Тема 3. Економічні погляди раннього феодалізму

Вивчивши цю тему, ви будете знати:

· як розвивалася економічна думка на Сході у середні віки;

· що нового внесли в розвиток економічної науки ідеї мислителів західноєвропейського середньовіччя;

· які економічні погляди панували в Київській Русі та в України до кінця XVII ст.

· як відбувалася еволюція економічної думки в феодальній Російській державі (до кінця XVII cт.).

Більш—високим щаблем у розвитку суспільства став феодальвий лад. Його основними рисами була приватна феодальна власність на землю та позаекономічний примус основних виробників — селян. Позаекономічний примус давав змогу феодалам безкоштовно привласнювати собі додатковий продукт — земельну ренту через панщину, натуральний чи грошовий оброк. Таким чином, феодальний спосіб виробництва базувався на поєднанні великої феодальної земельної власності та дрібного індивідуального господарства без­посередніх виробників — селян. На відміну від рабів, селяни мали певну господарську самостійність і це робило їх працю продуктивнішою, адже вона базувалася на еко номічному інтересі, бо частину продукту із свого земельного наділу селяни залишали собі.

У містах більш високого розвитку досягли ремесло й торгівля. В цьому й полягала історична прогресивність феодалізму в порівнянні з попередніми суспільно-економічними формаціями. Водночас при феодалізмі дуже повільно відбувалися технологічні зрушення, засоби виробництва довгий час залишалися рутинними. Феодальний лад у Західній Європі охоплює час від кінця V ст. (падіння Римської імперії) до буржуазних революцій ХVІ-ХVШ ст. У Російській імперії феодалізм був ліквідований реформами 1860-х рр., на Сході він тримався значно довше.     

Економічні погляди феодальної доби зосереджувалися на обгрунтуванні законності володіння феодальною землею, вічності соціально станової структури суспільства, проблемах становлення товарно-грошових відносин в умовах натурального господарства.

Феодальний Схід.На феодальному Сході землеволодіння мало свою специфіку. З одного боку, тут існувала власність на землю, з другого — держава продовжувала повністю розпоряджатися відносно високим фондом родючих земель, збираючи з них поземельні податки. Це дозволяло ій постійно втручатися у розвиток приватних господарств, що певною мірою залежали від центральної та місцевої адміністрацій. На Сході панував «державний феодалізм», який успадкував деякі риси, зокрема патріархальне рабство, з минулих часів. Усе це знайшло відображення в ековомічній думці середньовічно Сходу.

Давній Китай. Одним із значних економістів феодального Китаю бувЛі Гоу (XI ст.). У політичному трактаті «План збагачення держави, план зміцнення армії, план заспокоєння народу» простежується продовження поглядів конфуціанства на вчення про управління де ржавою. Автор розглядає фінанси як основну ланку в збагаченні держави і закликає правителя скоротити витрати двору, встановити тверду суму державних видатків та їх розподіл. Розподіл і споживання матеріальних благ — і в цьому простежується давня конфуціанська традиція — повинні залежати від соціального рангу людини. Основне багатство країни — землеробство. Тут Лі Гоу стоїть на традиційній уяві китайської думки, що землеробство — це стовбур, а ремесло, торгівля — гілля, другорядне в господарстві країни. Важливе місце в трактаті відведено проблемі регулювання цін. Для цього держава повинна контролювати ціни на зерно. Щоб запобігти свавіллю торговців-спекулянтів, казна має встановити такі стосунки з селянами, за яких ті восени продають зерно не дуже дешево, а весною купують не дуже дорого. Для підтримки селянського господарства держава надає йому позики із розрахунку 10-20 % їх погашення. Лі Гоу запропонував удосконалювати «амбарну систему», де зберігається казенне зерно, збільшивши розміри закупівлі хліба у насе лення і запроваджувати амбари у кожному повіті.

Древній арабський світ.На початку VП ст. на Аравійському півострові виникає релігія Іслам. Вона відбивала прагнення феодальної знаті й великих купців до утворення єдиної держави. Засновником ісламу був мекканський купець Мухаммед, що створив Коран («Читання»), що він підносив, як прозріння від Бога. В цій священній книзі мусульман санкціонується божественне походження соціальної та майнової нерівності у суспільстві й виправдовується думка про те, що якщо б аллах не утримував одних людей над іншими, то земля б розладналася. Мухаммед засуджував скупість, але був прихильником приватної власності, затверджував принцип її недоторканості. В Корані велика увага приділяється торгівлі, але засуджується лихварство. Ідеологом розквіту феодалізму в арабських країнах Магриба (Північна Африка) був Ібн-Хальдун (1332-1406 рр.). Йому належить передова на той час теорія суспільного прогресу («соціальна фізика»), в підвалинах якої лежать економічні фактори.

Мислитель першим зробив спробу періодизації людської історії. Спочатку люди жили у стані дикості, згодом, виділившись із природного світу, людське суспільство проходить у своєму розвитку два етапи: «примітивність» і «цивілізацію». Вони відрізняються тим, як люди добувають собі засоби існування. На першому етапі люди займаються в основному землеробством і скотарством, на другому — до цих занять додаються ремесло, торгівля, науки й мистецтво.

Арабський вчений вважав, що перехід цивілізації зумовлений тим, що люди починають виробляти додатковий продукт, який перевищує обсяги того, що необхідно для життя. «Основна праця» дає необхідне, а «додаткова праця» — додатковий продукт. На стадіі «примітивності»потрібним було те, що підтримувало фізичне існування людини. Праця, яка перевищує необхідні потреби, стає підвалиною для розкоші.

