Підстави припинення провадження у справі про банкрутство

1. Боржник не включений до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України або до Реєстру суб'єктів підприємницької діяльності

2. Подано заяву про визнання банкрутом ліквідованої або реорганізованої (крім реорганізації у формі перетворення) юридичної особи

3. У провадженні господарського суду є справа про банкрутство того ж боржника

4. У встановленому порядку затверджено звіт керуючого санацією

5. Затверджено мирову угоду

6. У встановленому порядку затверджено звіт ліквідатора

7. Боржник виконав усі зобов'язання перед кредиторами

8. Кредитори не висунули вимоги до боржника після порушення провадження у справі про банкрутство

57Наслідки визнання боржника банкрутом.

З дня прийняття господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури:

підприємницька діяльність банкрута завершується закінченням технологічного циклу з виготовлення продукції у разі можливості її продажу;

строк виконання всіх грошових зобов'язань банкрута та зобов'язання щодо сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, податків і зборів (обов'язкових платежів), повернення коштів Фонду соціального страхування з
тимчасової втрати працездатності вважається таким, що настав;
припиняється нарахування неустойки (штрафу, пені), процентів та інших кономічних санкцій по всіх видах заборгованості банкрута;
відомості про фінансове становище банкрута перестають бути конфіденційними чи становити комерційну таємницю;
укладення угод, пов'язаних з відчуженням майна банкрута чи передачею його майна третім особам, допускається в порядку, передбаченому цим розділом;
скасовується арешт, накладений на майно боржника, визнаного банкрутом, чи інші обмеження щодо розпорядження майном такого боржника. Накладення нових арештів або інших обмежень щодо розпорядження майном банкрута не допускається;
вимоги за зобов'язаннями боржника, визнаного банкрутом, що виникли під час проведення процедур банкрутства, можуть пред'являтися тільки в межах ліквідаційної процедури;
виконання зобов'язань боржника, визнаного банкрутом, здійснюється у випадках і порядку, передбаченому цим розділом.
2. З дня прийняття господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури припиняються повноваження органів управління банкрута щодо управління банкрутом та розпорядження його майном, якщо цього не було зроблено раніше, керівник банкрута звільняється з роботи у зв'язку з банкрутством підприємства, про що робиться запис у його трудовій книжці, а також припиняються повноваження власника (власників) майна банкрута, якщо цього не було зроблено раніше.
3. Опублікування відомостей про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури здійснюється ліквідатором у офіційних друкованих органах за рахунок банкрута у п'ятиденний строк з дня прийняття постанови про визнання боржника банкрутом.
4. Не дозволяється опублікування або розголошення іншим чином відомостей про визнання боржника банкрутом до дня прийняття господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом.
5. Відомості про визнання боржника банкрутом і про відкриття ліквідаційної процедури повинні містити:
 найменування та інші реквізити боржника, визнаного банкрутом;
найменування господарського суду, в провадженні якого знаходиться справа про банкрутство;
дату прийняття господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури;
відомості про ліквідатора (ліквідаційну комісію).

58Особливості провадження справ про банкрутство окремих видів суб’єктів господарювання – містоутворюючих, комунальних підприємств, страховиків, фізичних осіб – суб’єктів підприємницької діяльності

Відносини, пов'язані з банкрутством містоутворюючих, особливо
небезпечних, сільськогосподарських підприємств, страховиків, інших
категорій суб'єктів підприємницької діяльності, регулюються цим
Законом з урахуванням особливостей, передбачених цим розділом.
Стаття 42. Особливості банкрутства містоутворюючих
           підприємств
1. Для цілей цього Закону містоутворюючими підприємствами
визнаються юридичні особи, кількість працівників яких з
урахуванням членів їх сімей складає не менше половини чисельності
населення адміністративно-територіальної одиниці, у якій
розташована така юридична особа.
Положення цієї статті застосовуються також до підприємств,
кількість працівників яких перевищує п'ять тисяч осіб.
2. При розгляді справи про банкрутство містоутворюючого
підприємства учасником провадження у справі про банкрутство
визнається орган місцевого самоврядування відповідної
териториторіальної громади адміністративно-територіальної одиниці.
Учасниками провадження у справі про банкрутство
містоутворюючого підприємства господарським судом можуть бути
визнані також центральні органи виконавчої влади.
Докази, що підтверджують належність боржника до
містоутворюючих підприємств, господарському суду надає боржник.
3. Якщо комітетом кредиторів не прийнято рішення про санацію
боржника, господарський суд може винести ухвалу про санацію
боржника за клопотанням органу місцевого самоврядування або
відповідного центрального органу виконавчої влади, які є
учасниками провадження у справі про банкрутство, за умови
укладення ними з кредиторами договору поруки за зобов'язаннями
боржника.
Договір поруки за зобов'язаннями боржника укладається та
підписується уповноваженими особами органів місцевого
самоврядування або центральних органів виконавчої влади.
4. Орган місцевого самоврядування або центральний орган
виконавчої влади, які поручилися за зобов'язаннями боржника, мають
право запропонувати господарському суду кандидатуру керуючого
санацією, інвестора.
У разі невиконання зобов'язання боржником поручителі несуть
солідарну відповідальність за зобов'язаннями боржника перед його
кредиторами.
5. Процедура санації містоутворюючого підприємства за
клопотанням органу місцевого самоврядування може бути продовжена
господарським судом на один рік.
Підставою для продовження процедури санації містоутворюючого
підприємства на строк, передбачений абзацом першим цієї частини, є
план фінансового оздоровлення містоутворюючого підприємства. План
фінансового оздоровлення містоутворюючого підприємства може
передбачати внесення інвестицій, працевлаштування його
працівників, створення нових робочих місць та інші способи
відновлення платоспроможності боржника містоутворюючого
підприємства.
6. За клопотанням органу місцевого самоврядування або
центрального органу виконавчої влади, які є учасниками провадження
у справі про банкрутство, за умови укладення ними договору поруки
за зобов'язаннями боржника, строк процедури санації
містоутворюючого підприємства може бути продовжений господарським
судом до десяти років. Боржник і його поручитель у цьому разі
зобов'язані розрахуватися з кредиторами протягом трьох років, якщо
інше не передбачено цим Законом.

