протетичних приголосних: укр. літературне вогонь (з давнього огонь), гострий (з колишнього остръ); діалектні Йван (з Іван), Гандрій (з Андрій). Зразки протетичних голосних: укр. імла (з давнього мгла), іржа (зі старої форми ржа); рос. діалектне Ильвовна (з Львовна).

5. Більш складний випадок звукової зміни – м е т а т е з а (перестановка суміжних або несуміжних звуків чи складів). Прийнято вважати, що цей процес властивий, як правило, словам іншомовного походження, наприклад: рос. мрамор (з лат. marmor), укр. тарілка (з нім. Teller). Приклади, взяті зі слов’янських мов, не підтверджують цієї думки. Так, укр. суворий із суровий; укр. діалектне (Сумська обл.) зікратий – від зіркатий, де корінь -зір-; середньокарпатське тко із давнього къто; російське потчевать з’явилося з почтевать; словацьке hmla, чеське mlha з праслов’янського mьgla.

6. С у б с т и т у ц і я, або заміщення одного звука іншим, буває у випадках запозичення слів. У запозиченому слові заміщається не властивий для цієї мови звук близьким за акустичними особливостями звуком чи звукосполученням. Так, звук [ф] у багатьох словах, що прийшли в розмовну українську мову з грецької та інших західноєвропейських мов (українська мова, як і інші східнослов’янські мови, не знала звука [ф]) замінювався звуками [п], наприклад, в імені Пилип, що походить з грецького Filippos; [х], зокрема в імені Хома (з грецьк. Tomas), або звукосполученням [кв], як-от у слові квасоля, яке прийшло з польської із звуком [ф] (fasola). Ця вимова наведених слів згодом закріпилась у літературній мові.

Заміщенням є також вимова, що інколи трапляється в окремих мовців. Це, наприклад, сполучення звуків [хв] замість [ф] у порівняно недавніх запозиченнях, таких, як факт (вим. [хвакт]), ферма (вим. [хверма]), мікрофон (вим. [мікрохвон]) і под.

7. Г і п е р и з м и – своєрідний тип заміщення звуків, який припускають окремі мовці, будучи недостатньо обізнаними з нормами літературної мови. Відомо, наприклад, що дехто своєрідно реагує на зауваження про неправильну вимову іншомовних слів на зразок фокус, фантазія, факультет ([хво^/кус], [хванта^/з^/ійа], [хвакул^/те^/т]), тобто такі мовці роблять неправильний висновок: звук [ф] має заступати [хв] у всіх відомих їм словах з цим звукосполученням, навіть у питомих українських: [ф’іст], [фатати]. У цьому виявляється надмірність (гіперизм) в усуненні неточності: виправлення неправильної вимови в запозичених словах захопило і власні слова.

6. Звукові (фонетичні) закони. Поняття конвергенції й дивергенції. Названі вище позиційні й комбінаторні звукові зміни постійно супроводжували й супроводжують будь-яку мову світу. На принципах дії окремих з них формувалися звукові (фонетичні) закони, тобто регулярно здійснювані в історії мови або в сучасному її стані звукові (фонетичні) зміни. Так, в історії східнослов’янських мов у давню епоху діяв закон, за яким задньоязикові приголосні [г], [к], [х] перед голосним переднього ряду змінювалися на шиплячі м’які [ж’] , [ч’], [ш’]. За цим давнім законом в українській мові закріпилася вимова передньоязикових (тепер твердих) на місці задньоязикових перед голосними переднього ряду в таких словах, як друг – дружити, рука – доручити, рух – рушити.

Фонетичні закони діють і в сучасних мовах. Наприклад, вимова ненаголошеного о як а в білоруській мові, оглушення дзвінких у кінці слів російської мови. Цим законам підкоряється вимова будь-якого слова і будь-якої форми, як правило, винятків немає. Це означає, що фонетичні зміни мають загальний, об’єктивний характер. Лев Володимирович Щерба, відомий російський мовознавець, писав: „Закони, які керують мовними явищами, існують не менш об’єктивно, ніж закони, що керують фізичними явищами” (Щерба Л. В. Преподавание иностранных языков в средней школе. Общие вопросы методики. - М., 1947. – С. 11).

