Тема 5. Економічні вчення у Західній Європі

Вивчивши цю тему, ви будете знати:

· як відбувалося зародження класичної політекономії в Анлії та Франції;

· яким чином вплинули економічні погляди У. Петті та П.Буагільбера на формування світової економічної думки;

· що нового і які нові економічні ідеї внесли в економічну теорію фізіократи.

Знайомство з творчістю перших авторів класичної політичної економії в особі У.Петті (Англія) та П.Буагільбера (Франція) доцільно розпочати з двох цитат відомих вчених економстів. Одна з них належить Ш.Жиду та Ш.Рісту і її суть зводиться до наступного: ті, кого відносять до «класичної школи», повинні залишатися вірними принципам які заповідали перші вчителі економічної науки, намагаючись найкращим чином обгрунтувати, розвинути і навіть виправити їх принципи, але «не змінюючи в них того, що є їх суттю». Наступна цитата, яка належить М.Фрідмену, показує економістам на те, що процес формування економічної науки необхідно обговорювати не в логічних, а психологічних категоріях і не по «трактатах про науковий метод», а «по автобіографіям і біографіям», стимулюючи цей процес «за допомогою афоризмів і прикладів».

Уільям Петті (1623-1687) - основоположник класичної політичної економії в Англії, який виклав свої економічні погляди в творах, опублікованих в 60-80-ті рр. ХVII ст. Зі слів К. Маркса, У. Петті - «батько політичної економії... найбільш геніальний і оригінальний дослідник - економіст».

Його економічні теорії, хоча в багатьох випадках і неповні, все ж мали більш прогресивний характер, ніж у його попередників. Вчений вніс значний внесок у розвиток економічної думки.

У. Петті народився в м.Ромсі, в сімї ремісника, який виробляв сукно. В дитячі роки навчався в міській школі, де навчання давалося йому надзвичайно легко, особливо швидко хлопець оволодів латинню. В 14 років, не сприйнявши батьківського ремесла пішов з дому, найнявшись юнгою на корабель. На чужині, завдяки володінню латинню, Петті був прийнятий до Канського коледжу, який забезпечував слухачам повне матеріальне утримання. В коледжі він оволодів грецькою та французькою мовами, математикою, астрономією.

 Після закінчення коледжу в 1640 році повернувся в Лондон, У.Петті не втрачав надії продовжити свою освіту. Заробляючи собі на життя кресленням морських карт, а потім службою у військовому флоті, через три роки 20-річний У.Петті покинув Англію для вивчення медицини за кордоном. В Амстердамі і Парижі пройшли перші чотири роки навчання під час якого він постійно користувався побічними заробітками. Закінчив медичну освіту У.Петті вже на батьківщині, провчившись ще три роки в Оксфордському університеті.

В 1650р. у віці 27 років У.Петті отримав ступінь доктора фізики, став професором анатомії одного з англійських коледжів. В 1651р. несподівано для багатьох прийняв пропозицію зайняти посаду лікаря при головнокомандуючому англійської армії в Ірландії, і з цього часу життя скромного лікаря кардинально змінилось. Проявивши завидну підприємливість, за підрахунками самого У.Петті, йому вдалось «заробити» 9 тис. ф. ст. за, здавалось би, звичайний урядовий підряд по підготовці планів земельних ділянок для наступних замірів і складення карти підкореної Ірландії. Як вияснилось, У.Петті оформив на своє ім’я купівлю землі на різних кінцях острову за всіх тих офіцерів і солдат, які не могли або не хотіли дочекатися отримання свого земельного наділу. Всього через 10 років, в 1661 році, 38-річний інтелігент-різночинець отримав рицарське звання, заслужив право називатися сером У.Петті. В подальшому стан заможного і практичного землевласника в сполуці з гострим розумом та чудовою інтуїцією відобразився на нових заняттях У.Петті, пов’язаних з описом власного бачення економічного життя суспільства і держави.

В результаті його наукової діяльності з’явився ряд творів які увійшли до скарбниці світової класики. В армії О.Кромвеля він працював над «Обзором земель армії». У 1662р. написав «Трактат про податки та збори», де визначив теорію вартості та закон вартості. В цьому творі вчений визначив, що в економіці існують свої закони і громадські закони не повинні йти їм наперекір. У 1691р. написав «Політичну анатомію Ірландії», де вперше ввів термін «політична анатомія». Крім цих творів його перу належать такі праці, як «Політична арифметика»(1683), та «Різне про гроші»(1685). В останній він стверджував, що гроші - це товар з функцією еквівалента, а кількість грошей необхідних для обігу визначається розмірами торгово-платіжного обороту. Вчений був прибічником заміни металевих грошей банкнотами. Не дивлячись на те, що в його ранніх роботах відчувається дух меркантилізму, У. Петі вважав неможливим заборону вивозу грошей. Він проявляв себе як прибічник кількісної теорії грошей.

Неприйняття меркантилістичних ідей відобразилось в творчості У.Петті, не тільки в зв’язку з характеристикою сутності багатства і шляхів його збільшення, а і в спробах виявити природу походження вартості, які впливають на рівень їх цінності на ринку. Трактовки, запропоновані ним в данному зв’язку, потім дозволили визнати його першим автором «трудової теорії вартості», яка стала однією з головних прикмет класичної політичної економії в цілому.

Для У. Петті характерним було намагання визначити вартість, і він фактично визначив це поняття, в його працях це «природна ціна». «Природну ціну» він звів безпосередньо до праці. Він вводить поняття «штучна ціна». «Оцінку всіх предметів необхідно звести до землі та праці», які є природними стандартами. Вчений дає такі визначення:

1. Величина вартості - рівний робочий час, причому праця - джерело вартості.

2. Вартість - форма суспільної праці.

3. Автор змішував розуміння праці як джерела мінової вартості з працею, як джерелом споживчої вартості .

Вчений намагався скласти рівняння між мистецтвом та простою працею.

Прибуток підприємця і землевласника охарактеризовані У. Петті таким поняттям як «рента». Він дає глибокий аналіз «таємної природи ренти». Називаючи рентою з землі різницю між вартістю хліба і витратами на його виробництво, він ввів таке поняття, як  прибуток фермера. У. Петті стверджує, що вартість землі приблизно дорівнює такій самій сумі річних рент. Дивлячись на сутність походження позичкового відсотку  У. Петті заявляє, що цей показник повинен дорівнювати «ренті з якоїсь кількості землі, яка може бути купленою на ті ж дані в позику кошти, при умові повної суспільної безпеки».

 Заробітна плата, на думку У.Петті це вартість праці. Вчений займався трьома аспектами грошей: обрізка монети, законодавча зміна вартості монет, визначення грошей необхідних для обороту. Він виступив проти біметалізму. У.Петті вважав, що: «Ні держава ні окремі особистсті не в змозі нав’язувати обороту грошей». Він прийшов до висновку, що маса грошей, необхідних для обороту в один відрізок часу, рівна власній сумі цін товарів і середнього числа оборотів грошей. У.Петті першим подав ідею використання банків.

Мислитель вважав, що багатство це сукупність всіх матеріальних благ, створених працею. При аналізі капіталу вчений перейшов від торгівельного до промислового, але намагався виразити його в грошах. Вчений математично визначив національне багатство та національний прибуток. Він заперечував участь торговлі і торгового капіталу в створенні національного багатства. У.Петті увійшов в історію економічної думки як родоначальник класичної політичної економії.

