Система учасників фінансового ринку в Україні та правове регулювання їх діяльності

Методологічні підходи по визначенню поняття правових засад діяльності держави на фінансовому ринку опрацьовані П.С. Пацурківським. Він вказує: “Всі операції і дії, що складають зміст фінансової діяльності держави та випливають з компетенції органів, що здійснюють цю діяльність, можна згрупувати у три напрями, якісно відмінні між собою. По-перше, це операції і дії, які забезпечують збирання державою грошових коштів у свої фінансові фонди; по-друге, це операції і дії, які забезпечують розподіл та перерозподіл фінансових ресурсів всередині фінансової системи держави; по-третє, це операції і дії, через посередництво яких здійснюється використання державою фінансових ресурсів”.

Перелік учасників управління фінансовим ринком в Україні відповідає наступним ознакам:

· діяльність таких учасників виражає процеси збирання, розподілу і організації використання грошових фондів, що входять до складу фінансової системи держави;

· учасник виступає в якості органу держави, наділеного відповідними повноваженнями;

· такий учасниквідображає у своїх діях загальнодержавний інтерес, що є похідним (тобто реалізує функцію держави);

· відносини, які виникають при вказаних процесах, за своїми економічними і правовими ознаками є фінансовими.

На сьогодні в Україні, відповідно до вимог чинного законодавства, до учасників фінансового ринку віднесено:

· страхові компанії та страхові брокери;

· установи накопичувального пенсійного забезпечення;

· довірчі товариства;

· кредитні спілки;

· лізингові та факторингові компанії;

· кредитно-гарантійні установи;

· ломбарди;

· інші учасники ринку фінансових послуг.

Контроль за діяльністю вказаних учасників здійснюється системою державних органів, в межах наданих їм повноважень. Нижче розглянемо кожного учасника окремо.

Страхова компанія це фінансова установа, яка створена у формі акціонерного, повного, командитного товариства або товариства з додатковою відповідальністю відповідно до вимого чинного законодавства, а також одержали у встановленому порядку ліцензію на здійснення страхової діяльності.

Страхові брокери – юридичні особи або громадяни, які зареєстровані у встановленому порядку як суб’єкти підприємницької діяльності та здійснюють за винагороду посередницьку діяльність у страхуванні від свого імені на підставі брокерської угоди з особою, яка має потребу у страхуванні як страхувальник. Страхові брокери – громадяни, які зареєстровані у встановленому порядку як суб’єкти підприємницької діяльності, не мають права отримувати та перераховувати страхові платежі, страхові виплати та виплати страхового відшкодування.

Водночас, перестрахові брокери – юридичні особи, які здійснюють за винагороду посередницьку діяльність у перестрахуванні від свого імені на підставі брокерської угоди із страховиком, який має потребу у перестрахуванні як перестрахувальник.

Чинним законодавством дозволяється здійснення діяльності страхового та перестрахового брокера однією юридичною особою за умови виконання нею вимог щодо здійснення діяльності страхового та перестрахового брокера.

Установи накопичувального пенсійного забезпечення – фінансові установи, які відповідно до чинного законодавства здійснюють залучення фінансових ресурсів від фізичних осіб з метою їх розміщення у найбільш прибуткових галузях економіки та їх виплаті з відсотками після настання терміну виходу фізичної особи на пенсію.

Довірче товариство – товариство з додатковою відповідальністю, яке здійснює представницьку діяльність відповідно до договору, укладеного з довірителями майна щодо реалізації їх прав власників. Майном довірителя є кошти, цінні папери та документи, які засвідчують право власності довірителя.

Довіритель майна – юридична особа або громадянин, які передають довірчому товариству повноваження власника належного їм майна відповідно до умов укладеного між ними договору.

Довірче товариство має розрахунковий рахунок, який відкривається комерційним банком, що обслуговує здійснення довірчих операцій і забезпечує відповідальне зберігання власних коштів довірчого товариства та майна довірителів.

Довірчі операції – послуги, які довірче товариство надає довірителям майна.

Правила створення, діяльності, а також права та обов’язки учасників і засновників довірчого товариства визначаються законодавчтвом України.

Кредитна спілка – це неприбуткова організація, заснована фізичними особами, професійними спілками, їх об’єднаннями на кооперативних засадах з метою задоволення потреб її членів у взаємному кредитуванні та наданні фінансових послуг за рахунок об’єднаних грошових внесків членів кредитної спілки.

Кредитна спілка є фінансовою установою, виключним видом діяльності якої є надання фінансових послуг.

У той же час, лізинг або фінансовий лізинг – це вид цивільно-правових відносин, що виникають із договору лізингу (фінансового лізингу). За договором фінансового лізингу лізингодавець зобов’язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі).

Предметом лізингу може бути неспоживна річ, визначена індивідуальними ознаками та віднесена відповідно до законодавства до основних фондів.

Тож, учасниками лізингу можуть бути:

· лізингодавець – юридична особа, яка передає право володіння та користування предметом лізингу лізингоодержувачу;

· лізингоодержувач – фізична або юридична особа, яка отримує право володіння та користування предметом лізингу від лізингодавця;

· продавець (постачальник) – фізична або юридична особа, в якої лізингодавець набуває річ, що в наступному буде передана як предмет лізингу лізингоодержувачу;

· інші юридичні або фізичні особи, які є сторонами багатостороннього договору лізингу.

Факторингові компанії – юридичні особи, які здійснюють фінансові операції щодо переуступки першим кредитором прав вимоги боргу третьої особи другому кредитору з попередньою або наступною компенсацією вартості такого боргу першому кредитору.

Кредитно-гарантійна установа – фінансова установа, яка відповідно до чинного законодавства має право за рахунок залучених коштів надавати фінансові кредити на власний ризик, а також бере на себе зобов’язання (у будь-якій формі) гарантувати сплатити за боргами третьої особи у разі невиконання нею своїх грошових зобов’язань у частині несплаченої суми.

Ломбардна операція – операція фізичних чи юридичних осіб з отримання коштів від юридичної особи, кваліфікованої як фінансова установа згідно із законодавством України, під заставу товарів або валютних цінностей. Ломбардні операції є різновидом кредиту під заставу.

101Співвідношення понять «фінансова послуга» та «фінансова операція».

Є певні розбіжності у визначенні термінів "фінансова операція" та "фінансова послуга" у вітчизняному та зарубіжному законодавствах.

Наприклад, у законодавстві США та британському Акті про фінансові послуги чіткого визначення фінансових операцій та фінансових послуг не наведено, однак зазначено, що це сфера діяльності банків, страхових компаній, інвестиційних фондів, клірингових будинків та інших фінансових посередників. У законодавстві Німеччини розмежування між банківськими операціями та фінансовими послугами ґрунтується лише на поділі фінансових посередників на банківські та небанківські.

У законодавстві інших країн Європейського Союзу щодо системи національних рахунків вживається термін "фінансова операція", а стосовно фінансового ринку, на якому діють банки та небанківські фінансові установи, — "фінансова послуга".

