Война за австрийское наследство. Фридрих II как дипломат.

В XVIII веке господствующий класс в Англии имел уже в своем распоряжении колоссальные средства: он мог покупать себе повсюду союзников, готовых отстаивать своими боками английские интересы. Это было тем легче, что в Европе не было недостатка в желающих продаться за почтенную сумму. Страной, которая кишела госу­дарями, согласными служить за деньги чужим интересам, по преимуществу стала Германия. Политически окончательно распавшаяся после Тридцатилетней войны, Германия пред­ставляла жалкое зрелище в XVII — XVIII веках. В ней было, по выражению самих немцев, столько государств, сколько дней в году. В действительности их было еще больше. Так, владения так называемых имперских рыцарей, т. е. мелких сеньоров, подчинявшихся непосредственно императору — а их было больше тысячи — были тоже фактически независимыми государствами: власть императора вне наследственных земель Габсбургов давно свелась к нулю. Вся эта коронованная ме­лочь влачила довольно жалкое существование и, постоянно нуждаясь в деньгах, придумала особый способ обогащения. Мелкие князья Германии, получившие по Вестфальскому миру (1648 г.) право вести самостоятельную политику, зани­мались тем, что за субсидии уступали свои армии любому, кто готов был дать за это деньги. Происходила самая бесстыдная продажа солдат, а вместе с ними и своей родины. За одну только половину столетия немецкие князья заработали таким путем не менее 137 миллионов ливров от Франции и 46,5 миллиона фунтов стерлингов от Англии. Дело это оказалось настолько прибыльным, что немецкие князья учиняли настоящие об­лавы на подданных, забирая их в солдаты, а затем продавая их целыми армиями своим богатым союзникам. Так, ландграф Гессенский для усмирения восставших против Англии амери­канцев продал Англии 17-тысячную армию; за это он получил, кроме вознаграждения за убитых и раненых, 2 800 тысяч фунтов стерлингов. Четыре других менее крупных немецких княжества в 70-х годах XVIII века за 5 лет таким же путем заработали до 33 миллионов талеров.

Среди этого политического хаоса в Германии постепенно выделяются два действительно крупных государства: Австрия и Пруссия. В XVII и XVIII веках быстрое расширение Прус­сии и превращение ее в великую державу составляет важней­ший факт истории Восточной Европы. Ядром этого государства было курфюршество Бранденбургское, которое попало в на­чале XV века в руки дома Гогенцоллернов. В начале XVII века к Бранденбургу была присоединена Пруссия, т. е. бывшие земли Тевтонского ордена, принадлежавшие другой ветви тех же Гогенцоллернов. Со времени Фридриха-Вильгельма I, так называемого «великого курфюрста» (1640 —1688 гг.), Бранденбург — Пруссия начинает играть уже значительную роль в международных событиях. С этого же времени Пруссия становится соперником Австрии в пределах Германии. Прус­сия была типичной военно-крепостнической державой. Ее господствующий класс — дворянство — жил эксплоатацией барщинного труда крестьян, прикрепленных к поместью, продукты которого сбывались на рынках капиталистически развивающейся Западной Европы. Курфюрсты бранденбургские, впоследствии прусские короли, сами были крупнейшими помещиками. Необходимость охраны речных торговых путей и постоянной борьбы с соседями, в первую очередь с Шве­цией, за овладение побережьем Балтики, через которую хлеб и другое сельскохозяйственное сырье сбывалось за границу, превратила Пруссию в военную державу. Прусские короли были подстать своим юнкерам, как называли здесь дворян. Жадные скопидомы, беззастенчивые во внешней политике, они, пользуясь благоприятным моментом, за счет владений соседних князей увеличивали территорию Пруссии. Фрид­риху II (1740 — 1786 гг.) принадлежат наибольшие успехи в деле расширения своего государства.

Фридрих начал свое царствование с того, что, вопреки данному его предшественником обещанию признать наслед­ницей австрийского престола дочь Карла VI Марию-Терезию, потребовал от нее за такое признание богатую и промышлен­ную Силезию. Когда Мария-Терезия ему отказала, он вступил в антиавстрийскую коалицию (война за австрийское наследство 1740 — 1748 гг.) и захватил Силезию. «Не говорите мне о вели­чии души! — сказал Фридрих по этому поводу одному англий­скому дипломату. — Государь должен иметь в виду только свои выгоды». Когда Франция, ведя свою традиционную по­литику против Габсбургов, решила использовать затрудни­тельное положение Марии-Терезии, Фридрих II дал завере­ние французскому послу в том, что «поделится с Францией, если останется в выигрыше». Результатом этого было согла­шение Франции, Испании, Баварии и Пруссии о разделе ав­стрийского наследства. В то время как французы вели свои войны в Германии и «работали на прусского короля» («pour le roi de Prusse»), сам прусский король уже заключил тайное соглашение с Марией-Терезией. Он обещал ей никогда не требовать ничего другого, кроме Нижней Силезии с городами Бреславлем и Нейсе; для того же, чтобы продемонстрировать свою верность союзникам, он договорился с Марией-Терезией, что будет для видимости две недели осаждать Нейсе, а затем юрод сдастся. Впоследствии Фридрих утверждал, что посту­пил так потому, что Франция-де стремится к разложению Гер­мании, а он, Фридрих, по этой причине решил «спасти» Марию-Терезию. Когда австрийцы, освободившись от самого опасного врага, прижали франко-баварские войска, Фридрих II прислал им на помощь... один гусарский полк. Одновременно он до­бился от курфюрста Карла-Альберта Баварского, избранного под давлением французов императором, согласия на присоеди­нение к Пруссии Верхней Силезии, фактически принадлежавшей той же Австрии. Понимая, что австрийцы добровольно не уступят ему этой области, Фридрих круто повернул фронт против австрийцев и разбил их при Чаславе, затем при под­держке англичан получил всю Силезию. Когда все эти махи­нации Фридриха II стали известны в Париже, негодованию не было предела. «Друг» короля Вольтер, который не совсем понимал, что произошло, и поздравлял Фридриха с успехом, принужден был публично отречься от поздравительного письма, чтобы не попасть в Бастилию.