П’єр Лепезан де Буагільбер(1646-1714) - родоначальник класичної політекономії у Франції. Як і засновник подібної школи економічної думки в Англії У.Петті, він не був професійним вченим - економістом. Вихідець з норманської сім’ї дворян П.Буагільбер, як і його батко, отримав юридичну освіту. Після одержання освіти мислитель спочатку займався літературною діяльністю. В 31 рік йому було надано адміністративну посаду судді в Нормандії. Через 12 років його професійні успіхи дозволили йому зайняти доходну і впливову посаду генерального начальника судібного округу Руана. На посту головного судді міста, в функції якого в ті часи входило загальномуніципальне управління, включаючи поліцейське управління, П.Буагільбер залишався на протязі 25 років, тобто майже до кінця життя, і лише за два місяці до смерті передав цю посаду старшому сину.

Гострий розум, високе громадське становище викликали інтерес П.Буагільбера до економічних проблем країни, спонукали розібратися в причинах низького рівня життя в провінціях Франції на рубежі XVII - XVIII ст. Свої перші реформаторські (антимеркантилістські) думки він опублікував у віці 50 років анонімно. В 1696р. вийшла його перша книга «Докладне описання стану Франції, причини падіння її добробуту та прості способи відновлення, або Як за один місяць дістати королю всі гроші, які йому потрібні, та збагатити все населення». Перша книга П.Буагільбера залишилась поза увагою, незважаючи на її гостру критику економічної політики меркантилізму, лідером якої в той період був міністр фінансів при королю Людовіку XIV Жан Батіст Кольбер. Останній сприяючи державній протекції по розширенню сітки мануфактур (в тому числі привілейованих королівських мануфактур, які отримували урядові субсидії), узаконив положення згідно якого держава сприяла експорту французьких товарів при обмеженні ввозу в країну імпортних товарів, обкладення непомірно високими податками сільськогосподарське виробництво, що негативно відображалось як на рівні промислового виробництва, так і національного господарства в цілому.

Пошук шляхів подолання негативних обставин в економіці став головним завданням і в наступних творах П.Буагільбера, опублікованих на початку XVIII ст. В них, як і раніше, він продовжував критику меркантилізму, обгрунтовував необхідність реформ, найбільше приділяючи увагу проблемам розвитку сільськогосподарського виробництва, в якому бачив основу економічного зростання та багатства держави. Зауважу, що аналогічний тенденційний підхід зберігся в економічній думці Франції аж до початку другої половини XVIII століття, коли тут процвітав фізіократизм, який пропагував вирішальну роль в соціально-економічному розвитку суспільства фермерського способу сільськогосподарського виробництва.

 В 1707 р. ним було опубліковано свій оновлений реформаторський твір в двох томах під назвою «Звинувачення Франції». За різку критику на адресу уряду книга була заборонена. Але, невгамовний провінційний суддя тричі перевидав її майже повністю вийнявши з її змісту випади проти уряду, залишивши не стільки докази, скільки вмовляння і заклинання про необхідність проведення економічних реформ.

Згодом Буагільбер пише ще декілька теоретичних економічних досліджень: «Трактат про природу, виробництво та користь зерна», «Роздуми про природу грошей, багатства та податків», та «Дослідження про рідкість грошей». У цих працях вчений вороже ставиться до менкартилізму.

Головною причиною занепаду народного господарства він вважав політику Кольбертизму. Мислитель захищав інтереси сільського господарства. Виступав за відміну заборони на вивіз хліба. Вчений негативно відносився до заохочення з боку королівської влади розвитку промисловості. Буагільбер аналізував податкову систему, пропонував реформувати її. Підкреслював, що потрібні лише ті податки,які сприяють розвитку госопдарства. Він економічні закономірності шукав не в сфері обігу, а в сфері матеріального виробництва, основою якого вважав сільсіке господарство.

Видатний вчений виступав за економічну свободу. Багатством вважав не гроші, а реальне багатство у вигляді товарів. Він разом з Петті був родоначальником трудової теорії вартості. Мислитель вивів положення, що істинна вартість товару це є праця, закладена в нього, а міра вартості - це робочий час. Економічне життя суспільства, на думку вченого, проходить через обмін продуктами праці. Науковець показував, що розподіл праці та її спеціалізація є рушійною силою прогресу. П.Буагільбер стверджував, що кожне ремесло повинно прогодувати свого майстра. На його думку розподіл праці між галузями повинен проходити в результаті вільної конкуренції.

Помилкою Буагільбера було те, що він змішував працю, втілену в товарі, з природною діяльністю людини. Він не розумів двоїстого характеру праці. Ціллю товарного виробництва помилково вважав лише споживання. Він не розумів самої природи товарного виробництва, а це не дало йому можливість правильно охарактеризувати гроші та їх функції. Вчений вважав, що гроші безперестанно повинні знаходитися у русі, тільки вони зупиняться - все загинуло. П.Буагільбер визнавав лише єдину їх функцію - засобу обміну.

Характерно, що більш ніж через 100 років французькі екномісти-соціологи С.Сисмонді та П.Прудон, які відкинули багато положень класичної школи політичної економії, солідаризувались по ряду ідей своїх реформаторських програм з П.Буагільбером. Так, С.Сисмонді, також співчував бідним верствам суспільства. П.Прудон виступав як за вдміну грошей, так і за інші реформаторські ідеї, склад яких був на кордоні між утопією і анархією.

Економічне вчення фізіократів

Фізіократи - французькі економісти XVIII ст. Школа фізіократів виникла і розвивалась в перехідний період від феодалізму до капіталізму, коли у Франції широко розвивався мануфактурний капіталізм.

Франсуа Кене (1694-1774), визнаний лідер і основоположник школи фізіократів - специфічної течії в рамках класичної політичної економії. Слово «фізіократія» має грецьке походження і в перекладі означає «влада природи». В цьому розумінні представники фізіократизму виходили з визначної ролі в економіці землі, сільськогосподарського виробництва. Крім Кене значний внесок в розвиток фізіократизму зробив А. Тюрго (1727-1781). Пропагандистами ідей цієї школи були: Дюпон де Немур, Д’Аламбер, В. Мірабо, Г. Летрон. Розквіт цієї школи в класичній політекономії припадає на 60-70р. XVIII ст. Значення ідейфізіократів було в тому, що вони перенесли, на відміну від меркантилістів, свої дослідження з сфери обігу в сферу виробництва, чим заклали основу для дослідження та наукового аналізу капіталістичної системи виробництва.

Франсуа Кене народився у 1694р. в сім’ї селянина - торгівця, в якій нараховувалось 13 дітей, поблизу Версаля. Щоб стати медиком, в 17 років поїхав в Париж, де одночасно практикував в госпіталі і підробляв на життя в одній з ремісничих майстерень. Через 6 років отримав диплом хірурга і розпочав лікарську практику поблизу від Парижу в містечку Мант. В 1734р. надзвичайно популярному на той час лікарю Ф.Кене запропонував постійну роботу в якості медика в своєму домі в Парижі герцог Віллеруа. В 1749 р. після аналогічного «прохання» загальновідомої маркізи Помпадур Ф.Кене отримує ще більш почесну «службу», і, нарешті в 1752р. він стає лейб - медиком короля Людовіка XV. Останній прихильно ставився до нього, надав дворянство; звертався до Кене не інакше як «мій мислитель», слухав поради свого лікаря. Слідуючи одній з них, Людовік XV в якості корисних для його здоров’я фізичних вправ власноручно зробив на друкарському верстаті Ф.Кене перші відтиски «Економічної таблиці», яка стала, як виявилось згодом, першою спробою наукового аналізу суспільного відтворення. Згодом він досліджував філософію. Працював з 1756 р., над «енциклопедією» разом з Дідро, Гельвецієм, Тюрго та Мірабо. Вчений написав такі статті для енциклопедії: «Фермери», «Зерно»(1757), «Населення»(1756), «Економічна таблиця»(1758), «Податки». За політичними поглядами був монархістом. Науковець виступав за просвіту та реформи з боку королівської влади. В своїх статтях він показав протиріччя сільського господарства та політики абсолютизму. Ідеальним вважав ведення великого фермерського господарства з капіталістичним укладом та найманою працею. В своїй статті Ф.Кене приводить таблицю де дає порівняння сучасної продукції сільського господарства та раціональної. Крім того, вчений вперше в цій роботі вводить економічну категорію відтворення. Він підкреслює, що податки треба брати лише з тих класів, які присвоюють чистий продукт, а перенесення їх на земельну ренту - це часткова конфіскація земельної власності. Його робота «Загальні принципи економічної політики землеробської держави»(1758) стала економічною програмою фізіократів.

