Їх види, основи правового статусу

Функціонування релігійних організацій у суспільстві має об'єктивно необхідний характер. Вони складають особливу форму задоволення релігійних потреб. Саме такі потреби визначають суть і призначення релігійних організацій, напрями, способи і ме­тоди їх діяльності, що регламентуються законодавством.

В Україні правовий статус релігійних організацій регламенту­ється Конституцією України та Законом України «Про свобо­ду совісті та релігійні організації», з ухваленням якого 23 квітня 1991 р. Україна ради­кально змінила своє ставлення до проблеми свободи совісті та віросповідання, закріпила правовий статус релігійних орга­нізацій, передбачивши гарантії цієї свободи. У ст. 35 Конституції Укра­їни закріплено, що кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відпра­вляти одноособово чи колективно релігійні культи і обряди, вести релігійну діяльність.

Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я і мораль­ності населення або захисту прав і свобод інших людей.

Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа — від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова. Разом з тим ніхто не може бути увільнений від своїх обов'язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотива­ми релігійних переконань.

У разі, якщо виконання військового обов'язку суперечить релігійним переконанням громадянина, його виконання має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою. По­ложення цієї статті відповідають змістові ст. 18 Міжнародно­го пакту про громадянські і політичні права та ст. 9 Європей­ської конвенції про захист прав і основних свобод людини.

Закон України «Про свободу совісті та релігійні організа­ції» є загалом концептуальним документом, який відображає якісні зміни у ставленні до прав людини, свободи совісті, ре­лігійних організацій як до соціального інституту. У ньому, зокрема, закріплені ґрунтовні правові основи для участі ре­лігійних організацій у громадському житті; уточнено понят­тя релігійних організацій; їх правовий статус, у тому числі майнові права; розкрито зміст і сутність режиму відокремлен­ня церкви (релігійних організацій) від держави і школи від церкви (релігійних організацій), запроваджено для релігійних організацій пільговий режим оподаткування; служителі культу прирівняні до інших громадян у праві на участь у по­літичному житті; врегульовані трудові відносини у релігій­них організаціях і на їх підприємствах; змінено правовий ста­тус державного органу у справах релігій тощо.

Важливість забезпечення здійснення свободи сповідувати релігію або переконання підкреслюється тим, що законода­вець передбачив кримінальну відповідальність за незаконне утримування, осквернення або знищення релігійних святинь (ст. 179 Кримінального кодексу України), за перешкоджання здійсненню релігійного обряду (ст. 180).

Релігійними організаціями в Україні є релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонер­ські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об'єднання, що складаються з релігійних організацій. Ре­лігійні об'єднання представляються своїми центрами (управ­ліннями). Релігійні організації в Україні створюються для за­доволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширю­вати віру і діють відповідно до своєї ієрархічної структури, обирають, призначають і змінюють персонал згідно із своїми статутами (положеннями).

Згідно зі ст. 14 закону релігійна організація може бути створена громадянами: в кількості не менше десяти осіб; пов­нолітніми (які досягли 18-річного віку); які мають статут (по­ложення), зареєстрований згідно з цим законом.

На сучасному етапі істотно змінився правовий статус ре­лігійних організацій[24]. Закон України «Про свободу совісті та релігійні організа­ції» привів юридичний статус релігійних організацій у відпо­відність до міжнародно-правових стандартів.

Міжнародні акти закріплюють найважливіші права ре­лігійних організацій, а саме: збиратися у зв'язку з релігійною вірою або переконанням, засновувати і утримувати вільнодоступні місця богослужінь або релігійних зібрань, організовува­тися відповідно до своєї власної ієрархічної та інституційної структури, обирати, призначати та змінювати свій персонал, звертатися за добровільними фінансовими та іншими пожертву­ваннями; готувати служителів культу в духовних навчальних закладах; придбавати і використовувати релігійну літерату­ру, виготовляти, експортувати, імпортувати і поширювати релігійну літературу та інші інформаційні матеріали релігій­ного змісту; підтримувати зв'язки з окремими віруючими, од­ноособово або спільно з іншими, встановлювати міжнародні зв'язки та прямі особисті контакти, включаючи виїзд за кор­дон для паломництва, участі в зборах та релігійних заходах.

