Студопедия

КАТЕГОРИИ:

АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

Термінологічний словник теми




 

Дві форми існування конкретних мов, дихотомія мови, експліцитна мета (висловлювання), імпліцитна мета (висловлювання), індивідуальне мовлення, комунікативна функція, мислеофорлююча функція, мова, мовлення, прагматика.

 

1. Мова як суспільне явище.

(Див. семінарське заняття).

Ця проблема, частково вже розглянута на семінарських заняттях, доводить, що ні біологічне, ні психічне трактування природи мови не розкривають її сутності як явища, адже вона не передається за спадковістю і не є виявом індивідуальної психіки людини. Мова – явище колективне (суспільне), яке передається від покоління до покоління як засіб порозуміння. Вона й існує для задоволення потреб суспільства. З суспільною діяльністю пов’язаний розвиток мови, розвиток суспільного мислення.

Носієм мови є суспільство: історично складена спільність людей або у вигляді племені, або у вигляді народності, або у вигляді нації. Без мови неможливе існування суспільства в цілому і людини зокрема. Як засіб спілкування, мова забезпечує обмін думками, створюючи тим самим можливість спільно працювати, навчатись, передавати набутий досвід майбутнім поколінням. У цьому виявляється природа (сутність) мови як суспільного явища, як засобу спілкування людей.

 

2. Дві форми існування конкретних мов – усна і писемна.

Будучи засобами спілкування, мови існують у двох формахусній і писемній.

Усні мови є первинною формою їх існування. З часу виникнення і протягом тривалого часу вони були єдиною формою, яка забезпечувала спілкування людей аж до виникнення писемності. Після появи письма деякі мови почали існувати в двох формах – усній і писемній. У найдавніші часи це спостерігалося в китайській, давньогрецькій, латинській мовах. У наш час – це всі національні мови, які існують у двох формах в усіх книжних стилях: офіційно-діловому, науковому, публіцистичному, художньому. Однак для безписемних мов усна мова була і залишається єдиною, що застосовується в зносинах людей. Це, наприклад, мови племен Африки й Південної Америки, ізольованих островів Нової Гвінеї та деяких інших островів Тихого океану (папуаські мови). Ведеться робота щодо створення писемності на основі латинського алфавіту для різних папуаських мов.

Лише в усній формі існують територіальні й соціальні діалекти тих мов, які мають писемність. Спостерігається це в кожній національній мові – українській, англійській, німецькій, російській, французькій...

Кожна з національних мов існує у вигляді літературної мови (тобто унормованої у вимові, в словниковому складі і граматичній будові), що існує в двох формах, і у вигляді діалектів (територіальних і соціальних), які існують лише в усному вияві.

Письмова мова являє собою особливий різновид мовного спілкування, завдяки якому долаються простір і час. Вона з’явилася на високому щаблі розвитку людства. Для її фіксації використовувалися глиняні дощечки, березовий луб, полотно, нині – в основному папір.

 

3. Дихотомія мови: мова і мовлення.

Термін „мова” вживається в двох значеннях: 1) мова взагалі як система звукових знаків, завдяки яким здійснюється комунікація і 2) конкретна мова, використовувана певним етносом у певний час і на певному просторі. Звідси стає зрозумілим, що конкретні мови – це численні реалізації мови взагалі.

Кожна конкретна мова складається з сукупності мовних одиниць, об’єднаних у систему, яка існує і розвивається в живому говорінні і всіх разом членів певного суспільства. Це значить, що в кожній конкретній мові протиставляється система мови і її втілення в практику живого спілкування. Протиставлення системи і її реалізації передається термінами „мова” – „мовлення”.

Моварозуміється як система об’єктивно чинних, соціально закріплених знаків (коду), що співвідносять понятійне значення і типове звучання, а також як система правил їхнього вживання й сполучуваності.

Мовлення – конкретне говоріння, що протікає в часі і втілене у звукову (із внутрішнім промовлянням включно) або письмову форму. Під мовленням розуміють як сам процес говоріння, так і його результат (мовленнєві твори, зафіксовані в пам’яті чи письмово). Мовлення є втіленням, реалізацією мови (коду), яка виявляє себе в мовленні й лише через нього виконує своє комунікативне призначення.