Вчений вів боротьбу з меркантилізмом. Вважав, що товари вступають в обіг вже з заданою ціною. Він не підійшов до поняття суті вартості, але ідея еквівалентності обміну була плідною. Кене вважав, що обмін не дає прибуток, а прибутки торгівлі це є «фонд витрат, який зникає з зміною процесу відтворення. Вчений не розумів суті першочергового накопичення капіталу, ролі торгівлі, промисловості.

В роботі «Природне право» (1765) він показує свою концепцію суспільного устрою. Вчений вважав, що суспільні закони є законами природного порядку. Вони встановлені богом для відтворення та розподілу матеріальних благ. В наступному творі «Китайський деспотизм»(1767) він розвивав цю ідею далі. Вчений вважав, що право людини на потрібні їй речі це: «право - на все схоже - на право кожної ластівки на всіх літаючих мух».

В теоретичній спадщині Ф.Кене важливе місце займає вчення про чистий продукт, який зараз називають національним доходом. На його думку, джерелами чистого продукту є земля та праця людей на ній. А в промисловості та інших галузях економіки чистої надбавки до доходу не відбувається, а є лише зміна первісної форми цього продукту. Стверджуючи це, Ф.Кене не вважав промисловість непотрібною. Він виходив з висунутого ним положення про виробничу сутність різних соціальних груп суспільства - класів. При цьому Ф.Кене стверджував, що нація складається з трьох класів громадян: виробничого класу, класу власників і класу безплідного; до виробничого класу відносив всіх людей, зайнятих в сільському господарстві, включаючи селян та фермерів; до класу власників - землевласників, включаючи короля і духовенство; до безплідного класу - всіх громадян поза землеробством, тобто в промисловості, торгівлі та інших сферах послуг.

Одночасно Ф.Кене не був тенденційним, ділячи суспільство на класи, він вважав, що працелюбні представники нижчих класів мають право розраховувати на роботу з вигодою. Заможність збуджує працелюбство тому, що люди користуються благополуччям яке вона надає, звикають до зручностей життя, до гарної їжі та одягу і бояться бідності і як наслідок виховують своїх дітей в такій самій звичці до праці та благополуччя, а везіння надає задоволення їх батьківським почуттям та самолюбству.

Для Ф.Кене належить перше в історії економічної думки достатньо глибоке теоретичне обгрунтування положень про капітал. Якщо меркантилісти ототожнювали капітал, як правило, з грошима, то Ф.Кене вважав, що гроші самі по собі є безплідним багатством, яке нічого не виробляє. За його термінологією, сільськогосподарські знаряддя, будівлі, худоба і все те, що використовується в землеробстві на протязі кількох виробничих циклів є «первісними авансами» (основний капітал). Витрати на насіння, фураж, оплату праці робітників та інші, які здійснюються на період одного виробничого циклу (до року), він відносив до «щорічних авансів»(зворотний капітал). Але заслуга Ф.Кене є не лише в розділенні капіталу на основний і зворотний за його виробничою ознакою. Крім того, він зміг впевнено довести, що в русі знаходиться одночасно із зворотнім і основний капітал.

Про торгівлю Ф.Кене стверджував, що необхідна лише абсолютна свобода торгівлі як умова її розширення, позбавляючись монополій та скорочення торгівельних витрат.

Фізіократи висували ідею об’єктивності та закономіпності суспільного розвитку. На їх погляд суспільство - живий організм, а еконолмічне життя - природний процес, який має внутрішні закономірності. На відміну від меркантилістів, додатковий продукт вони перенесли з сфери обігу в сфериу виробництва. Вважали, що він виникає тільки в землеробстві. Промисловість на їх думку - безплідна галузь, а такі категорії як «чистий продукт» і торговий прибуток Кене вважав неекономічними категоріями і стверджував, що це є результатом обрахування. На думку фізіократів фермер одержує заробітну плату, а володар землі отримує «чистий продукт» - прибуток. Фізіократи першими заявили, що виробнича праця це праця, яка складає додаткову вартість. Гроші за словами Кене - засіб обміну і безплідне багатство. Розглядаючи капітал, то вони першими розділили його на оборотний та основний, але фізіократи обголосили його позаісторичною категорією, яка характерна всім епохам. Заслуга Кене в тому, що він першим ввів поняття відтворення, як постійне явище виробництва та збуту в знаменитій «Економічній таблиці» в якій він вперше ділить суспільство на три класи, але він ігнорував відношення класу до засобів виробництва. «Таблиця» - схема, що показує як проходить реалізація річного продукту суспільства і як формується відтвореня.

Наступним, не менш значним представником школи фізіократів був Анн Робер Жак Тюрго(1727-1781). За походженням мислитель був дворянином. Його предки традиційно знаходились на державній службі в Парижі. Згідно сімейної традиції він як третій син вимушений був отримати духовну освіту. Але після закінчення семінарії і теологічного факультету Сорбонни 23-річний аббат А.Тюрго раптом вирішив відмовитися від церковної служби, не бажаючи, за його словами, «все життя носити маску на обличчі», і перейшов на державну службу. До того часу цей молодий чиновник добре володів шістьма мовами, коло його інтересів складали філософія, філологія, юриспуденція, природничі науки, художня література, поезія.

Вже на початку своєї службової кар’єри в магістратурі Парижу А.Тюрго найбільш за все цікавився хвилюючим його економічним становищем Франції. В 25 років він вже займав судібну посаду в парижському парламенті, а ще через рік - доповідника судібної паати, ставши помітною особою світських і філософських кіл французької столиці. В ці роки А.Тюрго зблизився з одним з колег - інтендантом торгівлі Венсаном Гурне, дружба з яким, в тому числі як з економічним настановником, продовжувалась аж до смерті В.Гурне в 1759 р. Разом з ним він бував в колі друзів Ф.Кене який проживав, як відомо, в одній з квартир на антресолях Версальського палацу.

Черговим службовим призначенням А.Тюрго в 1761р. було його призначення на посаді інтенданта (губернатора) в Ліможі (центр провінції Лімузен), яку займав майже 13 років. Представляючи центральну владу у віддаленій провінції, йому прийшлось керувати господарськими питаннями, в тому числі системою оподаткування. Саме в ліможський період життя А.Тюрго написав головні економічні твори «Роздуми про створення і розподіл багатств»(1766), незакінчену роботу «Цінність і гроші»(1769) та інші твори. Всі вони базувались на фізіократичних поглядах, а також на принципах ринкових економічних стосунків і перш за все вільнгої конкуренції і вільної торгівлі.

В 1774 р. А.Тюрго отримав останнє в своїй службовій кар’єрі призначення, коли Людовік XVI, який нещодавно вступив на престол, виділив йому пост морського міністра, а через декілька тижнів перевів на посаду генерального контролера фінансів, рівнозначну посаді міністра фінансів - найголовнішій в ті часи посаді у внутрішніх справах королівства.

