Порівняйте значення терміну «закон» у юриспруденції, філософії, соціології.

Закон у юриспруденції

Зако́н (англ. law, англ. principle, нім. Gesetz n) — нормативно-правовий акт вищої юридичної сили, що регулює найбільш значущі, найважливіші суспільні відносини шляхом встановлення загальнообов'язкових правил (норм); прийнятий в особливому порядку законодавчим органом (парламентом), або безпосередньо народом. Закони обов'язкові до виконання протягом визначеного часу, на визначеній території та у відношенні до конкретного кола осіб, організацій та інших суб'єктів права.

Закон у філософії

Мова не йде про юридичні закони. Ми ведемо мову про закони збережен­ня енергії та речовини чи про закон всесвітнього тяжіння, то було б безглуздям стверджувати, що ми зможемо їх скасувати чи свідомо за­гальмувати їхню дію. Це стосується також і об'єктивних законів розвит­ку суспільства, таких, зокрема, як залежність суспільної свідомості від суспільного буття, чи основного соціологічного закону про вирішальну роль способу виробництва. Найсуттєвішою ознакою закону буде те, що він відображає об'єктивний стан речей, об'єктивні зв'язки між речами, предметами, явищами.

Іншою важливою ознакою закону є необхідність такого зв'язку, що неминуче виявляється в процесі розвитку того чи іншого явища. Якщо виникає щось нове, то воно обов'язково пов'язане із старим, стоїть на його "плечах", не відкидає старого цілком, а з необхідністю "знімає" потрібне для подальшого розвитку. Цей зв'язок є необхідним і загаль­ним, тобто він є постійним, внутрішнім і таким, що неминуче повто­рюється, якщо виникають умови для дії такого зв'язку. Можливість уза­гальнення якраз і ґрунтується на тому спостереженні, що приблизно за однакових умов можуть відбуватися схожі події, тобто необхідні суттєві зв'язки між речами будуть зберігатися. В законі, за висловом Гегеля, є "сталість, що зберігається". Саме явище — змінне, нестабільне. Закон же — спокійне, стійке відображення існуючого світу. "Царство законів, — писав Гегель, — містить у собі лише простий, незмінний, але різнома­нітний зміст існуючого . "царство законів — це спокійне відображення існуючого світу, що з'являється.

Закон — це зв'язок між сутностями, який є: 1) об'єктивним; 2) необ­хідним; 3) загальним; 4) внутрішнім; 5) суттєвим; 6) повторювальним.

Можна виділити три групи законів:

1) часткові закони, притаманні лише певним формам руху матерії (закони механіки, хімії, біології тощо);

2) загальні закони, притаманні усім або багатьом формам руху ма­терії (закони математики, кібернетики, закони збереження);

3) універсальні закони (закони діалектики).

Слід розрізняти закони природи і закони суспільства.

Є також динамічні та статистичні закони. У динамічних законах перед­бачення мають однозначний характер — "так, а не інакше піде процес розвитку". У статистичних законах передбачення носять імовірний ха­рактер" — "може бути, а може ні". Останнє зумовлене дією багатьох випадкових факторів. Статистичні закони виявляються в результаті взає­модії значної кількості елементів певної системи.

Динамічний закон — закон класу явищ. При цьому початковий стан однозначно і цілком визначає подальший стан цього явища.  Динаміч­ний закон — закон, що відображає відношення між станами однорідних явищ. Такий закон не визначає повністю зміни кожного явища, але зу­мовлює загальну тенденцію зміни усієї сукупності таких явищ. При цьо­му сума законів розвитку окремих явищ, зв'язаних із сукупністю, не дає закону сукупності, бо у ній внаслідок інтеграції, взаємодії виникають нові властивості, відмінні від тих, що були притаманні окремим явищам.

Закон у соціології

Соціологічні закони визначають відносини і зв'язки між різними індивідами й спільнотами, виявляючись у їхній діяльності. Це, перш за все, "відносно стійкі і систематично відтворювані відносини і зв'язки між народами, націями, класами, різними соціально-демографічними і соціально-професійними групами, а також між суспільством і соціальною організацією, суспільством і трудовим колективом, суспільством і родиною, суспільством і особистістю, містом і селом, соціальною організацією й особистістю і т. ін." [7, с.75].

