Термінологічний словник теми

Вищі рівні мови, граматичний рівень мови, звук, ієрархія мовних рівнів, лексема, морфема, морфологія, нижчий рівень мови, означення, означуване, парадигма, парадигматичні відношення, план вираження, план змісту, речення, синтагматичні відношення, синтаксис, система мови, структура мови, фонема.

1. Одиниці мови, їх функції. Мова складається з одиниць різного функціонального призначення і значення. Це – властиві даній мові звуки, слова, значущі частини слів (корінь, префікс, інфікс, суфікс, флексія), речення. Вони служать утіленням таких функцій мови, як комунікативна й мислеоформлювальна.

Звуки мови, маючи фізичну природу, забезпечують сприйняття мови на слух. У цьому виявляється їх перцептивна (perceptio – „сприймання” ) функція. Водночас вони виступають розрізнювачами змісту слів та їх форм (оболонка, ополонка; сад, сядь; водити, годити). Цю їх функцію (розрізнювання, диференціації) називають ще диференціальною або сигніфікативною (significare – „позначати”).

Словам, значення яких співвідносні з предметами, ознаками, діями довколишньої дійсності, властиві функції називання предметів і вираження понять. Першу з них називають номінативною (nominatio - „називання”), а другу – семасіологічною (гр. semasia – „позначення”). Окрім слів, функції вираження понять виконують частини слова – корені, суфікси, префікси, інфікси, суфікси, флексії. Корені передають речові поняття, префікси, інфікси, суфікси – поняття ознак, флексії – поняття відношень (мал - есеньк – ий: корінь – поняття розміру, суфікс – ознаку зменшеності, флексія – синтаксичні і значеннєві відношення до інших слів).

Деяким словам властива вказівна функція, або дейктична (гр. deiktikos – „вказівний”). Її виконують займенники, які іноді доповнюються паралінгвістичними засобами (жестами, мімікою...).

У словниковому складі є слова, завдяки яким досягається передача експресивної (лат. expressio – „вираження”) функції, або функції вираження емоційного стану мовця, його волі, побажання, які він адресує співбесідникові чи слухачеві (А-а...- здивування; Ох! - страх).

Важливі функції виконує речення. Будучи одиницею повідомлення, воно тим самим забезпечує в мові функцію комунікативну. Реченням можна висловити наказ (Припиніть стрілянину!) – імперативна функція (imperativus - „наказовий”). Становлячи послідовність викладу думок, які ведуть до логічних умовиводів, речення виконує також і дискурсивну функцію (лат. discursus – „міркування”).

Завдяки цим та іншим функціям структурних одиниць мова стає тим засобом, що задовольняє найрізноманітніші запити суспільства в спілкуванні, мислеоформленні і волевиявленні.

2. Мовні рівні. Відповідно до членування мовного потоку на звуки, слова, їх значущі елементи і речення виділяються функціональні мовні рівні(площини, яруси). Вони складаються із сумірних і однотипних структурних одиниць (звукових, словесних чи граматичних). Розрізняють кілька рівнів, які поділяються на нижчий і вищі.

Нижчий рівень – звуковий (або фонетичний). У ньому мовні одиниці (звуки) позбавлені значення, але функціонують у мові як важливі її елементи, завдяки яким передається повідомлення. Цей рівень називають виражальним, оскільки він виконує єдину функцію – функцію вираження. Ніяких значень звуки не передають. Поряд з традиційною назвою – звуковий рівень – його іменують ще фонемним: ураховується дихотомічна природа мови, в якій у мовленні функціонують звуки, у мові – фонеми, абстрактні звукові одиниці, які, як і звуки, не мають значень, але служать для розрізнювання значень слів і їх форм.

Вищі рівні обіймають такі мовні елементи, в яких, крім плану вираження, існує ще й план значення, змісту. Їх іменують значеннєвими одиницями мови. Такими є морфеми (від гр. morphe - форма). Морфему часто визначають як мінімальний знак, тобто таку одиницю, в котрій за певною фонетичною формою (означенням, означувальним) закріплений певний зміст (означуване) і котра не членується на більш прості одиниці змісту. В окремих випадках говорять про нульову морфему (з фонетично не вираженим означенням), наприклад, нульова флексія називного відмінка однини слова „дім” (дім + „о”). Морфема – є кінцевим результатом членування (або сегментації) мовленнєвого тексту на двобічні одиниці (які мають і план вираження, і план змісту) – мовні знаки. Цією двобічністю морфема суттєво відрізняється від складу.

На вищих рівнях основноюструктурною одиницею єслово, в якому виділяють такі структури: фонетичну (організована сукупність звукових явищ, що утворюють звукову оболонку, план вираження), морфологічну (сукупність морфем), семантичну (сукупність значень слова, зокрема: лексичне + граматичне). Слово становить єдність звучання (означення, означувального) і значення (означуваного). Воно може складатися з одного звука чи комплексу звуків, що виражають певне значення або передають почуття. Слово є об’єктом більшості лінгвістичних досліджень.

Оскільки в слові є морфологічні частини, які беруть участь в утворенні й розрізненні частин мови, а також в утворенні речення, то прийнято виділяти рівні: словниковий (або лексичний – від гр. lexikos – „словесний”), морфологічний і синтаксичний. Два останні іноді об’єднують в один і називають граматичним. Синтаксичний рівень можна поділяти на рівень простого і рівень складного речення. Поділ мовних одиниць на рівні важливо враховувати при аналізі їх функцій у межах мови.

На морфологічному (граматичному) рівні основною одиницею є слово-конструкція, а на синтаксичному (граматичному) – синтаксична конструкція-висловлювання (речення, слово, словоформа).

3. Поняття системи і структури мови. Одиниці мовних рівнів – звуки (фонеми),, слова, морфеми, речення, як і самі рівні мови, - внутрішньо взаємопов’язані, перебувають у певних відношеннях один з одним. Така внутрішня організованість мовних одиниць і рівнів знаходить свій вияв у структурі і системі мови.

Структура мови – це будова мови в її ієрархічній (розподіл від вищого до нижчого) співвіднесеності, за якою одиниці нижчих рівнів використовуються для будови одиниць вищого рівня. Конкретно ця співвіднесеність виявляється у мовному потоці, в послідовному розташуванні мовних одиниць: на базі звуків утворюються частини слова – префікси, корені, інфікси, суфікси, флексії, з яких у свою чергу складаються слова, а з них – речення.

