Послідовники В. Сухомлинського (О.Захаренко, Ш.Амонашвілі і ін.)

Авторська школа Олександра Захаренка (1937-2002) виростала з суспільно-педагогічних, соціальних процесів, які сформувалися наприкінці ХХ століття, коли все відчутніші стагнаційні процеси у суспільстві й освіті інтенсифікували й розширили пошуки вчителів у контексті культурологічної, дитиноцентрованої парадигми. Саме в межах цієї останньої й розгорталась авторська школа О.Захаренка, яку можна розглядати вструктурі руху "педагогіки співробітництва", але разом з тим з притаманними лише їй характеристики. Працюючи на зламі епох, на перетині доби – доби радянської й доби незалежності – О. Захаренко розширив загальні цілі виховання всебічно розвиненої особистості свідомого громадянина незалежної держави на особистісний рівень, сформульований О. Захаренком як "педагогіка конкретної мети", що втілювалася в багатоцільовій, множинній інтелектуальній особистісній і колективній діяльності школярів, педагогів, батьків, жителів села.Ціннісними засадами діяльності авторської школи Захаренка були любов до дітей, патріотизм (історична пам'ять), національна свідомість, фізичне здоров'я, максимальне розширення спеціально організованого виховуючого середовища, культуротворчість, естетизація оточення. Особливо цікавим й привабливим є технологічне забезпечення педагогічних впливів, яке полягало у розробці й реалізації спеціальних програм (проектів) спільної діяльності дітей і дорослих: зведення навчально-спортивного комплексу, спорудження культурно-музейного центру (обсерваторія, планетарій), дендропарку, створення музею історії села з меморіальним ансамблем ("Криниця совісті"), організація радіо та телепередач, випуск багатотиражної газети "Дівочі гори", створення "Енциклопедії шкільного роду" і т. ін.О. Захаренко створив педагогічну концепцію, школу, що спиралась на гуманістичні та культурно-історичні засади, де ці останні представлені у конкретизованому вигляді й спрямовані на послідовне засвоєння історико-культурного надбання у регіональному, національному та загальнолюдському вимірах.Технологічні підходи О. Захаренка відповідають проектному та модельному підходам до організації навчально-виховної діяльності, виходячи за межі класу, школи, формуючи у дітей здатність самостійної вибудови світобачення й світосприйняття

Система виховання та навчання за Ш. Амонашвілі – це "педагогіка цілісного життя дітей та дорослих", яка будується на началах гуманності й віри в дитину, вихованні творчістю і співпрацею педагогів із дітьми, де в якості педагогів розуміються також батьки. Щодо батьків, то в межах гуманної педагогіки їм потрібно зрозуміти – дитина не є їх власністю, вона скоріше гість, якого вони самі запросили. Якщо на дитину покладаються великі надії, то вони потребують і великої педагогіки. Не можна казати: "На виховання в мене немає часу", так само як не можна вважати гуманізм синонімом безперервного потакання, вседозвілля й безконтрольності. Гуманна педагогіка є педагогікою дисципліни, любов до дитини не може шкодити їй. Метою статті є аналіз концепції гуманної педагогіки Ш. Амонашвілі та виявлення місця й ролі толерантності в ній.

Відповідаючи на питання про зміст поняття "гуманна педагогіка", сам Ш. Амонашвілі каже: "Ця педагогіка сприймає дитину такою, як вона є, погоджується з її природою. Вона бачить у дитині її безмежність, усвідомлює її космічність і веде, готує її до служіння людству протягом усього життя. Вона затверджує особистість в дитині шляхом виявлення її свобідної волі й будує педагогічні системи, процесуальність яких визначає любов учителя, оптимізм, високо духовна моральність. Вона заохочує педагогічну творчість і закликає до педагогічного мистецтва.Амонашвілі Ш.О. постійно підкреслює й той безперечний факт, що головні принципи гуманної педагогіки придумав не він, вони − квінтесенція всього найкращого у світовому педагогічному надбанні. Отже, Ш. Амонашвілі проводить певну межу між поняттями "класична" і "традиційна" педагогіка. Це підтверджує єдність педагогічної, духовної та взагалі культуротворчої діяльності як різних боків єдиного процесу духовного удосконалення людства, який не підлягає ґрунтовному поділу на галузі й сфери, що спостерігається в наші часи.

Національний педагогічний університет імені М.Драгоманова. Етапи становлення

Відновлення дійсної історії становлення та розвитку вищої педагогічної освіти та її лідера Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова є нагальною потребою українського національного відродження, утвердження української державності, повноважного входження вітчизняної освіти до європейського освітнього простору як освіти глибоко історичної, фундаментальної, високоякісної, а відповідно й конкурентно здатної.

Датою заснування НПУ має вважатись 21 листопада (4 грудня за новим стилем) 1834 року.

У короткому викладі історія розвитку нашого університету має такий вигляд:

4 грудня1834 p. – фактичне відкриття при Київському університеті Св. Володимира, особливого виховного закладу" Педагогічного інституту;

травень1835 р. – Випуск першої групи вчителів-екстернів, які пройшли атестацію в Педагогічному інституті;

1858 р.- Перетворення Педагогічного інституту у Вищі дворічні педагогічні курси при Університеті Св. Володимира;

1863 р. Створення на їх основі самостійного навчального закладу – Київських Вищих педагогічних курсів;

1867 р. Відтворення Вищих педагогічних курсів при Університеті Св. Володимира, їх співробітництво із „зовнішніми" курсами;

1909 р. Перетворення Київських Вищих педагогічних чоловічих курсів в Учительський інститут;

1920 р. Включення Університету св. Володимира, Вищих жіночих курсів (Університету св. Ольги), Учительського інститутуа інших закладів до Київського інституту народної освіти імені М.П. Драгоманова;

1933 р. Перетворення КІНО імені М.П. Драгоманова в Київський педагогічний інститут імені О.М. Горького(з 1936р.);

1991 р. Створення націй основі Київського Державного педагогічного університету та повернення йому імені М.П.Драгоманова;

1997 р. Надання Університетові статусу Національного.