Невиконання вимог цієї частини є підставою для визнання
боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури.
7. Кабінет Міністрів України або органи місцевого
самоврядування в особі їх уповноважених органів мають право в
будь-який час до закінчення процедури санації містоутворюючого
підприємства розрахуватися з усіма кредиторами в порядку,
передбаеному цим Законом.
Задоволення вимог кредиторів здійснюється в порядку
черговості згідно зі статтею 31 цього Закону.
У разі задоволення вимог кредиторів за грошовими
зобов'язаннями та зобов'язаннями щодо сплати єдиного внеску на
загальнообов'язкове державне соціальне страхування, повернення
невикористаних коштів Фонду соціального страхування з тимчасової
втрати працездатності, сплати, податків і зборів (обов'язкових
платежів) в порядку, передбаченому цим Законом, провадження у
справі про банкрутство припиняється. 8. З метою задоволення вимог кредиторів у процедурі санації
може бути здійснено продаж майна боржника як цілісного майнового
комплексу або частини його майна згідно із законодавством.
За наявності клопотання органу місцевого самоврядування або
центрального органу виконавчої влади, які є учасниками провадження
у справі про банкрутство, продаж майна боржника як цілісного
майнового комплексу провадиться шляхом проведення конкурсу.
9. Обов'язковими умовами конкурсу є:
збереження робочих місць для не менш як 70 відсотків
працівників, зайнятих на підприємстві на момент його продажу;
зобов'язання покупця щодо забезпечення перепідготовки чи
працевлаштування працівників підприємства відповідно до
законодавства в разі зміни профілю діяльності підприємства.
Інші умови конкурсу можуть установлюватися виключно за згодою
комітету кредиторів у порядку, передбаченому статтею 19 цього
Закону.
10. Якщо зазначене в абзаці другому частини восьмої цієї
статті клопотання не було подано або майно боржника як цілісний
майновий комплекс не було продано на конкурсі, майно боржника
підлягає продажу на аукціоні.
11. При продажу майна боржника, визнаного банкрутом,
ліквідатор повинен виставити на продаж на перших торгах майно як
цілісний майновий комплекс. Якщо майно боржника, визнаного
банкрутом, не було продано як цілісний майновий комплекс, продаж
майна здійснюється в порядку, передбаченому статтею 20 цього
Закону.
Стаття 43. Особливості банкрутства особливо небезпечних
            підприємств
1. Для цілей цього Закону особливо небезпечними
підприємствами визнаються підприємства вугільної, гірничодобувної,
хімічної, хіміко-металургійної, нафтопереробної, інших галузей,
визначених відповідними рішеннями Кабінету Міністрів України,
припинення діяльності яких потребує проведення спеціальних заходів
щодо запобігання заподіянню шкоди життю та здоров'ю громадян,
майну, спорудам, навколишньому природному середовищу.
Особливо небезпечними підприємствами визнаються також
підприємства, діяльність яких пов'язана з використанням ядерної
енергії.      2. При розгляді справи про банкрутство особливо небезпечного
підприємства учасниками провадження у справі про банкрутство
визнаються відповідний орган місцевого самоврядування, а також
центральний орган виконавчої влади, до компетенції якого
відноситься сфера діяльності боржника, а також, при необхідності,
державний орган з питань надзвичайних ситуацій та у справах
захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, з
питань охорони навколишнього природного середовища, з питань
геології та використання надр, а щодо підприємств, діяльність яких
пов'язана з використанням ядерної енергії, - орган державного
регулювання ядерної та радіаційної безпеки або його регіональні
інспекції.      Підприємство, діяльність якого пов'язана з використанням
ядерної енергії та щодо  якого порушено справу про банкрутство,
невідкладно повідомляє про це орган державного регулювання ядерної
та радіаційної безпеки або його регіональні інспекції. Учасниками провадження у справі про банкрутство особливо
небезпечного підприємства господарським судом можуть бути визнані
також інші центральні органи виконавчої влади.
Докази, що підтверджують належність боржника до особливо
небезпечних підприємств, господарському суду надає боржник.
3. Якщо комітетом кредиторів не прийнято рішення про санацію
боржника, господарський суд може винести ухвалу про санацію
боржника за клопотанням органу місцевого самоврядування або
відповідного центрального органу виконавчої влади, які є
учасниками провадження у справі про банкрутство, за умови
укладення ними з кредиторами договору поруки за зобов'язаннями
боржника.
Договір поруки за зобов'язаннями боржника укладається та
підписується уповноваженими особами органів місцевого
самоврядування або центральних органів виконавчої влади.
4. Орган місцевого самоврядування або центральний орган
виконавчої влади, які поручилися за зобов'язаннями боржника, мають
право запропонувати господарському суду кандидатуру керуючого
санацією, інвестора.
У разі невиконання зобов'язання боржником поручителі несуть
солідарну відповідальність за зобов'язаннями боржника перед його
кредиторами.
5. Процедура санації особливо небезпечного підприємства за
клопотанням органу місцевого самоврядування може бути продовжена
господарським судом на один рік.
Підставою для продовження процедури санації особливо
небезпечного підприємства на строк, передбачений абзацом першим
цієї частини, є план фінансового оздоровлення особливо
небезпечного підприємства. План фінансового оздоровлення особливо
небезпечного підприємства може передбачати внесення інвестицій,
працевлаштування його працівників, створення нових робочих місць
та інші способи відновлення платоспроможності боржника - особливо
небезпечного підприємства. План фінансового оздоровлення особливо
небезпечного підприємства також має містити заходи щодо
підтримання безпеки виробничої діяльності, охорони праці та
запобігання заподіянню можливої шкоди життю та здоров'ю людей,
майну, спорудам, навколишньому природному середовищу.
6. За клопотанням органу місцевого самоврядування або
центрального органу виконавчої влади, які є учасниками провадження
у справі про банкрутство, за умови укладення ними договору поруки
за зобов'язаннями боржника, строк процедури санації особливо
небезпечного підприємства може бути продовжено господарським судом
до десяти років. Боржник і його  поручитель у цьому разі
зобов'язані розрахуватися з кредиторами протягом трьох років, якщо
інше не передбачено цим Законом.
Невиконання вимог цієї частини є підставою для визнання
боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури.
7. Кабінет Міністрів України або органи місцевого
самоврядування в особі їх уповноважених органів мають право в
будь-який час до закінчення процедури санації особливо
небезпечного підприємства розрахуватися з усіма  кредиторами в
порядку, передбаченому цим Законом.
Задоволення вимог кредиторів здійснюється в порядку
черговості згідно зі статтею 31 цього Закону.
У разі задоволення вимог кредиторів за грошовими
зобов'язаннями та зобов'язаннями щодо сплати єдиного внеску на
загальнообов'язкове державне соціальне страхування, повернення
невикористаних коштів Фонду соціального страхування з тимчасової
втрати працездатності, сплати, податків і зборів (обов'язкових
платежів) у порядку, передбаченому цим Законом, провадження у
справі про банкрутство припиняється. 8. З метою задоволення вимог кредиторів у процедурі санації
може бути здійснено продаж майна боржника лише як цілісного
майнового комплексу шляхом проведення конкурсу в порядку,
встановленому статтею 19 цього Закону та законодавством з питань
приватизації.
9. Обов'язковими умовами конкурсу є:
збереження умов щодо підтримання безпеки виробничої
діяльності, охорони праці та запобігання заподіянню можливої шкоди
життю та здоров'ю громадян, майну, спорудам, навколишньому
природному середовищу;
для підприємств, діяльність яких пов'язана з використанням
ядерної енергії, - збереження умов щодо підтримання ядерної та
радіаційної безпеки, а також фізичного захисту ядерних установок,
ядерних матеріалів, об'єктів, призначених для поводження з
радіоактивними відходами, інших джерел іонізуючого випромінювання;
збереження робочих місць не менш як для сімдесяти відсотків
працівників, зайнятих на підприємстві на момент його продажу;
зобов'язання покупця щодо забезпечення перепідготовки чи
працевлаштування зазначених працівників та запобігання заподіянню
можливої шкоди життю та здоров'ю громадян, майну, спорудам,
навколишньому природному середовищу у разі зміни профілю
діяльності підприємства.
Інші умови конкурсу можуть встановлюватися виключно за згодою
комітету кредиторів у порядку, передбаченому статтею 19 цього
Закону.
У разі невиконання зазначених вимог конкурсу, які включаються
до умов договору купівлі-продажу майна боржника як цілісного
майнового комплексу, договір розривається в установленому порядку.
10. Особливо небезпечні підприємства не підлягають продажу на
аукціоні.
11. Вимоги кредиторів задовольняються у порядку черговості,
визначеному статтею 31 цього Закону, з урахуванням особливостей,
встановлених цією частиною, а саме: в третю чергу також
задовольняються вимоги щодо відшкодування витрат на заходи по
запобіганню заподіяння можливої шкоди життю та здоров'ю громадян,
майну, спорудам, навколишньому природному середовищу, а також
відшкодування витрат на передбачені законодавством заходи з
безпечного завершення діяльності, пов'язаної з використанням
ядерної енергії, в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів
України.