Одиниці кожного рівня (звукового, словникового, морфологічного і синтаксичного) пов’язані системно. Під системою розуміють сукупність взаємопов’язаних одиниць одного рівня, об’єднаних в категорії за типовими протиставлюваними відношеннями. Будь-яка система виникає на основі опозиції (протиставності) мовних одиниць. Одиничний компонент не може скласти системи. Система дзвінких і глухих в українській мові виділяється завдяки наявності протиставних звуків за ознакою дзвінкості/глухості: /б/ - /п/, /д/ - /т/, /з/ - /с/... У німецькій мові існують системи довгих і коротких голосних, оскільки в ній голосні протиставляються за ознаками довготи/короткості: ihn (вим. /і:н/ - займенник „його”) та in (вим. [ін] - прийменник „в”). За довготою/короткістю голосні розрізняються і в англійській мові: пор. deep (вим. [ді:п] - „глибокий”) і dip (вим. [діп] - „умочати”). В українській мові голосні за довготою/короткістю не розрізняються. Пояснюється це відсутністю протиставності довгий/короткий, яка б служила показником розрізнень смислу слів (можна вимовляти [сон] і [со-о-о-н], але зміст слова від цього не змінюється).

Системність словникового складу виявляється в групуванні слів із значеннєвою протиставністю (синоніми, антоніми...).

Морфологічна і синтаксична системи, які становлять сукупність відповідних засобів вираження значень, виділяють системи відмінкових форм іменників, прикметників, числівників, систему дієвідмінювання, систему дієслівних видів, систему головних і другорядних членів речення. Перелічені граматичні системи в кожній мові знаходять своєрідне втілення. В українській мові, зокрема, є чотири зразки відмінювання іменників (так звані відміни), а в російській – три. В українській мові є сім відмінків іменників, у російській – шість, у німецькій – чотири. Отже мова характеризується своєрідною морфологічною системою.

Тлумачення понять „структура” і „система” в сучасній лінгвістиці не однозначне. Частина учених ставить між ними знак рівності, що виявляється у вживанні одного терміна замість іншого.

Поширеним є погляд, за яким мову називають системою систем.

Попри термінологічну неусталеність усе ж слід прагнути до розрізнення термінів „структура” і „система” як понять, що мають певний зміст: структура виражає різнорівневі відношення, система – відношення однорівневих понять.

4. Парадигматичні і синтагматичні відношення. Як уже зазначалося, в середині кожного рівня його одиниці пов’язані системно. Це означає, що між ними існують певні відношення. Визначаються два види відношень – парадигматичні й синтагматичні.

Прикметник „парадигматичний” утворений на основі терміна „парадигма” (від гр. paradeigma – „зразок”), який пов’язується з розрізненням морфологічних одиниць, що входять до одного морфологічного категоріального ряду (наприклад, парадигма відмінювання; парадигма дієвідмінювання та ін.). Відношення елементів цих парадигматичних рядів і становлять парадигматичні відношення, де представлені різні форми того самого категорійного ряду (або відмінка, або особи; або однини, або множини). Пізніше цей термін почали використовувати щодо будь-яких рядів – словникових, синтаксичних, звукових, словотвірних.

Стосовно всіх рівнів парадигматичні відношення – це ті відношення, що об’єднують одиниці мови одного рівня в групи, розряди, категорії.

Синтагматичні (гр. syntagma – „поєднане”)– це відношення, в які вступають одиниці одного рівня в процесі послідовної їх пов’язаності в мовленні, що розуміється і як поєднання двох (або більше) мовних одиниць, розташованих в лінійній послідовності одна за одною. Синтагматичні відношення спостерігаються на всіх рівнях будови мови, тому виділяють синтагматику фонетичну, фонологічну, морфологічну, лексичну, синтаксичну.

Виділення синтагматичних відношень часто пов’язують з іменем швейцарського мовознавця Фердинанда де Соссюра, але у вітчизняному мовознавстві задовго до нього (але в інших термінах) описували їх І. О. Бодуен де Куртене та М. В. Крушевський.

П р и к л а д о м  парадигматичних відношень можуть слугувати форми того самого слова чи речення однотипної будови:

Парта, парти, парті, парту, партою, (на) парті, парто;

Пишу, пишеш, пише, пишемо, пишете, пишуть;

Я працюю в школі; Я працював у школі; Я працюватиму в школі; Я працював би в школі; Хай я працюватиму в школі.

П р и к л а д синтагматичних відношень:

Учень сидить (не сиджу) на парті (не на парту).

5. Розділи мовознавства, що вивчають структуру й систему мови. Відповідно до мовних рівнів у мовознавстві склалися розділи мовознавства – мовознавчі (лінгвістичні) науки, предметом яких стали одиниці кожного з рівнів: фонетика, лексикологія, граматика (традиційні).

Сьогодні розвиток мовознавства іде в двох напрямах: перший – у середині кожного рівня здійснюється все більше проникнення в структуру мовних явищ; другий – відбувається процес інтеграції з іншими науками, що сприяло появі нових мовознавчих наук, які розширюють уявлення про структуру і систему мову (соціолінгвістика, психолінгвістика, лінгвокультурологія). Так, в середині фонетики виділилася фонологія – учення про функціональну роль звукових одиниць мови, орфоепія – розділ практичного мовознавства, що встановлює правила властивої літературній мові вимови звуків і їх сполук. Майже повністю на основі даних фонетики створюється теорія письма, норми якого визначає розділ практичного мовознавства – орфографія. У межах фонетики виокремилася експериментальна фонетика, яку іноді називають ще інструментальною, оскільки дослідження вимови звуків здійснюється за допомогою приладів (інструментів).

Усебічний аналіз слова зумовив виникнення семасіології (учення про значення слова), етимології (вивчає походження й історію окремих слів і морфем), ономастики (наука про власні й географічні назви), лексикографії (наука про теорію і практику укладання словників).