За 18 місяців перебування на посаді генерального контролера фінансів А.Тюрго хоча й не досяг скорочення державних видатків, та все ж зміг провести ряд указів та законопроектів (едиктів), які відкривали можливість для всебічної лібералізації економіки країни. Але, кожне його реформаторське нововведення наштовхувалось на жорсткий опір парламенту, який знаходився під впливом придворного оточення, дворянства, духовенства та деякої частини підприємців, які намагалися зберегти своє монопольне становище. Через це реалізація положень едиктів була короткочасною перемогою А.Тюрго та його однодумців. В травні 1776р. королівським посланням йому було передано наказ про відставку, а через три місяці король відмінив всі едикти міністра-реформатора.

Головним досягненням Тюрго - міністра в період реформ було: введення вільної торгівлі зерном та борошном всередині країни; вільний ввіз та безмитний вивіз зерна з королівства; заміна натуральної дорожньої повинності грошовим поземельним податком; відміна ремісничих цехів та гільдій, які гальмували зростання підприємництва в промисловій сфері та ін.

Так як і фізіократи, А.Тюрго стверджував, що землероб є першочерговою рушійною силою в будь якій праці, що саме він виробляє на своїй землі заробіток всіх ремісників. На його думку, праця селянина - єдина праця, яка виробляє більше того, що складає сплату за працю, і через це він є єдиним джерелом багатства. Одночасно, критикуючи меркантилістів, до «багатства нації» А.Тюрго відносить перш за все землі і отриманий з них «чистий доход», оскільки, на його погляд, хоча гроші і складають безпосередній предмет накопичення їх, але гроші як такі складають непомітну частину сукупної суми капіталів, а розкіш безперервно веде до їх знищення.

У визначенні сутності та величини заробітної плати робітників А.Тюрго не розходився ні з У.Петті, ні з Ф.Кене, і вважав що вона «обмежена необхідним мінімумом для їх існування», і тим, що їм безумовно необхідне для підтримання життя. Але вчений заробітну плату відносив до числа елементів, які лежать в основі висунутого ним поняття «загальна економічна рівновага». Остання, за його словами, встановлюється між цінністю всіх виробів з землі, споживанням різноманітних товарів, різними видами виробів, числом зайнятих людей та ціною їх заробітної плати.

Як і Кене Тюрго людське суспільство ділить на три класи: виробничий (селяни); безплідний (ремісники); землевласники. Перші два він називає зайнятими, розділяючи кожен з них на підприємців і робітників.

Гроші Тюрго розглядає як один з товарів, маючи на увазі, що золото і срібло більш придатні для карбування монет. За його переконанням, гроші, тобто золото і срібло, змінюються в ціні не лише в порівнянні з іншими товарами, а й по відношенню одне до одного.

Серйозну увагу приділяв Тюрго дослідженню природи походження позичкового (грошового) відсотка. Він стверджував, що на протязі часу позики позичальник втрачає доход, який міг би отримати, а боржник може використовувати гроші для вигідних надбань, які можуть принести йому великий прибуток. Поточний відсоток на думку Тюрго є термометром ринку, за яким можна судити про надлишок чи недостатність капіталів, уточнюючи, зокрема, що низький грошовий відсоток - це і наслідок і показник надлишку капіталів.

В зв’язку з вивченням механізму формування цін на ринку А.Тюрго виділяє ціни на поточні і основні. Перші, на його погляд, встановлюються співвідношенням попиту та пропозиції, другі «по використанню до товару є те, що дана річ варта робітнику, і через це цей мінімум, нижче якого вона (ціна) не може знизитися». При цьому на думку А.Тюрго, рідкість є «одним з елементів оцінки» при придбанні товарів.

Резюме:

1. Родоначальником класичної англійської політекономії був Уільям Петті. Саме він першим дав визначення таким економічним категоріям: як вартість, заробітна плата, прибуток підприємця.

2. Засновником класичної політекономії у Франції був П’єр Лепезан де Буагільбер. Мислитель виступив з різкою критикою меркантилізму. Він першим переніс свою увагу на дослідження сфери виробництва.

3. Фізіократи висували ідею об’єктивності та закономірності суспільного розвитку. На їх погляд суспільство - живий організм, а еконолмічне життя - природний процес, який має внутрішні закономірності. На відміну від меркантилістів, додатковий продукт вони перенесли з сфери обігу в сфериу виробництва. Вважали, що він виникає тільки в землеробстві. Промисловість на їх думку - безплідна галузь, а такі категорії як «чистий продукт» і торговий прибуток Кене вважав неекономічними категоріями і стверджував, що це є результатом обрахування. На думку фізіократів фермер одержує заробітну плату, а володар землі отримує «чистий продукт» - прибуток. Фізіократи першими заявили, що виробнича праця це - праця, яка складає додаткову вартість.

4. Головною заслугою Ф.Кене було те, що він першим ввів в науковий обіг поняття відтворення.

5. А.Тюрго стверджував, що землероб є першочерговою рушійною силою в будь якій праці, що саме він виробляє на своїй землі заробіток всіх ремісників. На його думку, праця селянина - єдина праця, яка виробляє більше того, що складає сплату за працю, і через це він є єдиним джерелом багатства.

Контрольні питання

Що Ви розумієте під поняттям «Класична політекономія»?

Визначити причини виникнення класичної політекномії.

Охарактеризувати економічні погляди У.Петті.

Дати аналіз економічних поглядів П.Буагільбера.

Скласти порівняльну таблицю поглядів У.Петті та П.Буагільбера. Довести, що відмінності їх економічних теорій відбивали різний рівень господарського розвитку їх країн.

Показати, що погляди Ф.Кене були подальшим розвитком класичної політичної економії.

Проаналізувати «Економічну таблицю» Ф.Кене.

Що спільного і чим відрізняються економічні погляди Ф.Кене та А.Тюрго?

Тема 6. Економічне вчення Адама Сміта

Вивчивши цю тему, ви будете знати:

· в чому полягала суть методології А.Сміта;

· як розглядав вчений в своїх творах проблеми розподілу праці, обміну і вартості;

· як розглядав мислитель природу капіталізму і питання суспільного відтворення;

· що розумів А.Сміт під продуктивною і непродуктивною працею, а також доходами держави.

Англія другої половини XVIII, початку XІX ст. перетворилася на передову капіталістичну країну. Вона мала високорозвинуте товарне сільське господарство і швидкозростаючу промисловість, де відбувався технічний переворот, вела активну зовнішню торгівлю. В країні формувався робітничий клас, який виступив не тільки як політична, а й економічна сила, Він вимагав розширення своїх прав, порушував питання про кординальне поліпшення свого матеріального добробуту. Все це вимагало глибокого аналізу тих нових явищ, які відбувалися в господарстві Великобританії, переосмислення економічних поглядів попередників, розвитку тих ідей, що пройшли випробування часом, і критики тих, які вже не відповідали капіталістичним виробничим відносинам. Тому й з’являються вчені Адам Сміт і Давид Рікардо, з іменами і діяльністю котрих класична політекономія досягла свого найвищого розвитку, стала по-справжньому наукою. А, як усяка наука, вона мала свою метедологію, предмет дослідження і ті висновки, що мали практичне значення і зіграли значну роль у розвитку капіталістичної ринкової економіки. Оскільки це була наука, то ряд її принципових положень зберегли своє значення й до нашого часу і можуть стати на пригоді у розбудови Української держави.

А.Сміт. А. Сміт був економістом мануфактурного періоду. У той час промисловий переворот в Англії лише починався, і переважаючою ще залишилась мануфактурна форма виробництва з украй обмеженим застосуванням машин. Але тоді був досить високий рівень розподілу праці поміж робітниками. Людське суспільство Сміт розглядав передусім як мінову спілку, виходячи з того, що люди надаючи послуги один одному, обмінюються працею і продуктами праці, керуючись при цьому лише особистою користю.