Усі ці положення закріплені в українському законодавстві. Наприклад, змінено порядок створення релігійних організа­цій. Перетворення акту реєстрації на прийняту в цивілізовано­му світі процедуру констатації державою відповідності стату­ту релігійної організації чинному законодавству, що не ста­вить останню в залежне від держави становище, а має єдину, бажану для самої релігійної організації мету — надати їй ста­тусу правоздатної юридичної особи, — неабияке завоювання демократичної України. Реєстрація статутів релігійних орга­нізацій на всіх рівнях здійснюється безоплатно, чого не можна сказати про реєстрацію громадських організацій.

Згідно з чинним законодавством реєстрацію статутів (поло­жень) релігійних центрів, управлінь, монастирів, релігійних братств, місій та духовних навчальних закладів здійснює Державний комітет України у справах національностей та релігій. Реєс­трацію інших релігійних організацій здійснюють обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації, в Автономній Республіці Крим — Рада міністрів Автономної Республіки Крим. Така диференціація об'єктів реєстрації по­в'язана як з різними масштабами діяльності релігійних орга­нізацій (релігійна громада діє переважно в межах одного чи кількох населених пунктів, а місіонерське товариство, напри­клад, може поширювати свою діяльність на всю територію України), так і з потребою більш кваліфікованої юридичної, релігієзнавчої експертизи часто оригінальних, нетипових ста­тутів, що подаються для реєстрації.

У цьому загальному правилі диференційованого підходу до об'єктів реєстрації є свої особливості. Наприклад, якщо ре­лігійне братство засновується згідно з положенням закону, то реєстрація його статуту відбувається в порядку, передбачено­му для реєстрації статутів релігійних громад.

Статут (положення) повинен містити відомості про: вид релі­гійної організації, її віросповідну належність і місцезнахо­дження; місце релігійної організації в організаційній струк­турі релігійного об'єднання; майновий стан релігійної органі­зації; права релігійної організації на заснування підприємств, засобів масової інформації, інших релігійних організацій, створення навчальних закладів; порядок внесення змін і до­повнень до статуту (положення) релігійної організації; поря­док вирішення майнових та інших питань у разі припинення діяльності релігійної організації, інші відомості, пов'язані з особливостями діяльності даної релігійної організації. Орган, який здійснює реєстрацію, в місячний термін розглядає за­яву, статут (положення) релігійної організації, приймає від­повідне рішення і не пізніш як у десятиденний термін пись­мово повідомляє про нього заявникам. У необхідних випад­ках орган, який здійснює реєстрацію статутів (положень) релігійних організацій, може зажадати висновок місцевої державної адміністрації, виконавчого комітету сільської, се­лищної, міської ради.

Перевищення встановленого законом терміну прийняття рішень про реєстрацію статутів (положень) релігійних орга­нізацій може бути оскаржено до суду в порядку, передбачено­му цивільним процесуальним законодавством України.

Законодавством передбачено і відмову в реєстрації, але лише за наявності достатніх підстав. Зо­крема, це може статися у випадках, коли статут суперечить чинному законодавству, а релігійна організація, посилаючись на свої внутрішні настанови, не хоче привести його у відпо­відність до закону, або якщо діяльність релігійної організації суперечить чинному законодавству, але вона відмовляється діяти в рамках закону. Саме з цих причин останнім часом у Києві та інших містах України було відмовлено в реєстрації громадам Церкви єдиної віри (Останнього заповіту «вчителя» Віссаріона), Білого братства, АУМ Синріке тощо. Загальна тенденція в Україні така: при збільшенні після 1991 р. мережі релігійних організацій на 44 % відмов у реєстрації статутів було лише кілька.