Відповідно до Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" від 12 липня 2001 р. № 2664-ІИ, фінансові послуги — операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, — і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.

Отже, визначають три головні ознаки будь-якої фінансової послуги, а саме:

1) операції здійснюються на користь третіх осіб, тобто мають посередницький характер;

2) предметом операції є фінансові активи;

3) мета операції — одержання прибутку або збереження реальної вартості фінансового активу.

Отже, послуга — результат виконання відповідних операцій з фінансовими активами, спрямованих на задоволення індивідуальних фінансових потреб клієнтів. Періодичність операцій у процесі надання послуг мав суттєве значення, оскільки діяльність із надання фінансових послуг є підприємницькою діяльністю і має здійснюватися систематично, на постійній основі та з метою отримання прибутку.

До фінансових операцій відносяться всі операції, пов'язані зі зміною прав власності на фінансові активи, у тому числі виникнення й ліквідація фінансових вимог.

Переважна більшість операцій, що здійснюються в процесі надання послуг, належить до фінансових операцій.

Фінансова операція — це будь-яка операція, пов'язана зі здійсненням або забезпеченням здійснення платежу суб'єктом фінансового моніторингу : {Закон України "Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом" від 28 листопада 2002 р. № 249-ІУ. — Ст. 1.}

МІНІСТЕРСТВО ТРАНСПОРТУ ТА ЗВ'ЯЗКУ УКРАЇНИ НАКАЗ Про затвердження Інструкції про проведення контрольних заходів фінансово-господарської діяльності підгалузей, об'єднань, підприємств, установ та організацій системи Міністерства транспорту та зв'язку України (Інструкція, розд.2) 28.03.2006 N 275 : Фінансова операція - будь-яка операція, пов'язана зі здійсненням або забезпеченням здійснення платежу суб'єктами господарювання, зокрема:

ü Внесення або зняття депозиту (внеску, вкладу).

ü Переказ грошей з рахунка на рахунок.

ü Обмін валюти.

ü Надання послуг з випуску, купівлі або продажу цінних паперів та інших видів фінансових активів.

ü Надання або отримання позики або кредиту.

ü Страхування (перестрахування).

ü Надання фінансових гарантій та зобов'язань.

ü Довірче управління портфелем цінних паперів.

ü Фінансовий лізинг.

ü Надання послуг з випуску, купівлі, продажу й обслуговування чеків, векселів, платіжних карток, грошових поштових переказів та інших платіжних інструментів.

ü Відкриття рахунка.

102Державне регулювання операцій на ринках фінансових послуг.

Розділ 4 ЗУ «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг»

Мета:

1) проведення єдиної та ефективної державної політики у сфері фінансових послуг;

2) захист інтересів споживачів фінансових послуг;

3) створення сприятливих умов для розвитку та функціонування ринків фінансових послуг;

4) створення умов для ефективної мобілізації і розміщення фінансових ресурсів учасниками ринків фінансових послуг з урахуванням інтересів суспільства;

5) забезпечення рівних можливостей для доступу до ринків фінансових послуг та захисту прав їх учасників;

6) додержання учасниками ринків фінансових послуг вимог законодавства;

7) запобігання монополізації та створення умов розвитку добросовісної конкуренції на ринках фінансових послуг;

8) контроль за прозорістю та відкритістю ринків фінансових послуг;

9) сприяння інтеграції в європейський та світовий ринки фінансових послуг.

Форми:

1) ведення державних реєстрів фінансових установ та ліцензування діяльності з надання фінансових послуг;

2) нормативно-правового регулювання діяльності фінансових установ;

3) нагляду за діяльністю фінансових установ;

4) застосування уповноваженими державними органами заходів впливу;

5) проведення інших заходів з державного регулювання ринків фінансових послуг.

Органи:

1) щодо ринку банківських послуг — Національним банком України;

2) щодо ринків цінних паперів та похідних цінних паперів — Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку;

3) щодо інших ринків фінансових послуг — національною комісією, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг.

4) Антимонопольний комітет України та інші державні органи здійснюють контроль за діяльністю учасників ринків фінансових послуг та отримують від них інформацію у межах повноважень, визначених законом.

103Способи захисту прав і законних інтересів суб’єктів підприємницької діяльності.

Глава 3 ЦК.

Ст.. 20 ГК

Господарські права та інтереси суб’єктів господарської діяльності відповідно до ст. 20 Господарського кодексу України захищаються такими способами:

ü визнання наявності або відсутності прав суб’єктів господарювання;

ü визнання повністю чи частково недійсними актів органів державної влади та місцевого самоврядування;

ü відновлення становища, яке існувало до порушення прав та законних інтересів суб’єктів господарювання;

ü припиненням дій, що порушують права або створюють за­грозу їх порушення;

ü присудження до виконання обов’язку в натурі;

ü відшкодування збитків;

ü застосування штрафних, оперативно-господарських та ад­міністративно-господарських санкцій;

ü встановлення, зміною чи припиненням господарських правовідносин.

Господарські спори, які виникають при погодженні стандартів та технічних умов, а також про встановлення цін на продукцію і тарифів на послуги вирішуються відповідними функціональними органами держави, які займаються керівництвом робіт зі стандартизації і врегулюванню ціноутворення.

Усім суб'єктам правовідносин гарантується захист їх прав, свобод і законних інтересів незалежним і неупередженим судом, утвореним відповідно до закону.

Організація і діяльність господарського суду визначаються Конституцією України, Законом України «Про судоустрій України», Господарським процесуальним кодексом України, іншими законо­давчими актами України, а також міжнародними договорами.

Право на захист - один з основних елементів будь-якого суб'єктивного цивільного права. Це нормативне врегульована можливість управомоченого суб'єкта застосувати засоби правоохоронного характеру для відновлення порушеного права та застосування передбачених законом методів для припинення дій, завдяки яким право було порушене.

ЦК України розширено інструментарій засобів захисту цивільних прав.

Так, особа може звернутися до суду з позовами про:

ü визнання права;

ü визнання правочину недійсним;

ü припинення дій, які порушують право;

ü відновлення становища, яке існувало до порушення;

ü примусове виконання обов'язку в натурі;

ü зміни правовідношення;

ü припинення правовідношення;

ü відшкодування збитків, у тому числі завданих у стані крайньої необхідності;

ü відшкодування моральної шкоди;

ü визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб (ст. 16 ЦК України).

Реалізація права на захист. Захист суб'єктивних цивільних прав та охоронюваних законом інтересів здійснюється у передбаченому законом порядку із застосуванням певних форм, засобів та способів захисту.

Розрізняють дві основні форми захисту - юрисдикційну та неюрисдикційну. До юрисдикційної форми захисту відносять діяльність уповноважених державою органів щодо захисту порушених або оспорюваних прав. До таких органів ЦК України відносить суд, органи державної влади України, Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування та нотаріусів.

