Тема 12. Економічна думка другої половини ХІХ -початку ХХ ст.

· що нового внесли в економычну науку «Нова історична школа» і «соціальний напрямок»;

· як відбувався генезис і еволюція маржиналізму; які особливості мали Австрійська, Кембриджська та Амереканська школи маржиналізму.

Друга половина ХІХ- початок ХХст. новий етап у розвитку економічної науки. Це спричинилося тим, що, по-перше, капіталізм вільної конкуренції поступався монополістичному капіталізму, який прагнув підпорядкувати собі внутрішній та зовнішній ринки, головним чином у сфері збуту, по-друге, на зміну гострим соціальним конфліктам ( Паризька Комуна у Франції березень - травень 1871 р., травневі події в Чікаго у 1886 р. ) прийшло розуміння до правячих верств і багатьох науковців необхідності пошуків громадянськоі гармонії у тодішньому суспільстві, по-третє, поширення марксизму серед певної частки пролетаріату та інтелегенції з його постулатами експроприації приватної власності, встановлення диктатури пролетаріату і побудови комуністичного суспільства, що розвиватиметься за якимись новими економічними законами - все це вимагало дати чітку відповідь, що собою являють ті процеси, які відбувалися в тодішньому господарському житті і чи може економічна наука дати конкретні рекомендації і спрогнозувати подальший розвиток господарства на терені застосування математичних методів, а також спростувати ті положення марксизму, що мали утопічний, вигаданий характер і кликали до насильницького, кривавого перетворення суспільства, до тупикового шляху в розвитку людства. Політична економія набула подальшого розвитку в країнах Заходу і Російської імперії.

У 70-х рр. ХІХст. у ряді країн зя’вляється нова, або молода історична школа політекономії . Найбільше поширення вона набула в Німеччині, де в певній мірі розвивала ідеі історичної школи. Нова історична школа відбивала особливості розвитку капіталізму цієї країни, наявність тут феодальних пережитків і навіть патріархальних відносин, недостатньо високий рівень промислового капіталізму.

Найвідомішими представниками нової історичної школи булиГ.Шмоллер(1880-1917), Л. Брентано ( 1844-1931), К.Бюхнер ( 1847-1930 ), а також В.Зомбарт ( 1861- 1941 ).

На відміну від історичної школи В.Рошера, К.Кніса та ін., які полемізували з класиками англійськоії політекономії та утопічними соціалістами молоде покоління політекономів виступило з гострою критикою марксизму. Для цього воно звернулося до історії народного господарства, опису економічних явищ і фактів. У публікаціях новоі історичної школи теоритичні проблеми капіталізму: вартість, додаткова вартість, суть капіталізму, історичні тенденції капіталістичного нагромадження фактично змінилися і по суті ігнорувалася сама ідея об’єктивного економічного закону.

Як і їх попередники, представники нової історичноі школи відмовилися від абстрактного методу дослідження, відкидали можливість наукового економічного аналізу і необхідності узагальнення історичного матеріалу. Вони вважали, що першорядним завданнням економічної науки є лише пошук конкретних історичних фактів. Німецьких вчених вабила не розробка великих проблем економічної історії , а видання монографій, присвячених історії невеликих господарств, цехів, міст своєї країни. В межах історії народного господарства школа зробила великий внесок у нагромадження значного фактичного матеріалу.

Спільним для молодої історичної школи було пояснення історичних фактів з позиції примату психології та етики у соціально-політичному житті суспільства, тобто німецькі вчені прагнули подивитися на історичні та господарські процеси очима людини, яка брала в них безпосередню участь і відчувала на собі їх вплив.

Нова історична школа велике місце в своїх працях відводила питанням пошуків і встановлення класового миру, оскільки лише гармонійні стосунки в суспільстві відкривають перед ним обрії швидкого і неухильного розвитку

В історико-економічних працях Г.Шмоллера «Історія дрібного ремісничого виробництва в Німеччині в ХІХ ст». (1870 ). «Народне господарство, наука про народне господарство та його методи» (1897) ідеалізовані середньовічні порядки, «Священні традиції німецької нації», покладається надія на «могутній, законний монархізм», «мудрий і твердий уряд», котрі можуть перешкодити проявам «класового егоїзму і класових зловживань». За допомогою монархії деякі представники нової історичної школи хотіли вирішити гостре на той час робітниче питання розробивши і запровадивши ряд соціальних реформ. У 1872 р. в Ейзенаху було засновано «спілку соціальної політики». Провідними її теоретиками стали університетські професори, тому програму цієї організації називали «катедер-соціалізмом» (соціалізм на кафедрі). Ця програма передбачала запровадження обов’язкової початкової освіти, державного регулювання праці дітей, підлітків, жінок, страхування робітників на випадок хвороби і нещасних випадків, встановлення пенсій за старістю і непрацездатністю на яку віддавалася певна частка від заробітної платні. Передбачалася також організація споживчоі та житловоі кооперації за рахунок коштів робітників. Конфлікти поміж робітниками і підприємцями мали узгоджуватися у спеціальних третейських судах. Представники катедер-соціалізму завжди підкреслювали, що їхня програма ніяким чином не спрямована проти приватної власності, в тому числі на засоби виробництва і капітал. Шмоллер, котрий входив до правого крила «Спілки соціальної політики», вважав що для запобігання соціальної революції правлячим класам потрібно піти на певні реформи, оскільки занадто велика нерівність у майні і розподілі доходів може викликати «різку станову боротьбу».

На дещо інших позиціях стояв Л.Брентано. Він автор багатьох наукових праць: «Сучасні робітничі гільдії» (1871-1872), «Про відношення заробітної платні і робочого часу» (1877), «Аграрна політика»(1897), в яких висловлюється думка, що головним фактором «класового миру», є «не освічений монархізм», а активна діяльність профспілок.Дійшовши такого висновку, автор запропонував перенести досвід британського тред-юніонізму на німецький грунт. Брентано вважав, що товар - праця, яку продає робітник підприємцю, невід’ємна від свого власника. Цей товар робітник часто-густо продає на украй невигідних умовах. Для того, щоб усунути цю несправедливість, робітники мають об’єднатися у профспілки, які зможуть забезпечити своїм членам більш сприятливі умови для продажу свого товару на ринках праці.

Л.Брентано був також прихильником створення споживчої кооперації, ефективного фабричного законодавства і різного роду реформ, які поліпшили життя трудящих. Ці ідеї набули у подальшому широкого розповсюдження в соціал-демократичних теоріях і практичній діяльності соціал-демократичних партій.

