Леви-Стросс и теория альянса

Влияние модели обмена дарами шло в нескольких направлениях. Леви-Стросс предложил свою интерпретацию этой теории, которая объясняла всю структуру племенного общества. Он применяет двухуровневую модель Мосса, где символические дары служат основой материального обмена. В этом случае предметом обмена служат не ювелирные орнаменты вроде колец кула, а сами люди в качестве сексуальных партнеров. Сеть представляет собой фундаментальную структуру семьи. В результате табу на инцест: ни одна семья не может брать сексуальных партнеров из самой себя, но должна искать их за пределами семьи. Браки представляют собой обмен, подобный обмену дарами. Как правило, предоставляя сексуального партнера, семья не получает в ответ другого партнера для одного из своих членов немедленно. Тем не менее в длительной перспективе возникает обязательство оплатить услугу. Это дароподобное качество браков создает моральные обязательства, которые могут быть нарушены только ценой потери статуса. Браки становятся основой статусной политики племен. В соответствии с принципом о том, что символический уровень обмена делает возможными все более материальные трансакции, семьи, вступающие в родство, становятся экономическими торговыми партнерами и военными союзниками. Не будет преувеличением сказать, что брачный обмен создает все альянсы, которые составляют основу племенного общества.

У различных типов племенных форм родства есть свои особенные структуры обмена. Некоторые связывают вместе два клана или группы систематическими брачными обменами, другие обмениваются партнерами по кругу, подобно системе кольца кулу. У каждой из этих систем есть собственная логика. Дюркгейм подчеркивал в своих ранних работах, что австралийские системы брака устроены как математические проблемы. Леви-Стросс раскрыл формальные импликации каждой из таких систем брачного партнерства: в некоторых случаях они составляли «краткие циклы», которые сплачивали несколько групп, отделяя их от аутсайдеров, в других случаях получались «длинные циклы», которые интегрировали большое количество семейств через более удаленные сети обмена. Леви-Стросс предположил, что судьба обществ определялась стратегиями брачной политики, которую они преследовали. Только те, кто взял на себя риск инвестиций в длинные циклы, смогли построить более крупные альянсы и получить доступ к политическим сетям и экономическому богатству, которые делали возможным возникновение государства. Идея «революции родства» Леви-Стросса, которая дала новую форму многим племенным сообществам, не была никем подхвачена. В своей последующей работе Леви-Стросс отошел от проблем структурной организации обществ и сосредоточился на расшифровке мифов и анализе их фундаментальных ментальных форм. Однако теория альянса стала важным инструментом для антропологического анализа политики родства, и она остается важной метафорой для понимания логики политического обмена в более сложных обществах.

Міжнародне право зародилося під час розпаду родоплемінних відносин і становлення перших держав. У ту епоху у стародавніх людей вже накопичився досвід міжродових і міжплемінних відносин. Склалися певні правила, що регламентували ці відносини, які отримали закріплення в звичаях. Звід цих правил, що існував у первісно-общинному суспільстві і регулював відносини між родами і племенами, з певною натяжкою можна назвати додержавні міжплемінних "правом". Потім в ході свого розвитку воно перетворилося на міжнародне право.
Таке додержавне міжплемінне "право" первісного ладу було слабо розвинене, в ньому не було стрункої системи, хоча вже в той час роди і племена вели між собою війни, відправляли один до одного своїх представників, здійснювали натуральний обмін, намагалися укладати угоди, а це прямо говорить про зародження норм права війни і миру, посольського права, права договорів та ін
З утворенням держав виникають і відносини між ними. З'являється потреба врегулювання міждержавних відносин. Тут і народжуються перші норми міжнародного права, в основі яких лежать вже існували міжплемінні правила.

3. Зовнішня політика Давнього Єгипту

Одним из крупнейших государств Древнего Востока был Египет. Уже в III тысячелетии до нашей эры египетские цари делали попытки завязать отношения с соседними странами. В эпоху правления царей VI династии (25 в. до нашей эры) египтяне снаряжали посольские экспедиции в страну Пунт, находившуюся на южном побережье Красного моря.
К началу II тысячелетия до нашей эры сношения Египта с соседними государствами, сложившимися в Азии, сделались более частыми. В Египте при царском дворе появились гонцы. Древний Восток знал практику дипломатических переговоров перед открытием военных действий. В XVI в. до нашей эры в момент крайнего обострения отношений вождь гиксосов предъявил правителю Фив невыполнимое требование, угрожая в случае отказа начать войну. Это древнейший из известных случай предъявления ультиматума.
После изгнания гиксосов из Египта и ряда походов царей XVIII династии в соседние азиатские страны между правителями Египта и другими древневосточными государствами установился систематический обмен посольствами.
Границы Египта при XVIII династии (середина II тысячелетия до нашей эры) доходили до отрогов Тавра я до реки Евфрат. В это время Египет играл первенствующую роль в международной жизни древнего Востока. Египтяне поддерживали оживленные торговые, культурные и политические связи со всем известным им миром — с государством хеттов в Передней Азии, с государствами северной и южной Месопотамии (Митанни, Вавилон, Ассирия), Критским царством и островами Эгейского моря, с сирийскими и палестинскими князьями, которые при XVIII династии, особенно в результате походов фараона Тутмоса III, были подчинены египетскому владычеству. Дипломатической перепиской в Египте заведовала особая государственная канцелярия по иностранным делам.
Из многочисленных памятников древневосточной дипломатии наибольший интерес представляет договор Рамсеса II с царем хеттов Хаттушилем III, заключенный в 1296 г. до нашей эры: дві великі держави відмовилися від застосування сили один проти одного, договарились про встановлення міцного миру, вирішенні спірних питань мирними засобами, розділили сфери впливу в Східному Середземномор'ї (Північна Сирія і Фінікія стали зоною хетського впливу, а Південна Сирія і Фінікія з Палестиною - єгипетського). Сторони укладали між собою союз проти можливого ворога і зобов'язалися надавати допомогу в разі військового нападу. Була досягнута домовленість про видачу перебіжчиків. Союз був скріплений династичним шлюбом Рамсеса II і хетської царівни, клятвами богам і взаємними дарами. Вирішення спірних питань за договором 1296 р. між Єгиптом і хетами виявилося настільки вдалим, що він на ціле століття визначив мирні відносини цих держав між собою і став значним фактором міжнародних відносин XIII ст. до н. е.
Владычество над Сирией и Палестиной привело фараонов к более оживленным сношениям с царями Митанни и Вавилона.
Активність завойовницької політики різко зросла, коли на троні виявився Тутмос III (1504 - 1450 рр. до н. е..), який здійснив похід до Мегіддо (1482 р. до н. е.). Розгром коаліції зробив Тутмоса III господарем більшої частини Палестини і Сирії, після чого єгипетські війська приступають до повного завоювання цих територій, роблячи регулярні, майже щорічні вторгнення.
На півдні Тутмос III підкорив місцеві племена аж до 4-го нільського порога. Якщо в колишні часи єгиптяни задовольнялися одноразово захопленої здобиччю, тепер була організована систематична експлуатація завойованих країн шляхом стягнення щорічної данини. Ефіопія постачала золото і слонову кістку, Палестина і Сирія - метали: срібло, свинець і олово, а також тканини і фарби, коштовний камінь лазурит.