Граматика як окрема мовознавча наука поділяється на морфологію і синтаксис у зв’язку з неоднаковим підходом до одиниць граматичної будови мови: вивчення форм слова становить об’єкт морфології, дослідження словосполучень і речень – предмет синтаксису.

Кожна мовознавча дисципліна може розглядати мовні одиниці у загальномовному і в конкретномовному плані, на підставі чого виділяються загальна і конкретна фонетика, загальна і конкретна лексикологія, загальна і конкретна граматика.

Майже до всіх розділів мовознавства (крім етимології як історичної науки) можна застосувати синхронічний (одночасовий) і діахронічний (різночасовий, історичний) підходи.

Контрольні питання

1. Якими є одиниці кожного рівня мови як знакової системи? У чому полягає функціональне призначення кожної одиниці?

2. Що таке нижчий і вищі рівні мови? Яким є функціональне призначення кожного рівня?

3. Як у системі мови враховується її дихотомічна природа?

4. Чим система мови відрізняється від структури? Що є основоположним показником (принципом) системи? Проілюструйте.

5. Що таке парадигма, парадигматичні відношення?

6. На яких рівнях мови зустрічаються парадигматичні й синтагматичні відношення? Проілюструйте їх прикладами.

Лекція № 5

Тема: Фонетика – наука про звуки мови.

План

1. Три аспекти в характеристиці звуків мови.

2. Поняття фонеми. Фонологія.

3. Система вокалізму й консонантизму. Класифікація звуків за артикуляційними й акустичними ознаками.

4. Фонетичне членування мови: поняття про склад; складові й нескладові звуки; наголос; проклітики й енклітики; такт (фонетичне слово).

5. Фонетичні зміни (фонетичні процеси).

6. Звукові (фонетичні) закони. Поняття конвергенції й дивергенції.

Література

1. Карпенко Ю. О. Вступ до мовознавства. – К.- Одеса, 1991. - С. 5-15.

2. Кочерган М. П. Вступ до мовознавства. – К., 2000. – С. 7-17.

3. Білецький А. О. Про мову і мовознавство.- К., 1997. - С. 11-18.

4. Ющук І. П. Вступ до мовознавства. – К., 200. - С. 5-8.

5. Мельничук О. С. Мова як суспільне явище і як предмет сучасного мовознавства // Мовознавство. – 1997. - №1. – С. 39-42.

6. Норман Б. У., Павленко Н. А. Введение в языкознание: Хрестоматия. – Минск, 1984.

Основні поняття теми

Акомодація, асиміляція, алофон, артикуляція, атонація (дезакцентація), африката, варіант фонеми, гаплологія, дивергенція, динамічний наголос, дисиміляція, дистанційна асиміляція, діереза, епентеза, звук, інваріант фонеми, квантитативний наголос, комбінаторні звукові зміни, конвергенція, контактна асиміляція, лабіалізація, метатеза, музичний наголос, назалізація, не релевантна опозиція, палаталізація, позиційні звукові зміни, протеза, редукція, релевантна опозиція, сингармонізм, субституція, тембр, тон, фонема, фонетика, фонологія, фрикативний звук, шум.

1. Три аспекти в характеристиці звуків мови.

Будь-яка значеннєва одиниця мови функціонує не інакше, як в окремому звукові або в сполуках звуків. Кожна мова має своєрідну звукову будову: тільки їй властиві звуки, звукосполучення, наголос, інтонаційне оформлення звукового потоку. Тому мови відрізняються одна від одної на слух. Російська мова, наприклад, характеризується м’якою вимовою приголосних перед /е/ (пор. укр. /село`/, /нести`/, /веду`/; рос. /с`эло`/, /н`эс`ти`/, /в`эду`/); білоруська – так званим „дзеньканням” (пор. укр. /ден`/, біл. /дз`ен`/); польська – наявністю наголосу на передостанньому складі слова: zycie – „життя” (вим. /жи`ц`е/), kobieta – „жінка” (вим. /коб`е`та/), amatorski – „любительський” (вим. /амато`рск`і/), польська і французька – носовими голосними. Своєрідним у кожній мові є й звукове співвідношення. Українській мові не властиве поєднання голосних у коренях споконвічних слів (воно можливе лише на стикові морфем: поодинокий). У фінській мові поєднання голосних можливе, пор. самоназву суомі. У французькій та англійській мовах основа слова може починатися сполученням свистячого /s/ і подальшого /t/ або /р/. У літературній німецькій мові такі сполучення спостерігаються лише в деяких запозичених словах. Як правило ж, свистячий німецької мови /s/ перед /t/ та /p/ переходить у шиплячий. Слова типу der Student („студент”), der Stahl („сталь”), stehen („стояти”), spat („пізній”) вимовляються як /штуде`нт/, /штал`/, /ште`:н/, /шпет/. Не випадково тому в практичному вивченні мов звертають увагу на вимову звуків, без цього не можна досягти володіння іншою мовою. Оригіналом мови є її звуковий бік, який становить основу існування і розвитку найважливішого засобу людського спілкування. Наука, яка вивчає звуки людської мови і все те, що пов’язане із звуковим оформленням, називається фонетикою (від гр. phonetikos – „звуковий”).

Звук мови – явище складне. Щоб розкрити його сутність у всіх найголовніших проявах і змінах, фонетика розглядає фізичні властивості звуків, способи їх творення, функціонування, процеси змін, зв’язки між звуковою і писемною формою мови. У фонетиці аналізуються і такі одиниці звукової мови, як склад слова і наголос. Дослідження всього цього і становить предмет фонетики.

Звук мови як коливання хвиль у повітряному просторі утворюється (вимовляється) завдяки дії відповідних органів людини, чується мовцем та його співрозмовниками і сприймається у звуковому комплексі, за яким закріплено певний зміст. Така природа і функціонування звука мови зумовила різноаспектний підхід до його вивчення: звук розглядається як явище: (1) фізичне (акустичне), (2) анатомо-фізіологічне, (3) лінгвістичне. Тільки врахування ознак такої потрійної характеристики звуків допомагає скласти певне уявлення про звуки мови, своєрідність їх матеріальної сутності, утворення і функції у мові.