Історію народного господарства досліджував К.Бюхер. Вчений поділяв її на три стадії: домашнє господарство (без обміну), міське господарство, пов’язане із працею ремісників на замовлення або для близьких ринків, і народне господарство, де формується загальнонаціональний ринок, на якому товар проходить через руки багатьох посередників. За основу розподілу історичних епох К.Бюхер поклав «довжину шляху» від виробництва до споживача. Періодизація вченого тлумачила економічну історію з позицій мінової концепції, залишаючи осторонь визначальну роль виробництва. Стадія «народного господарства», за якою йшов процес повсюдного поширення торгівлі і утворення єдиних національних ринків, ототожнювалася К.Бюхером капіталістичною економікою. Проте він не врахував, що дійсну загальність товаро-грошові відносини набувають лише тоді, коли на їх терені виникає новий спосіб поєднання робочої сили із засобами виробництва.

З новою історичною школою був тісно пов’язаний відомий економіст В.Зомбарт (1863-1941), професор спочатку Бреславського, а згодом Берлінського увіверситету. В своїх наукових працях «Соціалізм і соціальний рух в ХІХ ст.» (1926) та ін. Він пропагував і розвивав методологію історичноі школи, у більшій мірі Г.Шмоллера. Зомбарта цікавила не тільки чиста політекономія, як наука, а й проблеми сучасного життя, на які він дуже швидко відгукувався.

В перших своїх працях вчений дотримувався деяких марксистських поглядів, пізніше перейшов на позиції крайнього консерватизму, які в певній мірі перекликалися з ідеологією фашизму. В своїй книзі «Герої і торговці» (1915) він розвивав расову теорію, проповідував мілітаризм і шовінізм. Після того, як в Німеччині до влади прийшов фашистський режим, В.Зомбарт випустив книгу «Німецький соціалізм», де намагався теоритично обгрунтувати фашистську економічну програму. В книзі «Про людину» викладені засади расової теорії, згідно якої люди сортируються за расовими ознаками, типами і формами побудови черепу. Не позбавленний був Зомбарт й антисемітизму.

В своїх працях вчений відкидав існування об’єктивних законів суспільного розвитку він вважав, що вони не пізнавальні і не можуть стати предметом наукового аналізу. Виходячи з цього, В.Зомбарт зовсім по іншому трактував категорії політекономії.

Так , вартість відображалася ним як та що існує лише в свідомості і себе не виявляє. Якщо в перших своїх працях вченний вважав, що вартість може бути використана лише як «робоча ідея» як «уявлюваний факт», необхідний для вирішення цілого ряду проблем політичної економії, то в наступній монографії «Три політичні економії» він заявляв, що поняття вартості не може бути використано навіть й як «робоча їдея» з сили того, що вона мовляв скомпроментувала себе. Додаткову вартість він уявляв у вигляді «теоритичного сисмону», абстракції, якою можна скористатися тільки для зручності економічного аналізу.

Майбутне суспільство В.Зомбарт змальовував у вигляді «соціального плюралізму», в якому капіталізм у перспективі буде перетворений у змішане господарство, де нормально співіснуватимуть декілька господарських форм: капіталізм , кооперативне господарство, суспільне господарство , ремесло і селянське господарство. До соціалістичних форм вчений відносив кооперативи і громадські підприємства , які повинні увібрати й утримувати в собі властивості капіталізму. Сам же капіталізм поступово перебудується й стане спокійнішим , розумнішим і усталеним. В результаті між «стабілізованим» й «урегульованим» капіталізмом і соціалізмом не існуватиме ні якої різниці , в наслідок чого робітникі капіталістичних країн не виявлять ніякої зацікавленості у соціалістичному суспільстві.

У 90-х роках під впливом нової історичної школи в Німеччині виникає так званий «соціальний напрямок» у політичній економії. Його попередники Р.Штольцман (1852-1930) - автор праці «Мета господарства» (1909) і Р.Штаммлер(1856 -1938), перу якого належить монографія «Господарство і право з точки зору матеріалістичного розуміння історії» (1896).

Цьому напрямку була притаманна велика увага до таких соціальних наук і явищ, як право , етика , звичаї. За основу економічних процесів вони брали правові відносини людей, походження яких пояснювалося впливом релігії. Представники «соціального напрямку» дійшли висновку, що економіка регулюється вільними побажаннями людини її «естетичними ідеалами» і що ці ідеали полягають у недоторканості приватної власності, і вони обгрунтовувалися не тільки з індивідуальної, але й суспільної і моральної точок зору.

Економічні категорії ці вчені розглядали лише як правові відносини. Так, Штольцман доводив , що праця являє собою природну категорію, котра регулюється моральними факторами. Видаючи об’єктивну економічну категорію вартості за «суб’єктивну цінність», автори «соціального напрямку» зумовлюють існування цієї категорії правовими стосунками. Капітал визначається також як «історико-правова категорія», не пов’язана з відносинами експлуатації найманої праці підприємцями. Робітники і капіталісти, дійшли висновку вчені, виконують соціальні функції, які випливають з вищих соціально - етичних принципів. Частка окремих представників цих класів визначається важливістю виконуваних ними функцій. Звідси виходить, що підприємець є громадським уповноваженим, який знаходиться на службі у суспільства.Тому певна частка суспільного продукту забов’язана своїм походженням не праці робітників, а діяльності капіталістів. На підставі своїх досліджень Р.Штольцман встановив, що в капіталістичному суспільстві відбувається нівелюування матеріального становища робітників і підприємців, стирається грань між класами, частина підприємців розорюється, а частина робітників перетворюється у капіталістів. Та й сам добробут у «граничного підприємця», тобто такого, хто одержує найменший нормальний прибуток, практично не відрізняється від становища добре оплачуваного робітника. Суспільство грунтується на гармонії інтересів окремих класів, а антогонізм є ніщо інше, як протиріччя між виконавцями та організаторами, що мають різні здібності. Розмірковуючи з проблеми збільшення заробітної платні, вчений вважав, що робітник і капіталіст однаково зацікавленні у підвищенні свого добробуту, і тому неможна підвищувати заробітну платню за рахунок відповідного зниження прибутку підприємця.

Марксистська політекономія піддавала ніщивній критиці погляди представників історичної школи, але з вищенаведеного випливає , що чимало з того матеріалу, дослідженного і оформульованого цією економічною думкою, знайшло своє практичне втілення в краінах сучасної ринкової економіки.

МАРЖИНАЛІЗМ, що відомий також під назвою теорії граничної корисності і граничної продуктивності (marginal - граничний ) перетворився у самостійну течію політекономії у другій половині ХІХ ст.

Характерною рисою маржиналізму є психолизація економічного аналізу. Його прихильники дивилися на предмет свого дослідження очима ізольованого суб’єкта , що бере участь у господарській діяльності . Представники цього напрямку виходили з такоі посилки , що участь цього індивідума в економічних процесах повністю зумовлена тим , які це несе йому вигоди й втрати. Побудова теорії власне зводилося до того , щоб на основі психологічних і суб’єктивних оцінок пояснити різні економічні явища - оцінку, попит, пропонування, витрати виробництва тощо.