Ібн-Хальдун досліджував категорії ціни й вартості. Він приділяв увагу багатству у формі товару, а також висунув тезу про те, що в продуктах втілюється праця, що виявляється як вартість. Це дозволило йому дійти висновку, що продукти праці додаються через рівноцінний (еквівалентний) обмін за вартістю. Ібн-Хальдун зазначав, що золото і срібло є втіленням вартості усього того, що людина створила своєю працею, і, подібно індійському мислителю Каутільі, відрізняв від вартості ринкову ціну. Він, наприклад, вказував, що коли на ринку мало предметів розкоші, то ціна на них буде вищою за вартість праці. На механізм ціноутворення впливали мита й побори, які запроваджувалися правителем на міських ринках. При цьому арабський вчений усе ж не відрізняв ринкової ціни від вартості. Одержання промислового прибутку Ібн-Хальдун пояснював тим, що багаті наймають когось, але ці робітники не одержують взамін рівноцінної вартості своїй праці. До торговельного прибутку він підходив суто емпірично, вказуючи, що торговець купує за дешевою ціною, а продає за дорогою.

Західноєвропейське Середньовіччя. У Західній Європі за часів феодалізму економічна думка зробила значний крок уперед. Тоді панівною формою ідеології був католицизм, і всі твори середньовічних авторів з економічних питань мали релігійно-етичну  форму. Так, не засуджуючи в принципі багатству, церква вчила, що результатами праці потрібно було ділитися з неі-мущими, подаючи їм милостиню. На відміну від античної філософії, яка нерівність людей вважала природним явищем, Біблія вчила, що всі люди рівні перед Богом і засуджувала прагненння до неправедного багатства, бо це не гідно справжнього християнина.

Пам’яткою розкладу рабовласницьких і первіснообщинних відносин є «Салічна правда» /481-511/, що була складена в королівстві франків. Вона захищала земельну власність сусідської общини й вільного селянина-общинника. Водночас у цьому документіменті відбито й початок процесу відокремлення селянських господарств, міститься захист приватної власності.

Проблема економічної організації середньовічної феодальної вотчини, що грунтувалася на натуральному господарстві та кріпацькій залежності селянства, відображено в «Капітулярії про вілли» /поч.ІХ ст./. Тут проводиться думка, що монопольним власником землі у вотчині є її господар, а населення вотчини виконує встанолені повинності і сплачує оброк. Каролінгська вотчина мала ремісників, але з ринком була пов¢язана дуже слабо.

Французський юрист Ф.Бомануар (1274-1295 рр.), автор «Кутюмів Бовезі» та Ейке фон Репков (бл.1180-бл.1238) автор «Саксонського дзеркала» розуміли, що кріпацтво було не завжди, і за своїм походженням люди вільні. Хоч панівним у середні віки було натуральне господарство, в цей час існувало й просте товарне виробництво. В містах функціонували ремісничі цехи й купецькі гільдії, в торговельних містах відкривалися і регулярно діяли ярмарки. В цехових статутах і документах, що регламентували виробництво, збут, учнівство, відбивалися тодішні економічні погляди городян. Економічні погляди, близькі церкві, містять і «Зведення канонічного права» /ХП ст./, в якому колишній балонський монах Граціан доводив, що інститут приватної власності всталовлений Богом як покарання за людські гріхи. Він і його прихильники-каноністи вважали, що лише землеробствой й ремесло угодні Богу, а лихварство й торгівля з метою одержання прибутку є смертельним гріхом.

Найпомітнішим представником каноністів був Хома Аквінський /1225/6-1274/, введений у 1879 р. католицькою церквою у ранг святих. У своєму трактаті «Сума теології» він обгрунтував правомірність існування рабства та кріпацтва, посилаючись при цьому на Арістотеля й текти святого письма. Як і його попередники, Хома Аквінський був захисником приватної власності, що дає можливість ллюдині жити, як вона сама того бажає. Він виступав прихильником самозабезпеченості держави, віддаючи перевагу натуральним формам багатства, а золото й срібло вважав багатством штучним. Поряд з цим Хома Аквінський звертає увагу й на питання товарного виробництва. Центральним з них є проблема «справедливої ціни» Церковний мислитель зводив обмін до суто суб’єктивного акту рівностей вигід. Тому, вчив він, божественний закон говорить: якщо річ іде на користь одному і на шкоду іншому, то в цьому випадку можна буде продати річ дорожче, ніж вона коштує сама по собі. При цьому вона не буде продана дорожче, ніх коштує власнику, оскільки до дача компенсує ту шкоду, яку заподіє собі продавець, позбавляючись цієї речі.  Хома Аквінський визнавав, що гроші /монета/ -- найвірніша міра для матеріального існування торгівлі та обігу, розумів, що гроші мають «внутрішню цінність і засуджував фильсифікацію монети. Він негативно ставився до лихварства й торгівлі, метою якої було лише одержання баришів. Але вважав, що прибуток може бути й правомірним, коли є платнею за працю торговця, призначається для благородної мети й від шкодовує збитки купця за транспортування товарів.

Найбільшим представником середньовічної економічної думки був французький вчений Нікола Оресм (бл.1323-1382) у своєму «Трактаті про походження природу юридичне обгрунтування ізміна грошей,,він висловлював думку що, гроші є інструментом створеним людьми для полегшення обміну товарів. Він засуджував фальсифікацію монети, тому що це вело до дезорганізації кредиту і знецінення доходів.

Під час середньовіччя з¢явились економічні погляди пригноблених у вигляді церковних єресей: бюргерської і селянсько-плебейської. Єретики опираючись на біблію виступали проти багатства церкви, за станову рівність, вимагали усуспільнення, ліквідацію поділу людей по класам та станам. «Майпл-Ендська» програма Уота Тайлера (1381р.) виражала необхідність скасування кріпосного права та всіх повинностей, «Смітфільдська програма» вимагала розподілу поміж селянами церковних земель і общинних угідь, незаконно захоплених феодалами.

Під час селянської війни в Німеччині /1524-1525/ у «Статейному листі» висувалася кінцева мета повстання — перебудова суспільних відносин на засадах справедливості. В іншому документі — «12 статей» — передбачалася ліквідація кріпацтва, але припускалося часткове збереження феодальної власності й повинностей селян. Ще більш поміркованою була бюргерська «Гельброннська програма», складена Венделем Гіплером, що передбачала звільнення селян від кріпацтва та феодальних повинностей за викуп, який дорівнює двадцятикратному розміру ренти.