В основе устремлений Египта лежала завоевательная политика. Иллюзий на сей счет быть не должно. Хотя известно, что египетские города не знали защитных стен и оборонительных систем в течение большей части истории (их защищала сама природа – Ливийская пустыня или непроходимые топи), воевать египтянам приходилось часто. И не только для того, чтобы приобрести новые земли, но и для удержания того, что было захвачено ранее воинственными фараонами. В свою очередь и Египет постоянно испытывал давление со стороны окружавших его народов…

Международные отношения Египта этого времени довольно хорошо известны благодаря находке в Эль-Амарне большого государственного архива фараонов конца XVIII династии. В архиве сохранились дипломатические послания царей Вавилона, Ассирии, Митанни, Хеттского государства и Кипра, а также сиро-палестинских князей и правителей к египетским фараонам. Судя по этим посланиям, Египет поддерживал торговые и дипломатические отношения с различными государствами Передней Азии, специальные послы вели переговоры, нередко завершавшиеся заключением военно-политических союзов и соглашений.

Политические союзы, например союз между Египтом и Митанни, иногда закреплялись династическими браками. Дипломатические переговоры, которые велись письменно или устно через послов, имели своей целью уладить различные конфликты. В одном письме вавилонский царь просит наказать виновных в ограблении вавилонского каравана, в другом — Буррабуриаш, царь Вавилона, протестует против непосредственных дипломатических отношений Египта с Ассирией, которую вавилонский царь считал себе подвластной. Митаннийский царь в своем послании предлагает египетскому фараону произвести обмен пограничными городами. Все эти письма в большинстве случаев написаны клинописью на вавилоно-аккадском языке, который тогда получил международное значение.

Дипломатические документы позволяют установить факт постепенного ослабления политического влияния Египта в Азии. Правда, некоторые из правителей сирийских и финикийских городов еще сохраняли верность Египту и в письмах выражали свою преданность фараону. Так, правитель города Кат-ны пишет фараону: «О, владыка, в этом месте я твой слуга. Я ищу путь к моему владыке и моего владыку я не покидаю. С тех пор, как мои отцы стали твоими слугами, эта страна стала твоей страной, Катна стала твоим городом, и я принадлежу моему владыке. О, господин мой! Когда приходили войны и колесницы моего господина,— пища, напитки, скот... мед и масло выносились к воинам и колесницам моего господина».

4. Міжнародна політика у Східному Середземномор’ї за часів греко-персидських війн.

Во время греко-персидских войн Эллада находилась в страшной опасности. Наряду с вооруженными силами персидского царя действовала и персидская дипломатия. Последняя пыталась использовать как противоречия между отдельными греческими полисами, так и классовую борьбу внутри них. Прежде чем направить войска в Грецию, персидский царь Дарий отправил послов почти во все греческие города с требованием «земли и воды», т. е. признания верховной власти Персии. Многие города выполнили требование царя, но в Афинах и в Спарте посольство окончилось плачевно: в Афинах послов сбросили со скал в пропасть, а в Спарте — в колодезь, насмешливо предложив самим взять воду и землю для царя.
Через несколько лет Ксеркс вновь отправил послов в Грецию, с помощью которых ему удалось привлечь на свою сторону Фессалийские городя и некоторые государства Средней Греции. Последовательными противниками Персии были Афины и Спарта, но персидские правители пытались использовать как внутренние противоречия в этих государствах, так и их соперничество. Они делали ставку на аристократические элементы в Греции, на политических изгнанников, и не без успеха. Известно, например, что изгнанный из Афин тиран Гиппий находился в персидском лагере и рассчитывал с помощью персидского царя восстановить свою власть. Персы заметили стремление спартанцев переложить все тяготы ведения войны на своих союзников, афинян и других греков.
Персам известны были противоречия, возникавшие между Спартой и другими греческими государствами, и они стремились использовать их во время военных действий; примером тому может служить маневр, предпринятый персидской дипломатией после поражения персидского флота при Саламине. Персидскому царю было важно попытаться разъединить союзников, и они, очистив занятые ими области Средней Греции, предложили афинянам заключить мир на самых льготных условиях. Но афинские руководители разгадали маневр врага. Афиняне отказались от переговоров с персами и заверили спартанцев в союзнической верности, заявляя о своем намерении веста борьбу до полного изгнания врага с территории Греции.
Но едва миновала опасность иноземного нашествия, как между Афинами и Спартой развернулась борьба за преобладающее влияние в эллинском мире, за гегемонию.

5. Проксенія, або право публічної гостинності, була найдавнішою формою відносин і міжнародного права у Давній Греції. Спочатку воно мало індивідуальний, приватний характер: чужинець, який потрапляв у поліс покладався на опіку одного з мешканців цього полісу – проксена, який ставав його захисником і гарантом у правових і торгових справах. Пізніше проксенія поширилася на роди, племена і цілі держави.
Проксен був громадянином того міста, в якому він мав захищати інтереси осіб, або держав, з якими він про це домовився, сумлінність виконання проксеном своїх обов'язків гарантувалася його родинними зв'язками з громадянами цього полісу. З часом компетенція проксена була розширена. Він став не лише захищати інтереси чужинців у своєму полісі, його діяльність розширилася до одержання прав представляти інтереси чужої держави перед Народними зборами свого полісу. Це спричинило надання йому дипломатичних привілеїв та імунітетів. Але проксен не був повноцінним послом. Він, перш за все, приймав у себе послів від чужого полісу і був їхнім представником у своєму полісі, та вже разом з ними брав участь у переговах з місцевою владою. Його основним завданням було підготувати самі переговори, використовуючи свої зв'язки у рідному полісі. Поступово цей пост ставав спадковим.
Функції проксенів: турбота про розміщення іноземців, посередництво між іноземними офіційними особами та установами, засвідчення складених іноземцями заповітів, визначення порядку ліквідації спадщини іноземця, якщо він не мав законних спадкоємців, посередництво у торгівлі, забезпечення іноземцям доступу до храмів для здійснення релігійних обрядів.
Проксенія, як форма зв'язків отримала широке поширення і стала основою всіх наступних міжнародних зв'язків античності.
Столь же древним международным институтом были и «амфиктионии». Так назывались религиозные союзы, возникшие возле святилища какого-либо особо чтимого божества. В случае надобности собравшиеся на празднества совещались по общественным делам, представлявшим интерес для всех членов данной амфиктионии. Во время празднеств запрещалось вести войны и провозглашался «божий мир» (иеромемия). Таким образом, амфиктионии превращались в религиозно-политический институт международного характера.
Сіммахія – військово-політичний союз. Вищий орган – загальні збори під головуванням ефорів. Всі учасники були рівні, мали по одному голосу; Спарта не мала привілеїв. Питання вирішувалися простою більшістю. Делоська сіммахія була найбільшою (300 учасників) і більш конфліктною.