 Особистість розглядається просто як «економічна людина». Від всього іншого, що характеризує поведінку людини у суспільстві можна абстрагуватися. Але, переслідуючи особистий інтерес, кожна людина водночас найкращим способом сприяє інтересам продуктивних сил. При цьому сама логіка міркувань вченого приводить його до непомітного переходу від абстрактної людини до капіталіста, який прагнув найвигідніше використати свій капітал і тим самим об’єктивно сприяв прогресу суспільства.

 А. Сміт писав про «невидиму руку» яка спрямовує складну взаємодію господарської діяльності багатьох людей і розподіл сукупної суспільной праці тим самим стверджуючи, що економічні явища визначаються об’єктивними і суб’єктивними законами. Умови за яких найбільш об’єктивно діють ці закони, він називав природним порядком, вчений був гарячим прихильником «натуральної свободи» в економіці, вільної гри господарських сил і вважав, що держава не повинна втручатися в економіку.

 Головним твором А. Сміта є його книга «Дослідження про природу і причини багатства народів» над якою він працював протягом 1766-1776 р. Ця наукова праця користувалася таким широким попитом, що лише при житті її автора вона перевидавалася п’ять разів. «Дослідження» мало таку велику читацьку аудиторію й за межами Англії. Так в Російській імперії переклад цієї книги було здійснено в 1802-1805 рр. Книга А. Сміта складається з п’яти частин. Перша частина присвячена виробництву і розподілу і вміщає його вчення про вартість і доходи основних класів, друга - трактує поняття капіталу та його основних форм, третя - розглядає історичні умови виникнення капіталізму, четверта - розкриває ставлення до меркантелізму і фізіократів, яке полягає в критиці поглядів першого напрямку в економіці і позитивній оцінці другого, зокрема тих прогресивних і нових елементів, які трактували багатство країни не в грошах, а в масі товару. П’ята частина характеризує державні фінанси. До методології А. Сміта треба віднести і прагнення показати конкретну картину економічного життя, виробити рекомендації для конкретного виробництва. Це привело вченого до двоїстого методу дослідження. З одного боку, він простежує внутрішній зв’язок економічних категорій, або скриту структуру економічної системи. З другого боку, він становить поряд з цим зв’язок, який даний видимим чином у явищах конкуренції, і як він уявляється сторонньому спостерігачу, а також і людині, яка практично захоплена процесом капіталістичного виробництва і практично зацікавлена в ньому. Обидва ці способи розуміння у Сміта не тільки преспокійно вживається один біля другого, але й переплітаються поміж собою і постійно собі суперечать. Це спричинило до того, що його методами і теорією захопився і продовжив Рікардо, а також всупереч великим англійським політекономам представники різних економічних напрямків в першій половині XIX ст.

Розглядаючи сучасне йому суспільство як сукупність "економічних людей", Сміт ставить перед собою питання: що ж об'єднує їх у суспільство? І відповідає: розподіл праці. Вчений доводить, що оскільки кожний індивід спеціалізується на виробництві якогось одного предмета, то всі стають залежними один від одно­го. Суспільство ж є трудовою спілкою, збудованою на розподілі праці, а пра­ця, у свою чергу, пов'язує людей в єдине ціле. Праця, за словами Сміта, — єдине джерело багатства, в якій би галузі виробництва вона не застосову­валася. Розподіл праці, прискорюючи зростання багатства, є найважливішим фактором історії людства. Він підвищує продуктивність праці трьома способами: по-перше, збільшується спритність і майстерність робітників; по-друге, заощаджує час при переході від одного виду праці до другого; по-третє, сприяє винаходу машин. Отже, Сміт розумів роль розподілу праці в мануфактурі і тенденцію до розвитку машинного виробництва. Самий же процес розподілу праці, на думку вче­ного, має певний вплив на становище робітників. З одного боку, підвищення продуктивності праці на підвалинах розподілу спричиняє до поліпшення добробуту всього населення; з другого — підвищення продуктивності праці розпочалося в умовах капіталізму і всі вигоди мають від цього власники засобів виробництва. Роподіл праці обов’язково розширює обмін. Ці процеси, в міру розвитку капіталістичного виробництва, йдуть паралельно і постійно підштовхують один одного. Вони, безумовно, залежать і від грошей. Сміт назвав гроші вдало винайденим технічним засобом, що полегшує виробникам обмін продуктами праці. Серед функцій грошей учений особливо виділяв функцію засобу обігу, надаючи іншим функціям меншого значення. Глибоко природи грошей він зрозуміти не зміг, хоч правильно зазначав, що гроші, як і будь-який товар, мають вартість. Але завдання полягає не тільки в тому, щоб зрозуміти суть грошей як товару, але пояснити, як і чому товар стає грішми, тобто загальним еквівалентом. Сміт міг пояснити лише першу половину цієї проблеми. Він вважав доцільним заміну золота і срібла паперовими грішми, які в обмежених розмірах мали випускати банки. Кредит він розглядав як спосіб активізації капіталу і відводив йому невисоке місце. Правильним боком поглядів А.Сміта було те, що він виводив гроші й кредит із виробництва і бачив їх підпорядковану роль щодо виробництва.

Англійський учений пішов далі своїх попередників у розвитку теорії вартості. Він поклав в основу своїх поглядів визначення вартості праці, витраченої на виробництво товару, та обмін товарів, відповідно до втілених у них кількостей праці. Хоч головну увагу Сміт приділяв міновій вартості, але, на відміну від Петті, він розмежовував дві сторони товару: споживчу й мінову вартість. Говорячи про кількість праці, втіленої в товарі, він вимірює її тими кількостями витрат праці, які в середньому необхідні суспільству. Працю вчений поділяв на дві категорії: просту і складну (кваліфіковану). Під працею взагалі треба розуміти цілеспрямовану діяльність людини на зміну предметів та сил природи для задоволення її потреб. Кваліфікована (складна) праця створює за одиницю часу більше вартос ті, тому Сміт висунув ідею редукції праці, тобто зведення складної праці до простої за допомогою відповідних коефіцієнтів.

Англійський економіст відкинув ідею про мінову вартість як прояв природних властивостей товару. Природною "властивістю" товарів е споживча вартість. Якщо відкинути від цих природних властивостей усі конкретні фактори (потребу в них тої чи іншої частини населення, коливання попиту тощо), то випливає: вони мають одну спільну рису — всі вони є продук­тами людської праці. Петті вважав, що праця створює вартість лише в тих галузях, де виробляється золото і срібло, Сміт же дійшов висновку, що праця створює вартість в усіх галузях виробництва і встановив пряму за­лежність між робочим часом і розмірами вартості, звівши вартість до її дійсної основи — праці.

Подальший розвиток теорії вартості полягав в ідеї Сміта про натуральну й ринкову ціну товару. Натуральна ціна — це грошовий вираз вартості. Вона, ніби стрижень, до якого тяжіють ціни всіх товарів. Різні обставини можуть іноді їх утримувати на значно вищому або нижчому рівні. Цей висновок відкрив можливості дослідження попиту й пропозиції як факторів ціноутворення, а також ролі монополій у цьому процесі.

Але не все зміг пояснити Сміт. Окрім основного визначення вартості втіленої в товарі кількості праці, він ввів і друге поняття, де вартість визна­чається кількістю праці, яку можна придбати за даний, товар. В умовах простого товарного виробництва, коли не було найманої праці і виробники працювали на власних засобах виробництва, це за розмірами ідентично. Якщо швець обмінює пару чобіт на потрібний йому шмат сукна, то ця бартерна угода цілком виправдана, бо праця, втілена в чоботи, еквівалентна часу, витраченому на виготовлення шмату сукна. Але коли швець починає працювати в підприємця, і ткач стає найманим робітником, то обмін виробами між ними підпорядковується іншим законам. Аналізуючи стосунки між підприємцем і робітником, Сміт побачив порушення принципу еквівалентності. Він зрозумів, що капіталіст сплачує робітникові у вигляді зарплати лише частку вартості, яку праця цього робітника ство рює. Інша частина цієї вартості привласнюється капіталістом. Тому при обміні чобіт на сукно, хоч ці речі рівноцінні, тепер у працю шевця, як і в працю ткача, втілена ще й додаткова вартість, яка привласнюється капіталістом, а також іде на розширення виробництва. А це, вважав учений, порушує закон вартості, трудова теорія вартості стосується лише до капіталістичних умов, тобто вартість визначається працею лише в такому суспільстві, де нема капіталістів і найманих робітників — в умовах простого товарного виробництва.