Київська Русь.Генезис економічної думки в Україні відноситься до найдавніших часів, але, на жаль письмові джерела про наявність вже в ті часи економічної думки в нашій Прабатьківщині до нас не дійшли. Лише з початком зародження та розквіту Давньокиївської держави економічна думка набула більш витончений і завершений характер. Найбільш давнім джерелом яке свідчить про наявність економічної думки у стародавніх русичів є, поза всяким сумнівом, «Слово о полку Ігоревім». На жаль ім’я автора цього твору до нас не дійшло. Найціннішою письмовою пам’яткою Старокиївської держави була «Повість временних літ» /XI-XII ст./. Цей літопис було складено в Києві монахом Печерської лаври Нестором. «Повість временних літ» - багатогранний твір. Хоч головну увагу автор присвятив політичній історії, однак він надавав важливе значення економічним і соціальним явищам для пояснення історичних подій. Підвищення могутності Києва він пояснює тим, що - «...матерь городов русских...» виникла на торговому шляху «путь из Варяг в Греки и из Греки по Днепри». Літописець протестував проти свавілля і розгулу князів, негативно відносився до наявності феодальних міжусобиць, які в той час роздирали державу, закликав всіх князів до об’єднання Київської Русі. Автор «Повісті..» показував, що жертвою князівських чвар стає простий народ. В своєму літописі монах відзначав, що користуючись князівськими міжусобицями кочівники безкарно спустошують країну. Нестор пропонував покласти край усобицям: «...Мирно пребывати в совокуплении... избавляюща от усобные рати.» Він виступав за розширення привілейованого землеволодіння, як світського, так і церковного. Власність на землю він бачить, як економічну основу добробуту. На його думку князі повинні зміцнювати феодальні відносини, перебудовувати та посилювати державний аппарат. Їх завдання - охорона приватної власності: «...ни красти... ли убити, ли зло дияти...». Кожний повинен задовольнятися тим, що він має, бо «... не добро бо єсть преступати предела чюжего...». Літописець виправдовує розправу з повстанням в Суздалі в 1071 році і намагається переконати феодалів, що вміння обмежити свою жадобу до багатства - найважливіша з чеснот. Автор віддає перевагу «соціальному миру» та гармонії. Він гнівно звинувачує кривдників пригноблених, та пропонує пом’якшити визиск виробників. На думку Нестора домогтися достатку можна лише шляхом поміркованості та працьовитості. Автор поважає як розумову працю, так і фізичну: «...и дивна светника и мудра хитреца». Він обурюється феодалами, яким «лошади жаль, а самого (селян) не жаль». Свою думку про нерівність він висловлював так: «...землю разоряет, другий же посеет, инии же поженають ядят пищу бескудну». Літописець висвітлює питання міжнародної торгівлі і міжнародного права в торговельних угодах 911 і 944 рр. Які гарантували руським купцям ряд привілеїв: право безмитної торгівлі, а також надання сторонам взаємної допомоги при корабельних аваріях. Такими привілеями у Візантії не користувалась жодна інша держава.

Надзвичайно цінною пам’яткою економічної думки Давньокиївської держави є «Руська правда» - зведення законів які стосуються майнових відносин і захисту прав феодальної знаті на кріпосних, землю, повинності, податки. Тут є статті, що юридично захищають і власність смердів та відшкодування нанесених їм збитків певними штрафами (вірами).

Прийняття християнства в Київській Русі в 988-989рр. спонукало до значного зростання економічних ідей в державі. Християнська релігія принесла на Русь свої традиційні канони. Священники проповідували покірність у холопів. Церква створювала умови для поширення писемності, засуджувала лихварство.

В 1097 році відбувся з’їзд князів в Любечі на якому було закріплено права феодалів на ту землю, яку передавав їм батько («кожний тримає отчину свою»). В кінці ХІ - на початку ХІІ століття в Стародавній Русі посилюється феодальна роздробленість. В «Повчанні Володимира Мономаха своїм дітям» князь говорить про шкоду соціальних конфліктів і намагається довести необхідність миру в Київській Русі. В «Слові о полку Ігоревім» знаходимо відомості про землеробські роботи, рабську працю та інші свідчення. В «Іпатьєвському літописі» розкриваються основні риси екномічної політики галицьких і волинських князів, котрі заохочували розвиток торгівлі, ремесел, будівництво міст.

Існування Київської Русі було перерване нашестям татаро-монголів під проводом хана Батия. Майже століття наша Вітчизна знаходилась під гнітом монголо-татарського ярма.

Середньовічна Україна. Починаючи з XIV століття в історії нашої Вітчизни розпочинається Литовська доба. За цих часів спостерігалося значне посилення панщини. Про це свідчать слова народної пісні тих часів: «Бодай пану у дворі страно, як нам в полі сонце зайшло. Сонце зайшло - ми ще жнемо. При місяці снопи носимо, при зіроньках копи кладемо, опівночі додому йдемо. На світанні вечеряемо, у день білий знову йдемо... Бодай пана громи вбили як ми ручки потомили».

Особливо посилилося гноблення селянства після виникнення і поширення фільваркового господарства, яке набуло товарного харакеру. Це спричинило до зростання поміщицького землеволодіння та руйнування селянської общини.Видатним джерелом економічної думки були Литовські статути

Перший Литовський статут - кодекс прав феодалів, який був прийнятий у 1529 році, закріплював станові привілеї шляхти, принципи соціального устрою і державного ладу Великого князівства Литовського. Він підтверджував старі і вводив нові привілеї шляхти. Згідного цього документу шляхтияча можна було притягти до суду лише судовим повідомленням, а не привести як простолюдина. Збільшився штраф за вбивство шляхтича і замах на нього. Селяни визнавалися кріпаками і встановлювався 10 річний термін розшуку біглих селян.

Згідно другого Литовського статуту 1566 року встановлювався 10 річний термін розшуку селян коли втікача знаходили біля маєтку, коли ж в «кількадесятьох мілях», то пан міг шукати необмежений час.