Фізичний, або акустичний, аспект у характеристиці звуків мови. Як і всяке інше коливання пружного тіла довколишньої природи, звук людської мови становить фізичне (акустичне) явище. Йому властиві й певні акустичні особливості, за якими розрізняються тони і шуми, а також висота, сила (напруга, динаміка), тривалість, тембр. Урахування цих акустичних властивостей звуків для фонетики стає однією з основ їх класифікацій, розрізнення типів наголосів, причин звукових змін.

Так, акустичний поділ звуків на тони (рівномірні, ритмічні коливання) і шуми (нерівномірні і неперіодичні коливання) стосується фонетики. У ній тони – це голосні звуки, шуми – приголосні.

За висотою звука, яка розрізняється залежно від частоти коливань на одиницю часу, і силою, що залежить від амплітуди (розмаху) коливань, а також тривалістю звука, яка пов’язана з кількістю часу, витрачуваного для його вимови, - визначаються різні типи словесного наголосу: музичний (або тонічний), силовий (динамічний, експіраторний – від лат. expirare – „видихувати”, оскільки він заснований на посиленні видиху при вимові складу), кількісний, або квантитативний (Останній у чистому вигляді не зафіксований). У мовах, що мають музичний наголос, або тонічний, або мелодійний, або політонічний (від гр. polys – „багато”), або багатотонний (старогрецька мова, сучасні литовська, сербська, шведська, норвезька, китайська, в’єтнамська) , наголошений склад (основу якого складає голосний звук) вищий за ненаголошений (може реалізовуватися в декількох різновидах, наприклад висхідному й спадному). У мовах з силовим наголосом (українська, білоруська, російська, чеська, польська, вірменська, грузинська, англійська, французька, німецька) наголошений склад вимовляється з напругою, виразніше за ненаголошений, тому його ще називають динамічним, а в мовах з кількісним наголосом, або довготним, або квантитативним (новогрецька мова) наголошений склад довший за ненаголошений. Зазвичай у мовах, що мають наголос, сполучаються всі вказані ознаки, але значимість їх буває різною: в українській та російській мовах силовий (динамічний) співіснує з кількісним; у литовській, шведській і норвезькій мовах наголос не чисто музичний, а музично-динамічний. Крім цього, залежно від тривалості голосні й приголосні окремих мов поділяються на довгі й короткі.

Наголоси розрізняються також і за місцем їх у слові. За цією ознакою виділяють такі види наголосів:

а) фіксований, або постійний, який у всіх словах (можливо, за деякими винятками) припадає на певний склад слова незалежно від його морфологічної будови. Н а п р и к л а д, у фінській, угорській, чеській мовах наголошеним, як правило, чується перший склад: /на`строі/ - „інструмент”, /на`можник/ - „моряк” (чеськ.); у французькій, турецькій, казахській, вірменській – наголос на останньому складі: /драпо`/ - „прапор”, /діксіоне`р/ - „словник” (франц.); у польській – на передостанньому: /фто`рек/ - „вівторок”, /теле`фон/ - „телефон”;

б) вільний, або рухомий, який у різних словах і навіть у різних формах того самого слова падає на різні склади, як, наприклад, в українській мові: в словах з однаковою кількістю складів /ко`лесо/, /соло`ма/, /молоко`/; у різних формах того самого слова, як-от: /голова`/, /голі`у/, /го`лови/;

в) пов’язаний, або зумовлений, тобто закріплений за певною морфемою. Так, у німецькій мові наголос звичайно припадає на кореневий склад: /дас фе`нстер/ - „вікно”, /ла`уфен/ - „бігти”, за винятком тих випадків, коли деякі префікси і суфікси перетягують наголос на себе, зокрема: /а`уфштеен/ - „вставати”, /а`нтвортен/ - „відповідати”, /дер штуде`нт/ - „студент”.

Багатоскладові слова мов з силовим і кількісним наголосом поряд з основним мають ще так званий побічний наголос. Наявність його особливо помітна в складних словах багатьох мов, н а п р и к л а д: рос. зе`млетрясе`ние, укр. бо`лезаспокі`йливий, нім. /дер фе`дерха`льтер/ - „ручка для пера”. Побічний наголос в українській мові відмежований від основного одним чи кількома складами. Тому він може бути не менше як у трискладових словах. Склад, на який припадає побічний наголос, вимовляється без особливої напруги і тривалості, на відміну від складу з головним наголосом, але напруженіше від інших ненаголошених складів.

Як фонетичне явище наголос служить для розрізнення значень слів (укр.: а`тлас – „збірник географічних карт” та атла`с – „блискуча тканина”) або форм слів (ві`кна – наз. мн. і вікна` – род. одн.). 

Тембр, або забарвлення, звука виникає внаслідок накладання додаткових коливань, так званих обертонів (нім. ober – „верхній” і Ton – „звук”) на основний звук. У забарвленні, тобто в утворенні певного тембру, важливу роль відіграють резонатори (лат. resono – „звучу у відповідь”) – порожні тіла з отвором відповідного розміру. У струнних інструментах резонатором є їх корпус, у мовному апараті людини – порожнини глотки, рота, носа. Саме від них залежить якість голосних.

Анатомо-фізіологічний аспект у характеристиці звуків мови. Звуки людської мови утворюються так званим мовним апаратом, складові частини якого, крім звукоутворення, виконують інші істотні фізіологічні функції людини. В аналізі мовного апарата нас цікавить не стільки його анатомія й фізіологія, скільки функції тих його складових частин, які беруть безпосередню участь у творенні звуків.

Виділяють три складові частини мовного апарата: (1) дихальний апарат, (2) гортань, (3) надгортанні порожнини.

Основна функція дихального апарата визначається видихом: саме він забезпечує струмінь повітря для утворення голосу в гортані і шуму в надгортанних порожнинах.

Утворення голосу (не звуку, а саме голосу; звуки утворюються в надгортанних порожнинах) – головна функція гортані. Крім голосу, в гортані утворюється шепіт, коли струмінь повітря проходить через щілину ненапружених голосових зв’язок.

Надгортанні порожнини – це порожнини (а) глотки, (б) рота, (в) носа. Порожнини глотки і рота разом з усіма органами відіграють основну звукотворчу роль переважної більшості звуків. По-перше, вони служать резонаторами при утворенні тембральних відтінків голосних і приголосних; по-друге, вони є місцем виникнення шумів, необхідних для утворення приголосних. Функція носової порожнини – надавати носового відтінку окремим голосним і приголосним звукам. Носове забарвлення (назалізація) виникає при опущеному м’якому піднебінні, внаслідок чого струмінь повітря проходить через носову порожнину.