Неюрисдикцгйна форма захисту охоплює дії громадян та організацій у захисті прав, які здійснюються ними самостійно без звернення до компетентних державних органів. У ЦК України вказані дії, об'єднані в поняття самозахисту цивільних прав, який розглядається як один із способів захисту цивільних прав. До них слід віднести:

Визнання права. Необхідність цього способу захисту виникає у тих випадках, коли існування у певної особи права викликає сумнів, не підтверджується даними (документами) встановленої форми, а також суб'єктивне право оспорюється. Цей спосіб захисту може бути реалізований лише в юрисдикційному порядку, причому вимога позивача звернена не до відповідача, а до суду, який на підставі наданих позивачем доказів офіційно встановлює наявність або відсутність у нього спірного права.

Визнання правочину недійсним. Цей спосіб можна визнати одним з різновидів такого способу, як відновлення положення, що існувало до порушення права. В обох випадках сторони, що виконали недійсну угоду, мають повернутися до первинного стану за правовими наслідками.

Припинення дій, що порушують право. Цей спосіб захисту прав може застосовуватися разом з іншими способами - такими як стягнення збитків, або існувати як самостійний. Так, наприклад, особа може вимагати припинення поширення про неї певної інформації без компенсації збитків, нанесених таким поширенням.

Відновлення становища, яке існувало до порушення права. Цей спосіб має місце тоді, коли порушене право не припинило своєї дії і може бути відновлене шляхом як припинення самого правопорушення, так і усунення його наслідків.

Примусове виконання обов'язку особи в натурі. Такий спосіб захисту прав інколи називають реальним виконанням. Він полягає в тому, що кредитор зобов'язує боржника реально виконати обов'язки, взяті ним на себе у силу договору.

Зміна або припинення правовідношення - реалізується, як правило, в юрисдикційному порядку, хоча можливий і неюрисдикційний спосіб. Так, особа може припинити дію договору (розірвати його достроково) у випадку, коли зрозуміло, що договір не буде виконаний належним чином і в передбачені терміни. Так, при придбанні за договором купівлі-продажу неякісної речі покупець має право за законом (ст. 678 ЦК України) вимагати безоплатного усунення недоліків товару, або відшкодування витрат на його виправлення, або заміни недоброякісного товару на аналогічний товар належної якості, або пропорційного зменшення купівельної ціни, або відмовитися від виконання договору і вимагати повернення сплаченої за товар суми (припинення правовідносин).

Визнання незаконним акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим чи органу місцевого самоврядування. Кожна особа, як фізична, так і юридична, може звернутися до суду з позовом про визнання недійсним акта органу державної влади (або органу влади Автономної Республіки Крим, або органу місцевого самоврядування), яким порушено його права або законні інтереси. Це може бути акт, що суперечить чинному законодавству, прийнятий неправомочним органом тощо, і при цьому він має порушувати права і законні інтереси громадян чи юридичних осіб.

Самозахист цивільних прав. Неюрисдикційна форма захисту цивільних прав полягає в особливих діях громадян і організацій, що здійснюються ними самостійно, без звернення до державних та інших компетентних органів. У новому ЦК України введено поняття самозахисту цивільних прав. Під самозахистом розуміють застосування особою, право якої порушено, засобів протидії, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам громадянського суспільства (ст. 19 ЦК України). До них, наприклад, належать дії власника або іншого законного володільця, що спрямовані на захист майна, а також дії, здійснені у стані крайньої необхідності або необхідної оборони.

Захист цивільних прав та інтересів Президентом України, органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим або органами місцевого самоврядування (ст. 17 ЦК України). Президент України здійснює захист цивільних прав та інтересів у межах повноважень, визначених Конституцією України. У випадках, встановлених Конституцією України та законом, особа має право звернутися за захистом цивільного права та інтересу до органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який здійснює захист цивільних прав та інтересів у межах, на підставах та у спосіб, що встановлені Конституцією України та законом.

Захист прав нотаріусами - це нова форма способу захисту, введена до ЦК України, значення якої важко переоцінити в сучасних умовах. Згідно зі ст. 18 ЦК України нотаріус здійснює захист цивільних прав шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі.

Здійснення права захисту. Право на захист особа здійснює на свій розсуд. Відмова (нездійснення) особи від здійснення права на захист не є підставою для припинення порушеного права, крім випадків, передбачених законом (ст. 12 ЦК України).

Відшкодування збитків - найбільш поширений спосіб захисту цивільних прав та охоронюваних законом інтересів. Він застосовується як у договірних, так і в позадоговірних відносинах. Цей спосіб полягає в тому, що боржник відшкодовує кредиторові понесені ним майнові збитки. На відміну від компенсації в натурі, у даному випадку йдеться про грошову компенсацію на користь потерпілої особи.

Під збитками законодавець визначає:

* втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки);

* доходи, які особа могла б реально одержати, якби її право не було порушене (упущена вигода) (ст., 22 ЦК України).

За загальним правилом збитки відшкодовуються у повному обсязі, але якщо законом або договором передбачено інший розмір, то відшкодування може здійснюватися у більшому або меншому розмірі.

Відшкодування моральної шкоди. Цей спосіб захисту полягає у покладенні на порушника обов'язку сплатити потерпілому грошову компенсацію за фізичні або моральні страждання, які той переніс внаслідок скоєного правопорушення.

Моральна шкода полягає у приниженні ділової репутації фізичної або юридичної особи (ст. 23 ЦК України). Моральна шкода компенсується як грошовими коштами, так і іншим майном. Моральна шкода, завдана юридичній особі неправомірними діями, відшкодовується завдавачем на загальних підставах, тобто за наявності вини. Розмір компенсації моральної шкоди визначається судом з урахуванням вимог розумності та справедливості.

104Адміністративно-правовий захист суб’єктів підприємницької діяльності.

Ст.240–247 ГК

Адміністративний захист – це засіб адміністративного примусу, який застосовується як при наявності, так і при відсутності правопорушення, спрямований на запобігання правопорушенням та усуненню їх шкідливих наслідків.

Господарське право, регулюючи суспільні відносини, обов’язково взаємодіє з іншими галузями права, що дозволяє здійснювати належний адміністративний захист порушених прав господарюючих суб’єктів в тій чи іншій галузі. Так, за розпорядженням уповноваженого органу державного управління один суб’єкт господарської діяльності передає іншому частину свого майна. У даному випадку орган управління владним методом регулює майнові відносини двох суб’єктів господарювання, тобто господарське право регулює законність цієї угоди, а адміністративне – передбачає верховенство волі однієї сторони над іншою.

Практика знає достатньо прикладів, коли майнові відносини між суб’єктами господарювання виникають безпосередньо з актів державного управління, тобто без укладання договорів владним методом (стягнення штрафів, конфіскація майна і т.ін.).

Адміністративно-правовими засобами захисту є ряд передбачених ст. ст. 240–247 Господарського кодексу України:

– безоплатне вилучення прибутку;

– накладення штрафу;

– стягнення обов’язкових зборів;

– призупинення операцій за банківськими рахунками суб’єктів господарської діяльності;

– застосування антидемпінгових процедур;

– припинення експортно-імпортних операцій;

– застосування індивідуального режиму ліцензування;

– обмеження та зупинення діяльності суб’єктів господарю­вання;

– скасування державної реєстрації.