Третій Литовський статут 1586 року збільшив строк розшуку і поблизу маєтків до 20 років, а на віддаленій території пан мав право шукати втікача необмежений час. За цим документом вільний селянин, що поселився на землі феодала і прожив там 10 років, повинен був, якщо хотів, піти, або відкупитися 10 копами (120) грошей. При несплаті він ставав кріпаком. Статути 1566 і 1583 років зобов’язували міські органи влади видавати втікачів. Статут 1529 року називає 4 джерела рабства: походження від невільника, заміна рабством смертної кари, полон та шлюб з невільником. Статут 1566 року залишає єдине джерело рбства - полон.

Аграрна реформа 1557 року Великого князя Литовського і короля польського Сигізмунда ІІ Августа «Устав про волоки» мала на меті створення фільварків при великокнязівських дворах. Спеціальні ревізори мали переміряти всі землі у великокнязівських маєтках і селянські землі і поділити на ділянки по 20 - 25 га. Під фільварок відводилися кращі землі, а під селянські господарства - гірші. Кожному селянському двору виділялося три смуги по 10 - 12 моргів по одній в трьох різних полях. Таким чином примусово впроваджувалася трьохпільна система землеробства. Орні землі і луки селянського двору вимірювалися і записувалися в інвентар (реєстр). Розширити свій наділ селянин не мав права. З кожної волоки призначалося 2 дні паншини, або податку 30 грошів на рік, крім того селянин платив чинш - 12 грошів, данину продуктами -12 грошів, толоки і гвалти -22 гроші. Таким чином із 82 грошів сплачених за рік: панщини - 52 гроші (63%), данини - 18 (22%), чинш - 12 грошів (15%). «Устав про волоки» узаконював старі повинності: мостову, підводну,сторожову. Реформа завдала істотного удару по селянській общині.

За часів середньовіччя постійно відбувалася боротьба за здобуття містами «Магдебурзького права»: В 1432 р. його отримав Луцьк, в 1444 р. - Житомир, в 1493 р. - Рівне, в 1586 р. - Коростень, в 1641 р. - Овруч. Грамоти містам, яким центральна адміністрація надавала це право, також є пам’ятками тогочасної економичної думки.

Наступним мислителем, який вніс істотний вклад у розвиток економічної думки був Юрій Гаспарович Крижанич (1617-1693)р. Cерб за походженням. У квітні 1659 р. він прибув із Відня до Ніжина, тут на формування його світогляду вплинули протопоп Максим Филимонович і полковник Золотаренко. Він написав «Беседа ко Черкасам» та «Усмотрения о царском величестве», де співчував українскому народу. В головній праці «Політика» джерелами багатства він визначає: землеробську працю, промисел і торгівлю. В галузі зовновнішньоекономічної політики він пропонув більше вивозити і меньше ввозити. Автор дійшов висновку, що для економічних і соціальних перетворень у Російскій державі необхідно ліквідувати кріпацтво.

Найвизначнішими представники економічної думки Московськоії централізованої державі булиІ.С.Пересвєтов та Єрмолай Еразм. Пересвєтов написав для Івана ІV Грозного: «Cказание о царе Константине», першу та другу «чолобитні», де радив царю проводити економічну /торгівельну/ політику в інтересах служилого дворянства, яке вважав опорою царського управління. Єрмолай Еразм у трактаті «Правительница» засуджує велику торгівлю, лихварство, бояр, пропонує нагороджувати землею лише служилих дворян. Еразм працю селян бачив як джерело багатства, пропонував поліпшити становище селян шляхом обмеження повинностей лише натуральною рентою в 1/5 врожаю, перекласти ямську повинність на купців. Головним у розвитку господарства вважав зростання продуктивності праці, виступав проти розвитку товарного виробицтва та за віньну торгівлю. Економічні ідеї Івана IV викладені у Судебнику (1550), указах, грамотах та листах,зокрема князю Курбському. Цар хотів провести земельну реформу з метою зміцнення служилого дворянства, за його часів було остаточно закріпачено селян.

У XVII - му ст. Б.І.Морозов (1590-1661), О.С.Матвєєв (1625-1682), А.Л.Ордин-Нащокін (бл. 1605-1680) висунули ряд важливих для своєї країни економічних проблем: розвитку промисловості, сільського господарства, торгівлі, створення торгового флоту, шляхів сполучення. А.Л.Ордін-Нащокин автор «Псковського положення»(1665) та «Новоторгового Уставу» проводив політику збільшення державних доходів шляхом розвитку продуктивних сил країни. Він вважав, що торгівля при концепції перевищення вивозу над ввозом буде сприяти накопиченню національного капіталу. Він був прихильником активного торгівельного балансу, залучення благородних металів, та заборони їх вивозу. Головним джерелом багатства на його думку є промислова праця. Він намагався усунути конкуренцію іноземних купців.

Резюме:

На феодальному Сході економічна думка продовжувала традиції своїх попередників. В центрі уваги залишались питання сільськогосподарського виробництва, значення внутрішньої і зовнішньої торгівлі. У творах арабських економістів, зокрема Ібн - Хальдуна, досліджувались проблеми вартості, ціноутворення, прибутку.

У Західній Європі економічна думка простежувала процеси розкладу сусідської общини, зміцнення феодальної власності на землю. Водночас висловлювалась думка про те, що кріпосництво було не завжди і за своїм походженням люди вільні. У поглядах Х.Аквінського важливе місце посідають питання обміну та грошей.

В Україні економічна думка виникла за часів Київської Русі. Основні її ідеї відбилися як в народній творчості, так і в світській літературі. Головними джерелами економічної думки того часу були: «Повість временних літ», «Повчання Володимира Мономаха своїм дітям», «Слово о полку Ігоревім». За часів Литовсько-польської доби панівне становище займали ідеї які відстоювали міцність центральної влади і які знайшли відображення у «Литовських статутах», «Уставі про волоки», грамотах про магдебурзьке право.

Економічна думка в Московській державі відбивала такі важливі процеси, як боротьба центральної влади проти боярства, а також зміцнення дворянства. Видатними мислителями - економістами того періоду були: Пересвєтов, Еразм, Ордин-Нащокін.           

Питання для роздумів та завдання.

1.Довести, що розвиток економічної думки на сході був наступним щаблем у розвитку економічної науки.