Мова має в своїй системі одиниці, що їх витворили члени певного суспільства в процесі історичного розвитку, а тому становить своєрідний інвентар загальноприйнятих матеріальних мовних елементів – звуків, слів, граматичних моделей, використовуваних усіма мовцями в спілкуванні.

Мовлення ж, формуючись на основі певної мови, є частковим, бо виникає в окремих осіб як результат застосування мовного „інвентаря” для передачі думок. Отже, мова – явище статичне, мовлення – динамічне, в якому матеріалізується мислення. Мова – явище об’єктивне щодо мовців, а мовлення – індивідуальне, суб’єктивне, що зумовлюється віком, освітою людини, професією, середовищем, в якому вона живе. Видатний німецький мовознавець Вільгельм фон Гумбольдт зауважував: „Кожен індивід використовує мову для вираження саме своєї неповторної самобутності”. Індивідуальність – важлива ознака мовлення.

Визнання дихотомії мови (від грец. dichotomiadicha „на дві частини” + tome „переріз”), тобто ділення цілого на дві частини (мову і мовлення), - не перешкоджає розумінню мови як єдиного феномена (явища, в якому є суть чого-небудь) людської мови і кожної окремої мови, взятої в окремому її стані. Особливість єдиного феномена полягає в тому, що всі лінгвістичні одиниці (звуки, слова, речення) є одиницями і мови, і мовлення.

У протиставленні мови і мовлення глибше пізнається сутність засобу спілкування, коли розрізняються мовні засоби і їх реалізація в дійсності. У мові, наприклад, існують абстрактні одиниці – фонеми, які служать для розрізнення значень слів і їх форм, а в мовленні ці абстрактні одиниці матеріалізуються у звуки (здебільшого у звукові варіанти). Наприклад, фонеми /е/, /и/, /о/ та ін.

Розглянемо інший приклад. У мові є мовні номінації – слова, які позначають об’єкти, ознаки, дії довколишнього світу. Мовець використовує їх у власному мовленні, надаючи їм відповідних значень, яких ці слова в мові не мають. Так, рос. слово шляпа в мові відоме як позначення капелюха. У розмовному мовленні можливе вживання цього слова в розумінні „невдаха” і навіть „телепень”.

Розрізнення мови й мовлення спостерігається й на рівні синтаксису. Речення з його синтаксичною будовою, заснованою на відповідних синтаксичних правилах (підмет – перед присудком, означення – перед означуваним словом, додаток – після присудка), є одиницею мови. Його ж реалізація становить елемент мовлення, в якому його кваліфікують як висловлювання. У висловлюванні порядок слів може бути порушений відповідно до завдань передачі думки або ситуації мовлення. Будова його може відповідати моделі мови (Я іду до університету), але відповідно до задуму або характеру діалогу мовець може сказати: До університету іду я чи Іду я до університету.

 

4. Прагматика – розділ мовознавства і семіотики. Взаємодія суб’єктивних і об’єктивних факторів у мові.

Визнання мови як родового поняття сприяло посиленню уваги до аналізу того , як у мовленні функціонують мовні одиниці. Це зумовило виділення в мовознавстві, а також і в семіотиці (грец. semeiotike – „учення про знаки”) – науці про функціонування інформаційних знакових систем, за допомогою яких здійснюється спілкування людей, - окремого дослідного напряму – прагматики (грец. pragmatos – „справа, дія”), спрямованого на вивчення функціональної ролі знаків мовлення. Такий підхід до пояснень функцій мовних одиниць у мовленні пояснюється тим, що у висловленнях є видима (експліцитна) й прихована (імпліцитна) мета його озвучення. Н а п р и к л а д, речення Чи не зайшли б ви до мене? – питальне за синтаксичною структурою й інтонацією – може становити не запитання, а прохання, а то й наказ, що зумовлюється інтонацією. З’ясувати це – одне із завдань прагматичного аналізу мовних одиниць. Крім цього, суб’єктивність мовлення можна розглядати і з погляду істинності/неістинності повідомлення, і з погляду оцінки змісту висловлення – серйозності чи несерйозності, іронії й сарказму.

У сучасному мовознавстві прагматика набуває все більшого застосування в дослідженні мовних явищ.