Згідно з положеннями ст. 250 Господарського кодексу України адміністративно-господарські санкції до суб’єктів господарювання можуть застосовуватись протягом шести місяців з дня виявлення порушення, але не пізніше як через один рік з дня порушення цим суб’єктом закону.

Тобто, адміністративний захист прав суб’єктів господарювання передбачає прийняття управлінських вказівок по вчиненню в рамках адміністративного законодавства певних майнових прав, які не суперечать діяльності згаданих суб’єктів.

105Нотаріальний захист прав та інтересів підприємців. Порядок вчинення нотаріальних дій.

Інструкція про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України

Ст.18 ЦК

ЗУ «Про нотаріат»

Захист прав нотаріусами - це нова форма способу захисту, введена до ЦК України, значення якої важко переоцінити в сучасних умовах. Згідно зі ст. 18 ЦК України нотаріус здійснює захист цивільних прав шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі.

Здійснення права захисту. Право на захист особа здійснює на свій розсуд. Відмова (нездійснення) особи від здійснення права на захист не є підставою для припинення порушеного права, крім випадків, передбачених законом (ст. 12 ЦК України).

Відшкодування збитків - найбільш поширений спосіб захисту цивільних прав та охоронюваних законом інтересів. Він застосовується як у договірних, так і в позадоговірних відносинах. Цей спосіб полягає в тому, що боржник відшкодовує кредиторові понесені ним майнові збитки. На відміну від компенсації в натурі, у даному випадку йдеться про грошову компенсацію на користь потерпілої особи.

Згідно з Наказом Міністерства юстиції України № 20/5 від 03.03.2004 р. затверджено Інструкцію про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України (із змінами та доповненнями).

Вчинення нотаріальних дій в Україні покладається на нотаріуси, які працюють у державних нотаріальних конторах або займаються приватною нотаріальною діяльністю.

Нотаріальні дії можуть вчинятися будь-яким нотаріусом на всій території України, за винятком обмежень у праві вчинення нотаріальних дій, установлених Законом України «Про нотаріат» та іншими актами законодавства України.

Нотаріальні дії вчиняються в приміщенні державної нотаріальної контори, у державному нотаріальному архіві, приміщенні, яке є робочим місцем (конторою) приватного нотаріуса. В окремих випадках, коли фізична особа не може з'явитися в зазначене приміщення, а також коли того вимагають особливості посвідчуваного правочину, такі нотаріальні дії можуть бути вчинені поза вказаними приміщеннями, але в межах нотаріального округу.

Якщо нотаріальна дія вчиняється поза приміщенням державної нотаріальної контори,            державного нотаріального архіву, приміщенням, яке є робочим місцем (конторою) приватного нотаріуса, у посвідчувальному написі та в реєстрі нотаріальних дій зазначається місце вчинення нотаріальної дії (удома, у лікарні, за місцезнаходженням юридичної особи тощо) із зазначенням адреси, а також причин, з яких нотаріальна дія була вчинена поза вказаними приміщеннями.

Нотаріус не вправі здійснювати нотаріальну діяльність за межами свого нотаріального округу, за винятком заміщення інших нотаріусів у випадках, передбачених законом.

Нотаріальні дії вчиняються після їх оплати, а також у передбачених законом випадках після сплати до бюджету податку з доходів фізичних осіб, у день подачі нотаріусу всіх необхідних документів.

Учинення нотаріальної дії може бути відкладене в разі необхідності витребування додаткових відомостей або документів від фізичних та юридичних осіб або направлення документів на експертизу, а також якщо відповідно до закону нотаріус повинен упевнитись у відсутності в зацікавлених осіб заперечень проти вчинення цієї дії.

Строк, на який відкладається вчинення нотаріальної дії у цих випадках, не може перевищувати одного місяця.

Нотаріуси можуть вчиняти наступні нот. дії:

1) посвідчують правочини (договори, заповіти, довіреності тощо);

2) вживають заходів щодо охорони спадкового майна;

3) видають свідоцтва про право на спадщину;

4) видають свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя в разі смерті одного з подружжя;

5) видають свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів (аукціонів);

6) видають свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів (аукціонів), якщо прилюдні торги (аукціони) не відбулися;

7) провадять опис майна фізичної особи, яка визнана безвісно відсутньою або місце перебування якої невідоме;

8) видають дублікати нотаріальних документів, що зберігаються у справах нотаріуса;

9) накладають та знімають заборону щодо відчуження нерухомого майна (майнових прав на нерухоме майно) і транспортних засобів, що підлягають державній реєстрації;

10) засвідчують вірність копій (фотокопій) документів і виписок з них;

11) засвідчують справжність підпису на документах;

12) засвідчують вірність перекладу документів з однієї мови на іншу;

13) посвідчують факт, що фізична чи юридична особа є виконавцем заповіту;

14) посвідчують факт, що фізична особа є живою;

15) посвідчують факт перебування фізичної особи в певному місці;

16) посвідчують час пред’явлення документів;

17) передають заяви фізичних та юридичних осіб іншим фізичним та юридичним особам;

18) приймають у депозит грошові суми та цінні папери;

19) вчиняють виконавчі написи;

20) вчиняють протести векселів;

21) вчиняють морські протести;

22) приймають на зберігання документи.

На нотаріусів може бути покладено вчинення інших нотаріальних дій згідно із законом.

106Судовий захист прав суб’єктів підприємницької діяльності.

Відповідно до ст..55 КУ та ст. 6 зу «Про судоустрій та статус суддів» усім суб»єктам правовідносин гарантується право на захист їх прав, свобод та законних інтересів незалежним та неупередженим судом, у твореним відповідно до закону. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи судом,до підсудності якого вона віднесена процесуальним законом.

Угоди про відмову від судового захисту є недійсними. Для забезпечення прав суб»єктів господарювання в Україні діють суди першої, апеляційної та касаційної інстанції. Іноземці,апатриди да іноземні юридичні особи користуються правом на судовий захист своїх інтересів нарівні з громадянами України. Судові рішення, що набрали законної сили є обов»язковими на території України. Судові рішення судів іноземних дежав є обов»язковими на території України лише тоді,якщо це передбачено міжнародними договорами.

Для надання правової допомого при розгляді справ у суді діє адвокатура.

Відповідно до КУ в системі судів україни діють загальні та спеціалізовані суди.

Захист прав та законних інтересів суб»єктів господарювання здійснюється крім загальних та третейських судів господарськими судами. Процедура в таких судах є менш формалізованою та більш ефективною для СПД,котрі мають право на звернення до господарського суду.

107Загальна характеристика розгляду спорів господарськими судами.

Правл на звернення до господарського суду мають підприємства,установи, організації та інші юридичні особи,в тому числі і ноземні,громадяни що набули статусу СПД.

