Зміст і форма загальної освіти в Україні в 30-ті роки

У 30-ті роки авторитарна педагогіка витісняє залишки вільного виховання. На розвиток педагогічної науки і практики чиниться партійний тиск. Від шкільного навчання і виховання передусім вимагається, щоб вони були класовими, відповідали курсу комуністичної партії більшовиків. Орієнтація навчання на програмно-предметну систему залишає поза увагою особистість учня, його потреби та інтереси. Запроваджуються безальтернативні навчальні плани, програми, підручники. Виховання здійснюється в колективі, через колектив і для колективу, самобутність дитини, її індивідуальність не враховуються.

Для розвитку трудового виховання і політехнічного навчання учнів велике значення мав І Всеукраїнський з'їзд з питань політехнічного навчання (Харків, 1930). На ньому було обговорено шляхи і форми політехнізації школи та відповідні завдання науково-дослідних педагогічних установ.

У 1932 р. була затверджена єдина для всієї країни структура загальноосвітньої трудової школи: початкова (1 — 4 класи), неповна середня (1 — 7 класи) і середня (1 — 10 класи). Вдосконалювався шкільний навчально-виховний процес. Так, у 1935 р. був запроваджений єдиний день початку (1 вересня) та закінчення (окремо для кожного типу шкіл) навчального року; визначалися кількість уроків для кожного з десяти класів, тривалість уроку (45 хвилин), порядок прийому до школи, переведення до наступних класів та складання іспитів. Основною формою викладання в загальноосвітній школі знову став урок. Замість комплексної системи навчання повсюдно запроваджувалася предметна. Одночасно проводилася робота щодо поліпшення навчальних програм та викладання провідних шкільних дисциплін, удосконалення підручників, хрестоматій тощо.

У 30-ті роки завершується охоплення всіх дітей початковим навчан ням. Так, у 1932/1933 навчальному році кількість дітей у республіці віком від восьми до десяти років, які не відвідували початкової школи, становила 2 %, а 95 % випускників початкової школи продовжували навчання у п'ятому класі, що давало змогу взяти курс на введення за гальнообов'язкової семирічної освіти.

Серед наукових праць, які мали принципове значення для розвитку вітчизняної педагогіки, дослідження Павла Блонського. Основним завданням школи вчений вважав вироблення у дітей бажання й уміння набувати знання протягом усього життя. Він високо цінував активні методи навчання (досліди, самостійні спостереження, екскурсії тощо). Учителю відводив роль керівника дитини у її самостійній роботі.

Керівник центральної експериментально-дослідної лабораторії Наркомосу Станіслав Шацький обґрунтував роль діяльності у вихованні дитини, запропонував форми поєднання інтелектуальної, фізичної, трудової діяльності. Сьогодні діяльність є основою виховання й навчання. Станіслав Шацький висунув ідею раціоналізації та оптимізації процесу навчання. Він радив будувати навчальний процес так, щоб усі учні працювали на уроці активно й самостійно, і враховувати не лише результат, а й процес навчання, оскільки саме в ньому учень набуває вміння працювати. Він розробив схему розвитку дослідницьких навичок у дітей. Нині за сутністю їй відповідає структура проблемного навчання, яке високо оцінене сучасною педагогікою.

У 1929 р. виходить підручник професора Полтавського інституту народної освіти Григорія Ващенка «Загальні методи навчання», призначений для підготовки вчителів. У ньому автор висвітлив проблеми дидактики, соціального виховання. Проаналізувавши все найкраще з педагогічних надбань минулого, Григорій Ващенко створив власну класифікацію методів навчання та виховання.У 30-ті роки було проголошено курс на централізацію, директивне планування науково-дослідних робіт, уніфікацію навчальних планів, програм. Українська наука зазнає тяжкого удару. В партійних постановах вона визнана «буржуазно-націоналістичною», «контрреволюційною», що зумовило масові репресії науковців.

65.Закон "Про зміцнення зв'язку школи і життям і про дальший розвиток системи народної освіти в УРСР (1959р., квітень)

Реформування суспільства, що відбулося після XX з'їзду КПРС, позначилося й на стані освіти. Цю сферу, яку партія розглядала як частину своєї ідеологічної системи, періодично намагалися реформувати. Наприкінці 1958 р. було опубліковано закон "Про зміцнення зв'язку школи з життям і про дальший розвиток системи народної освіти в СРСР", який був продубльований Верховною Радою України у квітні 1959 р. Згідно із цим законом семи- і десятирічні школи було перетворено на восьмирічні (обов'язкові) та одинадцятирічні загальноосвітні трудові політехнічні з виробничою практикою, що нагадувало попередні уніфіковані трудові школи. Випускники середніх шкіл, за винятком 20 % кращих учнів, зобов'язані були попрацювати принаймні два роки перед вступом до вузу. У зв'язку з цим увага приділялась розширенню середньої освіти, будівництву нових шкіл, зміцненню матеріально-технічної бази. У 1965/66 навчальному році в республіці налічувалось 34,6 тис.загальноосвітніх шкіл.

Понад 80 % шкіл здійснювали навчання українською мовою. Проте цей закон дав можливість обирати мову навчання дітей батькам, що фактично було використано для русифікації української школи.

Невпинно зростала мережа шкільних закладів: на 1958 р. у республіці налічувалося вже 34,5 тис. шкіл, .де навчалося близько 6 млн учнів.

Наприкінці 50-х років у країні почалася організація шкіл-інтернатів, в яких навчалися сироти, діти інвалідів Великої .Вітчизняної війни та праці, малозабезпечених батьків та одиноких матерів. У школах-інтернатах навчальний процес тісно поєднувався з трудовим вихованням дітей, з позакласною роботою. На кінець 50-х років на Україні діяло вже понад 90 шкіл-інтернатів, в яких навчалося близько 25, тис; учнів.

У 50-х роках було багато зроблено для розв'язання проблеми вчительських кадрів. У зв'язку з ліквідацією учительських інститутів збільшився прийом до педагогічних інститутів і розширилась підготовка педагогів в університетах.