2.Що спільного і чим відрізняються економічні погляди середньовічного Китаю і арабських країн ?

3.Дати характеристику економічних ідей середньовічної Західної Європи. Що нового в економічну теорію внесли західноєвропейські мислителі та вчені ?

4.Показати, як розвивалася економічна думка в Україні. Які процеси вона відбивала ? Які нові ідеї були вироблені нею ?

5. Дайте характеристику економічних поглядів у Російській державі ХVІ—ХVІІ ст.

Тема 4. Економічні погляди періоду пізнього феодалізму та зародження капіталістичних відносин

Вивчивши цю тему, ви будете знати:

· як відбувалося зародження ідей соцалізму-утопізму і якими були економічні погляди перших соціалістів-утопістів;

· як проходили генезис та еволюція меркантилізму та які характерні риси мав ранній та пізній меркантилізм;

· які особливості мав меркантилізм в різних країнах.

ХІV-ХVІІ ст. — період розкладу феодалізму й генезису капіталізму в Західній Європі. Це спричинялося, декількома обставинами. По-перше, в ХV-ХVІ ст. були зроблені великі географічні відкриття, іспанські та португальські мореплавці почали ввозити золото в Європу, що сприяло швидшому розвитку товарно-грошових відносин. По-друге, починається ера первісного нагромадження капіталу. Вона характеризувалася жорстокою експлуатацією та зубожінням великої маси безпосередніх виробників. В Англії, наприклад, здійснювалася політика огороджування, про яку говорилося, що «вівці з'їли людей». Дійсно, нове дворянство зганяло селян із землі, її огороджували й перетворювали на пасовища для овець. В країні з'явилася маса людей без роботи і притулку, проти них уряд застосовував жорстокі міри покарання, аж до страти на ешафоті. Це, зрозуміло, викликало обурення не тільки серед знедолених, а й деяких мислителів того часу. В Європі тоді відбувався Ренесанс, і пробудився великий інтерес до античної культури. Тому нерідко тогочасні мислителі зверталися до проектів державного устрою, запропонованих ще Платоном, реанімували соціально-економічні концепції раннього християнства й деяких вчень середньовічних єретиків.

Погляди ряду мислителів ХVІ-ХVІІ ст. мали соціалістично-утопічний характер і зародилися передусім у тих країнах, де прискорився процес зубожіння селянства, посилювалася боротьба народних мас проти феодалів, відбувалася Реформація. На той же час розвиток товарно-грошових відносин викликав появу нових економічних поглядів, що зіграли значну роль в обгрунтуванні теоретичних засад нових господарських відносин.

Зародження утопічного соціалізму.Одним із перших представників утопічного соціалізму можна вважати керівника селянської війни в Німеччині Томаса Мюнцера (бл. 1490-1525). Він спочатку виступив проти засилля католицької церкви разом з Мартіном Лютером, але мирна проповідь лютеранства його не влаштовувала. Т.Мюнцер став вождем плебейсько-революційного напрямку Реформації. В своїх проповідях він критикував феодальний лад і закликав до революції.

Його економічні погляди були нерозривно пов'язані з критикою феодального ладу і гнобителів народу, а також із закликом до перетворення цього несправедливого суспільства революційним шляхом. Соціальним ідеалом Т.Мюнцера було безкласове суспільство, засноване на принципах рівності, справедливості, відсутності експлуатації, де все, і майно, і праця людей є надбанням усіх членів комуністичних общин.

Початок утопічного соціалізму пов'язують з ім'ям Томаса Мора (1478-1535). Цей англійський лорд-канцлер був стра чений за вироком суду як державний зло чинець - зрадник, бо його книга «Утопія», видрукована у 1516 р., стала першим ударом, якого завдав буржуазній державі, що формувалася у той час, її власний найкрупніший чиновник. Наприкінці 1960 р. перший соціаліст-утопіст був канонізований католицькою церквою, тобто введений у ранг святих.

Т.Мор виступив з критикою політики огороджування і вважав, що коренем усіх суспільних негараздів є приватна власність і гроші. Виникнення приватної власності він пов'язував лише з дурними нахилами людей.

Англійський соціаліст-утопіст створив у своїй книзі фантастичне ідеальне суспільство на вигаданому ним острові Утопія. За своїм державним ладом ця країна була ближче до республіки, ніж до монархії. Тут немає приватної власності, а про дукти харчування й ремісничі вироби утопійці одержують безкоштовно на міських ринках. Працюють тут люди по 6 годин на добу, решту часу віддають заняттям науками. В Утопії при владі стоять спеціально вибрані люди - сифогранти, які контролюють, чи корисними справами зайняті громадяни. Бідних і багатих у цій країні нема, зате тут накопичено чималий надлишок матеріальних благ. Але цей добробут створюється не тільки працею утопійців, а й руками рабів. Так, саме рабів, бо за кожне з ганебних діянь громадянин обертався у рабство, причому «обходження з рабами, що походили від самих утопійців, більш суворе», ніж, на приклад, «з військовополоненими, взятими в бою». Що до своїх, то, «за думкою утопійців, ярмо рабства є достатньо суворим для злочинців і більш корисним для держави, ніж поспішити вбити винних і зразу ж усунути їх».

У державі Утопія існувало чимало міст. Але всі вони одноманітні, городяни там пожиттєво закріплені за кожним із міст. Якщо ж «у кого з'явиться бажання побачитися з другом із іншого міста або просто подивитися на саму місцевість, то такі особи легко одержують дозвіл від своїх сифогрантів і траниборів» (начальників). Але горе тому, хто наважиться зробити це за власним почином. Якщо він і захоче самоправно відлучитися вдруге, то буде обернений у рабство.