Нет необходимости следить за дальнейшими перипетиями войны. Аахенский мир 1748 г. окончательно отдал Силезию в руки Фридриха II. Мария-Терезия была вне себя от ярости. Она заявила английскому послу, который имел неосторожность поздравить ее с миром, что скоро надеется вернуть свое, «хо­тя бы ей пришлось отдать на это последнюю юбку». Для нее было ясно, что отныне самым опасным соперником Австрии в германских делах была Пруссия, которая стала великой державой Европы. Марии-Терезии удалось создать против Фридриха II коалицию, в которую вошли Франция и Россия. После этого против Пруссии начата была так называемая «Семилетняя война» (1756 — 1763 гг.).

36. Зовнішня політика Російської імперії в першій половині XVIII ст.
Дипломатія Петра I.

Основы российской политики 18 века были заложены Петром Великим. В 1700 году, заключив мирный договор с Османской империей Россия, вступила в военный конфликт со Швецией, известный как Северная война. Военные действия продлились 21 год. Но, в итоге цели, которые преследовал Петр 1 были достигнуты. Россия получила доступ к Балтийскому морю и Ижорские земли, прилегающие к Выборгу, был заложен Санкт-Петербург. Страна стала серьезно влиять на европейскую политику.

Далее последовала война за «польское наследство», продлившаяся с 1733 по 1735 годы и война за «австрийское наследство» с 1740 по 1748 годы. Успехи российских полководцев в Семилетней войне, к сожалению, не были закреплены. В 1761 году Россия вернула все захваченные территории. И этот поступок императора Петра (бывшего ярым поклонником прусского правителя Фридриха 2) вызвал недовольство среди всего населения страны.

37. Зовнішня політика Російської імперії в пдругій половині XVIII ст.
Дипломатія Катерини II.

В период правления Екатерины 2 Россия вела активную внешнюю политику. Страна стремилась разрешить проблему отношений с Османской империей. В то же время непростая ситуация, сложившаяся в Польше давала России неплохие шансы вернуть территории, утраченные еще в 13 – 15 веках.

Мирный договор с Турцией был подписан в 1774 году после множества блестящих побед, одержанных русскими полководцами. Наиболее известной из них стало Чесменское сражение. России отошли территории между Днепром и Южным Бугом, крепости Керчь и Азов. Крым стал не зависим от Турции и скоро вошел в состав России. Это произошло в 1783 году.

Русско-турецкая война 1787 – 1791 годов стала для России победоносной. Границы были перенесены на Днестр (с Южного Буга).

В самом конце 18 века Россия смогла окончательно утвердиться в статусе мировой державы. Страна вступила в антифранцузскую коалицию в 1782 году. Причиной этому послужили революционные события во Франции. Планировался поход в Европу под командованием Суворова. Смерть императрицы Екатерины 2 не позволила реализовать эти планы. Но, Итальянский поход Суворова все же состоялся в 1799 г. Однако Павел 1, вступивший на престол посчитал союзнические отношения с Францией более выгодными для страны.

38. Французька революція і позиції європейських держав.
Великая французская буржуазная революция 1789-1794 годов в отличие от, хотя и случившихся почти полутора веками раньше, но более локальных, буржуазных революций в Англии и Голландии, потрясла основы мира, потому что произошла в крупнейшем, авторитетнейшем и самом культурно развитом государстве христианской цивилизации и способствовала окончательной победе новой общественно-экономической формации — капитализма — над старой — феодализмом.

39. Наполеонівські війни та вплив на міжнародні відносини.

Наполео́нівські ві́йни (1799–1815) — серія з кількох воєн, проведених Францією в період Консульства (1799–1804) і імперії Наполеона (1804–1814, 1815).

Найпершою метою війн було прагнення Наполеона завдати повної поразки Великої Британії та усунути її як політичного та економічного суперника Франції. Виступивши проти коаліції європейських країн (Австрійської імперії, Великої Британії, Російської імперії, королівства Швеція і королівства Пруссія), Наполеон одержав перемоги біля Аустерліца (1805), Єни (1806), Ейлау і Фрідланда (1807), але не зміг ефективно воювати проти Великої Британії після поразки в морському бою біля Трафальгара. Його війська воювали в Іспанії з 1808, коли Наполеон втрутився у династійні чвари іспанських Бурбонів. Поразка в Російській імперії і в битві під Лейпцигом, призвела до його полону і заслання на острів Ельбу. 1815 Наполеон повернувся до Французької імперії, почав новий виступ проти сил коаліції, що завершилося повною поразкою Франції біля Ватерлоо.

40. Венський когрес та Священний союз у міжнародних відносинах.
Віденський конгрес (1814-1815 рр.) - Унікальне для свого часу подія; в результаті роботи конгресу не тільки був проведений територіальний переділ в Європі - були вироблені ті принципи, які лягли в основу дипломатичної практики в усьому світі. Що ж сталося на Віденському конгресі?