Особливості банкрутства сільськогосподарських
             підприємств
  1. Для цілей цього Закону під сільськогосподарськими
підприємствами розуміються юридичні особи, основним видом
діяльності яких є вирощування (виробництво, виробництво та
переробка) сільськогосподарської продукції, виручка яких від
реалізації вирощеної (виробленої, виробленої та переробленої) ними
сільськогосподарської продукції складає не менше п'ятдесяти
відсотків загальної суми виручки.
2. Особливості банкрутства сільськогосподарських підприємств,
передбачені цим Законом, застосовуються також до рибних
господарств, риболовецьких колгоспів, виручка яких від реалізації
вирощеної (виробленої, виробленої та переробленої)
сільськогосподарської продукції та виловлених водних біологічних
ресурсів складає не менше п'ятдесяти відсотків загальної суми
виручки.
3. У разі продажу об'єктів нерухомості, які використовуються
для цілей сільськогосподарського виробництва та є у власності
сільськогосподарського підприємства, що визнано банкрутом, за
інших рівних умов переважне право на придбання зазначених об'єктів
належить сільськогосподарським підприємствам і фермерським
господарствам, розташованим у даній місцевості.

4. У разі ліквідації сільськогосподарського підприємства у
зв'язку з визнанням його банкрутом рішення щодо земельних ділянок,
які є у власності такого підприємства, надані йому у постійне чи
тимчасове користування, у тому числі на умовах оренди, приймається
відповідно до Земельного кодексу України ( 5. При введенні процедури розпорядження майном боржника
аналіз фінансового становища сільськогосподарського підприємства
повинен здійснюватися з урахуванням сезонності
сільськогосподарського виробництва та його залежності від
природно-кліматичних умов, а також можливості задоволення вимог
кредиторів за рахунок доходів, які можуть бути одержані
сільськогосподарським підприємством після закінчення відповідного
періоду сільськогосподарських робіт.
6. Рішення про звернення з клопотанням до господарського суду
про санацію сільськогосподарських підприємств приймається
комітетом кредиторів за участю представника органу місцевого
самоврядування відповідної територіальної громади.
Санація сільськогосподарського підприємства вводиться на
строк до закінчення відповідного періоду сільськогосподарських
робіт з урахуванням часу, необхідного для реалізації вирощеної
(виробленої, виробленої та переробленої) сільськогосподарської
продукції. Зазначений строк не може перевищувати п'ятнадцяти
місяців.
7. У разі якщо протягом строку санації погіршилося фінансове
становище сільськогосподарського підприємства у зв'язку із
стихійним лихом, з епізоотіями та іншими несприятливими умовами,
строк санації, встановлений частиною шостою цієї статті, може бути
продовжений на один рік.
Стаття 45. Особливості банкрутства страховиків
1. При розгляді справи про банкрутство страховика учасником
провадження у справі про банкрутство визнається державний орган у
справах нагляду за страховою діяльністю.
2. Заява про порушення справи про банкрутство страховика може
бути подана в господарський суд боржником, кредитором або іншим
уповноваженим на це державним органом.
3. Продаж майна страховика-боржника як цілісного майнового
комплексу здійснюється в процедурі санації за правилами,
встановленими статтею 19 цього Закону.
При здійсненні  ліквідаційної процедури цілісний майновий
комплекс страховика може бути проданий тільки у разі згоди покупця
взяти на себе зобов'язання страховика-банкрута за договорами
страхування, за якими страховий випадок не настав до дня визнання
страховика банкрутом.
4. Покупцем цілісного майнового комплексу страховика може
бути тільки страховик.
5. У разі продажу цілісного майнового комплексу страховика у
процедурі санації до покупця переходять всі права та обов'язки за
договорами страхування, за якими на дату продажу майна страховика
страховий випадок не настав.
6. У разі визнання господарським судом страховика банкрутом і
відкриття ліквідаційної процедури всі договори страхування,
укладені таким страховиком, за якими страховий випадок не настав
до дати прийняття зазначеного рішення, припиняються, за винятком
випадків, передбачених частиною третьою цієї статті.
7. Страхувальники за договорами страхування, дії яких
припиняються на підставах,  передбачених частиною шостою цієї
статті, мають право вимагати повернення частини виплаченої
страховику страхової премії пропорційно різниці між строком, на
який був укладений договір страхування, і строком, протягом якого
фактично діяв договір страхування, якщо інше не передбачено
законодавством.
8. Страхувальники за договорами страхування, за якими
страховий випадок настав до дня прийняття господарським судом
постанови про визнання страховика банкрутом та відкриття
ліквідаційної процедури, мають право вимагати страхові виплати.

9. У разі визнання господарським судом страховика банкрутом
та відкриття ліквідаційної процедури вимоги кредиторів за
договорами страхування першої черги підлягають задоволенню в
такому порядку:
у першу чергу - вимоги за договорами особистого страхування,
передбачені частиною восьмою цієї статті;
у другу чергу - вимоги фізичних осіб за іншими договорами
страхування, передбачені частиною восьмою цієї статті;
у третю чергу - вимоги за договорами особистого страхування,
передбачені частиною сьомою цієї статті;
у четверту чергу - вимоги фізичних осіб за іншими договорами
страхування, передбачені частиною сьомою цієї статті;
у п'яту чергу - вимоги юридичних осіб за іншими договорами
страхування, передбачені частиною восьмою цієї статті;
у шосту чергу - вимоги юридичних осіб за іншими договорами
страхування, передбачені частиною сьомою цієї статті.