6. Давньогрецька дипломатія.
Самой древней и наиболее влиятельной из амфиктионий была Дельфийско-Фермопильская амфиктиония. Верховным органом амфиктионии было общее собрание. Оно созывалось два раза в год, весной и осенью, в Фермопилах и Дельфах. Уполномоченными лицами собрания, фактически руководившими всеми делами, были иеромнемоны, назначаемые государствами по числу голосов амфиктионии, т. е. в количестве 24. Одной из главнейших обязанностей иеромнемонов было соблюдение «божьего мира» и устройство религиозных празднеств.
В конце V и IV веков до нашей эры появляется коллегия «пилагоров». Через посредство пилагоров и иеромнемонов входившие в состав амфиктионии города приносили друг другу клятвы и принимали на себя известные обязательства по отношению к амфиктионам. Дельфийско-Фермопильская амфиктиония представляла значительную политическую силу, оказывавшую большое влияние на международную политику Греции. Дельфийские жрецы объявляли и прекращали войну, назначали и смещали общих правителей, входивших в амфиктионию. Иеромнемоны считались провозвестниками воли Аполлона.
Все политические договоры, прямо или косвенно, утверждались дельфийским жречеством. По всем спорным вопросам международного права тяжущиеся стороны обращались в Дельфы. Договоры и союзы. Третьим видом международных связей Греции служили договоры и «симмахии». Из них самыми значительными были Лакедемонская и Афинская (Делосская) симмахии.
Лакедемонская симмахия образовалась в 6 столетии до нашей эры как союз городов и общин Пелопоннеса. Во главе союза стояла Спарта. Высшим союзным органом было общесоюзное собрание (силлогос), созываемое городом-гегемоном (Спартой) один раз в год. Делосская симмахия образовалась во время греко-персидских войн для борьбы с персами.
Отношения между обеими симмахиями с самого начала были враждебными. В конце концов, во второй половине V века это привело к общегреческой Пелопоннесской войне.
Возникавшие между общинами и полисами конфликты разрешались при посредстве специальных уполномоченных лиц, или послов. В государствах Греции, как, например, в Афинах, Спарте, Коринфе и др., послы избирались Народным собранием из лиц почтенного возраста, не моложе 50 лет. Чаще всего посольские поручения давались архонтам данного города и в особенности архонту-полемарху (военачальнику). Число членов посольства определялось в зависимости от условий данного момента. Все послы считались равноправными. Лишь позже вошло в обычай выбирать главного посла — «архистарейшину», председателя посольской коллегии. На содержание послов за время их полномочий отпускались «дорожные деньги». К послам назначался определенный штат прислуги. При отправлении им давались рекомендательные письма (симбола) к проксенам города, в который выезжало посольство. Цель посольства определялась вручаемыми старейшинами инструкциями, написанными на грамоте, состоявшей из двух сложенных вместе листов. Послы, прибывшие на место своего назначения, одни или вместе с проксеном направлялись к должностному лицу данного города, ведавшему дипломатическими делами. Они предъявляли ему свои грамоты и получали от него соответствующие указания и советы. Одной из главных обязанностей послов в Греции было заключение союзов с другими государствами и подписание договоров. Нарушение договора, по суеверному убеждению людей древности, влекло за собой божественную кару. Поэтому заключение договоров и ведение дипломатических переговоров были обставлены строгими формальностями. Возникавшие на почве нарушения договора споры и столкновения передавались на рассмотрение третейской комиссии. Она налагала на виновников нарушения денежные пени, которые вносились в казну какого-либо божества — Аполлона Дельфийского, Зевса Олимпийского и др. После принятия соглашения каждой стороне вменялось в обязанность вырезать текст договора и клятвы на каменном столбе-стеле и хранить в одном из главных храмов (в Афинах — в храме Афины Паллады на Акрополе). В случае разрыва дипломатических отношений и объявления войны стела, на которой был вырезан договорный текст, разбивалась, и тем самым договор расторгался.

7. У 478 році до н.е. довготривала політична гегемонія Спарти, яка підтримувала тісні зв'язки з оплотом ідеологічної реакції - дельфійським жрецтвом, припинило своє існування.
Військово-політичне об'єднання острівних і берегових полісів на чолі з Афінської демократичної республікою викликало ворожу активність спартанських політичних керівників, які спробували поставити Афінську республіку в залежність від Спарти.
Спартанська герусія відправила в усі розорені персами грецькі міста, в тому числі і до Афін, послів, запропонували грекам при відновленні міст не будувати фортечних стін, бо їх споруда є вираженням недовіри по відношенню до союзників по боротьбі з персами.
Спартанці у будь-який час могли б втрутитися в політичне життя Афінської республіки. Афіняни, головні військові сили яких ще продовжували війну з персами, не могли протистояти спартанцям у разі, якщо б відмова призвів до зіткнення їх з Пелопоннесским союзом.
У цей скрутний момент ведення переговорів зі спартанцями взяв на себе Фемістокл. Відправившись на чолі афінського посольства в Спарту, він під різними приводами затягував переговори, виграючи час, потрібний для споруди фортечних стін.
Посилення ролі ареопагу і зовнішня політика аристократів, що орієнтується на союз з землеробської Спартою, привело в кінці 60-х років до зростання невдоволення у всіх шарах афінського суспільства. До числа незадоволених, перш за все, належали громадяни з четвертого розряду-фетів.
Проспартанская зовнішня політика аристократії йшла врозріз з інтересами народу. Спарта з тривогою спостерігала за зростанням афінського впливу, але, скована боротьбою з повстанцями, не могла протидіяти Афінам.
Зовнішня політика Афін не вичерпалася тільки прагненням досягти політичної переваги в материковій Греції; Перікл домагався розширення афінської гегемонії і в Афінському морському союзі. Великодержавна політика Афін по відношенню до своїх союзників сприяла поступовому перетворенню делосской симмахии в Афінську Архе - військово-політичний союз міст під гегемонією Афін, в якому союзні міста фактично опинилися на положенні афінських підданих.
Незважаючи на тяжкість афінського панування, приналежність до афінської Архе давало містам ряд переваг. Панування афінян на море забезпечив безпеку морського плавання і морської торгівлі і полегшувало зносини між іншими містами.
Але вигоди спілки не могли призупинити зростання невдоволення проведеної Афінами політики, як і прагнення міст відновити свою незалежність. Нерідко невдоволення виливалися у відкриті повстання проти Афін. Афіни звичайно порівняно легко придушували повстання з допомогою флоту. Повсталий місто позбавлявся своїх стін, платив контрибуцію. Часто сюди вводився афінський гарнізон і відриваються частина землі під афінську клерухов.

8. Дипломатія та міжнародні відносини у Середземномор’ї за часів еллінізму.
У міжнародній політиці намітилися дві нові тенденції. По-перше, розширення ойкумени внаслідок македонських завоювань і активізація воєнно-політичних конфліктів за переділ імперії Александра стимулювали залучення різних варварських народів, у тому числі тих, що проживали на території Балкан, до сфери міжнародної політики. На кінець IV ст. до н. е. значна частина іллірійських та фракійських народів Балканського півострову підійшла до етапу формування ранньодержавних утворень. У Фракії у цей час існувало гетське царство Дроміхета та Одриська держава на чолі з Севтом III. В іллірійських землях - великі політичні об'єднання дардан та тавлантів. Пізніше, з середини III ст. до н. е. у результаті подальших процесів державотворення у Фракії виникло державне об'єднання астів та інших дрібніших народів, а також кельтське царство Тіле; У Іллірії - Ардіейське царство та держава кельтів-скордисків. Ці політичні утворення займали значні території, мали спадкову монархічну владу. У розпорядженні варварських правителів були великі військові контингенти. Після смерті Александра Македонського іллірійські т та фракійські народи, які у другій половині IV ст. до н. е. увійшли до складу Македонської імперії, отримали незалежність і почали активно проводити самостійну зовнішню політику. В умовах тривалих війн між спадкоємцями Александра, а пізніше римської східної експансії, варварські народи стали цінними союзниками елліністичних держав, без участі яких не відбувався жоден військовий конфлікт на Балканах протягом III - першої половини II ст. до н. е. Одночасно, з кінця IV ст. до н. е. племінні народи стали основним постачальником висококваліфікованих найманців до елліністичних армій
Друга тенденція полягала у зміні характеру, місця і ролі дипломатії у міжнародних відносинах. В елліністичну епоху зросло значення дипломатичних методів у зовнішній політиці та вирішенні міждержавних конфліктів. Результат війн у великій мірі залежав від відношення до воюючих сторін нейтральних країн і сусідніх племінних народів. Характерною рисою епохи еллінізму стало створення коаліцій.