Представники всіх великих європейських держав зібралися для спільного обговорення проблем, що становлять взаємний інтерес; при цьому в роботі конгресу активну участь брали два імператора - Франц I і Олександр I. До того навіть двосторонні зустрічі в верхах (на кшталт побачення Наполеона Бонапарта і Олександра I в Тільзіті) були великою рідкістю.

Хоча (з цілком зрозумілих причин) тон на конгресі задавали великі держави - переможниці у війні з Наполеоном (Англія, Австрія, Пруссія і Росія), проте до роботи конгресу було залучено і переможена держава (Франція), і "другорядні" держави ( Швеція, Іспанія, Португалія).
Особливо хотілося б сказати про класовий зміст системи "європейського концерту". Спочатку ця система була "Священним союзом" реакційних монархій, спрямованим проти народів.

Власне, сам Священний союз, "ця містична декларація, датована 26 вересня 1815" ^[1] , була плодом містичного і релігійного настрою імператора Олександра I. У цьому дивному документі говорилося, що країни-підписанти мають на меті "відкрити перед особою Всесвітах їх непохитну рішучість як в управлінні довіреними їм державами, так і в політичних відносинах до всіх інших урядів , керуватися не іншими будь-якими правилами, як заповідями сіючи Святі Віри, заповідями любові, правди і світу, які аж ніяк не обмежуються додатком їх єдино до приватного життя, що повинна, навпаки того, безпосередньо управляти волею царів і водітельствовать усіма їхніми діяннями, яко єдине засіб, що затверджує людські постанови і винагороджує їх недосконалості ". Крім того, сторони взяли на себе зобов'язання залишатися пов'язаними "узами дійсного і нерозривного братерства", вважати себе "як би едііоземцамі", подавати один одному "у всякому випадку і в усякому місці посібник, підкріплення і допомога", дивитися на себе по відношенню до підданих як " на батьків сімейства ", бачити в керованих ними народи тільки членів" єдиного народу християнського ", управляти ними згідно з вченням Христа і піклуватися про те, щоб і піддані перейнялися тими ж прагненнями, що і государі.

"Порожній і дзвінкий документ" - гак відгукнувся про декларації про Священному союзі Клеменс фон Меттерніх, канцлер Австрійської імперії. Зрозуміло, при великому бажанні все це можна витлумачити як зобов'язання по всіх усюдах збройною рукою підтримувати контрреволюцію. На практиці, однак, за відсутності чітких і однозначних зобов'язань дуже складно змусити велику державу робити щось, що не відповідає се інтересам, і історія Священного союзу дасть тому чимало прикладів (зрив інтервенції Священного союзу в іспанські колонії Південної Америки, фактична підтримка багатьма членами "європейського концерту" національно-визвольної боротьби грецького народу і т.д.). Однак ця угода про створення Священного союзу фіксувало розуміння принципу легітимізму як збереження за всяку ціну "старого режиму", тобто феодально-абсолютистських порядків.

Але було і інше, деідеологізоване розуміння цього принципу, відповідно до якого легітимізм ставав по суті справи синонімом поняття європейської рівноваги.

Ось як сформулював цей принцип один з батьків-осіователей системи Ш. де Талейран в своєму звіті про підсумки Віденського конгресу: "Почала легітимності влади повинні бути освячені перш за все в інтересах народів, так як лише одні легітимні уряду міцні, а решта, спираючись тільки на силу, падають самі, як тільки позбавляються цієї підтримки, і занурюють таким чином народи в ряд революцій, кінець яких неможливо передбачити ... конгрес увінчає свою працю і замінить швидкоплинні союзи, плід минущих потреб і розрахунків, постійною системою спільних гарантій і загальної рівноваги. .. Відновлений в Європі порядок був би поставлений під захист всіх зацікавлених країн, які могли б ... спільними зусиллями задушити при самому їх зародку всі спроби його порушення " ^[2] .

Виникає, однак, питання: "Як все ж розуміти принцип легітимізму?" Якщо розуміти його як збереження за всяку ціну, в тому числі і ціною іноземної інтервенції, "старого режиму", то легітимізму був кинутий виклик ще в 1820-і рр., Коли греки домоглися незалежності і була зірвана інтервенція в Південну Америку. Якщо ж розуміти його як принцип підтримки європейської рівноваги, то все без винятку великі європейські держави - і самодержавна Росія, і парламентська Англія, і республіканська (після 1871 г.) Франція - були легітимістські державами; іншими словами, вони були готові погодитися зі зміною територіального статус-кво лише в разі схвалення такої зміни з боку інших великих держав.

Таким чином, незважаючи на радикальну зміну класової природи "європейського концерту" протягом XIX ст., Modus operandi провідних європейських держав залишався незмінним: зміна старої феодальної еліти на новий капіталістичної клас не привела до радикального зламу сформованої системи міжнародних відносин, і на чолі "європейського концерту "в кінці XIX в. залишалися ті ж великі держави (Англія, Франція, Німеччина, Австрія та Росія), що і на початку століття. З'ясувалося, що революційна національна буржуазія нітрохи не менше зацікавлена ​​в стабільності на міжнародній арені, ніж легітимні монархи і феодальна аристократія.
Які ж були конкретно-політичні наслідки Віденського конгресу?

В результаті Віденського конгресу були прийняті наступні територіальні рішення:

• Герцогство Варшавське відходило до Росії, за винятком Торуні і Познані, що відійшли до Пруссії; Краків ставав вільним містом; Східна Галичина переходила до Австрії.

• Дві п'яті Саксонського королівства відходили до Пруссії. Крім того, Пруссія отримувала Данциг і шведську Померанію, Вестфалию, лівий берег Рейну. У Ганноверском королівстві Пруссії були забезпечені військові дороги.