На острові Утопія була проголошена свобода совісті, але водночас цар Утоп (який, до речі, обирався на свою посаду довічно) ополчався проти атеїстів, не визнаючи їх за людей. Більше того, їм зборонялося на людях відстоювати у диспутах свої погляди. Т.Мор, розселивши усіх жителів вигаданої ним держави по містах, зобов'язав їх лише час від часу відправлятися на два роки в село, «щоб нікому не доводилося проти волі занадто довго вести суворе життя». Але робочих рук на полях могло не вистачити. Тому, коли наступає «день збирання врожаю, то філархи землеробів повідомляли міські власті, яку кількість городян треба їм надіслати», щоб покінчити із справами. Зате присадибні ділянки утопійці ціцінують високо, у цьому відношенні старанність їх розпалюється не лише задоволенням, але й взаємним змаганням вулиць, хто краще виростить свій сад.

Не залишив поза увагою Т.Мор і питання про керівників Утопії. Вони порівняно з простими громадянами мали ряд привілеїв.

Основні ідеї утопічного соціалізму сприйняв близько до серця італійський філософ і монах - домініканець Томазо Кампанелла (1568-1639). Багато в чому він був згоден із своїм попередником, зокрема з ідеями про приватну власність і неробство експлуататорів. У книзі «Місто Сонця» (1623) Кампанелла описав державний лад соляріїв, які буцімто жили на острові Тапробан. Усі виборні посади у Місті Сонця мають певний термін, але «четверо вищих незмінні». На виборах ніхто не виступає як співшукач, що звичайно прийнято (в демократичних республіках - авт.), а пропонується на раді посадовими особами. Один з персонажів книги, Морехід, який розповідає про місто соляріїв, стверджує, що справедливо, коли на чолі цієї держави стоїть найрозумніший, наймудріший, той, хто все знає, та ін., той, кому Кампанелла навіть імені гідного підшукати не зумів, поз начивши його через символ «О» (генсек по-нашому).

У зв'язку з тим, що у Місті Сонця немає приватної власності, усі солярії, як і утопійці, їдять за спільним столом, але не одне й теж, бо начальники одержують більші й кращі шматки. І якщо від щедрот своїх вони підкидають щось молоді, яка прислуговує старшим, тобто тим, кому вже виповнилося сорок років, то відчувають щастя. Молодих людей автор розподіляє за здібностями й талановитих залишає у місті, а менш здібних відправляє у село на польові роботи. Всі мешканці Міста Сонця повинні дотримуватися лише дозволених поглядів і занять. Тут переслідують шахістів за їх неординарне мислення. Тут же під загрозою смерті регламентують і колір одягу, і висоту підборів, і навіть вибір партнера для на родження дітей. У цих заборонах нема ніякої аналогії. Аналогія — у самих заборонах. Роби, як я, як усі, як заповідано. І не соромно бути соглядаєм, доносити державі про все, що почув.

Цікаво те, що ці концепції взяті з дохристиянських і навіть доісторичних часів. Звідти ж іде і ідея рівності. Її підказують і прикрашають ремінісценції дитинства: батьки однаково люблять усіх своїх дітей, а для дітей підпорядкування своїм батькам природньо. Спільна власність стирає суперечки між дітьми, а забезпечення добробуту не їх турбота. Чим не рай? Його можна продовжити й на зрілі роки, якщо відмовитися від матеріальних притязань, жити в пустелі, або годуватися від милостині, присвячуючи себе Богу. Для Бога - усі люди рівні, вони його діти, усім знайдеться місце за столом його «іудею і римлянину». А бідність урівнює в усьому останньому.

Але в екстремальних ситуаціях цей ідеал досягається без усякого насильства і не в ім’я бога. Ті, хто штурмує в одній зв’язці неприступну вершину ділять житло і хліб порівну не дивлячись на те, що зробив кожний. І перед військовим братерством відступають станові і майнові відмінності. Ізраїльські сільгоспкомунни (кібуци) уціліли саме тому, що вирішували завдання на виживання у найважчих природних умовах і у ворожому середовищі. Їхня пряма попередниця російська община в якійсь мірі служила цій же меті. Спільна власність була притамана і спарстанському суспільству, яке паразитувало на праці ілотів - рабів, і монастирському подвір’ю. Нове суспільство Мор наділив спільною власністю. Будучи кришталево чесною людиною Мор не міг не порушити питання, а на які кошти воно існуватиме. Він вже тоді плекав надію на науково-технічний прогрес і центральне планування, але в той же час мав сумнів що до життєздатності створеного у своїй книзі суспільства і не міг приховати цього. В діалозі з розповідачем, який побував в Утопії ми зустрічаємо таке: «...Мені здається, що ніколи не можна жити заможно там, де все суспільне. Яким чином можна одержати достаток продуктів, якщо кожний буде ухилятися від роботи, бо його до цього не примушує розрахунок на власний прибуток, а з іншого боку, тверда надія на чужу працю дає можливість лінуватися? А коли людей буде підштовхувати нестача в продуктах, ніякий закон не зможе захищати, як особисту власність, придбане кожним, чи не страждатимуть тоді люди від постійних кровопролить та безчинств? І це здійсниться тим більше, бо зникне всяка повага до властей, ми не можемо навіть собі уявити, яке місце знайдеться для них у таких людей, між котрими нема ніякої відмінності.

Багато з рис ідеальних скспільств Т.Мора і Т.Кампанелли було запозичено классиками марксизму-ленінізму і перетворено у практику в СРСР. Це система ГУЛАГу, і привілеї партії та радянської номенклатури, і примусова праця городян на колгоспних ланах під час сівби та зборів врожаю, і безмежна влада генсека ЦККПРС. Такий соціалізм ніс горе і поневіряння радянським народам. Німецький «залізний канцлер» О.Бісмарк колись порадив будувати комунізм лише у тій країні, якої не шкода. На жаль на 1/16 планети було зроблено соціалістичний експеримент, який привів й Україну до тяжкого економічного становища, побороти яке надзвичайно важко.

У XVII ст. перемога буржуазної революції в Англії спричинила до подальшого розвитку соціально-політичної та економічної думки, що захищала інтереси найчисельнішого прошарку суспільства - дрібної буржуазії.