9. Дипломатичні органи у Давньому Римі.
Посольства в Римі називалися легаціями, а посли - легатами, ораторами і жезлоносцями. У найдавніший (царський) період право посилати посольства належало цареві, а послами були феціали. При Республіці це право перейшло до Сенату. Зовнішня політика, прийом і відправлення посольств підлягали веденню Сенату. Посольські функції вважалися дуже важливими й припускали високі якості людей, на яких вони покладали. Внаслідок цього призначення особового складу посольської місії в Римі було дуже складною справою.
Сенатус-консультум установлював тільки норми або принципи, на підставі яких повинне було бути побудоване посольство. Посол при всіх умовах повинен був надходити відповідно до "достоїнства й користі римського народу". Самий же вибір послів надавався головуючому в Сенаті - консулові або преторові. Іноді з вибирали по жеребі. Ніхто не мав права відмовлятися від посольства. Посли звичайно обиралися із сенаторського стану (нобілів).
Делегації складалися із двох, трьох, чотирьох, п'яти й навіть десяти чоловік. Але їхній звичайний склад - три чоловіки. Всі посольства мали голови, або главу посольства. Ця роль належала сенаторові вищого рангу. Особистість посла була захищена звичаєм і законом.
Зовнішньою відмінністю послів служив золотий перстень, що давав право на безплатний проїзд і одержання в шляху всього необхідного. Для посилення престижу послів їх іноді супроводжували військові судна (квінквереми). На зміст посольських делегацій відпускалися дорожні гроші і всі необхідні приналежності. Крім того, до посла прикріплювався цілий штат прислуги (вільні й раби).
Цілі посольства могли бути всілякими: оголошення війни й заключення миру, підписання договорів, організація скорених провінцій, третейське улагоджування міжнародних конфліктів і дозвіл релігійних суперечок. По закінченні своєї місії легати віддавали Сенату звіт про свою діяльність.
Сенату належало право не тільки відправляти, але й приймати посольства. Прибулі в Рим посольства іноземних держав ділилися на дві категорії: 1) посольства держав, що перебували з Римом у ворожих відносинах, і 2) посольства дружніх держав. Посли ворожої держави містилися за міською рисою, на Марсовому полі, в особою "заміській віллі". Тут вони очікували запрошення Сенату для одержання аудієнції. Аудієнція відбувалася в храмі Беллони (богині війни), що перебував поруч із "заміською віллою". Бували випадки, коли послам ворожих держав відмовляли в прийомі. Тоді вони повинні були в певний строк покинути територію Італії й не бути знову без формального дозволу.
Делегації послів дружніх держав і народів звичайно зустрічав квестор (державний скарбник). Він супроводжував їх, випливаючи на достатній відстані, під час їхнього проїзду по Італії й при від'їзді додому. Під час перебування послів в Італії ним виявлялася повна увага. Вони зупинялися в самому Римі, в одному із кращих будинків міста (грекостасис). Їх запрошували на свята, театральні й циркові вистави. У Римі існував звичай дарувати послам подарунки. На честь особливо поважних осіб навіть ставили статуї в підніжжя Капітолія. Зі своєї сторони посли, що приїжджали в Рим, мали звичай робити дуже великі вкладення в римську скарбницю у вигляді золотих і срібних речей.
Про цілі свого прибуття іноземні місії повідомляли римському магістрату по-латинському або через перекладача. Магістрат, звичайно квестор, робив доповідь Сенату. Рішення Сенату або оголошувалося делегатам (безпосередньо в самому залі засідання або у вестибюлі), або ж доводило до їхньої відомості через магістрату. У випадку складних і заплутаних питань призначалася особлива комісія, і кожне питання вирішувалося самостійно.

10. Головні риси зовнішньої політики республіканського Риму.

Зовнішня політика Рима характеризувалася майже безперервними війнами. Перемігши своїх найближчих сусідів (вольськів, еквів і ін.), римляни в 5 ст. оволоділи правим берегом р. Тібр, потім вели війни з містами Латинського союзу (340—338) і самнітами, що завершилися підпорядкуванням всієї Середньої Італії.На початку 4 ст. До н. е. Рим став дуже могутнім членом латинської федерації і почав бачити в Латинському союзі лише знаряддя для своєї політики, латиняни ж добивалися впливовішої ролі.
Ще до латинської війни римляни мали зіткнення з самнітами, хоробрими горцями Південної Італії, що бажали підпорядкувати собі багате побережжя цієї області, з її грецькими містами. За володіння Неаполем зайнялася друга самнітськая війна (326—304), що стала найкритичнішим іспитом здатності Риму до світового панування.
Підкорення грецького елементу в Італії було третім етапом в завоюванні Римом Італії. Організація управління завойованою Італією ґрунтувалася на знаменитому принципі: «розділяй і володарюй». На території підкорених общин створювалися колонії з римським або латинським правом.
Після підкорення Італії римська експансія вийшла за межі Апеннінського півострова. Тут римлянам довелося зіткнутися з Карфагеном. Так звані Пунічні війни продовжувалися (з перервами) понад 100 років. В результаті Першої Пунічної війни (264-241) Рим придбав перші заморські володіння — Сицилію, Корсику, Сардинію, які були перетворені на римські провінції. В період Другої Пунічної війни (218—201) Ганнібал вдерся до Італії, спустошував її території понад 15 років. До Риму від Карфагену відійшла Іспанія. Третя Пунічна війна (149—146) звелася до облоги Карфагена. У результаті цих воєн Рим перетворився на найбільшу середземноморську державу.
Скоро для римлян відкрилася і східна, грецька половина Середземного моря, де їм вже належали острів Керкира (сучасний Корфу) і міста Аполонія і Епідамн на східному березі Адріатики.
В кінці 3 ст. римська експансія звернулася на схід. В результаті трьох Македонських воєн (215—205, 200—197, 171—168) римляни розповсюдили своє панування на Балканський півострів (до 168), а після так званої Сирійської війни (192—188) проти Антіоха III поклали початок своєму впливу в Малій Азії.
Скоро після того (у 133 році до н. е.) римляни мирним способом завели у себе провінцію Азію: їх союзник, цар пергамський Аттал III, заповів їм своє царство після своєї смерті.
Перетворення Риму на найбільшу державу сприяло широкому розвитку товарно-грошових відносин і зовнішньої торгівлі. Римські завоювання сприяли безперервному припливу грошового капіталу за рахунок контрибуцій і військової здобичі. Все це приводило до розвитку кредитово-лихварських операцій, якими займалися тепер не тільки окремі особи, але і цілі компанії відкупників (публікани) або контори міняйлів (аргентарії).

11. Зміни у зовнішній політиці імператорського Риму.
Основна задача Риму – світове панування. Уявлення Августа про Римську імперію включало племена і народи, які цій імперії не підкорялися, він вихвалявся тим, що розширив межі всіх прилеглих римських територій. Він говорить про утихомирення іспанських і галльських провінцій, Германії до гирла Ельби, причому саме в цьому регіоні він свідомо умовчує про те, яку конкретно територію має на увазі. Зовсім інший засіб використовується при описі зовнішньополітичних успіхів на Сході. Досягнутий з великими зусиллями дипломатичний успіх 20 р. до н. е. був піднесений так, ніби то парфяни попросили дружби у римського народу.
Встановлення дружніх відносин через посольства далеких країн, перш за все з Індії, звідки раніше ніколи не прибували посли, надалі посольства від бастарнів, скіфів і сарматів, від царів альбанів, іверів і мідян свідчать про радіус римського престижу не менше, ніж прийом царів і князів сусідніх держав. Цьому відповідає той факт, що чужі народи випрошували у Августа царів. Тих правителів які не хотіли виконувати волю Риму ліквідовували, але здебільшого не фізично тому опір переселенню чи призначенню на якусь посаду на іншій території майже не чинився.
У I–II ст. Римська держава досягла найбільшого територіального розширення. До його складу увійшли Північна Африка, велика частина Західної, Південної і Південно-східної Європи, Східне Середземномор’я частина Вірменії і річки Євфрат. На території колишньої Римської імперії I–II ст. в даний час існує близько 25 держав. Римська імперія стала світовою, по тих масштабах, державою.
Більшість рис зовнішньої політики у І-ІІ ст. н. е., були сформовані як зовнішніми, так і внутрішніми чинниками. Римська культура яка досягла небаченого, як на той час, розвитку давала підстави громадянам імперії, порівнюючи себе з іншими народами, вважати себе кращими, і не тільки в культурному плані. Що і формувало характер відносин з іншими народами. Римська дипломатія тих часів була розвинута краще ніж у їх сусідів, що давало змогу панувати не тільки з допомогою сили.
Створення клієнтних держав, військова та економічна експансія поступово розширювали території імперії, а призначення Римом правителів, контроль економіки, насадження римських порядків та культури допомагало зберегти там владу.