• Територіальні збільшення отримала Баварія, але Франкфуртському герцогові його герцогство не повернулося - Франкфурт став "вільним містом".

• "Медіатізірованіие" Наполеоном князі залишилися "медіатізіро- ванними" (тобто втратили своїх маєтків), але їм виплачувалася компенсація.

• Сардинское королівство поступилося Савойї Швейцарії і Франції, але отримала натомість Геную.

• Австрія отримала Венецію і Ломбардію.

• Утворилося Нідерландське королівство, яке включаю не тільки власне Голландію, але також Бельгію і Люксембург.

Висновки

В ході роботи Віденського конгресу була створена система міжнародних відносин - "європейський концерт" - яка підвищила керованість

цих відносин; в основі структури цієї системи лежали: кодифікація в міжнародній практиці провідного становища великих держав - членів "європейського концерту"; розширення практики дипломатичних контактів, в тому числі і на вищому рівні; розвиток міжнародного права.

І всі ці досягнення не були знищені після краху Священного союзу; адже і буржуазні конституційні монархії, і республіки виявилися вельми зацікавленими в стабільності і передбачуваності між народних відносин. З цієї точки зору все без винятку великі європейські держави були легітимістські державами - вони були готові погодитися зі зміною територіального статус-кво лише в разі схвалення такої зміни з боку інших великих держав.

Визнаючи ці історичні досягнення Віденського конгресу, слід в той же час зазначити, що його територіальні постанови створювали цілий ряд "вогнищ напруженості" в різних регіонах Європи - від Північного моря до Середземномор'я - і дуже скоро Європі довелося відчути на собі, що штучне придушення волі народів багате самими серйозними наслідками.

Ділова гра "Віденський конгрес"

Мета ділової гри. В ході ділової гри передбачається провести імітацію Віденського конгресу, а потім зіставити отримані результати з рішеннями справжнього Віденського конгресу, в тому числі і по територіальним питанням. У процесі ділової гри передбачається стимулювати вивчення студентами даного періоду історії міжнародних відносин, а також розвиток навичок публічних виступів, вміння формулювати висновки на підставі отриманої інформації і відстоювати свою позицію в ході дискусії. Дипломатичне час ділової гри - 15 грудня 1814 р

Хід ділової гри. Ведучий представляє учасників ділової гри. За сценарієм ділової гри, в пленарному засіданні беруть участь:

• Клеменс фон Меттерніх - канцлер Австрійської імперії;

• Роберт Стюарт Кестльрі - міністр закордонних справ Великобританії;

• Карл фон Гарденберг - канцлер Пруссії;

• Олександр I - імператор Всеросійський;

• Шарль де Талейран - міністр закордонних справ Франції.

На першому етапі керівники делегацій великих держав - учасниць конференції виступають на пленарному засіданні Віденського конгресу. Вони намагаються обґрунтувати позиції своїх країн, представити їх в найбільш виграшному світлі.

Підводячи підсумки першого етапу, провідний звертає увагу перш за все на наявні суперечності в позиціях глав делегацій.

В ході другого етапу керівники делегацій (в кулуарах) намагаються узгодити текст угоди і згладити наявні в їх позиціях протиріччя.

На третьому етапі глави делегацій доповідають про результати переговорів. Ведучий ділової гри підводить підсумки, зіставляючи отримані результати з реальними підсумками Віденського конгресу.