Маржиналізм мав декілька напрямків, які в політекономії одержали назву: школи. Найбільш значний внесок зробили австрійська, кембриджська та американська школи. Маржиналізм мав своїх прихильників в Росії та Україні. Провідними представниками австрійської школи маржиналізму були К.Менгер (1840-1921), Ф.Візер (1851-1926), Є. Бем-Баверк(1851-1914).Подібні ідеї були висунуті англійським вченим С.Джевонсоном, якій відомий як один з перших економістів - математиків. Проблемами взаємодії ціни, попиту і пропонування, займався А.Маршалл, який очолив кембрижську школу політекономії. Ефективність використання факторів виробництва і розподіл вартості продукту між їх власниками стали головним питанням американської школи, яскравим представником якої був Дж. Б.Кларк.

Якщо розглянути спільні риси маржиналізму, то вони полягають запереченні експлуататорської суті буржуазного суспільства і класових антогонізмів, ідеалізації капіталістичного ринкового механізму, ігнорування суперечностей відтворення і можливості економічних криз. Вчені які дотримувалися поглядів маржиналізму, одержали вагомі результати при вивченні конкретних проблем ринку, зокрема взаємозв’язку ціни і попиту на окремі товари, комбінація різних факторів виробництва у межах певного підприємства тощо.

Маржиналізм часто-густо називають «суб’єктивистською течією». З цим можна погодитися , бо провідний принцип маржиналістської методологіїсуб’єктивно - психологічний підхід до пояснення економічних явищ. Основною визначальною ознакою економічних явищ і процесів вона вважає психологію суб’єктів, і мотиви котрими вони користуються у своїй господарській діяльності, їхні власні оцінки.

Маржиналізм грунтується також на принципі раціональної поведінки людини в ринковій економіці. Представники цього напрямку економічної думки розглядають усе господарство як сукупність раціональних суб’єктів, що беруть участь на ринку з метою максиміляції особистої користі. Різниця між учасниками полягає в тому, в якій сфері виробництва, розподілу, обміну або споживання вони прагнуть домогтися своєї мети, а також і в тому, що будь-яку економічну ситуацію вони оцінюють суб’єктивно з точки зору своєї власної користі. Зрозуміло, що такий підхід виключає із маржиналіських теорій не тільки визнання соціальних суперечностей, а й саму соціальну структуру суспільства.

Важливе місце в методології маржиналізму посідає принцип РІДКОСТІ, тобто в основу теорії різних шкіл закладалося припущення про обмежену, фіксовану величину пропонування того чи іншого блага. В результаті його ціна потрапляла в повну залежність від попиту, як у свою чергу пов’язувався із об’єктивними оцінками. Отже, дослідники спочатку розглядали монопольну ринкову ситуацію, а лише затим аналізували ринок, на якому панувала ринкова ситуація. Звідси випливає принцип рідкості застосовується для поєднання різних ланок маржиналіських теорій, утвердження гегеморії суб’єктивних оцінок. Засновники маржиналізму не мали єдиної думки з приводу того, яким мусить буть аналіз - причино -наслідковим чи функціональним. Економісти австрійської школи були прихильниками першої позиції і вбачали своє завдання у встановленні причино- наслідкових зв’язків між господарськими явищами, прагнучи, наприклад, вияснити, на чом грунтується утворення кінцевої ціни. Представники кембриджської та американської шкіл, а також економісти -математики категорично відкидали цей принцип, розглядаючи лише функціональні взаємозв’язки економічних феноменів поза залежністю від того, який з них є причиною, а який наслідком. Таким чином, у маржиналіській політекономії кінця ХІХ-початку ХХст. Взяла верх друга точка зору, а австрійці залишилисяв її історії як останні теоретики, що прагнули просякнути в глибину господарських процесів і дати їм грунтовне наукове тлумачення.

Маржиналізм, як теорія і методоллгія наступних політекономічних вчень, допоміг порушити чимало проблем капіталістичного ринку, пізнання його конкретних форм і повернув економічну науку обличчям до потреб попиту, давши імпульс численним прикладним дослідженням ринку і ціноутворення. Йому належить заслуга в аналізі монопольних ринків, а принцип обмеженості ресурсів посів важливе місце у працях економістів -математиків. Суб’єктивні оцінки маржиналістів грунтуються на тому, що поведінка учасників економічної системи дійсно обгрунтовується мотивами, котрі повинні уважно вивчатися суспільними законами.

Головним у методології австрійської школи був суб’єктивно - психологічний фактор. Спираючись на нього, вчені прагнули побудувати послідовну вільну від внутрішніх суперечностей економічну теорію, спрямовану на вивчення причино - наслідкового механізму ринку.

Више вже йшлося про антимарксистську спрямованість маржиналізму. Оскільки в економічній теорії марксизму найважливіше місце посідає проблема вартості, то вчені австрійської школи першорядну увагу приділяли саме цьому питанню.

Вони важали, що ціна базується не на вартості, яка визначається витратами праці, і навіть не на споживчій вартості, а на корисності самої речі. Ціни залежать від того, чи потрібен даний продукт споживачам, навіть граничної потреби, яка формується у раціональних учасників економічного процесу .Під терміном «гранична корисність», який вперше був введений у науковий обсяг Ф.Візером , вчені маржиналісти розуміли суб’єктивну оцінку якимось індивидом корисності останьої одиниці запасу певного блага. Головні принципи теорії граничної корисності були сформульовані К.Менгером у праці «Засади політичної економії». Він визначав, що гранична корисність деякого блага заложить від двох факторів: інтенсивності індивідуальної потреби при даному розмірі запасу, тим більше індивід цінує блага і тим більша його гранична корисність. Чим менше інтинсивність потреби тим нижча оцінка, яку раціональний суб’єкт дає граничній корисності. Наприклад, коли якась річ виходить з моди, то її гранична корисність для споживача стає значно меншою, попит на неї падає. Така залежність одержала назву правила граничної корисності, що поступово знижується.

Виділивши фактори, які визначають граничну корисність , К.Менгер разом з цім рішуче відкидав вплив на неї з боку цін.Тут у його міркуваннях не вистачає достатньої чіткості та економічної логіки. Якщо припустити вплив цін на граничну корисність , виявиться , що остання зовсім не є кінцевими засадами цін . Тоді утворюється замкнуте коло , коли ціни пояснюються цінами , а значить руйнується первісний задум австрійської школи - її надії на створення послідовної суб’єктивно - психологічної теорії.

В чому ж тут справа? В умовах розвинутого ринкового виробництва та грошового обернення і потреба , і маса благ , котрі надходять у споживання, все заложить від цін. Якщо ми поставимо себе на місце будь-якого підприємця, то розпочнемо свою справу лише тоді, коли знатимуть, які ціни на даний продукт склалися на ринку. А якщо це так, то значить маса (запас) блага пов’язана з ціною, а від неї в свою чергу заложить і гранична корисність. Звідси випливає, що схема К.Менгера швидше за все на пригоді для сукупності натуральних господарств, котрі обмінюються між собою надлишками продукції, коликтивної робінзонади, але ні в якому разі не могла служити ні абстракцією капіталістичного виробництва, ні орієнтиром його розвитку. Цей шлях міг привести австрійську школу до економічної реальності .