Для капіталізму Сміт сконструював іншу теорію, згідно з якою вартість товарів утворюється при поєднанні заробітної платні, прибутку і ренти, що припадає на одиницю товару. Для товарів, у виробництві яких орендована земля не бере участі, ціна створюється від поєднання заробітної платні й прибут ку.

Сміт зробив великий крок (порівняно з фізіократами) в ха рактеристиці соціальної структури су часного йому суспільстм. Він виділив три основні класи. Землевласники володіють головним засобом виробництва — землею. Вони отримують доход у вигляді земельної ренти, яка є орендною платнею за землю капіталістичних фермерів. Капіталісти володіють іншими засобами виробництва, наймають робітників і одержують доход у вигляді прибутку. Якщо вони орендують зем­лю, то частину свого прибутку віддають як земельну ренту. Сміт не розмежовував підприємців за родом їх занять у промисловості й сільському господарстві, проте виділяє ощадних капіталістів, які кредитують свої гроші, їх доход — ощадний відсоток — становить частку промислового прибутку, який їм віддають промисловці, що позичили гроші.

Найбільший за чисельністю і най­менш матеріально забезпечений клас складають наймані робітники, які не мають власності на засоби виробництва. Тому вони продають свою працю за заробітну платню. Тут Сміт робить ту ж помилку, як і його попередники. Предметом купівлі-про­дажу в дійсності е робоча сила, тобто сукупність фізичних і розумових здібностей людини, її здатність до праці, що є головною умовою виробництва у будь-якому суспільстві.

Сміт також визначив наявність різних прошарків і верств населення, підкреслював, що основні класи одер­жують первісні доходи, а доходи останніх груп він називав перерозподільними або вторинними. Заробітну платню — доход робітника - Сміт вважав продуктом праці, природною винагородою за працю і ввів поняття «натуральної ціни» заробітної плати яке запозичив у фізіократів. Він вважавжав, що в основі натуральної ціни лежить вартість засобів існування, необхідних для жиітя робітника й виховання дітей, які змінюють його на ринку праці. Таким чином, хоч Сміт і не трактував угоду між капіталістами й робітниками як продаж останнім своєї робочої сили, він по суті визначив нормальний рівень заробітної платні вартістю робочої сили. Вчений досліджував і структуру цієї вартості, зауваживши, що її нижньою межею е фізичний мінімум. Якщо зарплата опускається нижче цього мінімуму, це за грожує "вимиранням раси робітників". Це своє положення він ілюстрував на прикладі Індії та Китаю, де економіка перебувала у стані застою. Але в країнах, де йшов розвиток ринкового господарства, зарплата містить у собі, крім фізичного мінімуму, певний надлишок, розміри якого визначаються нормами споживання, що склалися у суспільстві, традиціями, культурним рівнем. Сміт зазначав, що зарплата в Америці вища, ніж в Англії, бо еко номіка там розвивається значно бурхливіше. Далі вчений вважав, що коливання заробітної платні визнача ються діями ринкового''' механізму, а безпосередніми причинами її змін є коливання попиту й пропозиції на ринку праці. Він розрізняв три стани суспільства: прогресуючий, стаціонарний і регресуючий. Перший характеризувався збільшенням багатства і зростанням попиту на працю, другий — призводив до важкого становища робітників, третій — до трагічного,

Великого значення у встановленні відповідного рівня зарплати вчений надавав співвідношенню сил між робітниками й капіталістами, еко номічним виступам робітників. Сміт дуже енергійно відстоював необхідність високої заробітної платні. Він вважав, що це більш за все сприяє умовам поступального економічного зростання. Відносно висока зарплата е найважливішим стимулом зростання продуктивності праці. Це, в свою чер гу, посилює накопичення капіталу й підвищує попит на працю. Він кате горично заперечував існуючу тоді дум ку, що висока заробітна плата робить робітників ледачими, зменшує стимули до праці і закликав підприємців не лякатися зростання зарплати, адже стихійний механізм все одно обмежує цей процес.

Досліджував А.Сміт і проблеми прибутку. З одного боку він вважав, що прибуток частина неоплаченої праці найманого робітника, тобто різниця між створеною вартістю й заробітною платнею. Виходячи із трудової вартості, він вважав, що із створеної працею вартості товару робітник одержує як заробітну платню лише деяку частину. Остання частина виробленої працею вартості є доходом капіта, і прибуток у даному випадку виступає як додаткова вартість. На відміну від фізіократів, Сміт розглядав додатковий продукт не тільки як приростання споживчих вартостей у сільському господарстві, а як нову вартість, створену працею робітника.

У другому випадку під прибутком розумів доход промисловості підприємця, що залишається у нього після виплати землевласнику ренти, власнику грошового капіталу — ощадного відсотка. Тут прибуток виступрає як доход функціонуючого капіталу. В даному випадку Сміт виступив за визнання прибутку іншим видом робітної платні, пов'язаної з управлінням підприємством. Він показав, що на капіталістичних підприємствах функцію управління виконують наймані управлінці, і підкреслював, що розміри прибутку залежать не від кількості та складності праці що до керівництва підприємством, а від розмірів авансованого капіталу.

Сміт спостерігав тенденцію норми прибутку до зниження, вказуючи, що прибуток більш низький у розвинутих капіталістичних країнах. Але поясити цю тенденцію він не зміг, вважаючи, що в багатих країнах, де створюється надлишок капіталу, зростання конкуренції між підприємцями веде до падіння норми прибутку. Він не бачив зростання органічного складу капіалу (тобто вартісна будова капіталу у його нерозривному зв'язку з технічною і надбудовою), а без цього не можна розкрити механізму тенденції зниження відсотку й норми прибутку. А норма прибутку виступає як критерій ефективності капіталістичного господарюваня вміння капіталіста, його найманих управлінців найраціопальніше використовувати ті ресурси виробництва, які має підприємець.

А.Сміт вивчав і земельну ренту, розглядав її як винятковий доход землевласника. Він відокремлював ренту від орендної платні й доводив, що вона стосується витрат капіталу поліпшення землі, оскільки поліпшення робить орендар. Але, коли поновлюється орендна угода на нас ступний термін, власник вимагає вже більшої ренти, бо якість землі стає вищою. У Сміта є багато теорій про джерела ренти, що часто-густо суперечать одна одній.

1. Характеристика ренти як нетрудового доходу.

2. Розгляд ренти як результату дарунку природи.

3. Міркування про те, що рента поряд із заробітною платнею і прибутком визначає вартість товару — звідси випливає, що земля також є джерело вартості.

Суперечливе вчення А. Сміта про капітал. З одного боку, він розглядав капітал як вартість, що дає прибуток на грунті привласнення частки чужої праці. З другого боку, трактував його як запас засобів виробництва. На відміну від фізіократів, які продуктивним вважали лише капітал, зайнятий у сільському господарстві, вчений доводив, Що продуктивним є й промисловий капітал. Сміт не виділяв в окрему категорію торговий капітал, оскільки не розумів , що джерелом торговельного прибутку є додаткова вартість, створена в сфері матеріального виробництва.