41. Початок розпаду Священного союзу та європейські відносини 1820-1830-х рр
Навесні 1822 Меттерніх постарався особисто побачитися з лордом Кестльрі в Німеччині, куди той приїхав лікуватися. Там вони дійшли згоди: якщо цар на майбутньому у Вероні конгресі надумає заговорити про втручання в грецьке питання, категорично цього чинити опір. Крім того, Кестльрі цілком погодився з Меттерніха, що інтервенцію в Іспанії потрібно підтримати. Конституцію ж, яку в 1820 р. переляканий революцією король Фердинанд VII погодився відновити, слід знищити збройною рукою. Кестльрі тільки попереджав, що Англія не прийме безпосереднього збройного участі в цій інтервенції. Після цієї угоди Меттерніх розраховував, що габсбурзька держава може цілком спертися на Англію. Але несподівана подія змінила все. У середині серпня Англія і Європа були приголомшені звісткою, що лорд Кестльрі перерізав собі складаним ножем сонну артерію. Британський кабінет вирішив призначити Джорджа Каннінга на посаду, що звільнилася. У вересні 1822 Каннинг став статс-секретарем у закордонних справах. Каннінг був за партійною приналежністю консерватором. Крутий поворот англійської дипломатії, пов'язаний з ім'ям Джорджа Каннингем, диктувався всією сукупністю внутрішніх обставин тодішній Англії. Своїм ясним розумом Каннінг бачив, що рано чи пізно аристократія повинна буде піти на поступки і дати буржуазії виборчу реформу, якщо не хоче революції, в якій пролетаріат буде підтримувати буржуазію проти аристократії. У зв'язку з такою установкою слід радикально змінити всю зовнішню політику, не боротися з національно-визвольними рухами в Європі, в Америці, а, навпаки, всіляко допомагати цим рухам. Звільнитися народи, створюючи нові держави, потребують і в промисловості, і в торговельному флоті, і в фінансах, - нічого цього у них на перших порах не буде, і за всім цим вони будуть звертатися насамперед до Англії, якщо вона стане їх покровителькою і визволителькою. Не відразу Меттерніх і Олександр зрозуміли, що справа йшла про активний дипломатичному протидію всій політиці Священного союзу.
Веронський конгрес зібрався в середині жовтня 1822 Каннінг не поїхав туди сам, а послав Веллінгтона, давши йому тверді інструкції не вплутувати Англію ні в які рішення і постанови, які могли б змусити її, прямо або побічно, допомагати готується інтервенції великих держав в Іспанії ; перешкоджати одноосібного виступу Росії проти Туреччини; ні в якому разі не приєднуватися ні до якого заявою держав, де буде говоритися про Іспанію, як про державу, що має права на володіння південноамериканськими колоніями; не погоджуватися визнавати південноамериканських революціонерів бунтівниками проти короля іспанського Фердинанда VII. Вже на перших засіданнях з'ясувалося, що Меттерніх і Олександр I стоять за французьку інтервенцію. Але Веллінгтон, представник Англії, рішуче висловився проти інтервенції. Олександр і Меттерніх спробували прийти до угоди з французами щодо загальних дипломатичних кроків у Мадриді. 20 листопада вони влаштували нараду, на яку був запрошений і Веллінгтон. Тут англійська уповноважений ще рішучіше протестував проти затівається справи. Монморансі трохи зніяковів і екстрено відбув до Парижа для нарад з королем Людовіком XVIII і Виллеля. Залишився інший французький уповноважений - Шатобріан. Він виголошував на Веронському конгресі крикливі реакційні мови, що призвели до того, що Франція вплутався в зобов'язання одноосібно повісті війну в Іспанії. 14 грудня 1822 Веронський конгрес закінчив свої заняття, а 22 грудня Шатобріан був призначений французьким міністром закордонних справ замість Монморансі. Це було прямим кроком до війни з Іспанією. В лютого 1823 р. почалася збройна інтервенція французька, а вже 24 травня 1823 герцог Ангулемской, французький головнокомандувач, увійшов до Мадрида. У вересні все було скінчено. Жорстокий, нахабний і тупий тиран Фердинанд VII був відновлений у всій повноті самодержавної влади. Але це було останнім тріумфом Священного союзу. У тому ж 1823 пішли перші рішучий виступ Каннингем, перша його лобова атака проти дипломатії інших чотирьох держав.
Ще більш нищівного удару завдав Каннінг «принципам 1814, 1815 і 1818 рр..» В іншому, незрівнянно більш важливому для тодішньої Європи справу - у питанні про грецькому повстанні. У 1821 - 1822 рр.. грецьке повстання проти турків переживало час тяжких поразок. Каннінг круто повернув кермо британської політики в грецькому питанні. Він почав з того, що, навіть не повідомивши нікого з дипломатичного корпусу в Лондоні, 25 березня 1823 урочисто заявив, що Англія відтепер визнаватиме греків і турків двома воюючими сторонами. Це як громом уразило Меттерніха. І справді, ініціатива Каннінга спонукала Олександра в кінці 1823 знову звернутися до грецьких справах. Він виробив разом з Нессельроде дуже заплутаний і явно нездійсненний план: розділити грецьку провінцію Туреччини на три частини і дарувати їм автономію з тим, що султан буде вважатися їх верховним государем, а контроль буде належати європейським державам. Між царем і Каннінгем встановився дружній контакт.

42. Європейські революції кінця 1840-х рр. та політика європейських держав.
Европейские революции 1848—1849(«Весна народов») — общее наименование революционных движений, выразившихся в форме неповиновения власти, вооружённых восстаниях, декларирования новой государственности в европейских странах в середине XIX века. Вспыхнувшие сразу в нескольких государствах движения носили антифеодальный и национально-освободительный характер. Участники выступлений декларировали требования демократизации общественной жизни.

В зависимости от местных условий они также выдвигали лозунги национального объединения (Германия, Италия) или выделения из существовавших государств (Венгрия, Польша).

Катализаторами общеевропейской революции стали выступление 12 января 1848 года на Сицилии и революция во Франции. Хотя в основном революции были быстро подавлены, они оказали существенное влияние на дальнейшие политические процессы в Европе. Волнения охватили Францию, итальянские (Сардинию, Неаполь) и германские государства, включая Австрию, в которой активизировались национальные движения итальянцев, венгров и хорватов, румынов. В Вене вспыхнуло вооруженное восстание, в ходе которого был расстрелян известный немецкий политик Роберт Блюм.

43. Головні етапи Східного питання в XIX ст.
Східне питання – комплекс міжнародних протиріч кінця XVIII – початку XX ст.,

викликаних прагненням європейських країн вирішити долю територій Османської

імперії, стало важливим націотворчим чинником серед залучених народів. Відголос

цих подій міститься й у сучасній міжнародній ситуації, зокрема на Балканському

півострові, що зумовлює природний інтерес до вивчення Східного питання серед

вітчизняних та зарубіжних дослідників.