Соціологічні закони діють у всіх сферах людської діяльності і можуть різнитися сферою свого поширення. Так, існують закони, дія яких поширюється на малу групу, на визначену соціальну страту, соціальний прошарок чи клас і, нарешті, на все суспільство. Іншими словами, у сфері дії закону може знаходитися суспільство в цілому або його частини.

Як і всім науковим законам, соціологічним законам притаманні наступні основні ознаки: 1) закон може вступати в дію тільки за наявності визначених, чітко застережених умов; 2) за цих умов закон діє завжди і скрізь без яких-небудь винятків (виняток, що лише підтверджує закон, — нісенітниця); 3) умови, за яких діє закон, реалізуються не цілком, а частково і приблизно.

1) виражають процес об'єктивної людської діяльності у структурі певного типу суспільних відносин, а також зв'язок цієї діяльності з визначальними її умовами і результатами, завдяки чому ці закони розкривають і власне людську діяльність, і характер тієї чи іншої системи суспільних відносин;

2) на відміну від економічних та інших видів законів, соціологічні закони відображають функціонування і розвиток як усього суспільства, так і окремих соціальних груп (об'єктів) усередині суспільства як цілісної системи, утворюючи в цій цілісності системоутворюючі зв'язки;

3) виражають взаємозв'язок економічних, політичних, демографічних, психологічних, виховних, соціокультурних та інших сторін суспільного життя як компонентів конкретної соціальної системи суспільства;

4) мають статистичну природу, обумовлену вірогідним характером прояву соціальної причинності, тобто вони виражають як загальну спрямованість розвитку суспільства і його підсистем, так і пануючу тенденцію зміни масових явищ за визначений проміжок часу і тому часто виступають як закони-тенденції;

5) виконують функцію стабілізації як соціального організму (об'єкта), так і суспільства в цілому, забезпечуючи його цілісність;

6) діють у сукупності з іншими соціальними законами, насамперед економічними, психологічними, педагогічними і т.ін.;

7) реалізуються і виявляються не взагалі, а в конкретній формі у процесі практичної діяльності людей, у взаємодії всіх сил, що беруть участь у соціальному процесі — як особистостей, так і різних соціальних груп.

Таким чином соціологічний закон — це істотні, необхідні, стійкі і повторювані причинні зв'язки між явищами і процесами як в окремих соціальних системах і підсистемах, так і в суспільстві в цілому. Вони виникають, виявляються і реалізуються тільки в результаті масової практичної діяльності людей. У свою чергу люди не можуть скасувати дії соціологічних законів, якщо існують відповідні умови для їхнього виникнення. Вони здатні лише використовувати (уповільнювати чи прискорювати) їхні дії у своїх інтересах.

Випишіть з юридичної енциклопедії значення терміну «право», зробивши бібліографічний опис із зазначенням сторінки. Підберіть синоніми до цього терміну. Яких значень терміну «право» стосуються ці синоніми?

Термін Пра́во вживається у таких значеннях:

1. Законодавство; здійснювана державою форма законодавства, залежна від соціального устрою країни. Система встановлених або санкціонованих державою загальнообов'язкових правил (норм) поведінки, що виражають волю панівного класу або більшості народу.

2. Виборювані народом справедливі закони та соціальний лад.

3. Інтереси певної особи, суспільної групи і т. ін., які спираються на закон, релігійні постулати, давні звичаї тощо, обумовлені постановою держави, установи тощо, захист інтересів і можливостей особи щодо участі в чому-небудь, одержання чогось і та ін..

4. Обумовлена певними обставинами підстава, здатність, можливість робити, чинити що-небудь, користуватися чим-небудь. // Мати у своїй владі. // Перевага, привілей, надані кому-, чому-небудь. // Офіційний дозвіл, допуск до виконання якихось обов'язків, до зайняття певної посади, вступу до вищого навчального закладу і т. ін. Наприклад:

o Права людини — забезпечені законом можливості мати, користуватися й розпоряджатися соціальними благами й цінностями, користуватися основними свободами у встановлених законом межах.

o Право вето — суб'єктивне право глави держави відмовитися підписати і ввести у дію закон, що його прийнято парламентом.

o Право голосу — можливість брати участь в обговоренні й розв'язанні певних питань.