Стаття 47. Загальні положення про банкрутство суб'єкта
            підприємницької діяльності - громадянина
1. Правила, передбачені цією статтею, застосовуються до
відносин, пов'язаних з визнанням громадянина - суб'єкта
підприємницької діяльності (далі - громадянина-підприємця)
банкрутом.      2. Заява про порушення справи про банкрутство
громадянина-підприємця може бути подана в господарський суд
громадянином-підприємцем, який є боржником, або його кредиторами.
Заяву про порушення справи про банкрутство
громадянина-підприємця можуть подати кредитори, за винятком
кредиторів, вимоги яких пов'язані з зобов'язаннями, що виникли
внаслідок заподіяння шкоди життю та здоров'ю громадян, кредиторів,
які мають вимоги щодо стягнення аліментів, а також інші вимоги
особистого характеру.
Кредитори, вимоги яких пов'язані із зобов'язаннями, що
виникли внаслідок заподіяння шкоди життю та здоров'ю громадян,
кредитори, які мають вимоги щодо стягнення аліментів, а також інші
вимоги особистого характеру, мають право заявити свої вимоги в
процесі провадження у справі про банкрутство.
3. До заяви громадянина-підприємця про порушення справи про
банкрутство може бути доданий план погашення його боргів, копії
якого направляються кредиторам та іншим учасникам провадження у
справі про банкрутство.
За відсутності заперечень кредиторів господарський суд може
затвердити план погашення боргів, що є підставою для зупинення
провадження у справі про банкрутство на строк не більше трьох
місяців.
4. План погашення боргів повинен включати:
строк його виконання;
розмір суми, яка щомісячно залишається боржнику -
громадянину-підприємцю та членам його сім'ї на споживання;
розмір суми, яка буде щомісячно направлятися на погашення
вимог кредиторів.
5. Господарський суд має право, за мотивованим клопотанням
учасників провадження   у справі про банкрутство
громадянина-підприємця, змінити план погашення боргів, у тому
числі збільшити чи зменшити строк його виконання, розмір суми, яка
щомісячно залишається боржнику і членам його сім'ї на споживання.
6. Якщо  в результаті виконання боржником плану погашення
боргів вимоги кредиторів задоволені в повному обсязі, провадження
у справі про банкрутство припиняється.

7. У разі визнання громадянина-підприємця банкрутом до складу
ліквідаційної маси не включається майно громадянина-підприємця, на
яке згідно з чинним законодавством України не може бути звернено
стягнення, та майно, яке перебуває у заставі за підставами, не
пов'язаними із здійсненням такою особою підприємницької
діяльності.

8. Господарський суд має право, за мотивованим клопотанням
громадянина-підприємця та інших учасників провадження у справі про
банкрутство, виключити із складу ліквідаційної маси майно
громадянина-підприємця, на яке згідно з цивільним процесуальним
законодавством України може бути звернено стягнення, якщо майно є
неліквідним чи доход від реалізації якого істотно не вплине на
задоволення вимог кредиторів. Загальна вартість майна
громадянина-підприємця, яка виключається із складу ліквідаційної
маси відповідно до положень цієї частини, не може перевищувати дві
тисячі гривень.
Перелік майна громадянина-підприємця, яке виключається із
складу ліквідаційної маси відповідно до положень цієї частини,
затверджується господарським судом, про що виноситься ухвала, яка
може бути оскаржена у встановленому порядку.
9. Угоди громадянина-підприємця, пов'язані з відчуженням або
передачею іншим способом майна громадянина-підприємця
заінтересованим особам протягом року до порушення провадження у
справі про банкрутство, можуть бути визнані господарським судом
недійсними за заявою кредиторів.
Стаття 48. Розгляд господарським судом справи про банкрутство
           громадянина-підприємця
1. Одночасно з прийняттям заяви про порушення справи про
банкрутство громадянина-підприємця господарський суд накладає
арешт на майно громадянина-підприємця, за винятком майна, на яке
згідно з цивільним процесуальним законодавством України не може
бути звернено стягнення та майна, що перебуває у заставі з
підстав, не пов'язаних із здійсненням такою особою підприємницької
діяльності.      За клопотанням громадянина-підприємця господарський суд може
звільнити з-під арешту майно (частину майна) у разі укладення
договору поруки чи іншого забезпечення виконання зобов'язання
громадянина-підприємця третіми особами.
2. За заявою громадянина-підприємця господарський суд може
відкласти розгляд справи про банкрутство не більше ніж на два
місяці для проведення громадянином-підприємцем розрахунків з
кредиторами чи укладення мирової угоди.
3. За наявності відомостей про відкриття спадщини на користь
громадянина-підприємця господарський суд має право зупинити
провадження у справі про банкрутство для вирішення питання щодо
спадщини у встановленому законом порядку.
4. Якщо у встановлений частиною другою цієї статті строк
громадянин-підприємець не подав  доказів задоволення вимог
кредиторів і в зазначений строк не укладено мирової угоди,
господарський суд визнає громадянина-підприємця банкрутом і
відкриває ліквідаційну процедуру.
5. З дня прийняття господарським судом постанови про визнання
громадянина-підприємця банкрутом і відкриття ліквідаційної
процедури:
строки виконання зобов'язань громадянина-підприємця
вважаються такими, що настали;
припиняється нарахування неустойки (штрафу, пені), процентів
та інших фінансових (економічних) санкцій за всіма зобов'язаннями
громадянина-підприємця, крім зобов'язань, не пов'язаних із
здійсненням такою особою підприємницької діяльності;  припиняється стягнення з громадянина-підприємця за  всіма
виконавчими документами, за винятком виконавчих документів за
вимогами про стягнення аліментів, а також за вимогами про
відшкодування шкоди, заподіяної життю та здоров'ю громадян та за
вимогами, не пов'язаними із здійсненням такою особою
підприємницької діяльності. 