44. Європейська дипломатія в роки Кримської війни та Паризький мир.
Кримська війна (1853—1856), або Східна війна — війна між Російською Імперією і союзницькими військами Османської імперії, Великої Британії, Франції та Сардинського Королівства за панування на Близькому Сході і Балканах. У лютому 1853 р. російський імператор Микола І відрядив до Стамбула морського міністра князя Олександра Меншикова. Той зажадав від султана Абд аль-Маджида згоди на протекторат Росії над 12 млн православних жителів його імперії (як того формально вимагав Кючук-Кайнарджійський мирний договір). Султан відмовився, натомість попросив англо-французький флот увійти в протоку Дарданелли, щоб захистити Туреччину від можливої російської агресії. 21 травня обурений Меншиков залишив Стамбул. За наказом Миколи І, 82-тисячний російський корпус під командою генерала Михайла Горчакова 21 червня 1853 року форсував річку Прут і захопив Молдавію та Валахію - васальні князівства Османської імперії. 4 (16) жовтня Стамбул оголосив Петербургу війну. 8 (20) жовтня Микола І підписав маніфест "Про війну з Оттоманською Портою".
Усі зусилля Англії та Франції були направлені на те, щоб примусити Австрію виступити проти Росії. Перед австрійською дипломатією постала складна проблема – не оголошуючи формально війни Росії, примусити Миколу вивести війська з Молдови та Валахії і влаштувати це так, щоб не розсердити Наполеона та не посваритися з царем. Англія та Франція заручалися підтримкою також Швеції, Пруссії, обіцяючи компенсації за рахунок Росії. Позиція Австрії здається Миколі підозрілою, тому 31 січня 1854 року Орлов передав австрійському імператору таку пропозицію: Австрія оголошує дружній нейтралітет. За це цар бере на себе повну відповідальність недоторканості австрійських володінь і зобов’язувалась перемогти Прусію, а з нею і весь Германський союз приєднається до цієї гарантії. Потім, у випадку перемоги Росії та розпаду Туреччини, Росія та Австрія на рівних правах оголошує свій протекторат над Сербією, Болгарією, Молдавією та Валахією. Імператор Австрії дипломатично відмовився і наказав відправити в Трансільванію 13-тисячне військо.
Наступним пошуком союзників була Пруссія, але й тут цар не отримав підтримки. Австрія запропонувала Пруссії приєднатися до австрійських вимог – вивести війська з Молдавії та Валахії. Король Фрідріх-Вільгельм 4 не посмів відмовитися та 20 квітня погодився приєднатися до Австрії. З цього часу війна була програна. З висадкою союзних військ в Криму з наступальної вона перетворилася на оборонну. Наполеон ІІІ сформував «чотири пункти» 18 липня 1854 року:
- дунайські князівства знаходяться під загальним протекторатом Франції, Англії, Австрії, Росії та Пруссії, але тимчасово окуповуються австрійськими військами; - всі п’ять держав оголошують колективний контроль над усіма християнськими підданими султана; - п’ять держав контролюють гирло Дунаю; - перегляд колективних угоди 1841року щодо Босфору та Дарданелли
1855 року помер Микола І, на престол сідає Олександр ІІ. Відбувається зближення Росії та Франції, навіть у Наполеона ІІІ виникало бажання зняти облогу з Севастополя. Почалися переговори про укладення сепаратного миру між Росією та Францією на основі „4 пунктів” Наполеона. Але Великобританія дізналася про це і виставила Росії ультиматум: - протекторат 5 над дунайськими князівствами - вільне пересування по гирлі Дунаю - нейтралітет Чорного моря, знищення флоту,укріплень на узбережжі. - відмова від протекторату святих місць - передача Молдавії частини Бессарабії. Проект Пальмерстона. Власні цілі британської політики неодноразово з'ясовувалися в англійській пресі, - але точка зору самого Пальмерстона, найбільш повно викладена ним лорду Джону Росселю, зводилася до наступного: Аландські острови й Фінляндія вертаються Швеції; Прибалтійський край відходить до Пруссії; королівство Польське повинне бути відновлене як бар'єр між Росією та Німеччиною (не Пруссією, а Німеччиною); Молдова і Валахія і все гирлі Дунаю відходять до Австрії, а Ломбардія і Венеція від Австрії до Сардинського королівства (П'ємонту); Крим і Кавказ відбираються у Росії і відходять до Туреччини, причому частина Кавказу, іменована у Пальмерстона «Черкесії», утворює окрему державу, що перебуває у васальних відносинах до султана Туреччини.
25 лютого – 30 березня 1856 року проходив Паризький мирний конгрес. У ньому брали участь повноважні представники Росії, Франції, Англії, Австрії, Сардинії, Оттоманської імперії, а також Пруссії. Головував на засіданнях французький міністр закордонних справ, двоюрідний брат імператора Наполеона III граф А. Валевський. Росія - граф О. Ф. Орлов і Ф. І. Брунов. Англія - Кларендон і Коулі. Австрія - Буолем, Сардинське королівство - Кавуром. Рішення російського імператора Олександра II піти на мирні переговори було прийнято на нараді в Зимовому палаці 3 січня 1856, на якому вдруге обговорювалося ультиматум, пред'явлений Росії австрійським імператором Францом-Йосифом. У підсумку 18 березня 1856 був підписаний мирний договір, який до 1871 року визначав політичний устрій в Європі. Росія відмовлялася від зміцнення Аландських островів; погоджувалася на свободу судноплавства по Дунаю; відмовлялася від протекторату над Валахією, Молдавією і Сербією і від частини південної Бессарабії; поступалася Молдавії свої володіння в гирлах Дунаю і частина Південної Бессарабії, повертала зайнятий у Туреччини Карс (в обмін на Севастополь та інші кримські міста). Принципове значення для Росії мав пункт про нейтралізацію Чорного моря. Нейтралізація означала заборону всім чорноморським державам мати на Чорному морі військові флоти, арсенали і фортеці. Таким чином Російська імперія ставилася в нерівноправне становище з Османською, яка зберегла повністю свої військово-морські сили в Мармуровому та Середземному морях. До трактату додавалася конвенція про протоки Босфор і Дарданелли, що підтверджують їх закриття для іноземних військових кораблів у мирний час. Паризький мирний договір 1856 року повністю змінив міжнародну обстановку в Європі, знищивши європейську систему, що покоївся на Віденських трактатах 1815 Верховенство в Європі перейшло з Петербурга до Парижа.
ПАРИЗЬКИЙ МИРНИЙ ДОГОВІР 1856 завершив Кримську війну 1853–1856. Воєнні дії між Російською імперією і коаліцією д-в у складі Османської імперії, Франції, Великої Британії та Сардинії припинилися наприкінці 1855. Зважаючи на безперспективність війни і загрозу приєднання до союзників Австрії, Пруссії і Швеції, рос. імп. Олександр ІІ прийняв пропозицію Франції розпочати переговори про укладення мирного договору. Вони розпочалися в Парижі (Франція) 25 (13) лютого і завершилися 30 (18) березня 1856.