Господарський судовий процес – процес захисту суб»єктами підприємницької діяльності своїх прав та законних інтересів в системі господарського правосуддя. Розпочинається процес з прийняття рішення про судовий захист прав та інтересі в та поданням позовної заяви і завершується виконанням рішення відповідного господарського суду.
Стадія господарського процесу — сукупність процесуальних дій по конкретній справі, об’єднаних однією метою або спрямованих до однієї певної мети. Перша стадія господарського процесу — порушення провадження у справі. Об’єктом процесуальних дій і правової оцінки на цій стадії є пред’явлення позовної заяви з усіма доданим до неї матеріалами (ст. 54 ГПК), вивчення її з точки зору підвідомчості й підсудності, а також інших критеріїв, необхідних для прийняття справи до провадження. На цій стадії суддя одноособово виносить ухвалу про порушення провадження у справі, прийняття справи до провадження (ст. 61 ГПК). У випадках, передбачених законом, суддя може відмовити в прийнятті позовної заяви (ст. 62 ГПК) або повернути її (ст. 63 ГПК).
Після порушення справи в господарському суді настає стадія підготовки матеріалів до розгляду в засіданні господарського суду. Мета цієї стадії — забезпечити правильне і своєчасне вирішення справи, бажано у першому ж засіданні суду. Процесуальні дії судді на цій стадії передбачені ст. 65 ГПК.
Основна стадія господарського процесу — господарський розгляд (розд. ХI ГПК). Вона визначається як основна, тому що при цьому розгляді спір вирішується по суті, дається остаточна відповідь на позовні вимоги. Формою розгляду справи є засідання господарського суду. Як правило, ця стадія закінчується прийняттям рішення (ст. 82 ГПК), однак, в окремих випадках, — припиненням провадження у справі (ст. 80 ГПК) або залишенням позову без розгляду (ст. 81 ГПК).
Наступна стадія — перевірка законності й обґрунтованості судових рішень господарських судів: перегляд судових рішень в апеляційному порядку (розд. ХІІ ГПК); перегляд судових рішень у касаційному порядку (розд. ХІІ-1, ХІІ-2 ГПК); перегляд рішення, ухвали, постанови господарського суду за нововиявленими обставинами (розділ ХIII ГПК). Ці стадії орієнтовані на виправлення судових помилок. Проходження справи по цій стадії не є обов’язковим, а визначається зацікавленими особами — учасниками справи. На стадії перегляду судових рішень також є етапи порушення провадження, підготовки справи до розгляду і вирішення у відповідній інстанції.
Господарський процес по справі повинен завершуватись виконанням рішення, ухвали, постанови господарського суду, що набрали законної сили. Ця стадія — стадія виконання судових рішень — спрямована на практичну їх реалізацію діяльністю зобов’язаних суб’єктів. Рішення господарського суду підлягають обов’язковому виконанню підприємствами, організаціями, посадовими особами (ст. 115 ГПК). Господарський суд розглядає справу протягом 2 місяців і приймає рішення, яке, відповідно до ст. 85 Господарського про­цесуального кодексу України, вступає в законну силу через 10 днів після його прийняття. Рішення приймається в засіданні суд­дею за результатами обговорення всіх обставин справи, а якщо спір вирішується трьома суддями – більшістю голосів суддів. Рішення повинно за формою та змістом відповідати вимогам ст. 84 Господарського процесуального кодексу.Якщо господарський суд не вирішує спір по суті (наприк­лад, у разі відкладення розгляду справи, зупинення чи припинен­ня справи тощо), то він виносить ухвалу.Прийняте рішення оголошується суддею в засіданні після закінчення розгляду справи. Суддя має право оголосити тільки резолютивну частину рішення, яка повинна бути викладена в пись­мовій формі, підписана суддею (суддями) і приєднана до справи.Рішення і ухвали розсилаються сторонам, прокурору, який бере участь в господарському процесі, третім особам не пізніше п’яти днів після їх прийняття.Рішення господарського суду набирають законної сили не­гайно після їх прийняття і піддягають обов’язковому виконанню підприємствами, організаціями та посадовими особами.Виконання рішення господарського суду провадиться на підставі виданого ним наказу, який є виконавчим документом. Наказ надсилається одночасно з рішенням. Органами виконання рішення господарського суду є:– установи банку (виконують накази про стягнення грошо­вих сум);– судові виконавці (виконують інші накази).Виданий стягувачеві наказ може бути пред’явлено до вико­нання не пізніше трьох місяців з дня прийняття рішення.У випадку непогодженості однієї із сторін із прийнятим рішенням вона відповідно до ст. 91 Господарського процесуаль­ного кодексу України подає апеляційну скаргу до апеляційного господарського суду. Форма та зміст скарги передбачений ст. 94 Господарського процесуального кодексу України. Скарга по­дається до господарського суду, який розглядав справу. Госпо­дарський суд протягом п’яти днів формує справу і разом зі скар­гою відправляє до апеляційного суду де справа розглядається про­тягом двох місяців і за його результатами приймається постанова. У випадку непогодженості позивача чи відповідача із рішенням суду, протягом місяця з дня набрання постановою законної сили вони мають право направити касаційну скаргу до Вищого госпо­дарського суду, який протягом двох місяців розглядає справу і приймає постанову. Якщо одна із сторін не погоджується із прий­нятим рішенням, то протягом місяця з дня набрання законної сили цим рішення вона має право направити касаційну скаргу до Вер­ховного Суду України, де справа розглядається протягом двох місяців і за його результатами приймається постанова, яка оскар­женню не підлягає.За загальним правилом вирішення господарських спорів за­вершується стадією виконавчого провадження. Проте в госпо­дарському процесі є ще одна стадія – перевірка рішень, ухвал та постанов у порядку нагляду. Ця стадія виникає лише тоді, коли за заявою сторони чи за протестом прокурора або його заступника господарський суд перевіряє законність і обґрунтованість рішен­ня, ухвали, постанови господарського суду, третейського суду або іншого органу, який у межах своєї компетенції вирішує госпо­дарський спір. Крім того, господарський суд має право зі своєї ініціативи перевірити в порядку нагляду законність і обґрунто­ваність прийняття рішення.

108Вирішення спорів між суб’єктами підприємницької діяльності третейськими судами.

прийняття відповідних актів законодавства України на її території застосовуються акти законодавства Союзу РСР з питань, які не

врегульовані законодавством України, за умови, що вони не суперечать Конституції і законам України.