Але був і інший шлях, який спрямував маржиналіську теорію у напрямку реального господарського механізму через визнання залежності граничної корисності від цін, перехід на позиції визнання права на існування й інших теорій і функціонального аналізу.

К.Менгер вивчав ринок з фіксованим пропонуванням певного товару, і в результаті виявилось, що ціну диктує попит.Оскільки останній ставився у залежність від граничної корисності, вона перетворювалась на фактор, що визначав відповідну ціну. Проте ця теорія має дещо штучний характер, бо грунтується в основному на принципі рідкості і не завжди витримує випробування практикою життя, бо на ринку, як правило, існує не сталість, а розширене пропонування, а це позбавляє граничну корисність якості головного регулятора цін .

Одним із відомих теоретиків австрійської школи був Б.Бем-Баверк. В своїй основній праці «Засади теорії цінності господарських благ» він доводив, що граничні корисності визначають ціни не опосередньо через попит, а прямо встановлюючи межі їх коливань. Верхня, максимальна межа ринкової ціни якогось товару заложить від суб’єктивної оцінки покупцем його корисності. Вище цієї межі ціна піднятися не може, бо тоді вона негативно відіб’ється на добробуті споживача і суперечило б принципу раціональної поведінки. Вища, мінімальна межа ціни зумовлена суб’єктивною оцінкою корисності даного товару з боку продавця. Керуючись тими ж мотивами, що й покупець, продавець також не може спустити свою оцінку нижче визначеної ціни. Якщо припустимо, на певному товарному ринку суб’єктивна оцінка покупця становить, скажимо 90 доларів, а суб’єктивна оцінка продавця 70 доларів, то ринкова ціна коливатиметься в цих межах і встановлюватиметься в результаті взаємодії, зіткнення інтересів обох сторін. Ця теорія Бем-Баверка неоднарозово піддавалася критиці з боку маркситської політекономії, яка вважала, що такий погляд з однією з моделей робінзонадної економіки, де продавець є одначасово й виробником і, ведучи натуральне господарство і оцінюючи граничну корисність власної продукції, збуває на ринку тільки її надлишки. Такий образ ринку мовляв погано узгоджується з капіталістичною високотоварною економікою. Між тим такі високоавторитетні сучасні вчені, як Макконелл, Брю, Самуельсон, спростовують цю точку зору і стоять на наукових позиціях, близьких до Бем-Баверка.

Оскільки австрійський вчений вважав, що граничні корисності виконують роль межі змін ринкових цін, то ці суб’єктивні оцінки мусять бути вимірювані, а значить, й співвимірюванні, притому у грошовій формі. Це викликало потребу пояснити механізм такого вимірювання і співвимірювання. Щоб вирішити це, австрійські вчені звернулися до поняття граничної корисності грошей, прирівнюючи її до суми граничних корисностей товарів, котру споживач може придбати на останню одиницю свого грошового доходу. Перехід вчених австрійської школи до аналізу грошової форми обміну був закономірним, бо викликався законами капіталістичного ринку .

Значне місце у теоритичних пошуках австрійців обіймоло питання про витрати виробництва. Цьому присвячені праці Ф.Візера. Раціональні суб’єкти, зазначав вчений, формують свої оцінки граничної корисності лише до тих благ, які безпосередньо пов’язані з їхніми потребами, тобто до предметів споживання. Індивіди не здатні оцінити далекіх від них факторів виробництва, яким австрійці дали назву «виробничи блага». Це означає, що ціни останіх визначаються не прямо, а опосередньо, через граничні корисності споживчих товарів, які були вироблені за допомогою капіталу і праці. Витрати виробництва таким чином потрапляють у залежність від вказаних граничних корисностей, що повністю відповідає маржиналіському принципу зверхності споживання над виробництвом .

Отже, одне й теж благо, може використовуваться для випуску різних предметів споживання, які характерезуються не однаковими граничними корисностями. Що ж у такому випадку визначатиме ціну даного виробничого блага? Та гранична корисність підкреслював Ф.Візер, яка має найменшу величину, бо вона, виходячи із висновків Бем -Баверка, дорівнює максимальній ціні, за яку покупець готовий її придбати. Якщо б ціна вказаного засобу виробництва залежала не від найменшої, а від будь-якої іншої граничної корисності, відповідне зростання витрат виробництва зробило б збитковими виготовлення ряду споживчих товарів. Виділивши з багатьох споживчих благ, зробленого з певного виробничого блага, те , що має найменшу граничну корисність, Ф.Візер назвав його граничним продуктом. Це дало йому змогу сформулювати таке поняття: гранична корисність граничного продукту зумовлює ціну виробничого блага, яке пійшло на його виготовлення, і відповідну частку витрат виробництва, а ці витрати виробництва визначають граничні корисності інших, «неграничних» споживчих продуктів, що були виробленні із вказаного блага.

Це поняття відомо в економічній науці як закон Візера. У виготовленні споживчих товарів бере участь не один, а де кілька факторів виробництва, які, зрозуміло, приносять доходи підприємцю. Ця проблема також стала об’єктом дослідження економістів австрійської школи.

Найбільш оригінальною була теорія відсотку, розроблена Бем-Баверком. Вчений для її обгрунтування вводить такі поняття, як «теперешне благо» (заробітна платня) і «майбутнє благо» (засоби виробництва, праця робітників, гроші). Прибуток розглядається ним як різниця між оцінкою «теперешніх» і «майбутніх благ»; причому «теперешне благо» оцінювалося вище за «майбутне благо». Придприємець авансує капітал і відмовляється тим самим від теперешнього блага в ім’я майбутнього блага і одержує прибуток , оскільки мусить очикувати, щоб реалізувати блага. Іншими словами ми , припустимо, що кредитор передає позичальнику терміном на один рік 1000 доларів. Оскільки власник грошей припускає зменшення оцінок граничної корисності, одержання від боржника тїєї ж суми спричинило б до зниження його добробуту. Кредитор, виходячи з принципу раціональної поведінки, не бажає миритися з цією перспективою. Він вимагає від позичальника повернення не 1000дол., а, наприклад, 1100 дол., збираючись тим самим як мінімум компенсувати можливе погіршення свого становища. Бем-Баверк вважав такий обмін еквівалентним, а різниця в 100 дол. розцінювалась як відсоток.

Отже, на відміну від марксистської політекономії, яка вважала, що прибуток є наслідком привласнення капіталістом додаткової вартості, тобто жорстокого гноблення робітників, маржиналісти австрійської школи бачили в одержанні доходу результат «очікування».