Результати аналізу нашого законодавст­ва в галузі свободи совісті та віросповідання, здійсненого єв­ропейськими експертами, а також вітчизняними правознав­цями під час підготовки до ратифікації Україною Європейсь­кої конвенції про захист прав і основних свобод людини, свідчать, що положення Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» у тій його частині, яка стосується реєстрації статутів релігійних організацій, загалом не викли­кають заперечень і не характеризуються як такі, що не відпові­дають європейським нормам і стандартам. Стосовно ж наявності в Україні спеціального державного органу, який здійс­нює реєстрацію статутів частини релігійних організацій, то це досить поширена в самій Європі практика. В Іспанії, на­приклад, подібні функції виконує Державна дирекція з ре­лігійних питань, в Чехії та Словаччині — міністерство куль­тури, в Угорщині — обласні та столичний суди (до того ж там реєструються не статути, а релігійні організації).

Значна новела — надання релігійним організаціям права власності (ст. 18) та прав юридичної особи (ст. 13), яких вони були позбавлені з 1918 р. У 1945 р. секретною Постановою Раднаркому СРСР виконавчим органам релігійних організацій були надані права «обме­женої юридичної особи». З 1991 р. релігійні організації відповідно до ст. 18 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» воло­діють, користуються й розпоряджаються майном, яке нале­жить їм на праві власності. Поновлення релігійних організацій у май­нових правах забезпечує матеріальні гарантії їхньої діяльності. Об'єктами права власності релігійної організації є культові будівлі, предмети культу, об'єкти виробничого, соціального, добродійного призначення, житлові будинки, транспорт, гро­шові кошти та інше майно, необхідне для забезпечення їх дія­льності.

Релігійна організація має право власності на майно, яке придбане нею на власні кошти, пожертвуване їй громадянами та організаціями або передане державою чи придбане на ін­ших підставах, не заборонених законом (ст. 18 Закону Украї­ни «Про свободу совісті та релігійні організації»). Релігійна організація як колективний власник самостійно володіє, користується й розпоряджається об'єктами власнос­ті, які їй належать. Право розпоряджатися майном, що є вла­сністю релігійної організації, належить виключно її вищому органу управління (для релігійної громади — її загальним зборам).

Окремі функції господарського управління майном релі­гійної організації (релігійної громади, управління, монастиря тощо) може бути покладено вищими органами управління (загальними зборами релігійної громади тощо) на створювані ними органи.

Релігійні управління та центри, яким організаційно й ка­нонічно підпорядковуються релігійні громади, монастирі тощо, не вправі розпоряджатися майном та коштами цих релігій­них організацій-юридичних осіб. У власності релігійних організацій може бути також май­но, що знаходиться за межами України. Держава законодавчо забезпечує релігійним організаціям рівні умови захисту права власності. Захист права власності релігійних організацій здійснюється господарськими судами. На майно культового призначення, що належить релігійним ор­ганізаціям, не може бути звернено стягнення за претензіями кредиторів.

Поновлення прав юридичної особи сприяло тому, що ре­лігійні організації одержали цивільно-правовий статус, і їм як юридичній особі притаманні: організаційна єдність; наяв­ність власного майна; самостійна майнова відповідальність; виступати у цивільних взаємовідносинах від свого імені; са­мостійне придбання цивільних прав і обов'язків; виступати від свого імені в органах суду як позивач та відповідач.

Закон передбачає можливість виробничої і господарської діяльності релігійних організацій (ст.19), визначає їх правосуб'єктність у сфері трудових відносин (статті 25-28), надає право на добродійну діяльність (ст.23).

Законом закріплене право на здійснення релігійних обря­дів, церемоній у культових будівлях і на прилеглій території, у місцях паломництва, на кладовищах, у місцях окремих по­ховань і крематоріях, на квартирах і в будинках громадян (ст. 21).

Громадяни мають право брати участь у релігійних обрядах у військових частинах, у лікарнях, госпіталях, будинках для престарілих та інвалідів, у місцях досудового ув'язнення і відбування покарань.

У інших місцях релігійні обряди, церемонії та процесії проводяться щоразу з дозволу відповідної місцевої державної адміністрації, виконавчого комітету сільської, селищної, міської ради, тобто в повідомному порядку.

Важливою новелою є закріплення та гарантія таємниці сповіді. Відповідно до ст. 3 закону ніхто не має права вимага­ти від священнослужителів відомостей, одержаних ними при сповіді віруючих. Усе це дає підстави для висновку про те, що релігійні організації в Україні є повноправними учасниками правових відносин.