Природно, що дія фонетичних законів визначається фонетичними особливостями конкретної мови. Тому в кожній мові вони своєрідні, що відбивається на специфіці законів окремих мов і на можливості чи неможливості їх виникнення. Оскільки це так, то доводиться говорити про те, що існує обмеженість дій фонетичних законів. Вони діють лише в одній або в групі споріднених мов, а не в усіх мовах взагалі. Всеохопливих фонетичних законів немає. У цьому обмеженість їх дії в просторі.

Крім цього, дія фонетичного закону пов’язується з певними історичним періодом, протягом якого звуковий закон залишається чинним, а після нього може втратити свою силу. Так виявляється обмеженість фонетичних законів у часі. Вони діють лише в певний часовий відрізок, а не в усі епохи розвитку тієї чи іншої мови. Названий вище фонетичний закон переходу задньоязикових звуків [г], [к], [х] в [ж], [ч], [ш] і [з], [ц], [с] діяв лише в певну історичну (спільносхіднослов’янську) добу, а потім втратив свою силу. Він не діє в сучасних східнослов’янських мовах. Так у сучасних українській і російській мовах задньоязикові приголосні звуки перед голосними переднього ряду лише пом’якшуються, але не чергуються, пор.: укр. кібернетика, хімія, гігант, рос.: кино, хирург, гитара.

Однак незалежно від обмежень територіальних і часових фонетичні закони діють і визначають історичний розвиток звукової системи конкретних мов. Наслідком їх дії стають процеси конвергенції і дивергенції.

Конвергенція (від лат. convergentio – „сходження”) – це поєднання двох або кількох звуків в одному звукові, що відбувається внаслідок діяння певних звукових процесів. Так, зразок конвергенції становить поєднання в одному звукові сучасної російської мови [э] колишніх двох звукових одиниць: дифтонга (що звучав приблизно як [іе], позначуваного на письмі бувою „ять”) і монофтонга [е], пор.: [діедъ], [нести] > (суч.) [д’эт], [н’эс’т’и^|].

Другим прикладом злиття двох звуків в одному можуть бути давні німецькі дифтонги [ie] та [uo], які в літературній мові злилися з довгими голосними [i] та [u], наприклад: Lied (вим. [лііт]) – „пісня”, fuhr (вим. [фуур] – „їхав”).

Дивергенція (від лат. divergere – „виявляти розходження”) – розщеплення одного звука на два його варіанти або на два звуки. Так, внаслідок занепаду глухих (або коротких) голосних давньої доби [ъ] і [ь] звук [о] розвинувся в українській мові у відкритому складі в [о], наприклад: [ко^|н’і], в закритому – в [і]: [к’ін^|].

Визначаючи наявні в мовах світу регулярні зміни звукових одиниць, було б помилково ототожнювати їх із законами природи чи математичними законами. Не дозволяє цього зробити суспільна природа мови, яка впливає на те, що фонетичні закони не мають абсолютного характеру. У них з’являються винятки, які руйнують послідовність вияву певного закону. Регулярність змін може руйнуватися дією іншого закону, який відміняє застосування першого. Порушують дію закону запозичення з інших мов чи діалектів. Фонетичні закони руйнуються також впливом нефонтичних змін, що стаються в окремих словах.

Контрольні питання

1. Які різновиди змін звуків ви знаєте?

2. Назвіть позиційні звукові зміни, поясніть їх суть, наведіть приклади.

3. У чому відмінність між кількісною і якісною редукцією?

4. Дайте характеристику комбінаторних звукових змін. Назвіть комбінаторні зміни звуків, наведіть приклади.

5. За якими ознаками можуть акомодуватися звуки?

6. Охарактеризуйте всі різновиди асиміляції. Чим асиміляція відрізняється від дисиміляції?

7. Чим акомодація відрізняється від асиміляції?

8. Що таке сингармонізм? У яких мовах поширене це явище?

9. Наведіть приклади гаплології, діерези, епентези і метатези, субституції звуків і гіперизмів.

10. Дайте визначення фонетичних законів. Розкрийте їх сутність. Наведіть приклади конвергенції і дивергенції звуків.

Лекція № 6

Тема: Морфологічна будова слова.

План

1. Поняття морфеми.

2. Виділення морфем і встановлення їх значення.

3. Види і варіанти морфем.

4. Поняття інтерфікса.

5. Омонімія морфем.

6. Фонологічна структура морфем.

7. Словозмінна і словотвірна функції афіксів.