Маржиналізм знайшов своїх прихильників в Англії, а його ідеї знайшли подальший розвиток у працях Ф. Еджуорта, А. Пігу, А. Маршалла. Найбільш вагомий внесок в економічну науку зробив останнійА. Маршалл (1842-1924) автор таких загальновідомих праць як «Принципи політичної економії», «Основи економічної науки» та «Промисловість і торгівля». Оскільки вчений працював у Кембріджському університеті, цей напрямок у маржиналізмі одержав назву «Кембриджської школи».

А. Маршалл та його прихильники внесли у маржиналістський напрямок політекономії ряд нових ідей. Він по-перше піддавши критиці деякі позиції австрійців відмовився від зверхності суб’єктивних оцінок граричрої коросності в аналізі цін, крім того, відхилив погліди своїх співвітчизників: Дж. Мак-Кулоха, Р. Торренса на кінцеве обгрунтування ціни у витратах виробництва. По-друге, А. Маршалл і його прихильники прагнули згуртувати в одне ціле теорію граничної корисності і теорію витрат виробництва і на підставі цього порушити питання про те, що ні попит, ні пропонування не мають приоритету з точки зору визначення цін, оскільки є рівноправними елементами механізму ринкового ціноутворення. Прагнучи знайти уммо? балансу попиту і пропонування, маржиналісти широко використовували поняття ринкової рівноваги, яка була введена в науковий обіг ще до Маршалла. Але завдяки праць вченого ця категорія перетворилася на поширений елемент сучасної немарксистської політекономії.

В центрі уваги економістів кембріджської школи знаходився механізм ринкового формування цін. А. Маршалл визнавав лише функціональний аналіз, усі три параметри ринку (ціна, попит, пропонування) розглядалися ним разом, в їх взаємодії.

Ринковий механізм, вважав англійський вчений, діючи в умовах необмеженої конкуренції, встановлює залежність попиту і пропонування від ціни. Якщо на певному ринку ціна товару зростає, то попит на нього падає, а пропонування також зростає. Коли ж навпвки, ціна йде донизу, попит зростає а пропонування скорочується. Звідси випливає, що ринкова ціна в ході цих коливань може набути певної стійкості, стати ціною рівноваги, при якій попит на данний товар урівнюється з його пропонуванням.

В той же час ринкова система працює у протилежному напрямку, визначаючи рух ціни співвідношеннями попиту і пропонування. Пропонування, йдучи попереду попиту, примушує ціну повертатися назад, до риски рівноваги. Якщо ж ринкова ціна виявляється нижчою за ціну рівноваги, то вона підштовхує попит угору. Той збільшується, випереджуючи рівновагу, що тягне за собою підвищення ціни в бік точки рівноваги.

Ця закономірність може виявитись лише тоді, коли попит і пропонування в рівній мірі впливають на зміну ціни. Але вона змінюється й досить сильно в залежності від протяжності відрізків часу. Коли досліджується короткотривалий період, виявляються одні закономірності, за довготривалою перспективою -- інші. Рівноправ’я зникає: то попит, то прополнування бере на себе роль головного регулятора ціни.

При короткотривалому інтервалі приоритет одержує попит, оскільки пропонування більш інерційне і не встигає за постійними коливаннями попиту. Воно нерідко запізнюється, відстає, оскільки для його змін потрібні нові умови виробництва, а, буває, й допоміжні виробничі потужності. Тому в цей час величина пропонування перетворюється на вирішальний ціноутворюючий закон, а будь-яке його підвищення веде до зростання цін.

У данному випадку виникає різниці між новою, більш високою ціною товару і витратами його виробництва, а також нормальним прибутком. У підприємця створюється тимчасовий додатковий доход, або КВАЗИРЕНТА. В міру розгортання виробництва, яке прореагує на зростання попиту, збільшуються розміри пропонування, а ціна падає, знищуючи квазиренту.

Коли ж йдеться про довготривалу перспективу, роль оновної ціноутворюючої сили переходить до пропонування і пов’язаних з ним грошових витрат виробництва. чим довшим є період часу, тим сильніша їх дія на розвиток у порівнянні з впливом попиту. Тепер причина полягає принаймні в тому, що саме виробництво визначає рух потреб, які згодом виступають у вигляді граничних корисностей і попиту.

А. Маршалл ввів у практику економічної теорії поняття «еластичність попиту», яке показує кількісну залежність величини попиту від рівня цін товару. Під «еластичністю попиту» він розумів співвідношення між зростанням попиту, який має запас, і падінням ціни, або ступенем зменшення запасу і підвищення ціни. «Еластичність попиту» можна сформулювати й як функціональну залежність попиту від зміни цін. Еластичний попит буде в тому випадку, якщо попит на товар змінюється в більшій мірі, ніж ціна цього товару. Припустимо, що величини граничної корисності ідоходу постійні. Припустимо також, що ринкова ціна якогось товару збільшилася (зменшилася) на 1%, а попит на нього, який знаходиться під впливом цієї ціни, скоротився (зріс) більш за 1%. Тоді за А. Маршаллом, рух попиту буде еластичним за ціною. Нееластичним попит буде тоді, коли зміна попиту на товар відбувається в меншій мірі, ніж зміна його цін, тобто, коли попит змінюється менше як на 1% за одновідсотковими коливаннями ринкових цін. Теорія «еластичного попиту» має чимале практичне значення для ринкової економіки, оскільки вона надає певної орієртації в галузі політики цін.

У питанні вартості А. Маршалл стояв на позиціях суб’єктивної психологічної школи. Вартість товару він зводив до витрат виробництва. Останні, на думку вченого, являють собою суму жертв робітників, зумовленою важкістю їхньої праці, і жертв підприємця, що виражається в його «утриманні» від споживання капіталу. Робітник докладає зусиль у процесі праці, підприємець зусиль, щоб «утриматися» від бажання витратити свій капітал. Обидва ці зусилля продуктивні і створюють вартість.

А. Маршалл вніс у політекономію поняття «позитивна» і «негативна» корисності. Перша з них надає людині насолоду, друга – страждання. «Зусилля» робітників і «жертви» капіталістів вчений відносить до негативної корисності. Він писав, що праця означає не бажання трудитися, а жертвувати своїми насолодами, мати неприємні відчуття. Утримання капіталіста від використовування належного йому капіталу для особистого споживання також є жертвою і відмовою від задоволення. В такому випадку він спрямовує свій капітал на виробництво, розраховуючи на одержання більш високого відсотку.

Як і його попередники, А. Маршалл поділяв підприємницький капітал на дві частки. Перша розглядалася як компенсація трудових витрат підприємця по управлінню виробництвом, а друга виступала у вигляді платні за ризик, пов’язаною з працею на незнайомий ринок.

Значним представником американської школи маржиналізму був Дж. В. Кларк (1847-1938), професор Колумбійського університету. Він автор ряду наукових праць, головними з яких є «Розподіл багатства», «Суть економічної теорії».

