ПРАВОВИЙ СТАТУС ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ

ТА ГРОМАДСЬКИХ ОРГАНІЗАЦІЙ В УКРАЇНІ

Об’єднання громадян у політичній системі України

У демократичному суспільстві політичні партії в боротьбі за державну владу поступово перетворюються на посередника між суспільством і державою. Вони є єдиним елементом громадянського суспільства, який за умови оволодіння державною владою може перетворити приватні інтереси громадян, різних соціальних верств у загальний політичний інтерес. Громадські організації є також формою самоорганізації громадян, але, на відміну від політичних партій, участь у політичному житті не є змістом їх діяльності. Відповідно до закону України “Про об’єднання громадян” вони покликані задовольняти та захищати законні соціальні, економічні, творчі, національно-культурні та інші інтереси своїх членів і не мають основною метою одержання прибутків. Статус релігійних, профспілкових, молодіжних та дитячих організацій регулюється окремими законами.

    Виникнення і розвиток багатопартійності, започаткування участі політичних партій у формуванні органів державної влади є, по-перше, перешкодою узурпації влади державою; по-друге, однією з гарантій реалізації конституційного права громадян України брати участь в управлінні державними справами; по-третє, одним з політико-правових засобів здійснення представницької форми народовладдя; по-четверте, результатом втілення у життя права громадян України на свободу об’єднання у політичні партії. Закріплене у ст. 36 Конституції України це право є можливістю задовольняти первинні потреби громадян. За допомогою політичної партії найбільш суттєві з первинних потреб перетворюються в інтерес соціальної верстви, іншої зацікавленої групи, а за умови оволодіння політичною партією державною владою, як було сказано вище, - у загальний політичний інтерес.

    Якщо політична партія не виражає соціального, чи іншого суттєвого групового інтересу, тобто не має соціальної бази, вона виражає свої вузькопартійні інтереси і неминуче приречена на поразку. Ще під час буржуазних революцій у Західній Європі виникали буржуазні партії, які боролись за політичну владу буржуазії. У другій половині ХІХ ст. створювались робітничі і селянські політичні партії. Їх боротьба за права пригноблених, проти всевладдя буржуазії, сприяла конституційному закріпленню загального, рівного виборчого права, формуванню в країнах Західної Європи і США соціальної держави. Перший в історії закон “Про політичні партії” було ухвалено в 1967 р. у ФРН.

Конституція визначила Україну як демократичну державу, що обумовило один з найважливіших напрямків її модернізації й передбачає розвиток багатопартійності, удосконалення конституційно-правовового регулювання статусу політичних партій, підвищення ролі політичних партій у формуванні органів державної влади та місцевого самоврядування.

Правове регулювання статусу політичних і громадських організацій було започатковане Законом України „Про об’єднання громадян” від 16 червня 1992 р. Політичні партії в той час знаходилися лише на стадії становлення й тому законодавець не виокремлював регулювання їх статусу в окремому законі. Але невпинний процес розвитку багатопартійності обумовив необхідність відповідних правових заходів, що сприяли підвищенню ролі політичних партій в політичній системі України. В Законі України „Про вибори народних депутатів” 1993 р. політичні партії визначалися як суб’єкт висування претендентів у кандидати в народні депутати України, а відповідно до Закону України „Про вибори народних депутатів України” 1997 р. половина конституційного складу Верховної Ради України обиралася за списками від політичних партій, виборчих блоків партій у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі на основі пропорційного представництва. Це сприяло тому, що політичні партії, по-перше, стали повноцінними суб’єктами виборчого процесу; по-друге, сприяли структуризації Верховної Ради України. Була зроблена спроба створити парламентську більшість; по-третє, обумовили активізацію роботи парламентських фракцій; по-четверте, збільшили вплив на формування органів виконавчої влади. Так, була започаткована практика консультацій Президента України з лідерами парламентських фракцій перед внесенням ним на розгляд Верховної Ради кандидатури Прем’єр-міністра та ін.; по-п’яте, створили такі умови, за яких позапартійні депутати стали менше впливати на діяльність парламенту й тому їх чисельність різко зменшилася. Якщо під час парламентських виборів 1998 р., які проводилися за змішаною виборчою системою, з 218-ти депутатів, обраних в одномандатних округах, - 111 – були позапартійними[20], то через півтора року кількість народних обранців, які не входили до жодної з фракцій Верховної Ради, становила – 19, тобто 4,2% від конституційного складу парламенту України[21]. Така ж тенденція, тільки більш прискорено, відбувалася й після парламентських виборів 2002 р., що засвідчило необхідність формування органів державної влади на основі пропорційної виборчої системи. У ФРН, де запроваджена змішана виборча система, чисельність незалежних депутатів, як правило, не перевищує 2-2,2% депутатів Бундестагу. А після виборів 1983 р. їх не було зовсім [22].

    Таким чином, Закон України “Про об’єднання громадян” почав суперечити реаліям партійного життя та тенденціям суспільного розвитку. До того ж виникла потреба привести правове регулювання статусу політичних партій у відповідність до основних положень Конституції України.