Залежно від участі в звукоутворенні всі органи мовного апарата поділяються на активні і пасивні. До активних належать всі рухомі органи - губи, м’яке піднебіння, маленький язичок, стінка зіва, голосові зв’язки. Пасивними вважаються органи, які не здатні міняти своє положення, а служать опорою, в напрямку до якої рухаються або з якою змикаються мовні органи (зуби, ясна, тверде піднебіння).

В окремих випадках активні органи виконують функцію пасивних (як при вимові звука /х/).

Робота мовних органів, спрямована на утворення будь-якого звука мови, називається артикуляцією (від лат. articulatio – „вимовлення”). Сукупність же артикуляційних навичок, необхідних для вимови звуків і всіх можливих звукосполучень тієї чи іншої мови, прийнято називати артикуляційною базою мови.

Кожна людина володіє, як правило, артикуляційною базою однієї мови, засвоєною з дитинства в тому оточенні, де вона виховувалася. Це і є артикуляційна база її рідної мови. Проте можна володіти й артикуляційною базою інших мов. Для цього необхідно виробити бездоганну вимову звуків нерідної мови, що не завжди вдається: навички вимови звуків рідної мови даються взнаки. У вимові звуків і їх сполучень нерідної мови відчувається, як це прийнято називати, акцент, тобто особливість вимови, зумовленої артикуляційною базою рідної мови (чи діалекту), що зберігається в розмові нерідною мовою. Артикуляційні навички вимови іншомовних звуків найкраще набуваються в ранньому віці.

2. Лінгвістичний, або фонологічний аспект у характеристиці звуків. Поняття фонеми.

У мові важливими визнаються лише ті акустичні й артикуляційні одиниці, завдяки яким досягається не тільки відмінне звучання, а й відмінне значення, тобто ті, що виконують розпізнавальну й смислорозрізнювальну функцію. Для позначення таких звукових одиниць використовується термін „фонема”. Виділення фонеми як смислорозрізнювальної одиниці для уточнення досить широкого поняття „звук мови” і становить лінгвістичний, або фонологічний, аспект у вивченні звуків, який розглядає не те, що таке звук чи як він утворюється, а те, для чого існує звук, тобто яку функцію він виконує. Розгляд звука в такому аспекті переконує, що він є акустичним результатом рухів складових частин мовного апарата, іншими словами – явище фізичне. Фонема виконує смислорозрізнювальну роль, є функціональною одиницею. Тому цей аспект вивчення звуків мови називають ще функціональним. У прикладах /се`ла/ і /се<sup>и</sup> ла`/ функціональною одиницею виступають не звуки /е/ чи /е^и/, а фонема \е\, яка в різних позиціях передається різними звуками, а встановлюється (визначається) за сильною позицією: для голосних – це позиція під наголосом, для приголосних – це позиція між голосними: слово російської мови лодка вимовляємо як /ло`тка/, але ж у ньому фонема не \т\, а \д\, адже сумнівний приголосний в сильній позиції (між голосними) виступає у вигляді \д\, пор.: /ло`дочка/. Для ряду мов сильною позицією приголосних є абсолютний кінець слова.

Приклади переконують, що як функціональна одиниця фонема реалізується в звуках. Але їх не можна плутати. Фонема – одиниця мови, а звук – одиниця мовлення; фонема – абстрактна одиниця, виведена на основі ряду звукових варіантів та існує в уяві мовця; звук – одиниця конкретна, вона вимовляється і чується; фонема – одиниця стала, звук – змінна, бо змінюється залежно від позиції в слові.

За якими ж прикметами визначаються фонеми як смислорозрізнювальні одиниці? Вони визначаються на основі акустичних й артикуляційних протиставлень (інакше – опозицій), властивих тій чи іншій мові. Серед ряду протиставлень виділимо: дзвінка фонема – глуха фонема, тверда – м’яка, коротка – довга.

Розрізняють протиставлення релевантні (англ. relevant – „доречний”), тобто такі, які служать розрізненням слів та їх форм, і нерелевантні, які не виконують таких функцій. Розрізнення релевантних і нерелевантних фонем у кожній мові своєрідне (наприклад, в англійській і французькій мовах немає протиставлення твердих і м’яких приголосних).

На основі протиставлень встановлюються корелятивні пари (від лат. correlatio – „співвідношення”), що утворюють ряди, в яких фонеми одного ряду мають ту ж саму диференціальну ознаку, наприклад дзвінкості і глухості: /б/ - /п/..., довготи – короткості.

Сучасні лінгвісти в основному сходяться на такому визначенні фонеми:

Фонема - одиниця звукового ладу мови, що служить для розрізнення й розпізнавання значимих одиниць – морфем, до складу яких вона входить у якості мінімального сегментного компонента, а через них – і для розпізнавання й розрізнення слів. Фонема інваріантна одиниця мови.

Інваріант (від лат., „незмінюваність”) – це абстрактне позначення однієї й тієї самої сутності (одиниці) відокремлено від її конкретних модифікацій (варіантів). В інваріанті відображені загальні властивості класуоб’єктів, утворюваних варіантами (а л о ф о н а м и). Інваріант реально не існує.

3. Система вокалізму й консонантизму. Класифікація звуків за артикуляційними й акустичними ознаками.

Як уже зазначалося, фонеми реалізуються в звуках, які розрізняються за акустичними й артикуляційними прикметами. Звідси стає очевидним, що класифікація фонем має спиратися на ті ознаки, якими визначаються звуки, а відтак і використовувати відповідну термінологію, побудовану на акустичних та артикуляційних основах, а саме: голосні, приголосні, свистячі, шиплячі, дрижачи, зімкнені, бокові, зубні, увулярний, язикові. Тому системні відношення між фонемами правомірно групувати за характеристикою звуків, які є репрезентантами фонем. Отже, далі мова піде про класифікацію звуків із вказівкою на їх відповідність фонемам.