Американська школа маржиналізму на відміну від австрійської та кембріджської шкіл головним предметом своїх досліджень зробила аналіз проблем виробництва і родподілу, що грунтувалися на концепції граничної продуктивності праці і капіталу. Дж. Б. Кларк висунув ідею про статику і динаміку господарського життя, що стало найпоширенішим елементом методології сучасної економічної науки.

Економічна статистика вивчає закони «соціального», або «організованого» господарства, тобто ринкову економіку. Вона є наукою про закони рівноваги економіки в стаціонарному стані, в якому не відбувається ніяких зрушень. Стаціонарна економіка, за концепцією Кларка, характеризується незмінною соціальною організацією виробництва, незмінними розмірами капіталу, чисельності населення, незмінним технічним рівнем і потребами суспільства. Стаціонарне становище, дійшов висновку американський вчений, це уявна модель необхідна, для вияснення умов рівноваги в чистому вигдяді. Тому основними законами суспільства він вважав статистичні закони, при вивченні котрих необхідно відволікатися від усяких причин, що викликають зрушення в економіці.

Якщо одна з причин не спрацьовує, наприклад, попит на споживчі товари перевищує пропонування, рівновага порушується, економіка приходить до руху і починає свій дрейф до нового статистичного стану. Поясненням його причин займається динаміка.

Застосувавши такий методологічний підхід, американські маржиналісти підтримали лінію А. Маршалла на аналіз кількосних, функціональних співвідношень між різними сторонами господарського механізму. Зробили вони це шляхом залучення апарату природничих наук, головним чином механіки. Але це не зажди давало позитивні результати, оскільки об’єкти досліджень принципово розрізнялися поміж собою.

 Процеси виробництва і розподілу виступали у Дж. Б. Кларка у вигляді сфери діяльності раціональних суб’єктів. Таких нараховувалося три: робітник, грошовий капіталіст і підприємець. Робітник вносить у виробництво свою працю, розраховуючи на її компенсації у заробітній платні, власник капіталу, що перетворюється в засоби виробництва, надіється на одержання відсотку.

Щодо підприємця, то в умовах ринкової рівноваги він виступає як організатор виробництва і винагороджується заробітною платнею, як робітник. Звідси випливає, що в статичній ситуації підприємницький прибуток дорівнює нулю, а ціна продукту складається лише із заробітної платні і відсотку. Якщо йдеться про динаміку, підприємець постає в іншій якості. Він тепер виглядає як новатор, котрий рушить технічний прогрес, прагне до зниження витрат на своєму підприємстві за межі середніх витрат і одержує додатковий доход, підприємницький прибуток. У данному випадку ми бачимо, що Дж. Б. Кларком порушена реальна проблема, яка має важливе значення для окремого підприємства, а саме: як визначити найкращу, що відповідає рівновазі, пропорцію між витратами факторів виробництва.

Значне місце в працях американського вченого обіймає теорія «граничної продуктивності», яка стала продовженням теорії факторів виробництва Ж. Б. Сея.

Теорій «граничної продуктивності» грунтується на законі підупадаючої продуктивності, або підупадаючої доходності. В основі цього закону лежить твердження, що із зростанням одного якогось фактора виробництва в порівнянні з останніми його продуктивність зменшується. Так, якщо при незмінності розміру капіталу кількість робітників зростатиме, то кожний додатковий робітник у порівнянні з попереднім вироблятиме меншу кількість продукції. «Закон підупадаючої продуктивності» в умовах статики діє сильніше, оскільки тут відсутній технічний прогрес, а це приводить не тільки до зменшення капіталоозброєності, а й технічної озброєності праці, неухильного зниження її продуктивності. В динамічній ситуації вплив закону послаблюється: послідовному скороченню величини капіталу, що припадає на одного зайнятого, протистоїть технічний прогрес, який спричиняє до застосування нових, більш ефективних засобів виробництва.

Рано чи пізно кожний наступний трудівник, що приступив до праці стає граничним: він виробляє продукт, який дорівнює ринковій заробітній платні. Саме цю пролуктивність Дж. Б. Кларк назвав граничною, а одержаний результат — граничним продуктом.

Подальше підвищення попиту на робочу силу, нарощування занятості вже неефективно і не вигідно підприємцю, бо тоді кожний новий робітник одержував би заробітну платню, що перевищувала б сумою створений ним продукт, тобто підприємець мусив перерозподіляти на його користь частку відсотку на капітал. Тим самим робітник чи декілька робітників з такою ж продуктивністю повинні стати останніми у списку зайнятих на виробництві данного продукту. Їх кількість досягла оптимальної величини, відповідній рівновазі. Тепер, коли відомий фонд заробітної платні, можна залишковим способом визначити розміри залишкового проценту. Для цього із вартості виготовленого продукту відраховується фонд заробітної платні.

Таким чином, у кожній виробничій одиниці статичної економіки можливе встановлення найкращого співвідношення між витратами факторів виробництва, що забезпечують у данних умовах максимальний випуск продукції. Це таке співвідношення, при якому гранична продуктивність праці і гранична продуктивність капіталу стають тотожніми ринковими величинами відповідно заробітної платні і відсотку.

Отже, ринковий механізм, забезпечуючи рівновагу,дає власникам факторів виробництва такі доходи, які дорівнюють створеним ними часткампродукту. Звідси випливає висновок, що система вільного підприємництва сприяє впровадженнюпринципу справедливого розподілу в суспільстві.

Економічна система, писав Дж. Б. Кларк, у будь-який момент може перейти із статичного положення у динамічне. Цьому сприятиме, наприклад, технічний прогрес, який деформуватиме механізм закону підупадаючої продуктивності праці.

Розглянемо й інший варіант, при якому ситуація на ринку праці змінилася і впала ціна на робочу силу. Тоді відновиться приплив додаткових робітників, який буде продовжуватися доти, доки інша, менша величина граничної продуктивності праці не зрівняється з ринковою ціною заробітної платні. В середині мікроекономічної виробничої одиниці співвідношення витрат факорів виробноцтва зміниться на користь праці. Вона знову прийде до стану рівноваги, але це вже буде зовсім інше статичне становище, що відрізняється від першого іншою пропорцією між внесками праці і капіталу.

Засоби граничного аналізу, які маржиналісти використовували стосовно до окремих товарних ринків або підприємства, Дж. Б. Кларк прагнув перенести до іншого, макроекономічного становища. З’явилися поняття «соціальної праці»(загальна кількість зайнятих у народному господарстві), «соціального капіталу»(сукупність капіталів, що використовуються у суспільному виробництві) і «зони байдужості». До останньої американський вчений відніс граничні одиниці соціальної праці і соціального капіталу, тобто тих робітників і ті засоби виробництва, що дають найменші, граничні продукти.