o Право власності — право, яке охороняється державою і згідно з яким власник володіє, користується та розпоряджається своєю власністю на свій розсуд.

o Право першої ночі — середньовічний звичай, згідно з яким феодал міг узяти до себе дружину свого васала в першу ніч після весілля.

o Право петицій — конституційне право громадян звертатися до влади з письмовою вимогою, пропозицією, скаргою.

o Право притулку — надання державою права в'їзду і безпечного проживання на її території іноземцям, що переслідуються за їхню політичну або наукову діяльність.

o Магдебурзьке право — феодальне право м. Магдебурга на самоврядування, що поширилося на ряд міст Німеччини, Польщі, Литви та України.

5. Наука, юриспруденція.

Згідно з соціально-натуралістичною концепцією, розроблюваною українським правознавцем О. М. Костенком, «право — це закони соціальної природи, втілені у законодавстві». Звідси випливає, що першоджерелом права є «закони соціальної природи», а не воля законодавця. Роль законодавця полягає лише в тому, щоб якнайкраще відобразити відкриті людством природні закони суспільного життя («закони соціальної природи») у законодавстві.

Право є принцип дотримання священної рівноваги світу. Право виникає лише в момент його порушення як вимога (суспільний моральний чи державний законний імператив) повернення світу до рівноважного стану. (Михалко Скаліцкі)

Користуючись чинним законодавством та довідковою літературою, з’ясуйте значення термінів «три відсотки річних» та «три проценти річних». Чи є ці терміни синонімами? Чи належать вони до однієї терміносистеми? Відповідь обґрунтуйте.

Користуючись електронними джерелами, поясніть юридичні метафори «суддя-геркулес», «претор не займається дрібницями», «справа, шита білими нитками». Відповідь запишіть, зробивши бібліографічний опис із зазначенням сторінки.

Поширеною і обґрунтованою є думка про те, що матеріально-технічне забезпечення діяльності судів і суддів є гарантією і одним із принципів належного функціонування судової системи. Водночас, оскільки здійснення правосуддя в розумінні розсудження (вирішення спорів), поновлення в правах не є лише й передусім матеріально-технічною, механістичною функцією, ключовим є питання того, хто саме і як здійснює правосуддя. В юридичній науці, зокрема філософії права як елегантній юриспруденції, образ судді уявляється як Геркулес (презумпція «судді-Геркулеса»). Така роль відводиться судді як тому, хто тлумачить і застосовує закон, вишукує в ньому право, засадою якого є справедливість, що є змістовною основою і метою правосуддя. Саме суддя, як особистість, а не механік, керуючись своїм внутрішнім переконанням, здійснює пошук норми закону, яка повинна застосовуватися до конкретних обставин справи, аби здійснилося право. Тому в юридичній науці вважається, що, в ідеалі, «саме в суді право існує в усій його повноті» (C. Максимов). А здійснює це право суддя, як гарант правосуддя. У цьому зв’язку подальше науково обґрунтоване вдосконалення здійснення правосуддя може пролягати в площині вдосконалення особистості судді.

суспільна небезпечність є обов'язковою ознакою злочину. Без неї поведінка людини, хоча формально й містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого КК, не може вважатися кримінально-протиправною. Адже формальний підхід до наявності чи відсутності злочину означає відхід від принципу гуманізму й економії кримінально-правового впливу, відволікання від боротьби зі справжньою злочинністю. Це добре розуміли в стародавньому Римі, де діяв постулат:de minimus non curat praetor. Тобто: претор (суддя) не займається дрібницями.
Ось чому ч. 2 ст. 11 КК зазначає: Не є злочином дія або бездіяльність, яка хоча формально і містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого цим Кодексом, але через малозначність не становить суспільної небезпеки, тобто не заподіяла і не могла заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі.
Отже, малозначне діяння не є злочином і не може тягти кримінальної відповідальності. Щодо умов, за яких можна розцінювати діяння як малозначне, то:
по-перше, воно повинно формально підпадати під ознаки діяння, передбаченого певною статтею КК. Інші види правопорушень не можуть підпадати під поняття малозначного діяння, виписаного у ч. 2 ст. 11 КК. Вони повинні розглядатися за нормами інших галузей права: адміністративного, цивільного, трудового тощо.