В Україні діє Міжнародний комерційний арбітражний суд, який є самостійною постійно діючою арбітражною установою (третейським судом), що здійснює свою діяльність згідно з Законом України "Про міжнародний комерційний арбітраж" від 24.02.94 о Міжнародного комерційного арбітражного суду можуть за угодою сторін передаватись на вирішення: 1. спори з договірних та інших цивільно-правових відносин, які виникають при здійсненні зовнішньоторговельних та інших видів міжнародних економічних зв'язків, якщо комерційне підприємство хоча б однієї із сторін спору знаходиться за кордоном, а також: 2. спори підприємств з іноземними інвестиціями і міжнародних об'єднань та організацій, створених на території України, між собою, спори між їхучасниками, а так само їх спори з іншими суб'єктами права України. Процесуальний ефект угоди про передачу спору до третейського суду полягає в тому, що її укладення виключає можливість розгляду спору в державному господарському суді. Згідно з п. 5 ст. 80 ГПК України господарський суд припиняє провадження у справі, якщо сторони уклали угоду про передачу даного спору на вирішення третейського суду.
Склад третейського суду визначається відповідно до угоди сторін про передачу спору до третейського суду. Сторони на свій розсуд можуть домовитись про кількісний та персональний склад суддів або погоджуються з умовами регламенту чи іншого установчого документа постійно діючого третейського суду щодо формування складу суддів. Але в будь-якому разі кількість третейських суддів має бути непарною. Третейський суд формується у складі одного або будь-якого непарного числа суддів. Третейський суд вважається сформованим, коли сторони погодили його склад.
Третейські судді не є представниками сторін. Вони повинні бути незалежними і неупередженими при здійсненні своїх повноважень, а також мати необхідні знання для вирішення спору. Третейським суддею може бути фізична особа, яка є дієздатною, тобто досягла повноліття і не перебуває під опікою чи піклуванням. Для обрання (призначення) третейського судді необхідна його згода. В угоді сторін або в установчих документах можуть бути визначені додаткові вимоги до третейських суддів.Рішення викладається у письмовій формі та підписується всіма суддями, які брали участь у засіданні.
У рішенні третейського суду повинні бути вказані:
— дата винесення рішення, склад третейського суду, місце розгляду справи;
— найменування учасників спору, прізвища та посади їх представників;
— суть спору заяви та пояснення осіб, що беруть участь у розгляді спору;
— обставини справи та мотиви, які стали підставою для рішення;
— суть прийнятого рішення, на яку сторону і в якому розмірі відносяться витрати, пов’язані з відрядженням третейських суддів, проведенням експертизи, інші витрати, які третейський суд визнав доцільним віднести на сторони;
— строк та порядок виконання прийнятого рішення.
Рішення третейського суду за господарськими спорами є обов’язковим до виконання. Порядок виконання рішень третейських судів встановлений Законом України “Про виконавче провадження”.

109Правове регулювання претензійного порядку захисту господарських прав.

Однією із умов захисту прав і законних інтересів суб’єктів гос­подарювання є дотримання досудового претензійного порядку врегулювання спорів. Як правило, спор може бути переданий на розгляд господарському суду лише після прийняття сторонами за­ходів безпосереднього врегулювання конфлікту.Чинне законодавство вимагає від підприємств та організацій, щоб вони до подання позову вжили заходів щодо врегулювання гос­подарських спорів з іншою стороною.Досудове врегулювання господарських спорів – це сукупність заходів, що підлягають здійсненню господарюючими суб’єктами, права яких порушені, для безпосереднього вирішення спорів, що виникли, з підприємствами та організаціями, які порушили май­нові права та інтереси, до звернення з позовом до господарського суду. Виходячи зі змісту чинного законодавства, можна виділити: загальний порядок досудового врегулювання господарських спорів (він регламентований нормами ст.ст. 5–11 Господарсько­го процесуального кодексу України) та спеціальний порядок досудового врегулювання господарських спорів (визначається нор­мами інших нормативних актів), який застосовується щодо пред’явлення і розгляду претензій до органів транспорту.Враховуючи, що порядок укладання господарських дого­ворів раніше вже було висвітлено, схематично досудове врегулю­вання розбіжностей, що виникають при укладанні, зміні та розір­ванні договорів, можна подати так:а) підприємство, що одержало проект договору, за наявності заперечень щодо його умов, складає протокол розбіжнос­тей і в двадцятиденний строк разом з підписаним догово­ром (із застереженням) надсилає його автору проекту дого­вору. Підприємство, що одержало протокол розбіжностей, зобов’язане протягом 20 днів розглянути його, вжити за­ходів з врегулювання розбіжностей, а неврегульовані роз­біжності передати на розгляд господарського суду;б) підприємство, яке вважає за необхідне змінити чи розір­вати договір, надсилає пропозиції про це другій стороні договору. Сторона, яка одержала пропозицію, повинна відповісти на неї в двадцятиденний строк. Досудове врегулювання спору, що виник внаслідок порушення прав і законних інтересів підприємства, здійснюється шляхом пред’явлення підприємством, що зазнало збитків, пре­тензії до підприємства-порушника. Претензія підлягає розгляду в місячний строк з дня її одержання. Відповідно до вимог ст. 222 Господарського кодексу Украї­ни в претензії повинні обов’язково вказуватись: – вимоги заявника;– сума претензії і її розрахунок (якщо вона стосується гро­шової форми); – обставини, на яких базуються вимоги; – докази, які підтверджують законність вимог; – перелік документів, які додаються до претензії. Претензія може відправлятись цінним листом, телеграфом, телетайпом, а також вручатися під розписку особисто відповіда­чу. Термін її розгляду рівняється 30 дням з дня отримання, і ре­зультати повинні повідомлятись заявнику у письмовій формі. У випадку відмови в задоволенні претензійних вимог це повинно мотивуватись.Про результати розгляду претензії її заявник повідомляєть­ся в письмовій формі (так звана відповідь на претензію). Надси­лання відповіді є обов’язковим незалежно від того, задовольня­ються чи ні вимоги заявника. За порушення строків розгляду пре­тензії встановлена майнова відповідальність, яку може застосувати господарський суд при прийнятті рішення – стягнення в доход державного бюджету з підприємства, організації, що припусти­лися такого порушення, штрафу у розмірі 2 % від суми претензії, але не менш як 5 розмірів неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і не більш як 100 розмірів неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Разом з тим слід мати на увазі таке:– справи за заявою прокурора чи його заступника, Антимо­нопольного комітету України та його територіальних відділень порушуються господарським судом незалежно від вжиття сторонами заходів досудового врегулювання спорів (ст. 5 Господарського процесуального кодексу Ук­раїни);– вимоги щодо досудового врегулювання господарських спорів не поширюються на спори про визнання договорів недійсними, спори про визнання недійсними актів дер­жавних та інших органів, підприємств та організацій, які не відповідають законодавству і порушують права та інте­реси, які охороняються законом, підприємств і органі­зацій (далі – акти), спори про стягнення заборгованості за опротестованими векселями, а також на спори про звер­нення стягнення на заставлене майно; – правила про досудове врегулювання спорів не застосову­ють ся щодо провадження у справах про банкрутство, ос­кільки воно регламентує умови і процедуру визнання юридичних осіб банкрутами, а не процес вирішення спорів. Якщо у відповіді з претензії організація не повідомляє про перерахування, заявник претензії має право пред’явити в банк доручення на списання у безспірному порядку визнаної боржни­ком суми з нарахування пені за перевищення терміну платежу.

110Поняття, значення і нормативно-правова основа реклами

Про рекламу: Верховна Рада України, Закон №270/96-ВР від 03.07.1996 р.

Про затвердження Типових правил розміщення зовнішньої реклами: Кабінет Міністрів України, Постанова №2067 від 29.12.2003 р.