Граючи на суперечностях між великими д-вами, рос. дипломатам вдалося відстояти порівняно прийнятні умови миру. Росія повертала Туреччині здобутий у листопаді 1855 Карс, натомість союзники евакуювалися з Криму. Чорне море на вимогу Великої Британії оголошувалося нейтральним. Росія й Туреччина позбавлялися права тримати тут арсенали та військ. кораблі. Австрія вимагала повернення Бессарабії Молдові, але Росії вдалося обмежитися передачею останній лише гирла Дунаю з невеликою прилеглою територією. Дунай оголошувався зоною вільного судноплавства під контролем міжнар. комісії. Встановлений Кючук-Кайнарджійським мирним договором 1774 протекторат Росії над Дунайськими князівствами замінювався колективним протекторатом великих д-в.

До трактату 1856 були прикладені 3 конвенції. Підтверджувалася Лондонська конвенція 1841 про закриття чорномор. проток Боспор і Дарданелли для військ. суден. Встановлювалося число легких військ. суден Росії й Туреччини на Чорному морі для сторожової служби. Росія зобов'язувалася не споруджувати військ. укріплень на Аландських о-вах у Балт. морі.

Мирний договір 1856 мав наслідки геополіт. масштабу. Коаліція трьох (Росія, Австрія і Пруссія) була зруйнована, натомість почалося зближення Росії і Франції. Найближчим наслідком цього зближення стало об'єднання Італії.

1870 Росія відмовилася визнавати нейтральний статус Чорного моря, і ця відмова була легітимізована на Лондонській конференції 1872.

45. Франко-пруські війни та їх значення в єропейській політиці останньої третини XIX ст.
Якщо перемога над Австрією згуртувала Північну Німеччину, то війна з Францією - віковим ворогом німців - мала, за задумом О. фон Бісмарка, об'єднати всю Німеччину. Підготовка до війни з Францією велася Бісмарком по тій же схемі, що і підготовка до Австро-прусській війні. І найважливішою складовою частиною цієї схеми була зовнішньополітична ізоляція потенційного противника.

Звичайно, ізоляція "прекрасної Франції", країни, яка протягом багатьох століть була гегемоном європейської політики, - це не те ж саме, що і ізоляція "клаптикової імперії", яка стикалася з серйозними внутрішньо-і зовнішньополітичними проблемами. І тут (як і в багатьох інших випадках) на допомогу Бісмарку прийшли прорахунки його супротивників.

У Франції був шанс створити єдиний антіірусскій фронт: ще в 1866 р російське уряд пропонував Англії і Франції протестувати проти запланованого знищення Німецького союзу і анексії Ганновера і інших німецьких держав. Князь Олександр Михайлович Горчаков пропонував поставити це питання на міжнародному конгресі (зрозуміло, на цьому конгресі російський канцлер припускав підняти і питання про чорноморський флот, і про ситуацію на Балканах). Його, однак, очікував відмову.

Лондон же в той період, після смерті лорда Пальмерстона (1865), взагалі не вбачав жодної користі у втручанні в події на континенті: набагато більше занепокоєння у англійців викликали проведені французами роботи з прокладання Суецького каналу. І якщо у Лондона і були якісь наміри втрутитися в конфлікт між Берліном і Парижем, то після того як 25 липня в 1870 М. О. фон Бісмарк опублікував проект франко-прусської договору, підготовленого В. де Бенедетті, відповідно до якого Бельгія повинна була відійти до Франції, британський кабінет зайняв позицію нейтралітету у франко-прусській конфлікті, причому вельми недружнього по відношенні до Парижу.

Нарешті, що стосується Італії, бонапартистський режим, який перебував в залежності від клерикалів, вперто відмовлявся дати свою згоду па приєднання Риму до Італійського королівства. Тим самим ізоляція Франції напередодні Франко-прусської війни була зумовлена ​​- що і було потрібно О. фон Бісмарку.

Відома Емський провокація О. фон Бісмарка була спрямована на створення максимально сприятливих політико-дипломатичних умов для війни проти Франції.

Емський депеша, або як робляться війни

^[1]

Емський депеша - фальсифікована і опублікована Бісмарком телеграма короля Вільгельма I. послужила приводом для початку Франко-прусської війни 1870-1871 рр.

У 1870 р іспанський уряд запросило на вакантний престол Іспанії принца Леопольда Гогенцоллерна, офіцера прусської армії і родича короля Вільгельма I. Уряд Наполеона III заявило різкий протест в Мадриді проти воцаріння там німецького принца і водночас вимагало від Пруссії, щоб Леопольду Гогенцоллерн було заборонено займати іспанська престол.

12 липня Леопольд відхилив запрошення іспанського уряду. О. фон Бісмарк, який розраховував використовувати дипломатичний конфлікт для розв'язування війни, в ході якої він зумів би об'єднати німецькі держави під пануванням Пруссії, був розчарований таким мирним результатом справи. Наполеон III зі свого боку вважав війну з Пруссією необхідної для зміцнення своєї династії. Обидві сторони продовжували провокувати один одного.