Положення, що капітал являє собою запас для розвитку виробництва було основою для введення в науковий оборот категорій: основний і зворотній капітал. На відміну від фізіократів, які поняття первісних і щорічних авансів відносили лише до землеробського капіталу. Сміт під основним і зворотнім капіталом розумів увесь функціонуючий капітал, незалежно від того, в якій галузі він застосовується. Проте до зворотнього капіталу він помилково причісляв торговий і грошовий капітал, які знаходяться в сфері обертання, тобто продовольство, матеріали і готові вироби, що зосередили в своїх руках продавці, а також гроші, необхідні для обертання і розподілу вказаних товарів. Між тим зворотній капітал вміщає в собі предмети праці (сировину, матеріали, енергію, паливо), а також перемінний капітал, що витрачається на купівлю робочої сили.

До основного капіталу вчений вдносив знаряддя праці, будівлі і приміщення, призначені для торгово промислової діяльності, поліпшення сільськогосподарських угідь і набуті корисні здібності всіх членів суспільства. Звідси випливає висновок: якщо навички і здібності є капіталом, яким володіє робітник, то він, бузумовно, за нього повинен отримувати прибуток. Значить, кваліфікрваний робітник, з одного боку, одержує заробітню платню за свою ''просту'' робочу силу, а з другого, - прибуток, як особливого роду капітал, нагромаджений в процесі навчання і набутть навичок. Насправді більш кваліфікована робоча сила має більш високу вартість, і тому заробітня платня кваліфікованого робітника вища, ніж у некваліфікованого.

Порівнюючи основний і зворотній капітал, Сміт зауважував, що перший дає прибуток без обернення, а другий, даючи прибуток, постійно покидає його в одній формі і повертається до нього в іншій, Отже, англійський вчений вважав, що основний капітал взагалі не обертається, а зворотній безперервно знаходиться в русі, Але в данному випадку він не правий. Адже капітал, вкладений у верстат або промислове приміщення, обертається, бо їх вартість амортизується, тобто переноситься конкретною працею на вироблений продукт. Таким чином, різниця між основним і зворотнім капіталом полягає у способі переносу вартості. Верстат є одночасово й основним капіталом для підприємця, який, наприкла, виготовляє взуття на фабриці, але цей же верстат не є основним капіталом для верстатобудівного заводу, бо це його зворотний капітал у товарній формі на стадії товарного капіталу.

Суспільний капітал поділяється на постійний і перемінний, тобто той, який на відміну від вартості предметів праці не перекладає свою вартість на вироблюваний товар, а відтворюється в ньому, тобто робоча сила створює еквівалент своєї вартості і вартість, яку прийнято називати додатковою. За способом обертання перемінний капітал не відрізняється від предметів праці: його вартість в результаті кожного круговороту повертається капіталісту.

Англійський політеконом виключно велику увагу приділяв проблемі нагромадження капіталу. Цей процес він відображав як просте споживання продуктивними працівниками, а капіталізація додаткової вартості - як перетворення її лише в перемінний капітал. Досліджуючи індивідуальний капітал, вчений розподіляв його на постійну та перемінну частки. При цьому він помилково вважав, що суспільний капітал цілком складається з перемінного капіталу, тобтовводив капітал до тієї її частки, Що йде на утримання продуктивної праці. Доводячи це, Сміт міркував так: капіталіст, заощаджуючи значну частку свого доходу, поширює виробництво, дає роботу тим робітникам, які пропонують свою робочу силу на ринку праці, і цим самим сприяє зростанню багатства суспільства.

Теорія відтворення всього суспільного капіталу грунтується на теорії вартості, розробленої Смітом. Його погляди з цієї проблеми згодом одержали назву «догма Сміта». Вони полягають в тому, що ніби-то вартість сукупного суспільного прибутку дорівнює сумі заробітної платні, прибутку і ренти, тобто доходам. Розуміючи, що в процесі виробництва поряд з витратами живої праці використовуються і засоби виробництва. Сміт в той же час заявляв, що вартість останніх в решті решт розкласти на доходи (зарплату, прибуток і ренту). Таким чином, він із вартості сукупного суспільного продукту виключав постійний капітал. А це позбавляло можливості аналізувати процес відтворення. З цого випливало, що весь продукт, який щорічно виробляється, за той же термін повністю споживається. А це означає, що в таких умовах неможливо не тільки поширення, а й навіть просте відтворення.

Будучи справжнім вченим, Сміт шукав вірного пояснення процесу відтворення. Для цього він ввів у свою теорію таке поняття як різниця між валовим і чистим доходом. Сміт спочатку вартість товарів, узятих окремо, а також вартість річного продукту ввів до заробітньої платні, прибутку і ренти, а згодом ввів і четвертий елемент - постій6ний капітал - шляхом неоднаковості між між валовим і чистим доходом.

Помилка Сміта полягала в тому, що вартість річного продукту він ототожнював із знову створеною вартістю. Якщо ця знову створена вартість розподіляється на доходи, вартість річного продукту втілює тоді ще й вартість визначених засобів виробництва, тобто постійний капітал. Вчений на той час не зміг зрозуміти подвійного характеру праці і довести, що абстрактна праця створює нову вартість, а конккретна праця перекладає вартість засобів виробництва на знову створений продукт. У підсумку він дійшов висновку, що нагромадження капіталу рівнозначно перетворенню всієї заробітної пдати у додаткову заробітню платню і гадав, що з розвитком капіталістичного виробництва однаковими темпами зростатиме попит на робітників, споживання робочої сили, оскільки виходив з того що доходи і особисте споживання зростають паралельно із збільшенням виробництва. Ігнорування продуктивного споживання привело Сміта до висновку, що споживачі повністю сплачують вартість суспільного продукту. В дійсності засоби виробництва не відносяться до особистого споживання, а на їх придбання витрачається капітал, а не доход.

А. Сміт глибоко дослідив проблему продуктивної та непродуктивної праці і прагнув, які види праці сприяють зростанню «багатства нації». На відміну від фізіократів він проголосив, що багатство створює праця в загалі, адже і прибуток народжується загальною суспільною працею.

Продуктивною працею вчений вважав працю, що створює вартість, причому й ту вартість, яку привласнює собі підприємець. Так, праця робітника мануфактури, пише вчений, збільшує вартість матеріалів, котрі він перероблює, а саме збільшує її на вартість свого утримання і прибутку його хазяїна. Тобто продуктивною є така праця, на купівлю якої витрачається капітал. Таж праця, що оплачується з доходу, є непродуктивною. Для прикладу Сміт протиставив найму робітника найму хатнього слуги, праця останнього не створює ні вартості, ні прибутку. На утримання хатнього слуги витрачається вартість, створена чиєюсь продуктивною працею. Звідси випливає заклик політеконома до підприємців: бути заощадливими в особистих видатках. Але ці відмінності Сміту здаються несуттєвими, і він висуває інший принцип різниці між продуктивною і непродуктивною працею, який полягає в тому, що продуктивна праця втілюється в продукті, який має довгий термін життя або служби. Непродуктивна праця не закріплюється в жодному продукті і являє собою послугу, надання кожної співпадає з її споживачем.

Всю сферу матеріального виробництва англійський вчений відносить до продуктивної. Сюди ж він причисляв діяльність державних чиновників, армію і флот. Під непродуктивною працею він розумів працю, що надає послуги, а під продуктивною, втілену в товарах. Погляди вченого відбивали позицію прогресивної буржуазії, яка в чималій мірі була опозиційною до державної влади.

Резюме.

1. Розвиток капіталістичного способу виробництва в його мануфактурній формі спричинив до появи політекономічної науки, яка спроможна була проаналізувати нові економічні явища і дати конкретні рекомендації капіталістичним підприємствам і фірмам.