6. Копію постанови про визнання громадянина-підприємця

банкрутом і інформацію про відкриття ліквідаційної процедури
господарський суд направляє всім відомим кредиторам із зазначенням
строку пред'явлення кредиторами вимог, який не може перевищувати
два місяці.
Направлення кредиторам зазначеної копії постанови
господарського  суду  здійснюється  за рахунок
громадянина-підприємця, визнаного банкрутом.
7. Постанова господарського суду про визнання
громадянина-підприємця банкрутом та виконавчий лист про звернення
стягнення на майно громадянина-підприємця направляються судовому
виконавцю для здійснення реалізації майна банкрута. Продажу
підлягає все майно громадянина-підприємця, за винятком майна, що
не включається до складу ліквідаційної маси згідно з цим Законом.
У разі необхідності постійного управління нерухомим майном
або цінним рухомим майном громадянина-підприємця, визнаного
банкрутом, господарський суд призначає для цієї мети ліквідатора
та визначає розмір його винагороди. У цьому разі продаж майна
громадянина-підприємця здійснюється ліквідатором.
Кошти, отримані від продажу майна громадянина-підприємця,
визнаного банкрутом, а також наявні у нього кошти у готівковій
формі вносяться на депозитний рахунок нотаріальної контори або
приватного нотаріуса та використовуються за рішенням
господарського суду, який визнав громадянина-підприємця банкрутом.
Стаття 49. Особливості задоволення вимог кредиторів
           громадянина-підприємця, визнаного банкрутом
1. До задоволення вимог кредиторів із коштів, внесених на
депозит нотаріальної контори або приватного нотаріуса,
відшкодовуються витрати, пов'язані з провадженням у справі про
банкрутство громадянина-підприємця і виконанням постанови
господарського суду про визнання громадянина-підприємця банкрутом.
Вимоги кредиторів задовольняються в такій черговості:
у першу чергу задовольняються вимоги громадян, перед якими
громадянин-підприємець несе відповідальність за заподіяння шкоди
життю та здоров'ю громадян, шляхом капіталізації відповідних
періодичних платежів, а також вимоги щодо стягнення аліментів;
у другу чергу проводяться розрахунки щодо виплати вихідної
допомоги та оплати праці особам, які працюють за трудовим
договором (контрактом), і щодо виплати авторської винагороди, а
також задовольняються вимоги, що виникли із зобов'язань зі сплати
єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне
страхування, щодо повернення невикористаних коштів Фонду
соціального страхування з тимчасової втрати працездатності;
у третю чергу задовольняються вимоги кредиторів за
зобов'язаннями,   забезпеченими   заставою    майна
громадянина-підприємця;
у четверту чергу задовольняються вимоги щодо сплати податків
і зборів (обов'язкових платежів);
у п'яту чергу проводяться розрахунки з іншими кредиторами.
Вимоги кожної наступної черги задовольняються після
задоволення вимог попередньої черги.
За недостатністю коштів на депозитному рахунку нотаріальної
контори або приватного нотаріуса для повного задоволення всіх
вимог однієї черги кошти розподіляються між кредиторами
відповідної черги пропорційно сумам їх вимог. 2. Після завершення розрахунків з кредиторами
громадянин-підприємець, визнаний банкрутом, звільняється від
подальшого виконання вимог кредиторів, що були заявлені після
визнання громадянина-підприємця банкрутом, за винятком вимог,
передбачених абзацом другим цієї частини.
Вимоги кредиторів щодо відшкодування шкоди, заподіяної життю
та здоров'ю громадян, вимоги щодо стягнення аліментів, вимоги щодо
стягнення на майно, яке перебуває у заставі з підстав, не
пов'язаних із здійсненням громадянином-підприємцем підприємницької
діяльності, а також інші вимоги особистого характеру, які не були
задоволені в порядку виконання постанови господарського суду про
визнання громадянина-підприємця банкрутом або які погашені
частково чи не заявлені після визнання громадянина-підприємця
банкрутом, можуть бути заявлені після закінчення провадження у
справі про банкрутство громадянина-підприємця відповідно в повному
обсязі або в незадоволеній їх частині в порядку, встановленому
цивільним законодавством України.
3. Протягом п'яти років після визнання громадянина-підприємця
банкрутом не може бути порушено провадження у справі про
банкрутство за його заявою.
У разі визнання громадянина-підприємця банкрутом за заявою
кредитора протягом п'яти років після завершення розрахунків з
кредиторами такий громадянин-підприємець не звільняється від
подальшого виконання вимог кредиторів.
Не задоволені вимоги кредиторів можуть бути заявлені в
порядку, встановленому цивільним законодавством України.

59Поняття та види правових режимів майна суб’єктів господарювання (підприємців). Майно як об’єкт підприємницької діяльності.  Та 60Склад майна суб’єкта підприємницької діяльності.

ГКУ ст. 133

Основу правового режиму майна суб'єктів господарювання, на
якій базується їх господарська діяльність, становлять право
власності та інші речові права - право господарського відання,
право оперативного управління.
Господарська діяльність може здійснюватися також на основі
інших речових прав (права володіння, права користування тощо),
передбачених Цивільним кодексом України ( 435-15 ).

2. Майно суб'єктів господарювання може бути закріплено на
іншому праві відповідно до умов договору з власником майна.
4. Держава забезпечує рівний захист майнових прав усіх
суб'єктів господарювання.
Стаття 134. Право власності - основне речове право у сфері
            господарювання
1. Суб'єкт господарювання, який здійснює господарську
діяльність на основі права власності, на свій розсуд, одноосібно
або спільно з іншими суб'єктами володіє, користується і
розпоряджається належним йому (їм) майном, у тому числі має право
надати майно іншим суб'єктам для використання його на праві
власності, праві господарського відання чи праві оперативного
управління, або на основі інших форм правового режиму майна,
передбачених цим Кодексом.
2. Майно, що використовується у господарській діяльності,
може перебувати у спільній власності двох або більше власників.
3. Правовий режим власності та правові форми реалізації права
власності у сфері господарювання визначаються цим Кодексом і
законом.
Стаття 135. Організаційно-установчі повноваження власника
1. Власник майна має право одноосібно або спільно з іншими
власниками на основі належного йому (їм) майна засновувати
господарські організації або здійснювати господарську діяльність в
інших організаційно-правових формах господарювання, не заборонених
законом, на свій розсуд визначаючи мету і предмет господарської
діяльності, структуру утвореного ним суб'єкта господарювання,
склад і компетенцію його органів управління, порядок використання
майна, інші питання управління діяльністю суб'єкта господарювання,
а також приймати рішення про припинення господарської діяльності
заснованих ним суб'єктів господарювання відповідно до
законодавства.
2. Власник має право особисто або через уповноважені ним
органи з метою здійснення підприємницької діяльності засновувати
господарські організації, закріплюючи за ними належне йому майно
на праві власності, праві господарського відання, а для здійснення
некомерційної господарської діяльності - на праві оперативного
управління, визначати мету та предмет діяльності таких
організацій, склад і компетенцію їх органів управління, порядок
прийняття ними  рішень, склад і порядок використання майна,
визначати інші умови господарювання у затверджених власником
(уповноваженим ним органом) установчих документах господарської
організації, а також здійснювати безпосередньо або через
уповноважені ним органи у межах, встановлених законом, інші
управлінські повноваження щодо заснованої організації та припиняти
її діяльність відповідно до цього Кодексу та інших законів.
3. Власник має право здійснювати організаційно-установчі
повноваження також на основі належних йому корпоративних прав
відповідно до цього Кодексу та інших законів.
4. Державні та комунальні підприємства можуть бути об'єднані
за рішенням власника (уповноваженого ним органу) у державні
(комунальні) господарські об'єднання, передбачені цим Кодексом.