8. Способи вираження граматичних значень.

Література

1. Карпенко Ю. О. Вступ до мовознавства. – К.- Одеса, 1991. – С. 136 – 186.

2. Кочерган М. П. Вступ до мовознавства. – К., 2000. – С. 262 - 320.

3. Білецький А. О. Про мову і мовознавство.- К., 1997. - С. 19 - 43.

4. Ющук І. П. Вступ до мовознавства. – К., 200. – С. 93 – 118.

5. Мельничук О. С. Мова як суспільне явище і як предмет сучасного мовознавства // Мовознавство. – 1997. - №1. – С. 39-42.

6. Норман Б. У., Павленко Н. А. Введение в языкознание: Хрестоматия. – Минск, 1984.

Основні поняття теми

Активні й пасивні афікси, аломорф, афіксація, внутрішня флексія, дериваційна морфема, значеннєва одиниця, корінь, інтерфікс, інтонація, морфема, морфонема, наголос, порядок слів, префікс, продуктивні й непродуктивні афікси, редуплікація, реляційна морфема, речова морфема, службові слова, суплетивізм, суфікс, циркумфікс, формант.

1. Поняття морфеми.

М о р ф е м а (від грец. morphe – „форма”) – найменша морфологічна частина слова, що має значення. У словах школ-а, школ-и, школ-яр морфема школ- передає речове значення (навчальний заклад), морфеми –а та –и відтворюють граматичні значення: -а – значення називного відмінка однини жіночого роду; -и – значення родового відмінка однини жіночого роду; морфема –яр – служить для називання особи за заняттям, діяльністю.

М о р ф е м а – не тільки найменша морфологічна частина слова, вона є найменшою значеннєвою одиницею мови. Більшими і складнішими за неї є такі одиниці мови, як слово і речення. Кожне з них складається з менших семантичних компонентів: речення – зі слів, слова – з морфем. Поділ морфем на менші значеннєві одиниці – неможливий. М о р ф е м а – значеннєвий компонент слова, ф о н е м и – лише звукове, матеріальне його вираження. Для доведення цього звернімося до прикладу. Морфему ваз- у слові ваза можна поділити на звукові елементи <в>, <а>, <з>, з яких перший елемент становить фонему <в>. Її наявність у цій морфемі робить дану морфему відмінною від інших морфем, таких як баз- (у слові база), фаз- (у слові фаза). Конкретного ж значення фонема <в> у морфемі ваз- не має, не мають його і фонеми <б>, <ф> у морфемах баз-, фаз-. Вони є лише матеріальною основою морфем і показниками їх розрізнень, а тому не визнаються морфемами.

Морфеми відрізняються від інших значеннєвих елементів мови – слів і речень – не тільки неможливістю ділитися на менші значеннєві одиниці. Її відмінність ще й у тому, що морфема не виступає самостійною одиницею, яка автономно передає значення. Як значеннєва частина змінюваних слів морфема виявляє свою значеннєву якість лише в сполуці з іншими морфемами. Навіть у словах з так званою чистою основою, таких, як ліс, ніс, кінь, виділяються дві морфеми - наявні і нульові: ліс + 0, кінь + 0, ніс + 0. Тому в змінюваних словах щонайменше може бути лише дві морфеми. Незмінні слова – одно морфемні.

До розряду морфем відносять службові слова (артиклі, частки, прийменники, сполучники), які, не маючи самостійного лексичного значення, виконують важливу граматичну роль: вказують на граматичні значення роду, числа, умови, запитання тощо. Подібно до морфем вони беруть участь у граматичному оформленні слова. З їх участю утворюються аналітичні (складені) граматичні форми.

2. Виділення морфем і встановлення їх значення.

Морфема – це морфологічна частина слова, яка в сполуці з іншими морфемами надає слову певного значення. Кількість морфем у слові визначається тим, на скільки морфологічних частин поділяється слово.

Процедура виділення морфем полягає в зіставленні з різнокореневими й однокореневими словами, оскільки необхідно виділити регулярні, постійно виділювані елементи слів. Для прикладу візьмемо слово лісовий.