Мовлення будується на основі мовних одиниць, але будучи індивідуальним, воно може включати такі одиниці, яких немає в мові. Це або переосмислені по-своєму слова, або новоутворені слова чи словосполучення (Див. приклади).

Здебільшого індивідуальне, що з’являється в мовленні окремих осіб, буває одноразовим, будучи вжитим у конкретному акті мовлення або в творі митця. У такому випадку говорять про індивідуальне вживання мовної одиниці або про індивідуальні неологізми (огнекрилий – у М. Рильського; брунькоцвіт – у П. Тичини; заграви сивозореві – в А. Малишка). Такі суб’єктивні вияви у вживанні мовних одиниць лишилися в царині мовлення і не стали надбанням мови. Трапляються, проте, випадки, коли мова вбирає в себе індивідуальні новотвори. Залежить це, природно, не від бажання окремих індивідів. Визнанню новоствореної одиниці елементом мови сприяє загальна потреба у вираженні відповідного поняття. Тільки ставши надбанням колективу, тобто засвідчуючись у мовленні багатьох мовців, новий елемент стає одиницею мови, а не лише індивідуального мовлення (Н а п р и к л а д, слово „клас”).

Поява нових слів чи надання словам не відомих раніше значеннєвих відтінків доводять, що в системі мови сталися зміни. Зароджуються вони в індивідуальному мовленні. Так виявляється взаємодія суб’єктивного й об’єктивного чинників у мові як засобу спілкування.

 

5. Функції мови (основні).

Мова є засобом спілкування членів суспільства. Це засвідчує одне з її головних призначень, тобто одну з важливих суспільних функцій (від лат. functio – „призначення”, „виконання”, „здійснення”) – функцію спілкування, або комунікативну (від лат. communicatio – „зв’язок”) функцію. Суспільний характер мови, сама її сутність зумовлюється цією функцією і виявляється в ній.

Однак виділенням цієї функції роль мови не обмежується. Інші функції є такими:

мислеоформлювальнайволюнтативна– звуки, слова, речення є тими мовними одиницями, які матеріалізують людську свідомість, є засобом оформлення думок, бажань, прагнень;

когнітивна (пізнавальна) – у мові відбитий пізнаний людиною світ; опановуючи мову, людина пізнає дійсність, а в подальшому використовує її як інструмент пізнання;

емотивна (експресивна, емоційна) – функція вираження почуттів, емоцій.

 

Контрольні питання

 

1. Доведіть, що мова є явищем суспільним, а не біологічним чи психічним.

2. Яка з двох форм існування мови (усна й писемна) є первинною? Що спонукало стародавні суспільства до пошуків письма? Чи існують безписемні мови за нашого часу?

3. У чому полягає відмінність мови від мовлення?

4. Що є предметом вивчення в прагматиці? Якими термінами у прагматиці позначається видима й прихована мета висловлювання?

5. Чи можуть перейти в мову суб’єктивні вияви у вживанні мовних одиниць? Якщо можуть, то за яких умов?

6. Якщо в мові з’являються нові слова чи нові значеннєві відтінки слів, про що це свідчить?

7. Назвіть основні функції мови. Відповідь аргументуйте.

Лекція № 4

Тема: Структура і система мови.

План

1. Одиниці мови, їх функції.

2. Мовні рівні.

3. Поняття системи і структури мови.

4. Парадигматичні і синтагматичні відношення.

5. Розділи мовознавства, що вивчають структуру й систему мови.

Література

1. Карпенко Ю. О. Вступ до мовознавства. – К.- Одеса, 1991. - С.

2. Кочерган М. П. Вступ до мовознавства. – К., 2000. – С.

3. Білецький А. О. Про мову і мовознавство.- К., 1997. - С.

4. Ющук І. П. Вступ до мовознавства. – К., 200. - С.

5. Мельничук О. С. Мова як суспільне явище і як предмет сучасного мовознавства // Мовознавство. – 1997. - №1. – С. 39-42.

6. Норман Б. У., Павленко Н. А. Введение в языкознание: Хрестоматия. – Минск, 1984.










Последнее изменение этой страницы: 2018-04-12; просмотров: 619.

stydopedya.ru не претендует на авторское право материалов, которые вылажены, но предоставляет бесплатный доступ к ним. В случае нарушения авторского права или персональных данных напишите сюда...