Перетворення в галузі освіти. Кодекс про народну освіту (1922 р.).

Центральна Рада приступає до розбудови вітчизняної школи і формування національної інтелігенції. З метою прискорення вирішення даної проблеми і більш ефективного проведення культурно освітньої і виховної роботи серед дітей, підлітків і дорослого населення Української держави 5   6 квітня 1917 року в Києві за ініціативи голови Центральної Ради М. Грушевського було проведено перший Всеукраїнський учительський з’їзд, на якому була ухвалена резолюція щодо розвитку українського шкільництва. Висловлювалась також думка про необхідність організації українського народного університету. Наркомос молодої Української держави повністю відійшов від стереотипів, які мали місце в освіті до здобуття нею незалежності, і що всі його зусилля були направлені на пошук своїх шляхів піднесення освітнього рівня на новий щабель розвитку, впроваджуючи в життя і в світову педагогіку надбання вітчизняних вчених. Про вірність такого висновку свідчать й інші прийняті в цей період нормативно     правові акти Українського уряду. Найбільш важливими нормативними документами, які були направлені на розбудову вітчизняної освіти, на зміцнення державності, на українізацію і на виховання підростаючого покоління в цей період є:Декрет Ради Народних Комісарів України “Про відділення церкви від держави і школи від церкви” (22 січня 1919 року); Постанова Народного Комісаріату освіти “Про обов’язкове вивчення в школах місцевої мови, а також історії і географії” (9 березня 1919 року); Враховуючи певні позитивні зрушення і досягнення в процесі розбудови національної школи, в результаті чіткої взаємодії всіх ланок Наркомосу була розроблена нова модель освітньої системи, яка, не дивлячись на тиск Москви , суттєво відрізнялась від освітньої системи РРФСР. Українська ж система освіти була більш складною. В її основу була покладена концепція про необхідність соціального виховання.

2 листопада 1922 р. Президія ВУЦВК затвердила "Кодекс законів про народну освіту в УРСР", в якому всі вищезгадані засади вітчизняного шкільництва набули статусу юридичної норми.Таким чином, в 20-ті роки XX ст. на Україні була створена оригінальна освітня система, яка була виявом творчості українського суспільства, викликана загальним творчим злетом, характерним для соціальної атмосфери перших пореволюційних років.

Впроваджувалася комплексна система навчання - принцип побудови змісту освіти, організації процесу навчання, сконцентрованого навколо стрижневої теми (наприклад, дитячих інтересів та нахилів, ознайомлення з певним колом життєвих явищ, вивчення рідного краю, виконання практичних завдань тощо).

Підсумовуючи хід освітньо         педагогічних перетворень в Українів 20          х роках ХХ століття, ми можемо зробити такі висновки:

1) не дивлячись на негативні моменти, які, на наш погляд малимісце в УНР в області здійснення освітньопедагогічних перетворень,нова українська модель освіти була досить прогресивною. Завдякиактивнійдіяльності органів народної освіти, вчительського загалута громадських організацій кількість письменних у республіці в 1927році досягла 70% дорослого населення у містах і 50% – у селах;

2) освіта в Україні формувалася в умовах певної самостійності йтворчості у вирішенні освітянських питань;

3) це був період активного пошуку, сміливих та оригінальнихідей, що знайшло своє відображення в системі професійної освіти тасоціального виховання;

4) було забезпечено рівноправність мов національних меншинстві інше;

5) незважаючи на складність і суперечливість суспільної ситуаціїдосліджуваного нами періоду і не дивлячись на ряд прорахунків вобласті розбудови національної освіти і українізації, цей період ставдля України періодом небаченого розвитку української культури,національного відродження в усіх сферах суспільного життя, щопозитивно відбились на виховному процесі підростаючого покоління.

Ті роки. Національно-освітнє питання. Українізація.

У січні — квітні 1919 року було проголошено основні принципи радянської системи освіти й виховання: загальність, доступність для всіх, безплатність і обов´язковість шкільної освіти. Створювалася єдина десятирічна двоступенева школа, на базі семи класів будувалась професійно-технічна школа. Було встановлено два типи вищої школи: технікуми, що готували спеціалістів вузького профілю, та інститути, які випускали інженерів та інших спеціалістів різного фаху. У 1921 році організовано робітничі факультети, які готували робітників і селян до вступу у вузи. У 1922 році в УСРР, як і в усьому Радянському Союзі, було створено єдину комуністичну організацію дітей — піонерську. На західних землях стан освіти у цей час змінюється на гірше. Одразу ж у цих українських школах введено як навчальну польську мову. Українських вчителів замінювали польськими, переводили углиб Польщі. Як компроміс впроваджували так звані утраквістичні школи, де половину предметів викладали польською, а половину — українською. Звичайно, погодитися з такою шкільною політикою було не можливо, і на українських територіях у складі Польщі постійно точилася боротьба за українську мову та український зміст навчання й виховання молоді, а також влаштовувалися приватні українські школи.

Воно закликало спільними зусиллями добитися, щоб у партію та державний апарат ішли неросіяни, щоб службовці вивчали і користувалися місцевими мовами, щоб держава підтримувала культурний і соціальний розвиток інших народів. Український різновид цієї політики називався українізацією. Перші заходи українізації мали на меті розширити вживання української мови, особливо у партії та уряді. Рушійною силою українізації системи освіти був М. Скрипник — голова комісаріату освіти з 1927 по 1933 р. Працюючи з майже одержимою заповзятістю, він домігся того, що в кульмінаційному для українізації 1929 р. понад 80 % загальноосвітніх шкіл і 30 % вищих учбових закладів вели навчання виключно українською мовою. Успіх цих заходів був тим більш вражаючим, якщо враховувати труднощі, які стояли на їхньому шляху, особливо нестачу кваліфікованих викладачів. проблема, що особливо гостро відчувалася в університетах, полягала в тому, що росіяни (а вони становили більшість викладачів вузів) часто відмовлялися користуватися «селянською»’мовою. Швидка українізація освіти сприяла зростанню загальних настроїв національного оптимізму.