Перший крок – встановлення форм слова. Змінимо слово за відмінками: лісовий, лісового, лісовому... Утворення лише трьох форм дозволяє констатувати, що в них є морфологічні елементи, які заступають один одного (-ий, -ого, -ому) та елемент, який повторюється (лісов-). Елементи, які заступають один одного при зміні форм слова, становлять не що інше, як морфологічні складники цих форм. Вони є показниками форм прикметника, його структурними компонентами, причому кожен з компонентів самодостатній. Отже, це морфеми, або морфологічні частини аналізованого слова. Вони передають певне значення (називного, родового, давального відмінків). Доводимо це шляхом зіставлення з іншими словами, але з цими ж морфемами: степовий, гайовий, польовий, степового гайового, польового,степовому,гайовому,польовому...

Другий крок. Під цим кутом зору проаналізуємо морфологічну частину слова лісовий, яка залишилася після вилучення морфеми –ий. Чи можна стверджувати, що вона становить неподільну частину слова? Для цього необхідно вдатися до пошуку спільнокореневих слів. Таким є слово ліс. Зіставлення лісов- з ліс- дає змогу виділити морфологічну частину –ов- як морфему. Щоб підтвердити морфемний статус –ов-, подивимося, чи є в українській мові слова з цим морфологічним компонентом. До раніше наведених слів степовий, гайовий, польовий додамо береговий, річковий, у яких морфема –ов-, як і в слові лісовий, вказує на відношення до простору. Це дозволяє остаточно твердити, що –ов- є морфемою, яка не ділиться на менші морфологічні частини і служить для передачі певного значення.

Залишився компонент прикметника лісовий у вигляді ліс-. Знову задаємося питанням: це неподільна чи подільна частина слова? Оскільки вона не ділиться на менші морфологічні елементи, її слід визнати самостійною морфемою, що несе в собі речове значення ряду однокореневих слів. Так, усі слова з цим коренем, а саме: ліс, лісник, лісовий, пролісок пов’язані з поняттям лісу. Отже, -ліс- – це ще одна морфема.

Такі загальні вимоги до виділення морфем і встановлення їх значеннєвої функції.

Тим часом у деяких словах трапляються нерегулярні, спорадичні (випадкові), одиничні морфеми. Вони виділяються при зіставленні спільноморфемних за смислом слів, але в різнокореневих словах не повторюються. Наприклад, у слові української мови козел виділяється одинична морфема –ел (пор. коза), у слові російської мови бахвалиться вичленовується елемент ба- (пор. хвалиться). Їх значення осмислюється разом з головною морфемою, що передає смисл споріднених слів. У словах з іншими коренями виділені морфеми –ел та ба- не функціонують.

Види і варіанти морфем.

Залежно від семантичної і граматичної ролі в слові морфеми поділяються на два види: кореневі й афіксальні, відповідно – корінь і афікси.

К о р і н ь – єдина обов’язкова для кожного слова морфема, яка є носієм речового значення у граматичних формах того ж самого слова і в споріднених (інакше - однокореневих) словах, у яких вона є стрижневою. Проілюструвати це можна ланцюгом слів української мови зима (словоформи: зима, зими, зимою), зимовий, зимовник, зимувати, перезимувати, в яких усі слова, хоч і мають індивідуальний зміст, речово пов’язані коренем –зим-. У них він становить основну смислову частину слова.

Найчастіше корінь поєднується з іншими матеріально вираженими морфемами, як у наведених вище словах (-и, -і, -ою; -ов-, ник-, -ува-, пере-). Рідше корінь бере участь у творенні слова без матеріально вираженої морфеми, наприклад: укр. дім0, кіт0, сад0.

Іноді корінь називають незмінною частиною слова. Таке визначення виникло не випадково: численні приклади підтверджують його: пор. укр. дід – дідок – дідусь – прадід – дідівський; сміливий – сміливіший – найсміливіший; два – двох – двадцять; долати – здолати – подоланий. Але ж у мовах світу існує не менше зразків слів, корінь яких не залишається незмінним і у випадках словозміни (укр. берег – на березі; рос. лететь - лечу), і при словотворенні (укр. берег – прибережний; рос. лететь - полёт). Такі фонетичні видозміни однієї морфеми називають варіантами морфем, або аломорфами (від грец. allos – „інший” і морф). Приклади аломорфів: укр. –ход-, -ходж- (ходити, ходжу); рос. -друг-,    -друж-, -друзь- (друг, дружба, друзья); біл. –гар-, -гор- (гара, горка).