2. Оскільки мануфактурне виробництво являло собою вищий етап у розподілі праці і закономірно вело до фабричного виробництва. Тому одним з наріжних каменем економічної теорії Сміта була проблема поділу праці ьа його економічних наслідків.

3. Сміт розвинув трудову теорію вартості, довівши, що в основі кожного товару лежить кількість втіленої в нього праці. Вчений висунув ідею про натуральну і ринкову ціни товарів, Досліджував фактори ціноутворення.

4. Англійський вчений зробив великий крок у вивченні соціальної структури суспільства і одержані кожною із соціальниї груп населення доходів.

5. Розглядав проблеми прибутку і ренти.

6. Сформулював поняття основного і зворотнього капіталу.

7. Стояв на позиціях революційної буржуазії.

Контрольні питання

1. В чому полягає суть смітіанської метедології ?

2. В чому полягає трудової теорії вартості А.Сміта?

3. Як розглядає гроші А.Сміт ?

4. В чому полягає суть вчення А.Сміта про капітал?

5. Як освітлене питання заробітної плати в смітіанській політекономії ?

Тема 7. Економічні ідеї Давида Рікардо

Вивчивши цю тему, ви будете знати:

· якими були предмет і метод політекономії у трактуванні Д. Рікардо;

· що нового вніс мислитель у розвиток трудової теорії вартості та проблеми грошового обертання;

· в чому полягає вченння Д. Рікардо про ренту та заробітну платню.

Давид Рікардо.Однією з гігантських постатей науки політекономії був Д. Рікардо(1772-1823). Його роль в науці полягала в тому, що він по-перше був продовжувачем вчення А. Сміта, по-друге з ряду проблем пішов далі свого попередника і головним чином тому, що Д. Рікардо жив і працював тоді, коли в Англії на зміну мануфактурному виробництву прийшла машинна індустрія. Не випадково, що в своїй основній праці «Початки політичної економії та податкового обкладання» (1817) один із розділів він назвав «Про машини». Д. Рікардо виявив основний інтерес до різноманітних економічних проблем, результати дослідження яких були викладені в багатьох його працях. Це «Пропозиції на користь заощадливого і стійкого грошового обернення»(1803), «Три листи про ціну золота»(1809), «Висока ціна зливків – доказ знецінення банкнот»(1811), «Відповідь на практичні зауваження пана Бозанкета з приводу доповіді комітету про зливки»(1811).

В основу своєї теоретичної системи Рікардо поклав принцип визнання закону вартості, визначення вартості, витраченої на виробництво товару працею. Виходячи з цього, він зробив спробу подати всю теорію політичної економії, як єдність підпорядковану в кінцевому розрахунку закону вартості.

Для методології вченого було притаманне:

1. більш глибокий аналіз економічних явищ і процесісв, ніж у попередників;

2. він прагнув зробити економічну науку математично точною;

3. розумів значення матеріальних інтересів у процесі виробництва;

Розвиток сучасної йому економіки він розглядав як стихійний, так і об'єктивний процес, відстоюючи при цьому ідею об'єктивного економічного закону. Він, як і його попередники, віддавав пріоритет виробництву, і дежрело вартості шукав передусім у сфері виробництва. В теорії розподілу він зробив спробу охопити рух всієї економіки і розвинути ту точку зору, що була притаманою фізіократам. Рікардо прагнув показати динаміку виробництва і доходів в цілому;

4. вчений широко користувався методом логічної абстракції, даючи аналіз капіталізму в чистому виді.

В той же час він поклав початок, хоч і у недорозвиненій формі, метод сходження від абстрактного до конкретного. Справді, Рікардо починає дослідження з аналізу товару, його споживчої вартості, а потім розглядає різні економічні явища капіталізму під кутом зору їх відповідності чи невідповідності принципу трудової вартості. Це зіткнення із законом вартості конкретних відносин капіталістичного виробництва і є, по суті справи властива для Рікардо форма застосування методу сходження від абстрактного (товар, вартість) до конкретного (капітал, середній прибуток,заробітна плата).

Вчений, формулюючи висновки політичної економії, дав своєрідне визначення її предмету. В передмові до першого видання «Початків політекономії», він зазначав, що відтворені продукти є результатом сумісного прикладання праці, машин і капіталу, але розподіляються між землевласниками, капіталістами і робітниками нерівномірно. Виходячи з цього, він дійшов до висновку, що головне завдання політекономії полягає у визначенні законів, які розподілом цим повинні керувати.

Рікардо вважав, що політекономія це наука, що передусім виявляє закони розподілу суспільного багатства. Розробляючи теорію трудової вартості Д. Рікардо спирався на висновки Сміта і прагнув розвинути його погляди. Він більш чітко виявив два фактори товару: споживчу і мінову вартість і писав, що корисність, або споживна вартість є необхідною умовою мінової вартості, але не може бути її мірилом.

Особливий інтерес викликає точка зору Д. Рікардо щодо тієї ролі, яку відіграє рідкість товарів у процесі визначення їх вартості. Так, він виділяв деякі товари (рідкі статуї, старовинні картини, витримані вина), вартість яких визначається виключно їх рідкістю, бо ніякою працею не можна збільшити їх кількість, і тому вартість їх не може бути знижена з сили зростання пропонування. Вартість цих товарів вимірюється в залежності від заможності і прихильності покупця, але ці товари становлять лише незначну частку предметів куплі – продажу. Мінова вартість є завжди відносною і виявляється у певній кількості іншого товару або грошей. Вчений порушив питання про те, що поряд з міновою існує абсолютна вартість. Це субстанція вартості, тобто втілена в товарі кількість праці. Мінова вартість є єдино можливою формою абсолютної вартості.

Науковою заслугою Рікардо є заперечення тези Сміта про те, що вартість визначається витраченою працею лише в умовах простого товарного виробництва, а в капіталістичному суспільстві складається із сум реалізованих доходів. Таким чином вчений послідовно доводив, що в основі визначення вартості лежить витрачена праця.

Рікардо розрізнював натуральну і ринкову ціни. Першу він вважав виразом вартості, а другу пов'язував з відхиленням від неї під впливом попиту і пропозиції.

Вимоги свободи торгівлі в Англії за часів Д. Рікардо були прогресивним явищем. Але його теорія про автоматичне вирівнювання золота і цін спотворено відбивала дійсність. По-перше вона спиралася лише на кількісну теорію грошей і необгрунтовано стверджувала, що зміна кількості грошкй в країні прямо впливає на рівень цін. По-друге, золото поміж країнами пересувається не тільки під впливом відносних рівнів товарних цін, а є ще багато й інших економічних причин. Проте рікардова теорія грошей все ж зіграла важливу роль у розвитку економічної науки. Вона порушила багато питань, про які раніше існувало лише невиразне уявлення і значення яких дедалі зростало: про швидкість обертання грошей, «про попит на гроші», тобото фактори, що визначають потреби господарства в грошах, про роль розмінюваних паперових грошей, про механізм міжнародного руху золота і вплив товарних цін на торгові і платіжні баланси.

Поглиблення капіталістичних відносин у сільському господарстві, проблема аналізу відносин між власниками і орендарями землі – все це потребувало подальшого глибокого аналізу земельної ренти. Тому другий розділ своєї основної праці Д.Рікардо присвятив саме цьому питанню, прагнучи дослідити природу ренти та її динаміку. Він вважав, що рента – це та частка продукту землі, що сплачується землевласнику за користування первісними і непорушними силами природи, не включаючи відсотків на капітал, потрібний для обробки землі. Вчений зауважував, що закони, котрі регулюють рух ренти і прибутку, розрізняються поміж собою і дійшов висновку, що до виникнення приватної власності на землю, ренти як такої не існувало, бо земля була подарунком природи, тобто таким же як повітря, вода, гори, тощо.