Основні права та обов’язки національних меншин

За Конституцією України держава бере на себе зобов’язання сприяти розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності національних меншин (ст. 11). Окрім конституційних положень правовий статус національних меншин визначається нормами Декларації прав національностей України від 01 листопада 1991 р., Закону “Про національні меншини в Україні” від 25 червня 1992 р. та Закону “Про мови в УРСР” від 28 жовтня 1989 р. Відповідно до цих нормативно-правових актів громадянам в Україні гарантуються рівні політичні, економічні і культурні права і свободи незалежно від їх національного походження. При цьому всі громадяни користуються захистом держави на рівних підставах. При забезпеченні прав осіб, що належать до національних меншин, Україна виходить з того, що ці права є невід’ємною частиною загальновизнаних у світі прав людини.

До національних меншинналежать групи громадян України, які не є українцями за національністю, виявляють почуття національного самоусвідомлення та спільності між собою. Тобто при встановленні належності до національних меншин головним тепер є власне суб’єктивне ставлення людини, її самоусвідомлення себе як такої особи, яка належить до певної національної меншини. Отже особа має право сама, без будь-якого зовнішнього впливу чи тиску визначати належність до національної меншини.

Законодавство України визнає за громадянами, що належать до національних меншин, такі специфічні права: вільно обирати та відновлювати національність; на збереження національно-етнічної самобутності; на національне прізвище, ім’я та по батькові; на збереження життєвого середовища у місцях їх історичного і сучасного розселення; на створення національних громадських організацій: національно-культурних товариств, культурних центрів, земляцтв та інших організацій; на користування і навчання рідною мовою чи вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства; на розвиток національних культурних традицій; на використання національної символіки; на відзначення національних свят; на сповідування своєї релігії; на задоволення потреб у літературі, мистецтві, засобах масової інформації; на створення національних культурних і навчальних закладів; обиратися або призначатися на рівних засадах на будь-які посади; вільно встановлювати і підтримувати зв’язки з особами своєї національності та їх об’єднаннями за межами України; на будь-яку діяльність, що не суперечить законодавству.

Визначальним серед прав особи у сфері національно-культурного розвитку є право національно-етнічної самоідентифікації, адже для кожної людини є природнім ототожнення себе з певною національно-етнічною спільнотою. Громадяни України, які належать до національних меншин, мають право вільно обирати та відновлювати національність. Такий вибір не повинен тягти за собою будь-яких негативних наслідків. При здійсненні цього права не допускається примушення громадян у будь-якій формі до відмови від своєї національності. Таке право знайшло своє закріплення в українському законодавстві з огляду на нашу історію, коли сотні тисяч громадян з різних причин змушені були цуратися своєї національності, приховувати свою національну приналежність або ж зовсім відмовлятися від неї[14].

Безпосередньо з цього права випливає право на збереження національно-етнічної самобутності, яке знайшло своє законодавче закріплення у ст. 300 ЦК України й визнається за будь-якими фізичним особам, а не лише за громадянами, які належать до національних меншин. Право на збереження своєї “національної, культурної, релігійної, мовної самобутності” складає головний зміст більш широкого права особи – права на індивідуальність, якому власне й присвячена ст. 300 ЦК України, хоча й не вичерпує його. Іншою складовою частиною права на індивідуальність визнається “право на вільний вибір форм та способів прояву своєї індивідуальності, якщо вони не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства”[15].

Кожний громадянин України має право на національне прізвище, ім’я та по батькові, тобто громадяни мають право іменуватися згідно з національними традиціями. При цьому їхні імена мають перекладатися з національної мови українською мовою у транскрипції. Громадяни, в національній традиції яких немає звичаю вказувати “по батькові”, мають право записувати в паспорті лише ім’я та прізвище, а в свідоцтві про народження – ім’я батька та матері. Це право важливо було закріпити в законодавстві тому, що раніше нерідко прізвище, ім’я та по батькові особи довільно спотворювалися і перекручувалися в офіційних документах.

Необхідність визнання за національними меншинами права на збереження життєвого середовища у місцях їх історичного й сучасного розселення обумовлено перш за все практикою примусового виселення цілих народів та національних меншин в минулому. Так, у 1939 р. були ліквідовані усі 7 німецьких національних районів на території України, а згодом все німецьке населення було депортоване. Якщо у 1926 р. в Україні мешкало 624,9 тис. німців, то за переписом 1959 р. вже не було жодного німця. У 1944 р. з Криму було виселено все кримськотатарське населення, яке споконвіку проживало на півострові. Питання про повернення на територію України представників депортованих народів вирішуються відповідними законодавчими актами та договорами України з іншими державами[16].

Ст. 6 Закону “Про національні меншини в Україні” закріплює комплексне право на національно-культурну автономію, яке складають такі права: на користування та навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мовиразом, на розвиток національних культурних традицій; на використання національної символіки; на відзначення національних свят; сповідувати свою релігію; на задоволення потреб у літературі, мистецтві, засобах масової інформації; створювати національні культурні і навчальні заклади; на здійснення будь-якої іншої діяльності, спрямованої на задоволення національно-культурних потреб, що не суперечить законодавству.