12. Візантійська зовнішня політика. Дипломатія Юстиніана І.
Восстановление границ Римской империи на Западе Юстиниан начал с завоевания королевства вандалов в Северной Африке (Ливии), изображая освободительную миссию. К тому времени византийскому правительству удалось устранить опасность, грозившую с Востока: в 532 г. был заключен «Вечный мир» с Ираном. Вслед за тем он завоевал острова Сардинию, Корсику, Майорку и Минорку; Цезарею (Кесарию) в Мавретании и крепость Септем (Сеута) — возле Гибралтара. Византийцы упрочили свою власть в Триполисе и в других важный укрепленных местах.
В 534 г., после победы над Гелимером, Юстиниан издал Новеллу об устройстве завоеванной страны. Здесь была организована преторианская префектура во главе с префектом претория Африки, который пользовался широкими полномочиями. Вся Северная Африка делилась на семь провинций: Зевгитана, Карфаген, Бизацена, Триполи, Нумидия, Мавретания и Сардиния. Во главе четырех из них стояли ректоры, другими тремя управляли президы. Военная администрация была отделена от гражданской. Оккупационная армия состояла из корпуса комитатов, расквартированных во внутренних областях, и из пограничных войск — лимитанов. В Северной Африке была полностью реставрирована отмененная вандалами римская налоговая система. Податями было обложено также население Сардинии и Корсики. Юстиниан осуществлял в Африке широкую строительную деятельность, возродил торговые связи с восточными областями Византийской империи, что способствовало восстановлению жизни в Северной Африке.
К 555 г. была завоевана Италия и лишь отдельные отряды готов еще боролись в Северной Италии вплоть до начала 60-х годов VI в. Окрепли торговые связи Италии с Константинополем и восточными провинциями империи, было урегулировано монетное обращение. Однако все эти меры правительства подрывались налоговой системой, введенной в Италии, и злоупотреблениями сборщиков податей.
В 554 г. Юстиниан овладел многими городами вестготов на юго-востоке Пиренейского полуострова. В предельно короткий срок под власть византийцев попала значительная часть провинции Бэтики, где были введены византийская администрация и налоговая система. Но уже в 70-х годах VI в. начинается вестготская «реконкиста» и в начале VII в. византийцы были вытеснены с Пиренейского полуострова.
В середине 50-х годов VI в. территория империи увеличилась почти вдвое. Далмация, Италия, Северная Африка, юго-восток Испании, острова западного бассейна Средиземного моря — Сицилия, Сардиния, Корсика, Балеары — были присоединены к державе Юстиниана. Почти все побережье Средиземного моря опять было в его руках, а оно снова превратилось в Римское озеро. Велик был политический резонанс византийских завоеваний на Западе. Римский мир с надеждой и изумлением увидел, что «непобедимые» варвары не столь уже сильны. На Западе вновь возродился римский «патриотизм», восстанавливалась римская культура, причудливо переплетавшаяся с византийской цивилизацией и варварским наследием. Была сделана попытка возродить социально-экономические порядки Римской империи. Но никакая реставраторская политика византийского правительства не могла задержать развитие феодальных отношений, она была обречена на неудачу.
Византия в VI в. была заинтересована в транзитной торговле со странами Дальнего Востока, особенно в торговле шелком с Китаем. Поскольку караванные пути в Индию и Китай пролегали по территории Ирана, неизбежно было постоянное острейшее соперничество между ними из-за обладания этими важнейшими торговыми артериями. В VI в. Византия и Иран были самыми крупными политическими силами на Переднем Востоке, и все второстепенные государства, племена и народы группировались вокруг них, находясь под протекторатом либо в прямой зависимости.
Война с Ираном началась в 527 г., а в сентябре 532 г. был подписан «Вечный» мирный договор (без указания срока действия). Границы между Ираном и Византией оставались прежними. Империя обязалась, однако, выплатить Ирану 110 тысяч либр золота якобы за оборону Кавказа от нападения кочевников. Юстиниан согласился перенести подальше от персидских границ резиденцию дукса — начальника войск Месопотамии. Иберия оставалась под покровительством Сасанидов, но зато персы уходили из крепостей, захваченных ими в Лазике, и признавали ее сферой влияния Византии.
«Вечный» мир был большим политическим и дипломатическим выигрышем Византии. Тем не менее ее соперничество с Ираном продолжалось. Византийской дипломатии удалось утвердить влияние империи на Кавказе, в Лазике и Армении, в Крыму и даже проникнуть в Аравию и далекую Эфиопию. Области южных арабов, как и северных, постоянно служили яблоком раздора между Ираном и Византией. Арабы Йемена являлись посредником в торговле Египта, Палестины и Сирии с Эфиопией (Абиссинией) и Индией.
При Юстиниане Византия подчинила своему влиянию арабские племена, жившие в Стране Пальм, расположенной между Палестиной и Аравией, а также племена Кинда и Маад, населявшие центральное плато Неджа. В 530 г. он вмешался в борьбу племенных вождей Неджа против государства химьяритов, поддержал одного из них, Кайса, которому помог укрепиться у власти, и подчинил империи подвластные ему племена маадитов.
После 545 г., ко всеобщему облегчению, во взаимоотношениях Византии и Ирана наступил период относительного спокойствия, нарушавшегося лишь постоянными конфликтами арабов Арефы и Аламундара, да тревожными событиями в Лазике и других областях Кавказа. Здесь между великими державами непрестанно шла своеобразная «война во время мира» за переманивание новых сателлитов.
В VI в. возросло влияние Византии в Северном Причерноморье. В это время она прочно удерживала в своих руках торговую монополию и военное господство на Черном море, владела Херсоном, Боспором (ныне — Керчь) и Таманским полуостровом. Через Боспор в VI в. налаживались экономические связи империи с оседлым населением и кочевниками Приазовья и Северного Кавказа. Господство Византии на Боспоре продолжалось вплоть до вторжения хазар в конце VII в.
При Юстиниане империя завязала политические и церковные сношения с готами, жившими в Крыму. По договоренности с империей готы поставляли солдат в армию византийского императора и охраняли Херсон от набегов кочевников-гуннов. В подвластных империи городах и областях Таврики вводилась византийская налоговая и административная система.

13. Специфіка стосунків Візантії з “варварськими” державами. (див. попереднє питання)
Візантія висловлювала претензії на світове панування як єдина законна спадкоємиця Римської імперії. Варварські королівства до Карла Великого номінально визнавали владу басилевса. Так Хлодвіг одержав грамоту від імператора, де він визнавався консулом Імперії на франкських землях. До кінця 5 ст. західна частина Імперії була поза сферою впливу Візантії. Тим більше значення для Візантії мали східні провінції – Сирія, Палестина, Єгипет.
В другій половині 6 ст. варвари були розбиті, але вони завдали величезної шкоди економіці імперії. Юстиніан був змушений будувати форти й довгі стіни в Криму (для захисту готських Херсонеса, Боспору й Дори), на Дунаї, Євфраті, у Вірменії.