У сучасному мовознавстві існує два підходи до їх класифікації – акустичний та артикуляційний, які не виключають, а доповнюють один одного.

Акустична класифікація – це розподіл звуків за слуховим сприйняттям. З погляду акустики голосні виділяються як чисто тональні звуки, в яких відсутні шуми. Розрізнення тонального ефекту, наприклад, у звучанні [а] чи [о] досягається лише зміною резонатора – порожнини рота, глотки й участю губів.

Акустичною ознакою приголосних є наявність шуму, що виявляється або тільки у вигляді самого шуму, або в поєднанні з голосом. Так, вимова звука [т], що на слух сприймається як цілковитий шум, відрізняється від звука [д], у якому шум поєднано з голосом. За цією ознакою вони розрізняються як глухий [т] і дзвінкий – [д].

Більш докладних видимих акустичних ознак голосних і приголосних поки що не встановлено. Тому в основу розрізнення голосних і приголосних зазвичай кладуть артикуляційні ознаки. Назвемо їх. Один з важливих показників протиставлення голосних і приголосних – відсутність перепони при вимові голосних, наявність перепони – при вимові приголосних.

Інша важлива ознака їх протиставлення – напруженість мовних органів. Вимова голосних супроводжується загальним рівномірним напруженням мовного апарата, зокрема стінок резонаторів – глотки і рота, що сприяє створенню резонаторних тонів. При артикуляції приголосних мовні органи напружуються лише в місці виникнення перепони.

Відмінною у вимові голосних і приголосних є й сила повітряного струму. При вимові голосних вона слабка, при вимові приголосних – сильна.

Такі три артикуляційні ознаки розрізнення голосних і приголосних. Їх можна подати в схемі:

Щодо голосних, то єдиною практично чинною класифікацією сьогодні є артикуляційна. Установлено, що резонатор, його форму та об’єм змінюють: 1) язик, 2) губи та 3) м’яке піднебіння. Залежно від їх участі і прийнято розрізняти голосні.

1. Найрухоміший активний орган – язик, він здатний змінювати своє положення, рухаючись у вертикальному й горизонтальному напрямах. Переконатись у цьому дуже легко, досить лише вимовити звуки [і] та [у], стежачи за тим, як язик змінює своє місце: при вимові [і] кінчик язика упирається в нижні зуби, тобто перебуває в передній частині порожнини рота, а при артикуляції [у] відтягується назад. Так язик рухається по горизонталі.

Зіставлення вимови звуків [і] та [а] показує, що язик змінює своє положення і по вертикалі.

Залежно від руху язика по горизонталі голосні поділяються на ряди: передній, середній і задній. За зміною положення язика по вертикалі розрізняють піднесення: високе, середнє, низьке. Для зручності вивчення класифікації голосних прийнято використовувати дев’ятиклітинний чотирикутник, який заповнюється позначенням звуків. Порівняймо основні звукові варіанти фонем української та російської мов.

Українська мова

Російська мова

Зіставлення класифікації голосних української і російської мов доводить, що кожна мова має специфічні особливості артикуляції звуків, які на перший погляд видаються однаковими.

Губи при артикуляції голосних бувають активними й пасивними. Діючи активно, вони витягуються вперед, надаючи резонаторові подовженої форми. Залишаючись пасивними, вони скорочують передню частину резонатора, бо отвором резонатора стають не губи, а верхні й нижні зуби. Голосні, утворені без участі губів, прийнято називати нелабіалізованими, наприклад, українські [е], [и], [а].  Голосні ж, утворені з допомогою видовження губів, називають лабіалізованими (від лат. labialis<labium – „губа”) як-от в українській [о], [у]: [вода`], [нау`ка]; в німецькій [u], [o], наприклад, у словах uber – „через”, schon – „красивий”; у французькій, зокрема: [u]: dur [dur] – „твердий”. Не слід думати, що лабіалізовані німецької й французької мов тотожні українським [о] та [у].

3. М’яке піднебіння, як рухомий орган, змикається зі стінкою зіва і закриває прохід видихуваного в порожнину носа повітрю, а опускаючись, відкриває прохід для повітряного струму в носову порожнину. У першому випадку голосні звучать без носового відтінку, а в другому – з носовим забарвленням, оскільки повітря проходить водночас через ніс і через рот. Голосні без носового відтінку належать до категорії неносових, або н е н а з а л і з о в а н и х, їх припустимо називати ротовими, голосні з носовим резонансом – до носових, або н а з а л і з о в а н и х (від лат. nasus – „ніс”). Надання звукові носового відтінку називають                  н а з а л і з а ц і є ю. Носовому забарвленню піддаються не лише голосні, а й приголосні, як-от українські [м], [м’], [н], [н’]. Практично до артикуляції будь-якого голосного можна додати носовий відтінок, але як фонеми голосні носові трапляються лише в окремих мовах. Так, у жодній зі східнослов’янських мов (українській, російській, білоруській) носових голосних немає. Зате вони є в польській, французькій, португальській і в деяких діалектах македонської мови. Носові голосні властиві старослов’янській мові. У польській мові, зокрема, є носові голосні [о] та [е]. Вимовляються вони приблизно як [он] і [ен], наприклад: [монш] – „чоловік”, [йе^|нзик] – „язик”, „мова”, а перед губними вимовляються як [ом], [ем]: [зомп] – „зуб”, [зе^|мби] – „зуби”.

В аналізі голосних у початковому курсі загального мовознавства необхідно називати всі чотири ознаки їх артикуляції: 1) за рядом, 2) піднесенням, 3) лабіалізацією, 4) назалізацією. Ця вимога зумовлена тим, що звукам різних мов світу, які є об’єктом аналізу загального мовознавства, властиві названі ознаки.

Під час характеристики голосних української мови достатньо називати ряд, піднесення і лабіалізацію голосного. Згадка про назалізацію голосних української мови зайва, адже носових голосних у ній немає. Якщо немає протиставлення (опозиції) якихось звуків у вивченні конкретної мови, то й не слід уводити його в класифікацію.