Джон Лільберн (1614 - 1657), та його прихильники - левеллери засуджували абсолютизм, пропагували принцип свободи і рівноправності кожної людини, виступали за республіканську форму правління, широкі податкові і політичні реформи, за збереження і зміцнення приватної власності. На більш крайніх позиціях знаходився Джерард Уінстенлі (1609 - 1652), який очолив рух диггерів (копачів). Вони, будучи найбільш радикальним крилом левеллерів, виступали з закликом про спільність і доступність землі для всіх, хто хоче її обробляти. Восени 1649 р. диггери почали спільно обробляти незасієні землі в приході Кобхем графства Серрей. Але їх колонія проіснувала всього рік і була знищена властями і місцевими лендлордами.

У 1651 - 1652 рр. вийшла праця Д.Уінстенлі «Закон свободи», де він сформулював утопічний проект майбутньої республіки. Там забезпечувалось право користування землею людям, що живуть окремими родинами, які повинні отримувати все безкоштовно з громадських складів, бо кожна людина може наповнити своє житло, як вона побажає, а жебраків і нероб не буде, а землеробська та реміснича праця буде виконуватися юнацтвом і особами, що позбавлені волі.

Економічні ідеї меркантилізму. Меркантилізм як економічне вчення був своєрідною реакціею на розклад феодального способу виробництва і розвиток капіталістичних товарно ­грошових відносин. Натуральне господарство поступається виробництву на ринок. Найважливішою ознакою багатства як приватного, так і національного стають гроші. Вони ж перетворюються на головний об'ект економічної уваги пізнього середньовіччя. Грішми починае вимірюватися і сила держави. Від кількості і стабільності грошового обертання залежало стійке становище господарського життя виробників – селян, ремесників, дрібних і оптових торговців.

 В XIV – XVст. у Західній Європі грошей було обмаль, усього 2 тис. тон золота і 20 тис. тон срібла, відповідно по 30 і 300 г. на кожну людину. Це стримувало виробництво на ринок і негативно відбивалося на доходах держав. Нарешті, в пізнє середньовіччя швидко набуває впливу і розвивається лихварський і купецький капітал, джерелом зростання яких була сфера обертання.

На основі узагальнення цих економічних процесів у основних країнах Європи на початку XVст. склалося вчення меркантилізму. Меркантилізм в цілому характерезується такими рисами: а) гроші розглядаються як абсолютна форма багатства; б) предметом дослідження є майже виключно сфера обертання; в) накопичення багатства (йдеться тільки про грошову форму) відбувається у вигляді прибутку від зовнішньої торгівлі або безпосередньо через добування благородних металів.

Меркантилізм – (від італ. Mercаnte) не є наукою у повномву розумінні цього слова оскільки не базувався на результатах теоретичного аналізу, а займався лише описом тогочасних економічних явищ і деякі з них класифікував. Внаслідок цього він виявив ряд закономірностей епохи первісного нагромадження капіталу, зокрема ті що стосувалися до сфери обертання як вирішальної умови для накопичення грошей.

Меркантилізм як економічне вчення є обгрунтуванням економічної політики абсолютистської держави. Але в міру розвитку капіталістичних відносин меркантилізм перетворюється на основну економічну доктрину у XVII ст. і набуває визначального впливу на політику. У своєму розвитку меркантилізм пройшов дві стадії: ранній або монетарна система, що виник ще до великих географічних відкриттів і вичерпав себе у середині XVII ст., і пізній, зрілий меркантилізм. Для меркантилізму найбільш характерною була система грошового балансу. Пристрасть до грошової форми нагромадження стала специфічною формою меркантилізму. Хоч ця форма була притаманна усій меркантилістичній системі, у поглядах монетаристів вона виступила особливо яскраво. Монетаризм оріентувався на заборону вивозу грошей, обмеження імпорту; посилення добування золота і срібла, встановлення високого мита на ввіз товарів, зниження позичкового відсотку. Щоб залучити гроші з – за кордону, уряди різних країн нерідко вдавалися до фальсифікації монети, гадаючи, що в результаті обезцінення грошей іноземці за таку ж кількість національної монети зможуть придбати більше товарів і тому будуть зацікавлені обмінювати свої гроші на тубільні. Економічна політика пізнього меркантилізму була системою торгового балансу.

У другій половині XVI ст. ця теорія була більш зрілою і відповідала новим умовам світової торгівлі. Пізні меркантилісти вважали, що головним є не сфера грошового обертання, а торговий обмін. Вони відмовилися від заборони вивозу грошей за кордон, обмеження імпорту іноземних товарів і орієнтування на формування експорту національної продукції, передусім промислової, завоювання ринків ,у тому числі колоніальних. Ідеї зрілого меркантилізму посилено проповідували англійські прихильники цього напряму економічного вчення, які припускали можливість вільного руху позичкового відсотку.

Гроші на їх думку, весь час повинні знаходитись в оберті. Імпорт товарів дозволявся, якщо він не робив торгівельний баланс пасивним. Припускається втручеання держави в економічне життя, але більш обмежене і переважно заохочувальне. Значення теорії «Торгового балансу» полягало в тому, що вона сприяла більш зрілим і ефективним вирішенням економічних проблем первісного нагромадження капіталу і мануфактурного виробництва.

Меркантилісти оперували рядом економічних категорій. Вартість вони зводили лише до тієї форми, в якій продукт виявляється як загальна суспільна праця, як гроші. Меркантилісти вважали, що величина вартості являе собою продукт обміну. Додаткова вартість, згідно їх уяві, мала свій вираз у торговому балансі, що сальдувався грішми, тобто у формі прибутку, який був зумовлений виключно процесом обміну, одержувався за рахунок переважання ціни над вартістю. На їх думку додаткова вартість як прибуток має відносний характер: те, що виграє один, програє інший. Застосовуючи цей вираз, меркантилісти дійшли висновку, що в середині країни ніякого процесу утворення прибутку бути не може. Прибуток виникає лише у стосунках різних країн поміж собою. Надлишок, який країна реалізує по відношенню до іншої, виражаеться в активному торгівельному балансі.

Меркантилістична система як єдине джерело багатства або грошей виділяла світову торгівлю і галузі виробництва, безпосередньо з нею пов’язані.