Стаття 136. Право господарського відання
1. Право господарського відання є речовим правом суб'єкта
підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається
майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом),
з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна
за згодою власника у випадках, передбачених цим Кодексом та іншими
законами.     2. Власник майна, закріпленого на праві господарського
відання за суб'єктом підприємництва, здійснює контроль за
використанням та збереженням належного йому майна безпосередньо
або через уповноважений ним орган, не втручаючись в
оперативно-господарську діяльність підприємства.      3. Щодо захисту права господарського відання застосовуються
положення закону, встановлені для захисту права власності. Суб'єкт
підприємництва, який здійснює господарську діяльність на основі
права господарського відання, має право на захист своїх майнових
прав також від власника.
Стаття 137. Право оперативного управління
1. Правом оперативного управління у цьому Кодексі визнається
речове право суб'єкта господарювання, який володіє, користується і
розпоряджається майном, закріпленим за ним власником
(уповноваженим ним органом) для здійснення некомерційної
господарської діяльності, у межах, встановлених цим Кодексом та
іншими законами, а також власником майна (уповноваженим ним
органом).      2. Власник майна, закріпленого на праві оперативного
управління за суб'єктом господарювання, здійснює контроль за
використанням і збереженням переданого в оперативне управління
майна безпосередньо або через уповноважений ним орган і має право
вилучати у суб'єкта господарювання надлишкове майно, а також
майно, що не використовується, та майно, що використовується ним
не за призначенням.      3. Право оперативного управління захищається законом
відповідно до положень, встановлених для захисту права власності.
Стаття 139. Майно у сфері господарювання
1. Майном у цьому Кодексі визнається сукупність речей та
інших цінностей (включаючи нематеріальні активи), які мають
вартісне визначення, виробляються чи використовуються у діяльності
суб'єктів господарювання та відображаються в їх балансі або
враховуються в інших передбачених законом формах обліку майна цих
суб'єктів.      2. Залежно від економічної форми, якої набуває майно у
процесі здійснення господарської діяльності, майнові цінності
належать до основних фондів, оборотних засобів, коштів, товарів.
3. Основними фондами виробничого і невиробничого призначення
є будинки, споруди, машини  та устаткування, обладнання,
інструмент, виробничий інвентар і приладдя, господарський інвентар
та інше майно тривалого використання, що віднесено законодавством
до основних фондів.
4. Оборотними засобами є сировина, паливо, матеріали,
малоцінні предмети та предмети, що швидко зношуються, інше майно
виробничого і невиробничого призначення, що віднесено
законодавством до оборотних засобів.
5. Коштами у складі майна суб'єктів господарювання є гроші у
національній та іноземній валюті, призначені для здійснення
товарних відносин цих суб'єктів з іншими суб'єктами, а також
фінансових відносин відповідно до законодавства.
6. Товарами у складі майна суб'єктів господарювання
визнаються вироблена продукція (товарні запаси), виконані роботи
та послуги.
7. Особливим видом майна суб'єктів господарювання є цінні
папери.
Стаття 140. Джерела формування майна суб'єктів
            господарювання
1. Джерелами формування майна суб'єктів господарювання є:

грошові та матеріальні внески засновників;
доходи від реалізації продукції (робіт, послуг);
доходи від цінних паперів;
капітальні вкладення і дотації з бюджетів;
надходження від продажу (здачі в оренду) майнових об'єктів
(комплексів), що належать їм, придбання майна інших суб'єктів;
кредити банків та інших кредиторів;
безоплатні та благодійні внески, пожертвування організацій і
громадян;
інші джерела, не заборонені законом.
2. Правовий режим майна суб'єктів господарювання
встановлюється цим Кодексом та іншими законами з урахуванням
зазначених у статті 139 цього Кодексу видів майна.
Стаття 141. Особливості правового режиму державного майна у
            сфері господарювання
1. До державного майна у сфері господарювання належать
цілісні майнові комплекси державних підприємств або їх структурних
підрозділів, нерухоме майно, інше окреме індивідуально визначене
майно державних підприємств, акції (частки, паї) держави у майні
суб'єктів господарювання різних форм власності, а також майно,
закріплене за державними установами і організаціями з метою
здійснення необхідної господарської діяльності, та майно, передане
в безоплатне користування самоврядним установам і організаціям або
в оренду для використання його у господарській діяльності. Держава
через уповноважені органи державної влади здійснює права власника
також щодо об'єктів права власності Українського народу,
зазначених у частині першій статті 148 цього Кодексу.
2. Управління об'єктами державної власності відповідно до
закону здійснюють Кабінет Міністрів України і, за його
уповноваженням, центральні та місцеві органи виконавчої влади. У
випадках, передбачених законом, управління державним майном
здійснюють також інші суб'єкти.
3. Кабінет Міністрів України встановлює перелік державного
майна, яке безоплатно передається у власність відповідних
територіальних громад (комунальну власність). Передача об'єктів
господарського призначення з державної у комунальну власність
здійснюється в порядку, встановленому законом.
4. Не можуть бути об'єктами передачі з державної у комунальну
власність підприємства, що здійснюють діяльність, яку дозволяється
здійснювати виключно державним підприємствам, установам і
організаціям.
5. Види майна, що може перебувати виключно у державній
власності, відчуження якого недержавним суб'єктам господарювання
не допускається, а також додаткові обмеження щодо розпорядження
окремими видами майна, яке належить до основних фондів державних
підприємств, установ і організацій, визначаються законом.
6. Відчуження суб'єктом господарювання державного майна, яке
належить до основних фондів, здійснюється у порядку, що
встановлюється Кабінетом Міністрів України. Продаж суб'єктом
господарювання державного майна, яке належить до основних фондів,
здійснюється лише на конкурентних засадах.

7. Не може бути вкладом у спільну діяльність майно, яке
належить до основних фондів підприємств державної власності, що не
підлягають приватизації.

Стаття 142. Прибуток (доход) суб'єкта господарювання
1. Прибуток (доход) суб'єкта господарювання є показником
фінансових результатів його господарської діяльності, що
визначається шляхом зменшення суми валового доходу суб'єкта
господарювання за певний період на суму валових витрат та суму
амортизаційних відрахувань.
2. Склад валового доходу та валових витрат суб'єктів
господарювання визначається законодавством. Для цілей
оподаткування законом може встановлюватися спеціальний порядок
визначення доходу як об'єкта оподаткування.
3. Порядок використання прибутку (доходу) суб'єкта
господарювання визначає власник (власники) або уповноважений ним
орган відповідно до законодавства та установчих документів.
Порядок використання прибутку державних підприємств та
господарських товариств, у статутних капіталах яких більше 50
відсотків акцій (часток, паїв) належить державі, здійснюється
відповідно до статті 75 цього Кодексу.