Встановлення макроекономічної рівноваги Дж. Б. Кларк пов’язував з оптимальною пропорцією між витратами соціальних факторів виробництва. Відповідно були сформульовані певні умови такої ровноваги: продукт, створений в зоні байдужості соціальною працею, дорівнює загалному фонду заробітної платні (ціні соціальної праці), продукт, створений в зоні байдужості соціальним капіталом, дорівнює обсягу процентних платежів (ціні соціального капіталу). На думку американського вченого, ціни соціальних факторів виробництва, відхиляючись від граничних продуктів, одночасово приводять до руху ринкові сили, які відновлюють рівновагу.

У ХІХ ст сформувалася математична школа в політекономії, яка обіймала проміжне місце між австрійською та математичною школами маржиналізму. Її найяскравішими представниками були А. Курно (1801-1877), Г. Госсен(1810-1858), С. Джевонс(1835-1882), Л. Вальрас (1834-1910), В. Паретто (1848-1923).

Основне значення цієї школи для розвитку політекономії полягає в галузі методології, де панує математичний метод. Він використовується як для обгрунтування положень маржиналістської теорії, так й для дослідження економічних явищ. Економісти-математики в своїх працях доводили, що капіталістична ринкова система здатна досягнути рівноваги, тобто рівності попиту і пропонування. Господарський процес для них перш за все це сфера обернення. Ринкова система бачиться математикам як участь одинакових раціональних суб’єктів, які прагнуть до максимуму добробуту (корисності). Ідеальним господарським механізмом визнається лише вільне приватне підприемництво. Матиматична школа починаеться працями французького економіста А.Курно. Будучи послідовником ідей маржиналізму, він головну увагу в своїх працях приділив проблемі ціни, розглядаючи її з боку попиту. Зв’зок цих величин вчений відобразив формулою D=f(p), де D-попит, p-ціна.

Курно послідовно досліджував три ринкові ситуації: абсолютну монополію, обмежену конкуренцію і вільну (необмежену) конкуренцію. Коли економікак знаходиться у стані рівноваги, то для вивчення сумарного доходу економіста вчений видвенув таку математичну формулу: S=p=p (p). Одним з головних питань для учасників ринкових відносин є проблема ціни рівноваги.Вона мусить бути такою,ствержував Курно,що приносить монополісту максимальний доход.продеференцювавши функцію S,прирівнявши першу похідну до і вівши ваналіз функцію витрат, f(D),вчений довів,що ціною рівноваги буде вже та,що дасть монополісту максимум прибутку.

Аналогічно вирішуеться питання про визначення ціни для системи обмеженої конкуренції.Вінчае теорію урівнення ціни,що характеризуеться конкуренціею.

Монополіст і конкурент у системі Курно-уособлення раціонального суб’екту,який домагаеться максимуму користі.Таким же він виступае в теорії Г.Гессена,німецького математика-економіста.Його теоретицні положення і перш за все другий закон і принципи рівноваги виробництва в більшій чи меншій мірі присутні у всіх пізніх математико-економічних моделях.

Свої дослідження вчений починає з аналізу індивідуального натурального господарства, раціональний субєкт зразу ж стає схожим на самотньго Робінзона-знайомого нам з роману Д.Дефо, але й з австрійської концепйії марженалізму. Його поведінка характеризується принципом підупадаючої корисності, згідно з яким в ході індивідуального споживання певного блага корисність кожної наступної одиниці знижується.Цей висновок у економічній науці відомий як перший закон Госсена.

Зміст другого закону полягає в тому, що серед багагьох споживацьких благ для Родінзона, чий обсяг споживання одмежаний лише фіксованим періодом часу, максимальну насолоду надає така комбінація благ, за якої граничні корисності будь-якої з них будуть рівними. Це можна висловити й так: ідеальна ситуація, яка складається в наслідок того, що раціональному субєкту не вигідно споживати одне благо замість іншого і взагалі змінювати структуру споживання, оскільки будь-яка зміна зменшить розміри насолоди.

Але втеорії Госсена Робінзон не тільки споживає. Він ще й працює, виробляючи необхідні для себе блага. Спочатку блага дають йому насолоду, тобто має для ньго граничну корисність. Згодом Робінзон втомлюється, корисність праці знижується і у певний момент часу стає рівною нулю. Продовження праці викликає вже негативне відчуття, її гранична корисність поступається граничний важкості. Госсен вважає, що найкраща протяжність праці і відповідно оптимальна кількість вироблених родуктів повинна визначатися рівністю між величинами граничної корисності і граничної важкості. Коли плюси і мінуси взвємно компенсуються, Робінзон одержує максимум насолоди-обсяг корисності, який він добуває із споживання вироблених благ.

Надавши цим положенням нескладну алгебраїчну інтерпретацію, Госсен переходить до товарного виробництва. Зявляються гроші, попит, ціна. Змінюється формування другого закону: місце часу як обмежувача споживання тепер посідає грошовий доход.

Чимало спільного з ідеями Госсена містять в собі праці англійського економіста-математика С.Джевонса. Це ототожнення рівноваги з балансом насолод і страждань раціональних субєктів, прагнення дати цьому балансу математичне тлумачення, принцип оптимальності структури споживання.

В той же час Джевонс поступово розриває з традиціями маржиналізму, перетворюючи математику з методу опису у виклад до методу дослідження. Вчений оперував вже не з субєктами, а з іншими математичними поняттями граничної корисності. Якщо, припустимо, у якогось індивіда певний запас різних благ у якості х1, х2..........хn, що мають загальну корисність, то, вважають економісти-математики, існує функціональна залежність між ними u=/ x1, х2.........хn /. Тоді гранична корисність одиниці блага х2 дорівнюватиме приватній похідній цієї функції  . Можна помітити, що при такій трактовці суб’єктивно-психологічний зміст граничної корисності зникає, раціональний субєкт не взмозі відчути корисність малої зміни корисності якогось блага.

На грунті цього поняття і принципу максиму корисності виводить рівняння рівнонваги для різних форм відтворення. Так, найкраще співвідношення обміну одного товару на інший досягається тоді, коли воно обернено-пропорційне співвідношенню їх граничних корисностей, а останні співвідносяться поміж собою точнісінько так, як ціни данних товарів. Якщо мається на увазі розподіл праці на виготовлення, припустимо, двох товарів, то умови рівноваги тікі: співвідношення граничної продуктивності данних видів праці мусить бути обернено пропорційним співвідношенню граничних корисностей вказанних товарів. Рівновагу у виробництві забеспечує пряма пропорція між співідношеннями граничних витрат і граничних корисностей.

Найкращим економістом-математиком, засновником відомої лозанської школи був Л.Вальрас. На терені принципу максимуму корисності він перший серед економістів побудував модель загаланої рівноваги, яка поризначалася для опису всіх взаємозвязків капіталістичного господарювання.