Такі НПА існують, на них можна посилатися

 Кабінет Міністрів України; Постанова, Порядок вiд 11.03.2011 № 241
Про затвердження Порядку використання коштів, передбачених у державному бюджеті для виробництва та розповсюдження соціальної реклами щодо шкоди тютюнопаління та зловживання алкоголем

 Верховна Рада України; Закон вiд 11.01.2011 № 2912-VI
Про внесення змін до Закону України "Про телебачення і радіомовлення" щодо надання телеканалами ідентифікуючої інформації під час реклами

 Кабінет Міністрів України; Постанова вiд 16.09.2009 № 980
Про внесення змін до Порядку накладення штрафів за порушення законодавства про рекламу

 Кабінет Міністрів України; Постанова вiд 09.09.2009 № 968
Про внесення змін до Типових правил розміщення зовнішньої реклами

КОМЕНТАРІ ФАХІВЦІВ (АРХІВ 2006)

Перехід України від планово-адміністративної до соціально-орієнтованої ринкової економіки викликав істотні зміни у всіх сферах громадського життя. В умовах відмови від адміністративно-командної системи управління економікою, усунення жорсткого централізованого планування, стимулювання і регулювання діяльності підприємців зростає роль рекламної діяльності.

Відхід від принципів жорсткого планування розвитку народного господарства і переведення його на ринкові механізми регулювання економічних процесів, заохочення приватного підприємництва ставлять перед державою, законодавчими органами і всіма юристами серйозні завдання щодо детального правового регулювання рекламних відносин.

Реклама є складним і суперечливим поняттям. З одного боку, її вплив на економіку є сприятливим, оскільки вона сприяє росту економіки, капіталовкладень, числа робочих місць, підтримує конкуренцію, а також інформує споживачів і розширює ринки для нових товарів. З іншого боку, вона призводить до виснаження ресурсів, монополізації, може створювати бар’єри для вступу на ринок, протидіяти конкуренції, у чому виявляються негативні властивості реклами.

Настільки ж суперечливим є її вплив на споживачів. Забезпечуючи споживачів інформацією, будучи засобом контролю за якістю товарів, сприяючи збільшенню, підтримці або стабілізації попиту і забезпечуючи стимули для підвищення рівня життя, реклама в той же час нерідко подає непотрібну, марну інформацію або таку, що вводить в оману.

Перехід до ринкової економіки в Україні призвів до необхідності правового регулювання рекламної діяльності без якого така діяльність, не обмежена правовими та етичними нормами, здатна не стільки принести користь підприємництву, скільки шкоду суспільним та державним інтересам і правам споживачів.

Правове регулювання рекламної діяльності націлене на запобігання і припинення недобросовісної реклами, що здатна нанести шкоду як майновим, так і немайновим правам громадян і юридичних осіб, суспільним інтересам.

Основним нормативним актом, що регулює рекламну діяльність в Україні, є Закон України від 3 липня 1996 року "Про рекламу" (далі – Закон „Про рекламу").

Так, відповідно до статті 1 Закону „Про рекламу" реклама - це спеціальна інформація про осіб чи продукцію, яка розповсюджується в будь-якій формі та в будь-який спосіб з метою прямого або опосередкованого одержання прибутку.

Необхідно з’ясувати, що таке інформація і чи має реклама статус інформації. Згідно з Законом України "Про інформацію" інформація - це документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі.

Інформація не може бути об’єктом авторського та суміжних прав, а реклама, навпаки - є. Зокрема, заборонено імітувати (копіювати або наслідувати) загальне вирішення, текст, зображення, музичні чи звукові ефекти, що застосовуються в рекламі іншої продукції.

Інша характеристика поняття "реклама" це її обов’язкова направленість на невизначене коло осіб. Це коло може бути у соціальному розрізі (діти, школярі, жінки, чоловіки тощо).

Однією з вимог Закону "Про рекламу" є заборона телерадіопрацівникам займатися рекламою під виглядом інформації. Таким чином, реклама є спеціальною інформацією, яка має особливий статус і не співвідноситься як окреме і загальне з інформацією, передбаченою Законом України "Про інформацію".

Підхід щодо відмежування реклами від загального поняття інформації є виправданим. Це пов’язано із специфікою рекламної діяльності, яка направлена на отримання прибутку, і тому повинна визнаватися такою, що належить до сфери майнових і пов’язаних з ними правовідносин. Дія Закону "Про рекламу" не поширюється на правовідносини, пов’язані з інформацією, яка відбиває соціальні події, інтереси політичних партій, релігійних і громадських організацій та/або призначена для їх підтримки. Особливий статус має і соціальна рекламна інформація - це інформація державних органів з питань здорового способу життя, охорони здоров’я, охорони природи, збереження енергоресурсів, профілактики правопорушень, соціального захисту та безпеки населення, яка не має комерційного характеру. В такій інформації не повинні згадуватись конкретна продукція та її виробники.

Рекламна діяльність полягає у донесенні до споживача спеціальної інформації про предмет реклами. Основними принципами рекламної діяльності є: законність, точність, достовірність, використання форм та засобів, які не завдають споживачеві реклами моральної, фізичної або психічної шкоди. Закон "Про рекламу" окремо забороняє недобросовісну рекламу, яка внаслідок неточності, недостовірності, двозначності, перебільшення, умовчання, порушення вимог щодо часу, місця і способу розповсюдження, вводить або може ввести в оману споживачів реклами, завдати шкоди особам та державі.

Тому реклама, як об’єкт рекламної діяльності, не має дискредитувати іншого господарюючого суб’єкта, тобто поширення у будь-якій формі неправдивих, неточних або неповних відомостей, пов’язаних з особою чи діяльністю господарюючого суб’єкта (підприємця), які завдали або могли завдати шкоди діловій репутації господарюючого суб’єкта (підприємця). Прийоми та спеціальні ефекти, мета яких - привернути увагу або викликати сміх чи інші позитивні емоції і які при цьому не створюють неправильного розуміння споживачем таких прийомів, не вважаються недобросовісною рекламою, яка вводить або може ввести в оману споживачів реклами, завдати шкоди особам, державі чи суспільству внаслідок неточності, недостовірності, двозначності, перебільшення, замовчування, порушення вимог щодо часу, місця і способу розповсюдження.

Обов’язковими умовами здійснення рекламної діяльності є державна реєстрація її суб’єктів та ліцензування цієї діяльності.

Відповідно до положень Закону "Про рекламу" у рекламній діяльності забороняється рекламувати товари, які підлягають обов’язковій сертифікації або виробництво чи реалізація яких вимагає наявності спеціального дозволу, ліцензії, у разі відсутності відповідного сертифіката, ліцензії.

Реклама видів діяльності, які відповідно до законодавства потребують спеціального дозволу, ліцензії, повинна містити посилання на номер спеціального дозволу, ліцензії, дату їх видачі та найменування органу, який видав спеціальний дозвіл, ліцензію.