14. Посольські справи у Візантії в VІ-Х ст.
Візантійські імператори організували спеціальне урядове управління для ведення закордонних справ і підготовки професійних дипломатів, які направлялися як посли до закордонних дворів. Воно перебувало під управлінням першого міністра, мало величезний штат, тримало перекладачів.
Візантійські дипломати збирали корисну для державної політики інформацію про сусідні племена, про впливових людей, намагалися - заманливими обіцянками чи брутальним підкупом - зробити їх союзниками Візантії, а якщо це не вдавалося, то бодай пересварити їх між собою.
Іноземні посли перебували у Візантії під пильним наглядом. Надовго їх у Константинополі не затримували, щоб вони не встигли зібрати шпигунську інформацію та навербувати агентів. Ліутіранд, посол короля Італії Беренгарія та німецького імператора Оттона І, у X ст. на власному досвіді переконався, що візантійці "могли приголомшити іноземних послів пишнотою прийому, але вміли також і принизити їх, отруїти їхнє перебування в Константинополі".
Іноземні посли у Візантії мали пред'явити вірчі грамоти, вказати мету свого посольства, принести подарунки (здебільшого мощі святих). Імператор, щоб зберегти гідність, щедро віддаровував гостей. Остаточну відповідь двору посли отримували під час останньої аудієнції.
Візантійські посли таємно інтригували при чужих дворах, однак у рамках інструкцій, одержаних від свого уряду. У разі виникнення нових обставин, не передбачених в одержаних послом повноваженнях, він повинен був зажадати додаткових інструкцій. За перевищення повноважень послу загрожувало суворе покарання. Лише в дуже рідкісних випадках представникові імператора доручалося вести переговори на свій страх і ризик. Скріплені їхніми підписами міжнародні договори вважалися чинними лише після їх ратифікації імператором.

15. Стосунки Візантії і Київської Русі.
На початку Х ст. були укладені торговельні угоди та візит княгині Ольги до Константинополя. Угода 911 р. була укладена без попередніх переговорів візантійських послів з Олегом у Києві. У 944 р. візантійські дипломати були направлені до Києва, щоб безпосередньо обговорювати умови взаємного договору, який є свідченням офіційного входження Руської держави до ієрархії держав, які посідають чільне місце у зносинах Візантії. Звідтоді шляхи до Константинополя були відкриті не тільки руським купцям, але й офіційній делегації, яку трохи згодом привезла до візантійської столиці княгиня Ольга.
Ольга в 957 р. хоче створити матримоніальний союз між київською династією та імператорським домом через шлюб князя Святослава з дочкою імператора Костянтина VII. Відомо, що цієї мети не було досягнуто. Але знаки пошани, якими імператор оточив прийом Ольги в Константинополі, красномовно свідчать про місце, яке віднині посіла Русь у візантійській ойкумені. Щонайменше два конкретні факти проілюстрували цю нову політику - саме на Русі Никифор Фока шукатиме найманців для відновлення своєї влади на Кріті. Саме на підставі пункту 7 угоди 944 р. Святослав виступає проти хозар у 964 р.
Зростання руської могутності створить загрозу для Імперії, тому Іоан Цимісхій розпочне війну зі Святославом у 971 р. Військова кампанія закінчується договором 971 р., який передбачає втручання русів у разі нападу на візантійські території.
Остання фаза входження Русі у візантійську ойкумену розпочалася наприкінці Х ст. прийняттям князем Володимиром православ'я та його шлюбом з багрянородною Анною.
Отже, Володимир у 988 р. досяг такого стану, коли Візантія розглядала його не тільки як руського володаря, але і як родича, надаючи династії Володимира особливого значення і вирізняючи її з-поміж усіх династій Східної та Західної Європи.
Контакти з Візантією не можуть обмежуватися лише політичною та економічною сферами. Матримоніальний союз цілковито відповідав християнізації, а також місцю в ієрархічному божественному влаштуванні світу з імператором на чолі.

16. Зовнішня політика Франкського королівства.
Перший період історії Франкської держави почався правлінням Хлодвіга (486-511) з роду Меровея. Він переміг римського герцога Сіагрія й загарбав землю між Соммою і Луарою, створив перші писані закони варварів («Салічна правда»), завоював Аквитанію (507), його спадкоємці – Бургундію (534), Прованс (536). До середини VI в. Франкське королівство включало майже всю територію колишньої римської провінції Галлії. Франки підкорили собі також ряд німецьких племен, що жили за Рейном: верховну владу франків визнали тюринги, аламани і бавари; сакси примушені були платити їм щорічну данину.
Франкське королівство включило у свій склад інші варварські королівства континентальної Європи (частину Вестготського і Бургундське, Лангобардське). Після смерті Хлодвіга почалося дроблення королівства. У VII в. намічається відокремлення самостійних політичних одиниць у складі Франкського королівства: Нейстрії – Північно-Західної Галлії з центром у Парижі; Австразії – північно-східної частини Франкського королівства, що включала споконвічні франкські області по обох берегах Рейну і Маасу; Бургундії — території колишнього королівства бургундів. Наприкінці VII в. на південно-заході виділилася Аквітанія. Ці чотири області різнилися між собою й етнічним складом населення, й особливостями соціального ладу, і ступенем феодалізації.
Наприкінці VII в. фактична влада у всіх областях королівства виявилася в руках майордомів, які демонстрували схильність до дипломатії: вони втихомирили інших майордомів за допомогою арабів, а потім виступили проти них). Карл Мартелл, розбивши повсталих проти нього феодалів Нейстрії, а потім, у союзі з арабами, – герцогів Аквітанії і володарів Провансу, виступив проти германських зарейнських племен, що вийшли з покори - саксів, фризів, аламанів, баварів - і знову обклав їх даниною.
Карл Великий був відомий розширенням границь Франкської держави. Він приєднав Лангобардське королівство (774 р.), Саксонію (782 р.), Баварію і Карінтію (788 р.), у 801 р. захопив Барселону й заснував Іспанську марку. Проголосивши себе у 800 р. імператором за римським зразком він кинув прямий виклик візантійському імператорові, але все обійшлося дипломатичними діями. Протягом 12 років вони сперечалися, чи може Карл називатися імператором. Союз Карла з папою Львом 3 допоміг йому умовити Візантію визнати його як імператора. В обмін він віддав Візантії Венецію, Істрію і Далмацію.
Внуки Карла Великого розділили Франкське королівство. За Верденським договором (843 р.) Лотар І – імператор – володів Італією, прирейнськими землями; Людовік Німецький – верхньорейнськими й північноальпійськими землями; Крл Лисий (західнофранкськими землями). У 855 р. імперія Лотара розпалась. Людовіку дісталась Італія, Карлові (Прованс), Лотару-молодшому (Лотарингія).