Через десять років після появи перших політичних партій, 5 квітня 2001 р., було прийнято Закон України “Про політичні партії в Україні”. Прийняття в Україні згаданого закону після порівняно короткого терміну партійної історії[23] можна пояснити тим, що: по-перше, після набуття Україною незалежності і проголошення шляху до демократії почалося швидке зростання кількості політичних партій, збільшення їх впливу на суспільні відносини; по-друге, розвиток політичних партій, підвищення їх ролі у політичній системі країни значно випередив формування демократичних традицій. Закон ставав їх певним компенсатором; по-третє, в останньому десятиріччі ХХ і на початку ХХІ ст. політико-партійна і політико-правова сторони суспільного життя в Україні розвивалися більш інтенсивно, ніж у попередні роки, не кажучи вже про ХІХ ст.; по-четверте, за більш ніж 100 років партійної історії країнами Західної Європи та інших регіонів світу був накопичений багатий досвід як цивілізованої участі політичних партій в боротьбі за державну владу та її реалізацію, так і в конституційно-правовому регулюванні їх статусу. Він все більше стає надбанням українських політиків і вчених; по-п’яте, одним з основних напрямків зовнішньої політики України є інтеграція у Західну Європу в тому числі в політичному аспекті.

25 березня 2004 р. український парламент ухвалив Закон „Про вибори народних депутатів України”, відповідно до якого вибори народних депутатів здійснюються на засадах пропорційної виборчої системи з обранням депутатів у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі за виборчими списками кандидатів у депутати від політичних партій та виборчих блоків політичних партій. З внесенням 8 грудня 2004 р. змін до Конституції України істотно підвищена роль політичних партій у формуванні органів державної влади та місцевого самоврядування. Так, на конституційному рівні за результатами виборів і на основі узгодження політичних позицій у Верховній Раді України має формування коаліція депутатських фракцій, до складу якої входить більшість народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України. Вона вносить пропозиції Президенту України щодо кандидатури Прем’єр-міністра, а Прем’єр-міністру – щодо більшості складу Кабінету Міністрів України.

Закон України „Про політичні партії” сприяє подальшому розвитку політичних партій, підвищенню їх ролі у формуванні органів державної влади та місцевого самоврядування, демократизації політичної системи, зростанню рівня політико-правової культури громадян. Сутність політичних партій випливає із сучасних тенденцій суспільного розвитку та конституційно-правового закріплення їх місця і ролі в політичній системі України. Політична партія – це зареєстроване згідно з законом добровільне об’єднання громадян-прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що мають своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, беруть участь у виборах та інших політичних заходах. З цього визначення випливає, що, по-перше, громадяни об’єднуються у політичні партії добровільно. Це означає, що ніхто не може бути примушений до вступу у будь-яку з політичних партій або обмежений у праві добровільного виходу з політичної партії, зазнавати утисків у зв’язку з приналежністю до якоїсь з них. Належність чи неналежність до політичної партії не може бути підставою для обмеження прав і свобод або для надання державою будь-яких пільг чи переваг. По-друге, у політичні партії громадяни об’єднуються на підставі прихильності до певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку. Відповідно до своєї ідеологічної основи (комуністичної, соціалістичної і соціал-демократичної, ліберальної і неоліберальної, консервативної і неоконсервативної, національно-демократичної та ін.) кожна з них містить систему тактичних і стратегічних завдань та методів їх досягнення. Йдеться про певні шляхи вирішення найбільш пекучих політичних, економічних, екологічних, духовних та ін. проблем, що постали на сучасному етані розвитку України. Партійна програма є своєрідним орієнтиром для участі громадян у політичному житті, через неї активний у політичному відношенні громадянин знаходить відповіді на питання, які ставить життя, щодо привабливості або непривабливості тієї чи іншої політичної партії.

Незважаючи на політичні традиції більш ніж вікової партійної історії, за якими політичні партії, як правило, мали свої політичні програми, український законодавець передбачив обов’язок політичної партії мати свою програму та закріпив основні її елементи: цілі та завдання партії і шляхи їх досягнення. В такому концентрованому вигляді наведена норма має важливе значення як для розвитку політичних партій, так і для підвищення їх ролі в політичній системі України: по-перше, політичні партії повинні тепер більш відповідально ставитися до підготовки своїх програм, визначення цілей та завдань партії і, особливо, шляхів їх досягнення з огляду на інтереси соціальних верств, прошарків, груп; по-друге, останні, зв’язуючи реалізацію своїх інтересів з певною політичною партією, мають законні підстави для того, щоб порушити питання про її конституційно-правову відповідальність у вигляді недовіри на виборах або в інших формах у разі невиконання нею програмних цілей та завдань; по-третє, визначення сутності політичних партій закріплює їх місце у політичній системі України, як демократичної держави. З однієї сторони, вони виражають політичну волю громадян. Ті політичні партії, які перемогли на виборах, беруть участь в формуванні органів державної влади і місцевого самоврядування та прагнуть через них втілити в життя свої програми, підтримані громадянами. Водночас політичні партії виступають активним чинником щодо згаданої вище політичної волі громадян, тобто сприяють її формуванню; по-четверте, сутність політичної партії реалізується через участь у виборах. Використовуючи досвід правового регулювання статусу політичних партій країн з глибокими демократичними традиціями, український законодавець передбачив обов’язок Міністерства юстиції України звертатися до Верховного Суду України з поданням про анулювання реєстраційного свідоцтва політичної партії, якщо вона протягом десяти років не висувала своїх кандидатів на виборах Президента України і народних депутатів України. Таким чином створено демократичний механізм очищення суспільства від політичних партій, які за своєю сутністю “де-факто” вже не є суб’єктами політичної системи.

    Політичні партії, таким чином, мають бути частиною суспільства, народжуватися ним, від його імені, в його інтересах і під його контролем вести змагання за право формувати органи державної влади. Інакше можлива приватизація політичними партіями органів державної влади.