4. Держава може впливати на вибір суб'єктами господарювання
напрямів та обсягів використання прибутку (доходу) через
нормативи, податки, податкові пільги та господарські санкції
відповідно до закону.
Стаття 144. Підстави виникнення майнових прав та обов'язків суб'єкта господарювання
1. Майнові права та майнові обов'язки суб'єкта господарювання
можуть виникати:
з угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених
законом, але таких, що йому не суперечать;
з актів органів державної влади та органів місцевого
самоврядування, їх посадових осіб у випадках, передбачених
законом;
внаслідок створення та придбання майна з підстав, не
заборонених законом;
внаслідок заподіяння шкоди іншій особі, придбання або
збереження майна за рахунок іншої особи без достатніх підстав;
внаслідок порушення вимог закону при здійсненні господарської
діяльності;
з інших обставин, з якими закон пов'язує виникнення майнових
прав та обов'язків суб'єктів господарювання.
2. Право на майно, що підлягає державній реєстрації, виникає
з дня реєстрації цього майна або відповідних прав на нього, якщо
інше не встановлено законом.
Стаття 145. Майновий стан та облік майна суб'єкта
          господарювання
1. Майновий стан суб'єкта господарювання визначається
сукупністю належних йому майнових прав та майнових зобов'язань, що
відображається у бухгалтерському обліку його господарської
діяльності відповідно до вимог закону.
2. Зміна правового режиму майна суб'єкта господарювання
здійснюється за рішенням власника (власників) майна у спосіб,
передбачений цим Кодексом та прийнятими відповідно до нього іншими
законами, крім випадків, якщо така зміна забороняється законом.
3. Правовий режим майна суб'єкта господарювання, заснованого
на державній (комунальній) власності, може бути змінений шляхом
приватизації майна державного (комунального) підприємства
відповідно до закону.
   4. Правовий режим майна суб'єкта господарювання, заснованого
на державній (комунальній) власності, може бути змінений шляхом
здачі цілісного майнового комплексу підприємства або майнового
комплексу його структурного підрозділу в оренду.
 5. Законом можуть бути визначені також інші підстави зміни
правового режиму майна суб'єкта господарювання.
6. Суб'єкти господарювання зобов'язані на основі даних
бухгалтерського обліку складати фінансову звітність за формами,
передбаченими законодавством, проводити інвентаризацію належного
їм майна для забезпечення достовірності даних бухгалтерського
обліку та звітності, надавати фінансову звітність відповідно до
вимог закону та їх установчих документів.
Стаття 146. Приватизація державних та комунальних
            підприємств
1. Майно єдиного цілісного майнового комплексу державного
(комунального) підприємства або його окремих підрозділів, що є
єдиними (цілісними) майновими комплексами і  виділяються в
самостійні підприємства, а також об'єкти незавершеного будівництва
та акції (частини, паї), що належать державі у майні інших
суб'єктів господарювання, можуть бути відчужені на користь
громадян чи недержавних юридичних осіб і приватизовані цими
особами відповідно до закону.
2. Приватизація державних (комунальних) підприємств
здійснюється не інакше як на виконання державної програми
приватизації, що визначає цілі, пріоритети та умови приватизації,
і в порядку, встановленому законом.
3. Приватизація державних (комунальних) підприємств чи їх
майна здійснюється шляхом:
купівлі-продажу об'єктів приватизації на аукціоні, за
конкурсом, іншими способами, що передбачають конкуренцію покупців;
викупу цілісного майнового комплексу державного
(комунального) підприємства, зданого в оренду, у випадках та
порядку, передбачених законом;
викупу майна державного (комунального) підприємства в інших
випадках, передбачених законом.
4. Кожний громадянин України має право на придбання
державного майна в процесі приватизації в порядку, встановленому
законом.
5. Загальні умови та порядок здійснення приватизації
державних (комунальних) підприємств або їх майна визначаються
законом.
6. В окремих галузях народного господарства законом можуть
бути визначені особливості приватизації майна державних
підприємств.
7. У процесі приватизації державного (комунального)
підприємства права працівників підприємства, що приватизується,
гарантуються законом.
Стаття 147. Гарантії та захист майнових прав суб'єктів
            господарювання
1. Майнові права суб'єктів господарювання захищаються
законом.
2. Вилучення державою у суб'єкта господарювання його майна
допускається не інакше як у випадках, на підставах і в порядку,
передбачених законом.
3. Збитки, завдані суб'єкту господарювання порушенням його
майнових прав громадянами чи юридичними особами, а також органами
державної влади чи органами місцевого самоврядування,
відшкодовуються йому відповідно до закону.
4. Право власності та інші майнові права суб'єкта
господарювання захищаються у спосіб, зазначений у статті 20 цього
Кодексу.

Відповідно до положень цієї статті ГК, розрізняють дві основні форми майна: майно в речовій формі (тілесне майно або речі) і нематеріальні активи (безтілесне майно). Майно в речовій формі залежно від його природних властивостей традиційно поділяється та рухоме і нерухоме (ст. 181 ЦК України). До нерухомих речей належить земля (земельні ділянки) та розташовані на ній об'єкти, переміщення яких зазвичай є неможливим без їх знецінення/пошкодження та/або зміни їх призначення. Нерухомі речі зазвичай є незамінними (індивідуалізованими) і мають спеціальний правовий режим, що полягає в реєстрації прав на таке майно. Правовий режим нерухомих речей може бути поширений законом на повітряні та морські судна, судна внутрішнього плавання, космічні об'єкти та інше майно. Різновидом нерухомого майна, що має спеціальний правовий режим, є природні ресурси (гл. 15, статті 148-153 ГК України) - земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, що знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони, які, відповідно до Конституції (статті 13, 14), є об'єктами права власності Українського народу. Правовий режим використання зазначених об'єктів регулюється: Земельним кодексом, Кодексом "Про надра" від 27.07.1994 p., Лісовим кодексом від 21.01.1994 p., Водним кодексом, а також законами: від 25.06.1991 р. "Про охорону навколишнього природного середовища"; від 03.03.1993 р. "Про тваринний світ"; від 09.04.1999 р. "Про роглинний світ"; від 16.06.1992 р. "Про природно-заповідний фонд України"; від 16.10.1992 р. "Про охорону атмосферного повітря" та ін. Питання правового режиму нерухомості є також предметом регулювання Цивільного кодексу України, яким, зокрема: передбачається державна реєстрація прав на нерухомі речі (ст. 182); підприємство - різновид нерухомого манна, що використовується для здійснення підприємницької діяльності, - визначається як єдиний майновий комплекс, до складу якого входить власне нерухомість (земельні ділянки, будинки, споруди), рухомі речі (устаткування, інвентар, сировина, продукція), безтілесне майно (права вимоги, борги, право на торговельну марку або інше позначення та інші права (ст. 191). Відносини щодо іпотеки (застави нерухомого майна) та пов'язані з ними відносини регулюються ЦК (ч. 1 ст. 575, ст. 577) та спеціальним законом (Закон України від 5 червня 2003 р. "Про іпотеку").Рухомими речами є речі, які вільно переміщуються у просторі (ч. 2 ст. 181 ЦК України). Правовий режим таких речей спрощений, оскільки вони зазвичай вважаються товаром, призначеним для відчуження. Відтак їх обіг не потребує реєстрації, за деякими винятками.

До безтілесного майна належать нематеріальні активи, корпоративні права, цінні папери.

Нематеріальними активами, відповідно до ст. 1 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств"), є об'єкти інтелектуальної, в тому числі промислової власності, а також інші аналогічні права, визнані у порядку, встановленому відповідним законодавством, об'єктом права власності платника податку.

До нематеріальних активів належать:

об'єкти інтелектуальної (в тому числі промислової) власності (винаходи та корисні моделі; промислові зразки; сорти рослин і породи тварин; торговельні марки (знаки для товарів і послуг); комерційне (фірмове) найменування; географічне зазначення; комерційна таємниця; комп'ютерні програми);

науково-технічна інформація;

права користування землею, водою, надрами, іншими ресурсами навколишнього природного середовища тощо.

Правовий режим об'єктів інтелектуальної власності регулюється гл. 16 ГК України (стати 154-162), кп. 4 (гл. 35-46) ЦК України з урахуванням їх видів.

Вартість нематеріальних активів визначається сумою витрат на їх придбання і доведення відповідних об'єктів до стану, придатного для використання. Погашення вартості нематеріальних активів відбувається шляхом щомісячних амортизаційних відрахувань від собівартості продукції, виходячи з первісної їх вартості та строків корисного їх використання. Цей строк визначається самим підприємством, але не може бути більшим за 10 років або строку діяльності підприємства, якщо останнє було створене на визначений строк. Якщо вартість нематеріальних активів не зменшується в процесі їх використання (товарний знак тощо), амортизація не нараховується.

