Вчення про світ та підстави його існування.Поблема субстанції

Історично тлумачення поняття світ спирається на філософські, природничонаукові уявлення про будову і розвиток Всесвіту, живої та неживої природи. Це поняття рухоме, воно розвивається. На різних етапах розвитку науки й філософії зміст його багатозначний.

У найбільш загальному вигляді поняття світ можна визначити як сукупну реальність у всій різноманітності її виявів, яка перебуває у всезагальному взаємозв'язку всіх явищ та процесів, а також у безкінечному розвитку. Світ - це безкінечне різноманіття і діалектична єдність безлічі світів.

В античних (філософських, наукових, буденних) уявленнях світ розглядається передусім як світ природи - космосу. Людина трактується як істота, яка перебуває у нерозривному зв'язку із світом природи. Структура і закони буття світу та людини єдині. Грецькі атомісти Левкіп і Демокріт вважали, що першооснова всього -атоми (невидимі частинки, які різняться формою, розмірами і т. д.).

В ідеалістичному напрямі античної філософії першоосновою світу визначається певне духовне (ідеальне) начало, або Бог як світовий розум, або самостійні ідеальні сутності. Постановка й вирішення логічно первинної, найбільш фундаментальної проблеми філософії — проблеми субстанції — обов'язково спричинює постановку питання про джерела руху й зміни всього сущого. Фалес вважав, очевидно, що саме душа є джерелом руху й усіх змін. Таким чином, його внесок у розвиток філософії полягає у висуненні й вирішенні (інше питання, наскільки воно є задовільним) двох фундаментальних філософських проблем: проблеми субстанції і проблеми джерела руху. Основи вчення Анаксімандра, безсумнівно, криються в більш розвинутому розумінні першооснови всього сущого — так званого апейрона" — безмежної, невизначеної матерії, джерела різноманітності й мінливості всіх речей. На відміну від Фалеса, Анак-сімандр уже не пов'язує своє розуміння першооснови всіх речей з якою-небудь однією, окремою стихією, а витлумачує цю першооснову в більш загальному розумінні — у розумінні первинної, якісно невизначеної, а значить ще не диференційованої матерії.

Истина абсолютная и относительная

Истина -это адекватное отражение действительности в сознании познающего субъекта. Истина характеризуется объективностью.

Объективная истина - это такое знание, содержание которого, так сказать, «задано» объектом и не зависит ни от воли ни от св-в человека.

Постижение истины - это процесс. Она не может быть постигнута в одном акте познания. Этот процесс идет через относительные истины к абсолютной.

Абсолютная истина - это точное, полное, наиболее исчерпывающее отражение объекта познания. Под АИ надо понимать и те моменты, которые в дальнейшем не будут отброшены как ошибочные. Относительная истина - это неполное отражение, ограниченное достигнутым. Путь к истине ограничен между истиной и заблуждением. Заблуждение - такое содержание сознания, которое не соответствует действительности но принимается за истинное. От заблуждения следует отличать ЛОЖЬ, которая представляет собой намеренное искажение действительного положения дел с целью обмануть кого-либо. Наиболее приемлимым критерием различения знаний истинных от ложных является практика, так как только лишь в процессе своей практической деят-ти мы можем накладывать содержание своих знаний на действительность, т.е. опредметить их, и тем самым проверить, соответствуют ли последние действительности.

Структура знання.Чуттєве та раціональне в пізнанні

Філософський, метафізичний підхід до дослідження буття виявляється в безмежності, узагальненості філософського знання, його намаганні осягнути всю цілісність світу від засад до найбільш розвинутої сутності.

Метафізика - це специфічний вид філософського знання, пов'язаний з найбільш абстрактною та глибокою формою рефлексії, роздумами людини над проблемами особистого та світового буття, аналізом граничних засад існування. Філософія займає особливе місце в структурі суспільної свідомості, вона історично була ядром загального знання, в ній визріли, а потім відокремились усі інші науки. Тому прийнята за основу система філософських наук дозволяє побудувати систему всіх наук. Усе різноманіття проблем філософського світогляду може бути зведене до шести великих груп:

♦ онтологічної; ♦ гносеологічної;

♦ антропологічної; ♦ логічної;

♦ аксіологічної; ♦ праксеологічної.

У XVII–XVIII ст., коли в філософії на перший план виступили проблеми теорії пізнання, філософи у своїх поглядах розділились на емпіриків і раціоналістів.

Емпірики стверджували, що чуттєвий досвід людини є єдиним джерелом пізнання. Але вони недооцінювали значення теоретичного, абстрактного, раціонального мислення і вважали, що вирішальними в пізнанні є показники наших чуттів (Ф. Бекон, Т. Гоббс, Дж. Локк, Д. Дідро та інші).

Раціоналісти, на противагу емпірикам, вирішальним джерелом істинного знання визнають розум. Для раціоналізму характерна абсолютизація мислення, відрив абстрактного мислення від чуттєвого досвіду. Раціоналісти стверджують, що наукове розуміння світу можна створити власне умоглядним шляхом, без будь-якої допомоги чуттєвого досвіду, незалежно від нього (Б. Спіноза, Р. Декарт, Г. Лейбніц та інші).

Процес пізнання слід розуміти як єдність чуттєвого і раціонального. Але цю єдність не слід розуміти як поділ людського пізнання на два ступеня: чуттєвий та раціональний. Почуття та мислення в людському пізнанні не є двома ступенями, роз'єднаними часовим інтервалом: спочатку людина пізнає чуттями без допомоги розуму, а потім – розумом без чуттів.

Чуттєве і раціональне не два ступеня, а два моменти, з яких складається знання про зовнішній світ.

Єдність чуттєвого і раціонального в процесі пізнання означає не проходження одного за другим, а обов'язкову участь того й іншого в нашому пізнанні. На якому рівні не знаходилося б наше знання, воно завжди є єдністю чуттєвого і раціонального.