17. Універсалістська зовнішня політика Священної Римської імперії папства.
Создание «Священной Римской империи германской нации» основанное на захвате германскими феодалами Италии с целью использования ее как материальной и стратегической базы для установления церковного и политического господства над Западной Европой, а в дальнейшем над Византией и мусульманским миром. На этой почве разгорелась вооруженная и дипломатическая борьба между императорами и папами, в которую был втянут ряд стран Европы. Папская дипломатия активно участвовала в организации крестовых походов.
Политическая идея всемирной монархии, лелеемая Карлом V, была чистейшей утопией. Подавив в Испании восстание городских коммун и утвердив там абсолютизм, Карл V принужден был вести совсем иную политику в Германии (реформация, проведенная князьями в свою пользу секуляризация церковных имуществ, поражение великой крестьянской войны усилили власть князей, которые превратили страну в кучу государств-княжеств). Аугсбургский религиозный мир 1555 г. был дальнейшим шагом к ослаблению власти императора и усилению князей. Они получили право исповедовать ту религию, которая им была больше по нраву.
Карл V женил своего сына Филиппа на английской королеве Марии, чтобы подчинить Англию своей политике. Однако за брачным договором, Филипп обязывался уважать законы Англии, не должен был вовлекать Англию в войну Испании с Францией и в случае смерти жены лишался права на управление государством.
Карл V в 1555 г. принужден был отказаться от престола и ушел в монастырь. Священная Римская империя досталась его брату Фердинанду; Испания, Нидерланды, итальянские владения и испанские колонии перешли к его сыну Филиппу II, который понимал, что мечтать о всемирной монархии у него нет никаких оснований. Глубоко убежденный в непоколебимости своей власти и ее основ — абсолютизма и католицизма, — Филипп II стремился установить дорогие его сердцу испанские порядки во всех частях своего великого государства; он противодействовал протестантизму всюду, где это казалось ему возможным, не останавливаясь ни перед какими средствами для достижения свой цели.
Прямолинейная, фанатически изуверская политика Филиппа в Нидерландах способствовала началу первой в Европе успешной буржуазной революции. Интриги короля во Франции во время религиозных войн второй половины XVI в. в пользу католиков привели к тому, что против него ополчились французские католики-патриоты. Его попытки прямого нападения на Англию с моря закончились гибелью «Непобедимой Армады» (1588 г.). Везде и всюду планы Филиппа рушились, ибо они были выражением политики феодальных притязаний, направленных против буржуазного развития Европы.

18. Міжнародні відносини та хрестові походи ХІІ-ХІІІ ст.
Хрестові походи були викликані до життя складним поєднанням факторів - конфесійних, зовнішньополітичних, господарських, демографічних, і їх вплив на МО середньовіччя також було багатоплановими, але як військово-колонізаційний рух вони висловлювали усвідомлення спільності католицького світу в його протистоянні як з "невірними" - мусульманами, так і з православними. Хрестові походи увінчалися непримиренним розбіжністю західного і східного християнства, розділеного захопленням лицарями-хрестоносцями столиці православного світу, Константинополя.
Територія, відвойована у сельджукских еміратів і у єгипетського халіфа була розділена на кілька володінь: Єрусалимське королівство, графства Едесское і Тріполі, князівство Антіохійської. Роль сюзерена держав Латинського Сходу належала єрусалимського короля, васалами якого виступали правителі інших державних утворень хрестоносців. По суті, сенс подальшої історії хрестоносного руху полягав у захисті і відновленні придбаних лицарями західноєвропейських країн в ході 1-го хрестового походу володінь, розташованих в Сирії і Палестині - районі, стратегічно важливому для всього Середземномор'я. У пошуках додаткової опори папський престол звернувся до створення духовно-лицарських орденів. Першим з них став орден госпітальєрів або іоаннітів, за яким послідували військово-чернечі ордени тамплієрів (храмовників) і тевтонців.
Більшу частину хрестоносного війська становило лицарство Північної і Південної Франції, Німеччини, Англії, Італії, Фландрії, очолювали його правителі найбільших європейських країн. Так, під час 2-го хрестового походу (1147-1149) хрест прийняв німецький імператор Конрад II і король Франції Людовик VII, в третьому поході (1189-1192 рр.) хрестоносцями командували імператор Фрідріх I Барбаросса, король Франції Філіп II Август і король Англії Генріх II, місце якого зайняв потім його син Річард I Левине Серце. Найвагоміший політичний виграш від хрестових походів припав на долю католицької церкви, в економічному відношенні більша частина здобичі, захопленої на Сході, залишилася у великих сеньйорів, що поділили завойовані у турків-сельджуків землі, хоча і матеріальні інтереси папства були обійдені, в тому числі завдяки активності безпосередньо підпорядкованих римським понтифікам військово-чернечих орденів.
На другому, завершальному етапі хрестоносний рух ішов на спад, що завершився кількома невдалими "паломництвами" в Святу Землю і північними походами проти язичницьких народів Східної Прибалтики.
У відповідь на вторгнення хрестоносного війська з боку мусульманського світу було оголошення джихаду, священної війни за віру. Вже у 1144 хрестоносці втратили графства Едеського, а до кінця XII в. армія єгипетського султана Салах-ад-Діна взяла Єрусалим і була близька до завоювання Антіохійського князівства і графства Тріполі. 2-й і 3-й хрестовий походи стали, швидше, демонстрацією рішучості християнського Заходу відстоювати свої інтереси в Святій Землі, але реального зміцнення безпеки володінь хрестоносців вони не принесли.
У 2-му хрестовому поході політичні розрахунки привели Німецьку імперію до союзу з греками, але вже під час 3-го походу Фрідріх I Барбаросса не приховував намірів включити Візантію до складу своєї імперії. Кульмінацією зіткнення інтересів Заходу і Візантійської держави став 4-й хрестовий похід, завершений в 1204 р захопленням Константинополя, розпадом Візантії і створенням на значній частині її території Латинської імперії.

19. Венеціанська дипломатична система.
Послы должны были по возвращении передавать государству полученные ими подарки. Им запрещалось добиваться при иностранных дворах каких-нибудь званий или титулов. Послов нельзя было назначать в страны, где у них были свои собственные владения. Им запрещалось беседовать с иностранцами о государственных делах республики. Послам не разрешалось брать с собой жен из боязни, чтобы те не разгласили государственных тайн; им позволялось брать своего повара, чтобы не быть отравленными. Когда установились постоянные представительства, посол не мог покинуть свой пост до прибытия своего преемника. В день возвращения в Венецию посол должен был заявиться в государственную канцелярию и занести в особый реестр, которым заведовал великий канцлер, сообщение о своем прибытии, а также представить отчет о произведенных им расходах.
В XIII в. продолжительность посольств - 3-4 мес. В XV в. - не более двух лет. В XVІ в. – 3 года.
Послы должны были держать правительство республики в курсе дел государства, в котором были аккредитованы. С этой целью они регулярно, не реже раза в неделю, отправляли на родину зашифрованые депеши. Совету десяти было поручено следить за государственными шифрами и заботиться об изобретении новых.
Шифрованная дипломатическая переписка вызывала неудовольствие, а иногда протесты и репрессии со стороны заинтересованных дворов. Так, султан Баязид II, узнав, что венецианский байюло Джероламо Марчелло посылает своему правительству шифрованные письма, приказал ему в три дня покинуть страну. Султан заявил, что он вообще не намерен терпеть у себя при таких условиях венецианского байюло. Несмотря на длительные переговоры, венецианская колония в Коистаитииополе долго после этого случая оставалась без главы.
Депеши дополнялись итоговыми отчетами закончивших свою миссию дипломатов. Послы должны были собственноручно записывать свои отчеты и передавать их для хранения в архивы секретной канцелярии.
Послу при отправлении его с миссией давалась подробная инструкция, в которой указывалось, что он должен был делать, что и как говорить, за чем наблюдать.
Венецианское правительство издавна строго следило за тщательным хранением актов международного характера. Уже в конце XIII в. было постановлено завести особые книги для записи всех договоров — «Книга договоров», куда вписывались важнейшие государственные акты, и «Памятная книга событий», куда вписывались текущие государственные дела, которые могли служить дипломатическими прецедентами. Дож Андреа Дандоло в середине XIV в. завел три новых сборника, куда заносились договоры с Востоком (Византией, Сирией, Арменией и Кипром), с итальянскими государствами, н все прочие договоры.