Реклама послуг (банківських, страхових, інвестиційних тощо), пов’язаних із залученням коштів населення, або осіб, які їх надають, дозволяється лише за наявності спеціального дозволу, ліцензії, що підтверджує право на здійснення такого виду діяльності. Така реклама повинна містити номер дозволу, ліцензії, дату їх видачі та найменування органу, який видав цей дозвіл, ліцензію.

Це положення не застосовується у випадках, коли дається тільки реклама знака для товарів і послуг, назви особи (без реклами послуг).

Реклама рекламодавців - учасників ринку цінних паперів має містити відомості про наявність спеціального дозволу, ліцензії, що підтверджує право на здійснення відповідного виду діяльності на ринку цінних паперів, із зазначенням номера дозволу, ліцензії, дати їх видачі та найменування органу, який видав цей дозвіл, ліцензію.

Це положення не застосовується у випадках, коли здійснюється реклама знаків для товарів та послуг учасника ринку цінних паперів без реклами послуг щодо цінних паперів.

Відповідно до положень Закону "Про рекламу" у рекламній діяльності забороняється рекламувати товари, які підлягають обов’язковій сертифікації або виробництво чи реалізація яких вимагає наявності спеціального дозволу, ліцензії, у разі відсутності відповідного сертифіката, ліцензії.

Що стосується ознак рекламної діяльності, то вони в деякій мірі співпадають з загальними ознаками підприємницької діяльності.

Ініціативність і самостійність рекламної діяльності полягає в тому, що суб’єкти рекламної діяльності мають право без обмежень здійснювати свою діяльність, яка не суперечить діючому рекламному законодавству. Суб’єкти рекламної діяльності активно обирають ініціативу, вони свідомо обирають ситуацію, в якій персонально відповідальні за успіх чи невдачу своєї справи.

Творчий та інноваційний характер рекламної діяльності проявляється в пошуку нових можливостей на правомірне здійснення рекламної діяльності, орієнтації на нововведення. Суб’єкт рекламної діяльності діє та оцінює як незалежний інноватор.

Систематичність, регулярність рекламної діяльність означає, що суб’єкти рекламної діяльності здійснюють свою діяльність на постійній, професійній основі.

Ризиковий характер при здійсненні рекламної діяльності означає, що на суб’єкта рекламної діяльності покладено тягар передбачення несприятливих наслідків (збитків) і прийняття мір по їх усуненню.

Не слід змішувати ціль рекламної діяльності і результат такої цілеспрямованої діяльності. Та чи інша діяльність не може бути віднесена до підприємницької, якщо її ціллю не являється отримання прибутку. Але, якщо при здійсненні рекламної діяльності доходи не отримані, то це не може бути основою для виключення її із видів господарської діяльності.

Таким чином, отримання прибутку являється необхідною ознакою рекламної діяльності.

Самостійна юридична відповідальність при здійсненні рекламної діяльності означає, що суб’єкти несуть відповідальність за порушення такої діяльності.

Також невід’ємними ознаками рекламної діяльності є поєднання публічних і приватних інтересів, спеціальне коло суб’єктів, публічно-правовий характер.

Соціально відповідальний характер при здійсненні рекламної діяльності означає, що суб’єкти такої діяльності несуть відповідальність перед суспільством за здійснення своєї діяльності.

Рекламна діяльність - це діяльність щодо замовлення, виготовлення та розповсюдження реклами. Відповідно, суб’єктами рекламної діяльності є рекламодавець, виробник реклами, та її розповсюджувач. Хоча нерідко ці поняття співпадають, розмежування суб’єктів рекламної діяльності має велике практичне значення, адже відповідальність наступає для осіб, винних у розповсюдженні реклами щодо продукції, виробництві або реалізації якої заборонено; розповсюдженні реклами, забороненої чинним законодавством; порушенні порядку виготовлення та розповсюдження реклами; недотриманні вимог законодавства щодо змісту та достовірності реклами.

В Законі "Про рекламу" проведене розмежування трьох професійних учасників рекламної діяльності – рекламодавця, виробника реклами та її розповсюджувача. Таке розмежування суб’єктів рекламної діяльності має особливо важливе значення, коли йдеться про застосування відповідальності за порушення законодавства про рекламу.

Відповідно до Закону „Про рекламу" рекламодавець – це особа, яка є замовником реклами для її виробництва та/або розповсюдження.

Рекламодавцем може бути юридична або фізична особа, яка є джерелом рекламної інформації для виробництва, розміщення і розповсюдження реклами. Це та особа, яка замовляє рекламу у рекламному агентстві й оплачує її. Звичайно, в розвинутій рекламній практиці як рекламодавець виступає рекламна служба виробника або продавця товару чи послуги.

Не є тотожними поняття "рекламодавець" та "спонсор". Згідно з Законом "Про рекламу", спонсор - особа, яка матеріально підтримує будь-яку діяльність без одержання від неї прибутку з метою популяризації винятково свого імені (назви), торгової марки. Спонсорство - участь фізичної чи юридичної особи у прямому або опосередкованому фінансуванні програм з метою реклами свого імені, фірмового найменування чи своєї торгової марки. У створенні теле-, радіопередач, підготовці матеріалів для інших засобів масової інформації, організації театрально-концертних, спортивних та інших заходів можуть брати участь спонсори. У таких матеріалах та під час проведення таких заходів не дозволяється робити посилання рекламного характеру щодо властивостей продукції спонсорів. Таким чином, забороненою є та поширена практика, яку ми бачимо сьогодні.

За визначенням, даним у Законі „Про рекламу", виробник реклами – це особа, яка повністю або частково здійснює виробництво реклами.

Виробник реклами – це фізична або юридична особа, що надає рекламній інформації готову для розповсюдження форму.

Відповідно до Закону розповсюджувач реклами – це особа, яка здійснює розповсюдження реклами будь-якими рекламними засобами.

Розповсюджувачами реклами можуть бути як юридичні, так і фізичні особи, що розміщують і (або) розповсюджують рекламну інформацію шляхом надання і (або) використання майна, включаючи технічні засоби радіо-, телемовлення, каналів зв’язку, ефірного часу та іншими засобами.

Важливу роль в рекламній діяльності відіграють споживачі реклами, які визначені як будь-які особи або група осіб, на яких спрямована реклама. Слід зазначити, що споживачі реклами виступають як учасники рекламних відносин, але не являються її суб’єктами. Відповідно до законодавства Російської Федерації, споживачі реклами являються відокремленими суб’єктами рекламної діяльності.

Отже, споживачі реклами – це юридичні або фізичні особи до яких доводиться або може бути доведена реклама, внаслідок чого можливий відповідний вплив реклами на них. Тобто, ті особи, на яких спрямоване рекламне послання для спонукання здійснення ними певних дій, як правило, придбання створюваного рекламодавцем товару, що реалізується, або послуги, що надається. Пасивне поводження споживачів реклами може перетворитися в активне при порушенні їхніх прав розповсюдженням неналежної реклами.

На мою думку, варто закріпити в законодавстві поняття "споживача реклами" – як відокремлений суб’єкт рекламної діяльності від інших суб’єктів.