Для громадян, які належать до національних меншин, особливого значення набуває право на користування та навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства. У Конституції України наголошується, що “в Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України”(ст. 10). Це зобов’язання, яке бере на себе Українська держава, є важливим і актуальним у зв’язку з тим, що мова, як правило, відіграє визначальну роль у процесі національної самоідентифікації особи, формуванні її особистості, здобутті нею освіти, залучення її до громадського життя, до надбань культури, є засобом повсякденного спілкування, інструментом накопичення знань та особливо з огляду на всю нашу попередню історію[17]. Серед мов національних меншин в Конституції України виокремлено російську мову з урахуванням того, що її визнають рідною 14,3 млн. осіб, що складає 29,6% всього населення України, а також з огляду на реально існуючий в Україні українсько-російський білінгвізм та її особливе значення, адже нею повсякденно користується значна частина громадян України. У Декларації прав національностей України і в Законі “Про мови в УРСР” також наголошується, що всі громадяни мають право вільно користуватися російською мовою. У Законі “Про мови в УРСР”, який складається з 40 статей, російська мова згадується 27 разів.

Українська держава взяла на себе зобов’язання забезпечити необхідні умови для розвитку і використання мов національних меншин. Громадянам, які належать до національних меншин, відповідно до ст. 53 Конституції України гарантується право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства. Це положення означає, що в одних випадках може здійснюватися навчання мовою національної меншини, в інших - мова національної меншини може вивчатися як окрема навчальна дисципліна або як факультативний курс. За умови незначної кількості бажаючих вивчати рідну мову національної меншини її вивчення може бути організовано через національні культурні товариства. Конституційний Суд України в своєму рішенні від 14 грудня 1999 р. (справа про застосування української мови) зазначив: “У державних і комунальних навчальних закладах поряд з державною мовою відповідно до положень Конституції України, зокрема ч. 5 с. 53, та законів України, в навчальному процесі можуть застосовуватися та вивчатися мови національних меншин”. Усього в Україні російською мовою навчаються 2,1 млн. школярів (31,7% їх загальної кількості, хоча росіяни складають 17,3% від усього населення України), румунською - 25,5 тис. (0,4%), угорською – 21 тис. (0,3%), молдавською – 7,2 тис. (0,11%), кримськотатарською – 4,3 тис. (0,07%), польською – 1,2 тис. (0,02%)[18].

Громадяни України мають право користуватися своєю національною мовою або будь-якою іншою мовою, звертатися до державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ, організацій і їх посадових осіб українською чи іншою мовою їх роботи, російською мовою або мовою, прийнятною для сторін. У роботі державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ і організацій, розташованих у місцях, де більшість громадян складають представники певної національної меншини (міста, райони, сільські і селищні ради, сільські населені пункти, їх сукупність), може використовуватись поряд з українською і їхня національна мова.

Право створювати свої громадські організації, культурні центри, товариства, земляцтва, об’єднання здійснюється представниками національних меншин у порядку, встановленому Законом “Про об’єднання громадян”. Ці організації сприяють збереженню самобутності національних меншин, задоволенню їх національно-культурних потреб, створюють додаткові можливості для спілкування між їх представниками. Такі громадські організації можуть здійснювати діяльність, спрямовану на розвиток національної культури, проводити масові заходи, конференції, конкурси, фестивалі, виставки, збори, сприяти створенню національних газет, журналів, телепередач, відеофільмів, видавництв, музеїв, художніх колективів, театрів, кіностудій та розширенню їх мережі[19].

Представники національних меншин мають право обиратися на рівних засадах до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, рівного доступу до державної служби та служби в органах місцевого самоврядування, займати будь-які посади на підприємствах, в установах та організаціях. У Законі “Про національні меншини в Україні” зазначається, що громадяни України, які належать до національних меншин, мають право, відповідно, обиратися або призначатися на рівних засадах на будь-які посади до органів законодавчої, виконавчої, судової влади, місцевого самоврядування, в армії, на підприємствах, в установах і організаціях.

Громадяни, які належать до національних меншин, а також національні громадські об’єднання мають право вільно встановлювати і підтримувати зв’язки з особами своєї національності та їх громадськими об’єднаннями за межами України, одержувати від них допомогу для задоволення мовних, культурних, духовних потреб, брати участь у діяльності міжнародних неурядових організацій.

Водночас не може бути прав без обов’язків. Тому чинне законодавство покладає на громадян України, які належать до національних меншин, зобов’язання дотримуватися Конституції України і законів України, оберігати її державний суверенітет і територіальну цілісність, поважати мови, культури, традиції, звичаї, релігійну самобутність українського народу та всіх національних меншин. У зазначеному контексті обов’язок – це вид і міра суспільно необхідної поведінки як окремих осіб, так і національних меншин в цілому, обумовлена потребами задоволення інтересів особи й суспільства, забезпечення прав інших людей, інших національно-етнічних спільнот і держави, їх існування i подальшого розвитку. Обов’язок одночасно спрямований і на створення сприятливих умов для всебічного та вільного розвитку кожним своєї особистості, і на досягнення міжнаціональної злагоди та загального добробуту в суспільстві.