Модель базується на анлізі попиту і пропоноування і складається з деяких систем рівнянь. Провідне місце посідають системи,що характеризують рівновагу двох ринків-продуктивних послуг і продуктів споживання. На першому ринку в ролі продавців виступають власники фікторів виробництва  ( землі, праці і капіталу, головним чином грошового ). Покупйями є підприємці, що виробляють споживчі товари. На другому ринку власники факторів виробництва і підприємці міняють місцями.

Рівновага ринку продуктивних послуг описується такою системою рівнянь:

      0t = atDa + 6tD6 +...........

       0p = apDa + 6pD6 +...........

 Тут оt означає розміри пропон ування земельних послуг. Ор - розміри трудових послуг, ок -величини грошових капітілів, Da і D6 - величини сукупного на продукти а і 6, котрі перебувають у стані рівноваги, дорівнюють обсягам їх пропонування: at, ap аk, 6t, 6p, 6k- кількість продуктивних послуг, що витрачаються на виробництво одиниці продукту а і .

Як о, так і D Вальрас ставить у залежність від цін на всі послуги і продукти. Так, повернувши ці залежності у протилежний бік, можна можна вивести формули для визначення цін рівноваги. Виходить ці ціни зумовлені сукупними значеннями попиту та пропозиції, коли вони стають рівними помвж собою. За Вальрасом, саме ці ціни забеспечують кожному учаснику економічної системи максимум корисності.

Учнем і послідовником Л.Вальраса по лозанньській школі був В.Паретто. В його теорії здійснене нове розмежування між поглядами економістів-математиків і концепціями субєктивної корисності.

Паретто заперечував самий факт наявності в економіці причинно-наслідкових залежностей. Для ньго, наприклад, не існує питання, чим визначається ціна-граничною корисностю, попитом, пропонуванням, витратами виробництва або чимось ще. Вчений визначає тільки функціональні звязки між явищами, котрі, по суті справи, знаходяться на переферії виробничих відносин ( ціна зілежить від попиту, попит від ціни, а завдання науки полягає лише у тому, щоб визначити кількість співвідношення поміж ними ).

Вчений замість індивідуальної функції корисності Джевонса-Вальраса вводить порядкову функцію рівноваги. Це означає, що якби на масу благ подивитися з точки зору раціонального собєкта, який має обмеженний грошовий доход, то вона постає у вигляді багатьох їх комбінацій (наборів). Набори відрізняються між собою тим, у яких кількостях входять до них окремі блага. неможна виміряти корисність кожного набору, неможна сказати, наскільки один нвбор корисніший за інші. Але, важав Парето, функція, що відбиває послідовний порядок переваги раціональним суб’єктам цих наборів, може служити достатньо повним описом його поведвнки.

Повністю підтримавши вальрасівську ситему рівноваги, Паретто став першим економістом, хто досліджував питання про її розв’зання. До речі відповідь на його була дана лише в середині 50-х років, коли американські економісти К.Ерроу і Дж.Дебре довели, що вирішення існує і притому лише одне. Перето також зформулював критерій найкращого розподілу ресурсів, відомий в економічнвій науці під назвою оптимуму Паретто. У відповідності з ним розподіл ресурсів визначається оптимальним, якщо неможна поліпшити становища будь-якого з учасників економічного процесу, одночісно не знижуючи добробуту хоча б одного з останніх. Розвиток в бік оптимуму пов’зується з таким переміщенням ресурсів, котрий поліпшує добробут як мінімум однієї лідини, не заподіючи шкоди нікому іншому.

Резюме:

1. До нової історичної і соціальної шкіл у Німеччині крім вище перерахованих можна віднести й А.Амонна, Ф.Опенгеймера, К.Діля, Ф.Петрі, О.Шпанна. Представники цього напрямку прагнули пояснити ті нові процеси, які відбувалися у тогочасномусуспільстві не з позицій антогоністичних класових протиріч, що були головними мотивами теорії марксизму, а з точки зору пошуків гармонії економічних інтересів рвзних верств суспільства. Вони зосереджували свою увагу на проблемах правового регулювання товарного обміну, правових передумовах суспільства, заснованого на одміні, були послідовниками прихильниками теорії «граничної корисності».Методологія і традиції нової історичної школи і соціального напрямку впливу на подальшу еволюцію сучасгної політекономії

2. Одним із впливовіщих нвпрямків політекономії став маржиналізм. До його методології слід віднести суб’єктивно-псохологічний підхід, принципи раціональної поведінки людини в риночній економіці та рідкості. Важливе місце в розробці теорії маржиналізму посіла австрійська школа. Вона стала тією основою, на якій набула подальшого розвитку кембріджської та американської шкіл.

Чільне місце серед англійських маржиналістів обіймів А.Маршал. Він, як його однодумці Ф.Еджуорті та А.Пігу, центром уваги своїх досліджень зробив механізм ринкового формування цін і, визнаваючи лише функціональний аналіз, усі три параметри ринку розглядав разом, у їх взаємозв’язку .

Маршал ввів у практику економічної теорії поняття еластичності попиту і широко користувався ним при вивченні процесів, що відбувалися на ринку. Ідеї англійського вченого відкрили шлях до систематичного потоку прикладних досліджень товарних ринків, практичне значення яких не викликає сумніву. Погляди кембріджської школи й понині утримують міцні позиції в сучасній зарубіжній економічній науці, прокладають собі шлях й в Україні.

3. Значне місце у розробці ідей маржиналізму належить американській школі і безпосередньо Дж.Б.Кларку. Американський вчений висунув ідеї про статику і динаміку господарської системи. Йому також належить впровадження в економічну науку поняття граничної продуктивності факторів виробництва, які були введенні із законів підупадаючої корисності праці та капіталу. Способи й поняття, що були зформовані в концепціях граничної корисності і граничної продуктивності використовують у своїх дослідженнях багато із зарубіжних економістів.

Це ж можна зазначити й про досягнення математичної школи в політекономії. Дослідження й висновки, котрих дійшли відомі вчені, і в першу чергуЛ.Вальрас і В.Паретто, стали однією з засад науки економіки, зокрема моделей «витрати-випуск», розроблених американським економістом В.В.Леонтьєвим.

Питання для роздумів і завдання.

1. Нова історична школа і соціальний напрямок. Що принципово нового в економічну науку внесли німецькі вчені ? Чому саме в Німеччині з’явились такі економічні ідеї ?

2. Довести закономірність виникнення маржиналізму. Чим характеризується методологія цього напрямку ? Які риси та особливості були притаманними австрійській школі маржиналізму ?

3. Визначити суть і значення для розвитку економічної науки кембриджської школи маржиналізму.

4. Охарактеризуйте погляди американської школи маржиналізму. Чому саме проблеми граничної продуктивності праці і капіталу, статики і динаміки розробялись у США ?

5. Показати, що ідеї математичної школи мають важливе значення для розвитку економічної науки.