Крім цих артикуляційних відмін голосних, в ряді мов вони розрізняються ще за ступенем розкриття рота – голосні відкриті і закриті. В українській мові голосних, які б протиставлялися за цією ознакою і служили б засобом розрізнення значень, немає. У німецькій, французькій відкриті і закриті голосні є смислорозрізнювальними одиницями: у німецькій відкритий [о] і закритий [э], як-от: der Sohn [zo:n] – „син” і der Stock [s^~tэk] – „палка”; у французькій: відкритий [є] – pret [prє] „готовий ”і закритий [э] – pre^| [prэ] „лука”.

Голосні поділяються і за акустичною ознакою на довгі й короткі. Довгі й короткі є в англійській і німецькій мовах, наприклад, в англійській: sheep – „вівця” і ship – „судно”, у німецькій Bett – „ліжко” і Beet – „клумба”.

В основі класифікації приголосних за артикуляційними ознаками лежить розрізнення їх 1) за місцем артикуляції, або за активними мовним органом, 2) за співвідношенням голосу і шуму (або за участю голосу і шуму), 3) за способом творення шуму (або за способом артикуляції).

1. За місцем артикуляції, або за активним мовним органом (точніше місцем зімкнення активного органа з пасивним), приголосні поділяються на:

а) г у б н і, або л а б і а л і з о в а н і, наприклад: укр. [б], [п], [в], [м], [ф], які в свою чергу поділяються на г у б н о-г у б н і, або б і л а б і а л ь н і (від лат. bis „двічі” і лат. labialis – „губний”): укр. [б], [п], [в], [м] і г у б н о-з у б н і: укр. [ф];

б) я з и к о в і, серед яких розрізняють п е р е д н ь о- (укр. [д], [д^|], [т], [т^|], [л], [л^|], [н], [н^|], [р], [р^|], [з], [з^|], [с], [с^|], [ч], [ш], [ж], [дж], [дз], [дз^|], [ц],[ц^|]),      с е р е д н ь о- ([й], нім. [ch], що називається i c h – L a u t (вим. [іхь ля^|ут] ); фр. [n^|] (орфографічно gn), і з а д н ь о я з и к о в і (укр. [g], [к], [х], рос. [г], [к], [х], польські [g], [g’], [k], [ch], [ch’]);

в) я з и ч к о в і, або у в у л я р н і (від лат. uvula – „маленький язичок”), наприклад, французьке і німецьке [r];

г) г л о т к о в і, або ф а р и н г а л ь н і (від лат. pharynx – „глотка”), як-от укр. [г], нім. [h], який у фонетиці прийнято називати h a u c h - L a u t, вим. [хаух ля^|ут]; пор.: der Held („герой”), die Freiheit („свобода”).

2. Залежно від співвідношення голосу й шуму приголосні поділяються на с о н о р н і (від лат. sonorus – „звучний”) і ш у м н і, серед шумних є д з в і н к і й       г л у х і. Наведена нижче таблиця дає уявлення про питому вагу голосу й шуму в групах приголосних.

                                                  | Ш у м н і     |

Сонорні характеризуються тим, що в них при наявності шуму голос переважає над ним: голосові зв’язки працюють активно. Це такі звуки української мови, як [л], [л^|], [м], [н], [н^|], [в], [й], [р], [р^|]. Соборність (звучність) різних мов не збігається. В окремих мовах сонорні настільки звучні, що можуть бути складотворними, тобто, як і голосні, становити основу складу, що свідчить про їх акустичну близькість до голосних. У більшості мов (серед них і сучасна українська) сонорні не складотворчі.

У шумних звуках шум або переважає над голосом (це - дзвінкі), або він виступає єдиною ознакою звука (це глухі). Дзвінкі й глухі здебільшого утворюють співвідносні пари звуків, у яких вони відрізняються наявністю чи відсутністю голосу, як-от в українській мові:

Дзвінкі б д д^| з з^| ж дж дз дз^| г г -

Глухі  п т т^| с с^| ш ч ц ц^| к х ф

Не в усіх мовах фіксуються такі співвідносні пари. У російській мові, наприклад, глухі [ч], [ц], [х] не мають відповідних дзвінких, зате є пара [в] – [ф], в українській же мові глухий [ф] виступає без пари. В естонській мові немає дзвінких [b], [d], [g].

3. У класифікації приголосних за способом творення шуму (за способом артикуляції або ще інакше – за характером перепони) враховують три види перепон, що виникають на шляху видихуваного повітря.

(а) Активний орган, рухаючись до пасивного, не змикається з ним, а утворює щілину. Повітряний струмінь треться об її стінки й утворює шум. Так з’являються щілинні, або їх називають протиснено-щілинні, або фрикативні (від лат. fricare – „терти”), або спіранти (від лат. spiro – „дую”): [в], [ф], [з], [з^|], [с], [с^|], [ш], [ж], [й], [х], [г]. Характерно, що хоч яким є ступінь наближення активного органа до пасивного (зокрема язика до зубів, альвеол, твердого чи м’якого піднебіння), повного зімкнення їх не відбувається. Завдяки щілині ці звуки протягуються.

(б) Перепона створюється повним зімкненням на якусь частку секунди активного мовного органа з пасивним і раптовим, миттєвим розривом під тиском видихуваного з легенів повітря. Утворювані таким чином приголосні називають зімкненими, або проривними, або вибуховими, або миттєвими. З цих термінів найбільш прийнятним є термін „зімкнені”, однак можливе застосування терміна „проривні”. В українській мові це [б], [п], [д], [д^| ], [т], [т^| ], [g], [к]. Протяжність цьому типу приголосних не властива.

Серед зімкнених своєрідною артикуляцією характеризуються звуки [л], [л^| ], [м], [н], [н^|]. Їх називають зімкнено-прохідними.

При їх артикуляції активні органи, зімкнувшись з пасивними, не розмикаються миттєво, як при творенні проривних, а залишаються на місці зімкнення і розмикаються лише після проходження утворюваного в гортані голосу в одному випадку через порожнину рота (звуки [л], [л^|]), в іншому – через порожнину носа (звуки [м], [н], [н^|]). Так, при вимові приголосних [л], [л^|] кінчик язика змикається з верхніми зубами, але це зімкнення не закриває повністю проходження повітря. Воно йде через отвори між язиком і щоками. Їх творення закінчується розмиканням язика із зубами.