А ф і к с и (від лат. affixus – „прикріплений”, „причеплений”) – морфеми, що прикріплюються до кореня або вставляються в нього і видозмінюють його. За цією властивістю їх називають формантами. Не будучи самостійними одиницями, вони завжди пов’язані з коренем і виконують словозмінну або словотвірну роль.

За місцем у слові щодо кореня афікси поділяються на префікси (від лат. praeffigo – „те, що перед чимось”) – морфеми, що стоять перед коренем (укр. зайти, прийти, зійти; англ. impossible – „неможливий”; нім. аufstehen – „вставати”); інфікси (від лат. infixus - „уставлений”) – морфеми, що вставляються в корінь слова (англ. stand – „стояти” при stood – „стояв”); постфікси (від лат. postfixus – „те, що розташоване після чогось”)- морфеми, що стоять після кореня; конфікси (від лат. confixus – „разом узятий”), або циркумфікси (від лат. circum – „навколо”), морфеми, що складаються з двох частин, одна з яких стоїть перед, друга після кореня (у німецькій мові ge- … -t, наприклад, у формі дієприкметника gemacht – „зроблений”); інтерфікси (штучно утворене від лат. inter – „поміж”, „між” і лат. fixus – „прикріплений”).

Інтерфікси вичленовуються (1) у складних словах (пароплав, землетрус) і служать тільки для пов’язання коренів чи основ при творенні нових слів способом основоскладання; вони функціонують як структурні одиниці складних слів; (2) як афікси без самостійного значення, розташовані між коренем і суфіксом і використовувані для полегшення сполучуваності постфіксальних афіксів з твірними основами (купе-й-ний, вчора-ш-ній, де –й- та –ш- - інтерфікси).

З названих афіксів деталізації потребують постфікси. До постфіксів належать:

а) с у ф і к с и (від лат. suffigo – „додавати”) – частина, що стоїть після кореня або іншого суфікса перед закінченням (лиж-ник, рад-іс-н-ий);

б) ф л е к с і ї (від лат. flexio – „те, що згинається”), або закінчення, - словозмінна морфема, що виражає в словоформах значення роду (степ0, вода), відмінка (степом, водою), особи (пишу, пишеш, пише), числа (степи);

в) п о с т ф і к с и–а ф і к с и, що стоять після флексії. В українській мові це: -ся (умивати-ся), -небудь (що-небудь), -но (скажи-но), -бо (послухай-бо). В російській мові -ся (мыть-ся) -то (кто-то), -нибудь (что-нибудь), -либо (какой-либо).

Усі названі афікси виділені на основі даних різних мов. Шукати їх усі в одній якійсь мові буває нездійсненним завданням. Так, існують мови багаті префіксами - українська, російська, польська. Зате в киргизькій та узбецькій мовах префіксів немає. Такої морфологічної частини слова, як „інфікс” в українській мові немає, але в латинській мові – це досить поширений значущий елемент слова. У словах української, російської, білоруської, польської мов вичленовуються флексії, але є мови, у будові слова яких флексії як афікси не виділяються (наприклад, турецька). З таких фактів можна зробити висновок, що кожна мова має своєрідну морфологічну структуру слова.

Омонімія морфем.

Під час морфологічного розбору необхідно звертати увагу на можливу омонімію морфем. Омонімія можлива як у системі коренів, так і в системі афіксів.

К о р і н ь, як відомо, - смислова одиниця. Його існування й відмінність від інших елементів такого ж порядку визначається тільки змістом. Збіг звучання різних коренів буває випадковим, а тому й не вважається основною ознакою тотожності їхнього значення. Саме таке спостерігається у коренях української мови -низ1- (у словах низенький, низина, низом) та -низ2- (низати, нанизати, донизати) і в словах російської мови -пал1- (у словах палить, воспаление), -пал2- (палец, беспалый), -пал3- (палка, палочный).

С у ф і к с а м и - о м о н і м а м и є -ок1- та –ок2- в українських іменниках зменшено-пестливого відтінку (садок, візок) і в іменниках абстрактного значення (напрямок, смуток). Омонімічними слід визнати й суфікси російської мови -ер1- і –ер2- у словах удочерить і мастер.

Омоніми засвідчуються також у ф л е к с і я х: а) знахідного відмінка однини іменників жіночого роду (сестру, парту); б) давального відмінка однини іменників чоловічого роду (брату, столу); в) першої особи однини дієслів (ношу, прошу).