Французький уряд після отримання задовільної відповіді від Леопольда пред'явило нові вимоги Пруссії; у висловлюваннях міністрів і паризької друку містилися погрози на адресу Пруссії. Французький посол В. де Бенедетті але дорученням свого уряду передав Вільгельму I, що знаходився в Емсі, вимога, щоб прусський король зобов'язався "на всі майбутні часи" не давати своєї згоди на кандидатуру Леопольда Гогенцоллерна. Вільгельм I відмовився дати такі гарантії, але заявив послу, що прусський уряд "продовжує залишатися осторонь".

Виклад бесіди В. де Бенедетті з королем було 13 липня повідомлено з Емса але телеграфу О. фон Бісмарку в Берлін. І Іолучів від начальника прусського генерального штабу X. фон Мольтке-ст. запевнення в готовності армії до війни, О. фон Бісмарк вирішив використовувати передану з Емса депешу для провокування Франції. Він змінив текст повідомлення, скоротивши його і надавши йому більш різкий, образливий для Франції тон. У новому тексті "Емський депеші", фальсифікований О. фон Бісмарком, кінець був складений так: "Його величність король відмовився потім ще раз прийняти французького посла і наказав черговому ад'ютантові передати йому, що його величність не має нічого більш повідомити".

Цей образливий для Франції текст був переданий О. фон Бісмарком в друк всім прусським місіям за кордоном і на наступний день став відомий в Парижі. Як і очікував О. фон Бісмарк, Наполеон III17 липня оголосив Пруссії війну, що закінчилася розгромом Франції.

Дізнавшись про Емський інцидент, Олександр II сказав французького посла в Санкт-Петербурзі: "Ви ведете себе так, як ніби тільки у вас є самолюбство". Дійсно, вимоги Парижа до прусського короля про публічних гарантії того, що жоден принц з династії Гогенцоллернів ніколи не буде претендувати на іспанський престол, були принизливими і образливими для Вільгельма I. образливі була і та форма, в якій ці вимоги були заявлені. А це-то і треба було О. фон Бісмарку: в очах не тільки німців, а й усієї Європи саме французи виступили як провокатори і палії війни.

Підбурюючи Париж оголошення війни Пруссії, "залізний канцлер" домігся повної ізоляції Франції навіть по відношенню до тих небагатьох країн, які були ще готові її підтримати, а саме Австрії та Італії. Після оголошення Францією війни (17 липня 1870 г.) у Відні французьким представникам було заявлено, що, оскільки нападаючої стороною виступає Франція і, крім того, австрійський кабінет не був належним чином поінформований про наміри Парижа, Австрія не може підтримати Францію. Фактично і Австрія, і Італія вичікували, коли

франко-прусська війна перейде в затяжну фазу - і ось тоді-то Відень і Рим збиралися виступити на сцену ...

Ці розрахунки, однак, виявилися невірними. Військова кампанія 1870 р виявилася надзвичайно швидкоплинної і дуже невигідною для Франції. Як сказав але цього приводу імператору Наполеону III його міністр закордонних справ герцог де Грамон: "З переможеними не укладають спілок!"

Висновки

Розгром Франції в 1870 р став не тільки військовою поразкою, по і крахом всієї європейської політики Франції, починаючи принаймні з 1815 р Виявилася вся марність претензій Парижа на "лідерство" на європейському континенті, на якусь "особливу роль" в німецьких справах. Всі потуги такого роду, які йшли ще з часів герцога де Рішельє, опинилися назавжди похованими під Седаном і Мезем. Особливо смішною після 1871 р виглядала прийнята на себе Парижем роль "покровителя" южногерманских держав - адже в ході Франко-прусської війни вся південна Німеччина, в єдиному пориві з північної Німеччиною, піднялася на боротьбу проти споконвічного, вікового ворога на Заході.

Франції відтепер доводилося миритися з роллю держави другого ешелону, яка змушена протиставляти німецької мощі нс власну силу, а дипломатичне маневрування. Звідси - проросійський крен у французькій зовнішній політиці, який проявився після 1871 р

Але не менше враження справило і на санкт-петербурзький кабінет раптова поява в центрі Європи - на місці купки слабких і залежних німецьких держав - 40-мільйонного німецького колоса. І подумати тільки - ще 20 років тому Пруссію публічно принижували в Ольмюце, а за 15 років до того її просто не пустили на поріг Паризького конгресу! Тепер же Санкт-Петербургу доводилося з занепокоєнням констатувати, що часи заступницького відносини російського імператора до прусського короля пройшли. Па Заході Росія межувала не з слабкою і залежною Пруссією, а з могутньої і зростаючої як на дріжджах Німецькою імперією. При цьому самій Росії доводилося в той час не тільки долати наслідки кримського розгрому (аж до кінця 1880-х рр. У Росії фактично не було Чорноморського флоту, тобто південні рубежі імперії не були захищені), але і стикатися з наростаючими труднощами при проведенні внутрішніх перетворень. Звідси - поступове наростання профранцузька тенденцій в російській зовнішній політиці після 1871 р

Та й інші члени "європейського концерту", і перш за все Англія, відчували зрозумілу занепокоєність, дивлячись на успіхи Берліна. Тим не менш, протягом 20 років після Седана "залізний канцлер" примудрявся, діючи методами превентивної дипломатії, засмучувати потенційні антинімецьких коаліції. Його наступники, однак, не були настільки вправні, і вже через кілька років після відходу О. фон Бісмарка з політичної арени навколо Німецької імперії почала складатися ворожа коаліція іноземних держав