При вимові [м], [н], [н^|] повністю перекривається проходження повітряного струменя через порожнину рота. Різниця лише в тому, що вимова м супроводжується зімкненням верхньої й нижньої губи, в артикуляції ж звуків н, н активно діє передня частина спинки язика, яка змикається з зубами й альвеолами і створює перепону. Утворюваний в гортані голос проходить через носову порожнину, і артикуляція цих звуків завершується розмиканням активних органів з пасивним.

У системі зімкнених виділяється окрема група приголосних – африкати (від лат. affricata – „притерта”). Особливість їх артикуляції полягає в тому, що після зімкнення активного органа з пасивним наступає повільне (а не раптове, як при творенні проривних) розмикання, яке поступово переходить у щілину. Тому африкати ще називають зімкнено-щілинними (або зімкнено-фрикативними) звуками. Так артикулюються звуки [ц], [ц^|], [ч], [дж], [дз], [дз^|]. Перехід від вимови елементів зімкнених до елементів щілинних (фрикативних) слухом не відчувається, тому африкати сприймаються як один звук.

Не слід змішувати вимову африкатів з їх графічним відтворенням. У багатьох мовах для передачі деяких африкатів на письмі не існує окремих знаків, і їх позначають двома буквами, як-от укр. дзвін, джміль; біл. дзень; нім. Pferd – „кінь”, пол. dzungla – „джунглі”, що є одним із проявів невідповідності вимови написанню. Але це не повинно порушувати нормативності вимови і шкодити правильному розумінню артикуляційної природи цих своєрідних звуків: пишеться дві букви – вимовляється один звук.

Різновидами африкатів вважаються аспірати (від лат. aspirare – „дути”, „видихати”), або придихові приголосні. Аспіратами називаються дзвінкі або глухі приголосні, вимова яких відзначається легким гортанним придихом, утворюваним проходженням видихуваного повітря крізь звужену голосову щілину. Придихові є в грузинській і вірменській мовах – [ph], [th], у староіндійській [bh], [dh], [gh] (придихові позначаються у фонетичній транскрипції з допомогою букви h). Наближаються до придихових звуки німецької мови [p], [t], [k], які вимовляються з придихом, наприклад: die Post – „пошта”, retten – „рятувати”, der Kahn – „човен” (приблизна вимова [die Phoost], [retthen], [der Kaahn]). У слов’янських мовах таких звуків немає.

(в) Перепона створюється частим ритмічним змиканням і розмиканням активного еластичного органа з пасивним. Здатність дрижати в струмені повітря мають кінчик язика і маленький язичок. Спостерігається це при вимові передньоязикового звука [р], властивого багатьом мовам, та увулярного [r], характерного для французької й німецької мов. За такою своєрідною артикуляцією ці звуки називаються дрижачими, або вібрантами (від лат. vibrare – „дрижати”, „дрижачий”).

Розглянуті три класифікації приголосних ґрунтуються на артикуляційних засадах. Їх групування, однак, цим не обмежується.

При врахуванні акустичних ознак приголосних до уваги беруть такі розрізнення: 1) твердість і м’якість, 2) свистячість і шиплячих, 3) носових і неносових.

(1) Тверді приголосні утворюються так, що на їх творення за місцем, способом артикуляції й участю голосу і шуму не накладаються жодні додаткові артикуляційні нашарування. Ті ж звуки, що кваліфікуються як м’які, утворюються на базі твердих унаслідок накладання додаткової артикуляції на основну в кожному звукові. Додаткова артикуляція полягає в піднятті середньої частини спинки язика до твердого піднебіння, завдяки чому зменшується розмір резонатора, що спричиняє підвищення характерного для звука тону й шуму. Тверде піднебіння – латинською мовою – palatum, звідки й термін „палаталізація”.

Розрізнення приголосних за твердою і м’якою вимовою (або спрощено за твердістю і м’якістю) створює пари. В українській мові: [д] – [д^|], [т] – [т^|], [з] – [з^|], [с] – [с^| ], [дз]- [дз^|], [ц] – [ц^|], [л] – [л^|], [н] – [н^|], [р] – [р^|]. Звук [й] належить до категорії м’яких приголосних, його основна артикуляція пов’язана з підняттям середньої частини спинки язика до твердого піднебіння (він - середньоязиковий), а це означає, що за природою свого творення він не палаталізований (тобто пом’якшений), а палатальний (тобто м’який). У палаталізованих приголосних підняття спинки язика до твердого піднебіння – додаткова артикуляція, у творенні [й] – це артикуляція основна. Зняти цю артикуляцію – і ніякого звука не буде. Тому [й] не має відповідної твердої пари.

Не має відповідної пари й середньоязиковий звук німецької мови [ch] (i c h – L a u t). У його творенні підняття середньої частини спинки язика до піднебіння становить не додаткову, а основну артикуляцію.

У зв’язку з тим, що при творенні різних палаталізованих звуків спостерігається різний ступінь наближення язика до твердого піднебіння, ряд дослідників схильні розрізняти відмінні ступені палаталізації приголосних української мови і розцінювати це як їх здатність до більшого чи меншого м’якшення, тобто до слухового розрізнення тональності, зокрема: м’який ([й]), пом’якшені ([д^|] [т^|] [з^|] [с^|] [ц^|] [л^|] [н^|] [дз^|] [р^|]), напівпом’якшені (до категорії останніх відносять губні, шиплячі, задньоязикові, глотковий, які в позиції перед [і] стають не м’якими чи пом’якшеними, а напівпом’якшеними. В інших позиціях вони залишаються твердими, тобто це позиційні варіанти твердих фонем. Тому у фонетичній транскрипції напівпом’якшення пропонується позначати відмінно від пом’якшення – [’]).

2. За акустичними ознаками в системі приголосних виділяють групу свистячих і групу шиплячих. Зустрічаючись у мовному потоці, вони взаємодіють, викликаючи процес уподібнювання. Тому до класифікаційної схеми правомірно ввести опозицію приголосних свистячі/шиплячі:

3. У системі приголосних виділяється своєрідним звучанням невелика група звуків, які кваліфікуються як носові внаслідок того, що видихуване повітря проходить через носову порожнину. Це звуки української мови [м], [н], [н^|]. На противагу цим носовим усі інші приголосні прийнято називати ротовими.