Зарубіжна педагогіка 20 ст.

У кінці XIX – на початку XX століття дослідження педагогічних проблем розпочинаються в США, куди поступово переміщується центр педагогічної думки. Американські дослідники педагогічних процесів сучасності швидко отримали вагомі результати: сформували закономірності людського виховання, розробили і впровадили ефективні технології освіти, які дають змогу кожній людині успішно досягти поставленої мети. Найвидатніші представники американської педагогіки – Джон Дьюї (1859-1952) і Удвард Торндайк (1874-1949).

Кінець XIX - початок XX в. Відзначені вступом найбільших країн Західної Європи і США в таку стадію суспільно-економічних відносин, яка зажадала наукового і технічного переозброєння виробництва і удосконалення соціальних інститутів.

Школа в цейперіод на всіх її щаблях не відповідала вимогам науково-технічного прогресу. Потреба в оновленні школи і педагогічної науки ставала все більш актуальною.

Традиційні педагогічні теорії були головним чином націлені на формування культури мислення, передбачали жорстке управління педагогічним процесом і відводили в ньому першорядну роль вчителя. Подібні установки вели до надмірно їінтелектуалізації освіти, позбавляли учнів самостійності.

Перегляд педагогічних установок, перебудоваосвіти в провідних країнах світу перетворилася в одну з найважливіших педагогічних проблем.

У західноєвропейських країнах і США з'являються численні концепції та течії в суспільно педагогічної думки, які прагнули до корінної зміни характеру діяльності школи. Вони підводяться під загальне поняття «реформаторська педагогіка» або «новее виховання». Серед цих течій найбільш відомими були рухи прихильників «трудової школи», «громадянського виховання», «прагматичної педагогіки», «експериментальної педагогіки» та ін

Всіх педагогів-реформаторів об'єднувала, по-перше, ідея розвивального навчання - припущення, що школа не стільки повинна давати знання, скільки дбати про розвиток у дітей уміння спостерігати, мислити, робити висновки, про розвиток навичок самоосвіти, інтересів і здібностей; друге визнання необхідності враховувати і розвивати в навчально-виховному процесі вікові та індивідуальні особливості дітей, виступ протии формалізму і догматизму.

Одним з найбільш важливих і суперечливих питань, які розглядалися в педагогічних теоріях кінця XIX ст., Було питання про цілі виховання підростаючого покоління. Не менш важливе питання, який об'єднував педагогів у пошуку шляхів реформування школи – це питання про з'єднання розумової та фізичної праці. Останній розглядався не як основа підготовки до безпосередньої трудової діяльності, а як один з найважливіших засобів загального розвитку особистості дитини.

Такі в основному риси мала реформаторська зарубіжна педагогіка кінця XIX - початку XX в., Яку представляли відомі вчені педагоги як Г.Кершенштейнер, А.Лай, Д.Дьюи,Е.Мейман, М.Монтессорі, У.Кілпатрік, А.Біне, Е. Торндайк та ін

Виховання на території України у додержавний період

Давня східнослов’янська язичницька культура була безписемною, знання, як правило, передавались усним шляхом. Є свідчення, що предки східних слов’ян використовували особливі письмена "риски і різі". Назва витікає від способу нанесення знаків цього письма. Їх вирізували на дереві, бересті, стінах і ін. Це письмо було примітивне і являло собою різновид піктографії.

Історичні джерела свідчать, що у IХ-Х ст. східні слов’яни вже використовували буквенно-звукову систему письма, і не тільки в релігійних цілях, а й для потреб торгівлі й ремесла. Такою системою письма була глаголиця. Глаголиця – це азбука, де звуки слов’янської мови передавалися грецькими буквами. Причому, вона була без "устрою", тобто не всі типові звуки слов’янської мови мали відповідні письмові знаки. 855 року Кирило модернізував глаголицю, пристосувавши її до звукової системи східнослов’янської мови. Нову азбуку названо кирилицею. Близькість її до старої азбуки полегшувало оволодіння нею.

Найважливішими чинниками, які сприяли зародженню і поширенню у кінці VII-IX ст. писемної культури у східних слов’ян, були:

– становлення феодального способу виробництва;

– піднесення ремесла і торгівлі, особливо зовнішньої;

– зростання міст як центрів економічного, культурного і політичного життя;

– виникнення перших державних утворень. У 882 р. східнослов’янські князівства консолідуються в єдину державу – Київську Русь.

Особливості виховання дітей у сім’ях східних слов’ян

Східні слов’яни відокремились від слов’янської мовної сім’ї у V–VI ст. В VI–IX ст. вони створили оригінальну систему виховання, яка спиралася на древню первісну традицію. Виховання здійснювалось, передусім, у процесі включення дітей у конкретні види трудової діяльності дорослих.

Метою виховання у східних слов’ян були передача підростаючому поколінню трудових умінь, встановлених способів поведінки, релігійних уявлень, традицій, звичаїв, обрядів, а також підготовка мужнього воїна – захисника своєї землі.

У східних слов’ян існував обряд ініціації, що був властивий ще їх предкам – праслав’янам. Проте ініціації тут мали набагато гуманніший характер, ніж у інших народів. З появою сім’ї роль цієї форми виховання поступово втрачається, вона стає привілеєм представників еліти. Виховання дітей у східних слов’ян чітко регламентувалося соціальними механізмами передачі досвіду, у якості яких виступали народні традиції, звичаї, обряди, ритуали та виробничі, моральні й правові форми діяльності, куди діти включалися з раннього віку. Вони передавали дітям зразки конкретної поведінки, вказували, що варто робити, а що не варто, формували у них соціально значимі якості (дисциплінованість, чесність тощо).

Виховання охоплювало різні засоби впливу на дітей, де знаходила свій вияв народна педагогіка східних слов’ян: колискові пісні, загадки, прислів’я, приказки, ігри, хороводи. У них знаходили місце різні настанови, поради, правила поведінки.

Основою моральних стосунків була общинна власність на засоби виробництва. Крім морального велика увага приділялась фізичному вихованню та засвоєнню гігієнічних правил.