20. Ніколо Макіавелі та європейська дипломатія.
Теорія Макіавеллі — це узагальнення існуючої практики. Він не фантазував, а брав за основу своїх роздумів матеріал із повсякденного життя. На основі власних спостережень він вивів правило, яке зводиться до того, що "треба бути, як лисиця, щоб вміти обійти пастки, і левом, щоб лякати вовків".
Перші спроби теоретичного обгрунтування постійної дипломатії та її форм здійснив відомий італійський політичний мислитель, дипломат і публіцист того часу — Нікколо Мак’явеллі. Саме за його оцінкою, дипломатія вважалася війною на іншій території, а звичною зброєю — неправда й лукавство. Посли обов’язково мали добре знати історію. До того ж, дипломат спочатку повинен виявити себе як із найкращого боку — «хорошою людиною», лояльним і відвертим, щоб опісля добиватися хитрощами довіри в своїх співрозмовників і вміти краще ошукувати в сприятливий момент.
Погляди Нікколо Мак’явеллі знайшли відображення в «Історії Флоренції». У цьому творі він проголошує й обґрунтовує думку про те, що між проявами внутрішньої й зовнішньої політики, між станом країни, її дипломатією й війнами існує безпосередній взаємозв’язок, що війна — це момент політичного життя, продовження в інших формах певної політики. Ця думка, яка на сьогодні є досить тривіальною, у ХVІ столітті була абсолютно новою.
За часів Макіавелі дипломати невдовзі уславились своїм ошуканством. Вони мали бути знайомі з кодами, шифрами та невидимим чорнилом. А втім, розвиток постійної дипломатії становив важливий етап формування спільноти держав. У 1643–1648рр., коли в Мюнстері та Останбрюку було скликано велику дипломатичну конференцію, щоб покласти край Тридцятилітній війні, вже зароджувалась «Європейська згода».

21. Зовнішня політика Франції Людовика ХІ.
Людовик XI не любил войны, дипломатия была его излюбленным орудием. В борьбе со своими многочисленными врагами он по возможности старался избегать лобовой атаки, будучи глубоко убежден в том, что хитрость лучше, чем сила. Ссорить своих врагов, создавать им тысячи препятствий, неожиданно выступить в роли арбитра между ними и добиться таким образом в нужный момент перемирия или мира — такова была тактика Людовика XI.
Главной целью политики Людовика было собирание всех французских земель под своей властью. Первые же попытки Людовика усилить свое могущество натолкнулись на упорное сопротивление принцев. Они слишком хорошо понимали грозившую им опасность и поспешили объединиться против короля. Весной 1465 г. в Париже они заключили союз, названный Лигой Общего блага. Брат короля Карл, герцог Беррийский, был объявлен вождем Лиги. Таким образом, против Людовика собралась вся феодальная Франция.
Осторожный Людовик решил не доводить конфликт до крайней точки, завязал с Лигой переговоры и в конце сентября заключил с ней договор в Сен-Мере. При этом ему пришлось пойти на очень значительные уступки. Король отдал Карлу Смелому города и земли на Сомме, совсем недавно выкупленные им у герцога Бургундского. Своему брату, герцогу Беррийскому, Людовик отдал Нормандию и уступил свои сюзеренные права на Бретань, герцогство Алансонское и графство Э. Значительные пожалования землями, правами и прибыльными должностями получили и другие участники Лиги.
Соглашаясь на все требования врагов, Людовик, очевидно, хотел только одного - заставить их разойтись, чтобы затем справиться с каждым по одиночке. Дольше всех сопротивлялся герцог Бургундский. Людовику пришлось подписать договор, в котором признал, что парижский парламент не имеет власти над Фландрией и Пикардией и что сам он не имеет никаких ленных прав над этими областями. Он согласился отдать своему брату Шампань, то есть поставить неприятельскую стражу у ворот своей столицы и этим соединить две части бургундских владений. Наконец, он обещал, что примет участие в походе против Люттиха и будет присутствовать, с бургундским крестом на шляпе, при истреблении своих тайных союзников, люттихских мятежников.
Но вместо Шампани он дал Гиень, и с Карлом сохранял мир всего два года. Объявление войны застало Карла врасплох. До конца 1472 г. было заключено перемирие с герцогами Бретанским и Бургундским. После гибели династии Арманьяков в 1477 г. Людовик установил свою власть почти над всеми владениями южной Франции.
Обеспечив себе нейтралитет Англии и натравив на Карла Смелого швейцарцев, Людовик добился гибели своего главного соперника и крушения бургундского могущества. Путем интриг, вероломства, а иногда и открытой войной Людовик завладел значительной частью бургундского наследства. Таков был финал франко-бургундской тяжбы, в которую втянута была почти вся Европа.
Правление Людовика XI, имевшее столь важные последствия для объединения Франции, оказало огромное влияние на развитие европейской дипломатии. Методы Людовика XI совершенно изменили весь характер и формы европейской дипломатии. Он не только расширил число дипломатических миссий, которые направлялись им в различные страны, но и сделал их пребывание там более длительным. Особенно стремился Людовик превратить временные дипломатические сношения в постоянные представительства при дворах, в которых был наиболее заинтересован, как, например, в Бургундии и Англии. Со своей стороны и те страны, в которые Людовик посылал свои представительства, вынуждены были оформить у себя посольское дело и выработать систему своей внешней политики.

22. Вимоги до дипломатії за часи Відродження.
Політика й дипломатія доби Відродження постає закономірним продовженням політико-дипломатичних ідей попередніх епох, зокрема, античної. У той же час, вона є цілком самостійним, оригінальним політико-дипломатичним явищем, що відображає цілісний, політико-системний і еврістично-осмислювальний підхід до оточуючого світу й особистості в ньому.
Процес утворення інститутів дипломатії – інституціоналізація – передбачає заміну спонтанного та експериментальної поведінки у сфері міждержавних відносин на поведінку регульовану, очікувану, передбачувану і прогнозовану.
Прийоми і методи дипломатії – це досить складний дипломатичний інструментарій, який націлений на виконання зовнішньополітичних завдань держави.
Уже в кінці XV – початку XVI століть у Західній Європі почався швидкий перехід до сучасної системи організації посольської служби – постійним дипломатичним представництвам. Було закладено основи інституціоналізації зовнішньої політики і дипломатії кожної окремої держави та європейської зовнішньої політики в цілому.
Постійна дипломатична служба набувала швидкого поширення та вжитку в практиці міждержавних відносин. Так, із 1510-х років — у Папській державі, із 1520-х — в Англії, у Священній Римській імперії — за доби Карла V. До середини ХVІ століття це вже стало європейською традицією.
Інформація про внутрішнє становище в інших державах та їх зовнішньополітичні плани незвично розширилась. Можливість співставлення відомостей, які надходили від послів із різних держав, розвивала вміння дипломатів критично розбиратися в інформації та сприяла розширенню їх світогляду.
Французький політик і дипломат Філіп де Коммін, як і відомий його італійський колега Нікколо Макіавеллі, виявляє повну безпринципність у своїх правилах проведення політичної гри, але, щоправда, не виправдовує політичні вбивства. Він, наприклад, настійно рекомендує дипломатичне шпигунство, підкуп за сприяння послів людей з оточення супротивника і схвально відзивається про тих мудрих володарів-державців і послів, які вміють це робити. Для нього дипломатія — це притаєна боротьба, в якій виграють наймудріші.