Цінним папером (відповідно до ст. 161 ГК та ст. 194 ЦК України) є документ встановленої форми з відповідними реквізитами, що посвідчує грошове або інше майнове право і визначає відносини між суб'єктом господарювання, який його випустив (видав), і власником та передбачає виконання зобов'язань згідно з умовами його випуску, а також можливість передачі прав, що випливають з цього документа, іншим особам. Правовий режим цінних паперів визначається ГК (гл. 17, статті 161-166), ЦК (гл. 14, статті 194-198), Законом від 23.02.2006 р. "Про цінні папери та фондовий ринок".

Корпоративними правами (відповідно до ст. 167 ГК України) є права особи, частка якої визначається у статутному фонді (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та установчими документами. Правовий режим корпоративних прав регулюється ГК (гл. 18, статті 167-169, гл. 9 "Господарські товариства", гл. 10 "Підприємства колективної власності"), ЦК (гл. 8 "Підприємницькі товариства"), Законом "Про цінні папери та фондовий ринок", Законом "Про господарські товариства", Законом "Про кооперацію", Законом "Про холдингові компанії в Україні" та ін.

Майнова база суб'єктів господарських правовідносин формується за рахунок різних джерел, серед яких, відповідно до ст. 140 ГК, є:

грошові та матеріальні внески засновників;

доходи від реалізації продукції (робіт, послуг);

доходи від цінних паперів;

капітальні вкладення і дотації з бюджетів;

надходження від продажу (здачі в оренду) майнових об'єктів (комплексів), що належать їм, придбання майна інших суб'єктів;

кредити банків та інших кредиторів;

безоплатні та благодійні внески, пожертвування організацій і громадян;

інші джерела, не заборонені законом.

Майно за суб'єктами господарювання може закріплюватися на одному з основних правових титулів майна (праві власності, праві господарського відання, праві оперативного управління) та додаткових правових титулах (праві довірчої власності, праві володіння, праві користування - на підставі відповідних договорів).

Майнова база суб'єктів господарювання неоднорідна. Залежно від економічної форми, якої набуває майно у процесі здійснення господарської діяльності, розрізняють основні фонди, оборотні засоби, кошти, товари (ст. 139 ГК).

Основні фонди - це матеріально-речові цінності, що використовуються у виробничій діяльності протягом періоду, який перевищує 365 календарних днів з дати введення в експлуатацію, вартість яких поступово зменшується у зв'язку з фізичним або моральним зносом. До основних фондів належать: будинки, споруди, машини та устаткування, обладнання, інструмент, виробничий інвентар і приладдя, господарський інвентар та інше манко тривалого використання, що віднесено законодавством до основних фондів. Основні фонди використовуються поступово, перенесення їх вартості на витрати виробництва відбувається за допомогою амортизаційних відрахувань, які здійснюються протягом нормативного строку експлуатації основних фондів. За цим критерієм основні фонди поділяються на 4 групи: 1) будівлі, споруди, їх структурні компоненти та передавальні пристрої (строк експлуатації - 20 років; норма амортизації - 5% балансової вартості на календарний рік); 2) автомобільний транспорт та вузли (запасні частини до них), меблі, побутові електроні й, оптичні, електромеханічні прилади та інструменти, включаючи електронно-обчислювальні машини, інші машини для автоматичного оброблення інформації, інформаційні системи, телефони, мікрофони та рації, інше конторське (офісне) обладнання, устаткування, приладдя до них (строк експлуатації - 4 роки, норма амортизації - 25%); 3) будь-які інші основні фонди, не включені до груп І, 2, 4 (норма амортизації - 6%); 4) об'єкти інтелектуальної, В тому числі промислової власності, а також інші аналогічні права, визнані у порядку, встановленому відповідним законодавством, об'єктом права власності платника податку (норма амортизації - 15%). Суб'єкт господарювання як платник податку може прийняти рішення про застосування інших норм амортизації, що не перевищують зазначені норми. Для технологічних парків, їх учасників і спільних підприємств при виконанні проектів, зареєстрованих у встановленому Законом України "Про спеціальний режим інноваційної діяльності технологічних парків" порядку, передбачена щорічна 20-відсоткова норма прискореної амортизації основних фондів груп 3 і 4.

Оборотні засоби - це матеріально-речові цінності, які зазвичай споживаються протягом одного виробничого циклу і відразу ж переносять свою вартість на готову продукцію. Це насамперед сировина, паливо, матеріали, малоцінні предмети та предмети, що швидко зношуються, інше майно виробничого і невиробничого призначення, віднесене законодавством до оборотних засобів.

Коштами у складі майна суб'єктів господарювання с гроші у національній та іноземній валюті, призначені для здійснення товарних відносин цих суб'єктів з іншими суб'єктами, а також фінансових відносин відповідно до законодавства.

Товарами у складі майна суб'єктів господарювання визнаються вироблена продукція (товарні запаси), виконані роботи та послуги.

У майні суб'єктів господарювання вирізняють спеціальні фонди та резерви - грошові кошти підприємства/господарської організації, що не беруть безпосередньої участі у виробничому процесі, а використовуються за спеціальним призначення (цілями), передбаченим законодавством або статутом підприємства (установчим документом господарської організації). Спеціальні фонди та резерви поділяються та обов'язкові (тобто передбачені як такі законодавством) та необов'язкові, що створюються на розсуд самого підприємства/господарської організації або власника його (її) манна. До перших (обов'язкових) належать амортизаційний (призначається для відновлення основних фондів, формується та поповнюється за рахунок амортизаційних відрахувань), фонд охорони праці (створюється відповідно до Закону від 14.12.1992 р. "Про охорону праці"; джерелами формування цього фонду є частина прибутку, що визначається колективним договором, і спеціальні відрахування від собівартості продукції). Для деяких категорій підприємств (зокрема тих, що функціонують у формі господарських товариств (за винятком корпоративних інвестиційних фондів) і виробничих кооперативів обов'язковими є страховий або резервний фонд (формується за рахунок щорічних відрахувань від чистого прибутку підприємства), а у виробничому кооперативі - пайовий, неподільний, резервний, спеціальний фонди; в комерційних банках створюються обов'язкові резерви в порядку, визначеному Національним банком України (Положення про порядок формування обов'язкових резервів для банків України, затв. постановою Правління НБУ від 21.04.2004 р. № 172. Підприємства (господарські організації) можуть формувати, згідно з положеннями своїх установчих та/або внутрішніх документів, й інші (необов'язкові) спеціальні фонди та резерви, в тому числі фонд виплати дивідендів, фонд сумнівних боргів, фонд матеріального заохочення, інноваційний фонд, який до ліквідації Державного інноваційного фонду належав до обов'язкових (призначається для фінансування на проведення науково-дослідницьких, дослідно-конструкторських робіт і фінансування інших заходів щодо освоєння нових технологій; формується зазвичай за рахунок спеціальних відрахувань від вартості реалізованої продукції).

Запровадження з 1 січня 2000 р. в Україні міжнародних стандартів бухгалтерського обліку та фінансової звітності зумовило використання нових понять - оборотні та необоротні активи, що значною мірою охоплюють зміст вищезазначених понять (основні та обігові кошти, нематеріальні активи, спеціальні фонди та резерви).

Майновий стан суб'єкта господарювання визначається сукупністю належних йому майнових прав і майнових зобов'язань, що відображається у бухгалтерському обліку його господарської діяльності відповідно до вимог закону.