За мету зовнішньої торгівлі меркантилізм висував приплив з-за кордону золота і срібла. Проте він не залишив поза уваги й процес промислового виробництва, котрий (а це було властиво пізнім меркантилістам) розглядали як передумову процесу обертання, як умову для створення багатства через зовнішню торгівлю.

Не залишили меркантилісти поза увагою й таку економічну категорію як продукт праці. Продуктивною вони вважали лише працю, яка застосовувалася в тих галузях виробництва, де продукти йшли на експорт і давали значно більшу кількість грошей порівняно з тим, що вони коштували. А це означало, що дана країна мала можливість брати участь у привласненні продуктів золотих і срібних рудників інших країн. Меркантилісти спостерігали, що в країнах які володіли рудниками, відбувалося швидке нагромадження багатства в руках національної буржуазії. Там зростання заробітної плати відставало від зростання цін. Зниження заробітної плати спричиняло до підвищення прибутків підприємців. Функцію міри вартості у товарів, що призначалися для споживання у середині країни, виконували золото і срібло з незмінною вартістю, в той час як вартість експортованих товарів вимірювалася за зниженою вартістю благородних металів. Все це було для меркантилістів переконливим мотивом, що праця, застосована у галузях виробництва працюючих на експорт, виступає як праця продуктивна, тобто як така, що створює додаткову вартість.

Отже, меркантилісти стали першими тлумачами буржуазної політекономії. Доречі й сам термін «політекономія» був введений у науковий оборот французським меркантилістом А.Монкретьеєном, який у 1615р. випустив книгу під назвою «Трактат політичної економії». Можна зазначити деякі досягнення меркантилістів у висвітленні економічної теорії, вони визнавали товарні зв’язки передумовою розвитку капіталізму, шукали джерело прибутку, схилялися до аналізу якості сторони виразу вартості (у вигляді мінової вартості), еквівалентної форми товару. Меркантилісти запровадили поняття «національне багатство», яке збагатило економічну думку XVI-XVII ст. і пізніше широко використовувалося економістами.

Зародження ідей меркантилізму в Англії.В кожній країні меркантилізм як економічна теорія і політика мав свої особливості. В Англії найбільш значними його представниками були Уільям Стаффорд і Томас Мен. Стаффорд (1554-1612) був представником раннього меркантилізму. В книзі «Критичний виклад деяких скарг наших співвітчизників» (1581) автор висловлює незадоволення засиллям іноземців у торгівлі і тим, що вони вивозять не товари, а англійську монету. Він вважає що від купівлі іноземних товарів треба утримуватися навіть й тоді, коли вони продаються дешевше ніж купують в Англії. Головний засіб, за думкою Стаффорда, що може сприяти зростанню народного багатства - це протегування вітчизняній промисловості. Економічну політику Англії він розглядає під кутом зору стимулювання збільшення грошових скарбів. Це стосується до прормисловості і означає, що особливу увагу уряд повинен приділяти тим галузям виробництва, що пов’язані із зовнішньою торгівлею.

Крупний купець, один з директорів Ост-Індської компанії Т.Мен (1571-1641) - яскравий представник зрілого меркантилізму, автор теорії торгового балансу. Він під багатством розумів сукупність матеріальних благ, що знаходяться в країні і поділяються на природні ресурси і накопичені продукти праці. Водночас таке визначення багатства поєднується у нього з уявленням про те, що дійсним багатством суспільства є гроші. Томас Мен був прихильником практики переважання вивозу товарів над ввозом і вважав, що тільки це створює багатство країни. Причому зовнішня торгівля повинна збувати товари на вітчизняних кораблях. Він стверджував, що збільшення маси експорту залежить від продуктивності праці ремісників, які потребують захисту з боку держави. Суттєвою думкою теорії торгового балансу у Мена була вимога суворої боротьби з марнотратством, встановлення практики безмитного вивозу товарів, вироблених з іноземної сировини. Англійський меркантиліст вважав, що нагромадження грошей в країні повинно бути результатом їх безперервного руху, коли гроші як грошова частка капіталу здійснюють коловорот Г-Т-Г, що збагачення країни можливе лише в результаті зростання кількості грошей, а це в свою чергу викликає активний торговий баланс. Мен критично ставився до псування державою монети і вважав за необхідне вести торгівлю з віддаленішими країнами, оскільки це є джерелом великих вигід.

Ідеї меркантилізму у Франції.Деякі меркантилістські ідеї у Франції сформулювавЖан Боден(1530-1596) у своїх працях «Відповідь на парадокси пана Малестура відносно подорожчання всіх товарів і грошей» (1568) та її продовженні (1578). Автор відкидає середньовічну регламентацію економіки, був за широкий розвиток зовнішньої торгівлі, ухвалював введення системи непрямих податків, засуджував паразитизм феодальної знаті. Наступний французький мислитель Антуан де Монкретьєн (1575-1621) доводив, що купці виконують у державі дуже кори-сну функцію, а в їх прибутку вбачав справедливу платню за діяльність, сповнену небезпеки та ризику. Він, як і інші меркантилісти, звеличував золото, але справедливо зауважував: «Не велика кількість золота і срібла, не кількість перлів і діамантів роблять державу багатою, але наявність речей, необхідних для життя у кого їх більше, у того більше добробуту. Справді, ми стали й багатші золотом, ніж наші батьки, але не заможнішими і не багатшими». Монкретьєн неодноразово висловлювався на захист селянства, вболівав за його гірке матеріальне становище і писав, що єдиний спосіб поліпшення настрою мас і упередження їх революційних виступів є покращення добробуту.

Меркантилізм у Франції зіграв велику роль у розвитку її економіки. Король Генріх IV заохочував торгівлю. Цю політику продовжував кардинал Рішельє. Але розквіт меркантилізму припадає на час діяльності Жана Батіста Кольбера, який в 1661-1683 рр. створив Ост-Індську компанію, заохочував розвиток королівської промисловості, запровадив протекціоністський митний тариф.

 Меркантилізм в Іспанії.В Іспанії проповідником меркантилізму був Маріанна (1573-1623). Він заявляв, що правитель повинен протегувати торгівлі і землеробству, будівництву мостів і шляхів. У ХVIII столітті з’являються прихильники теорії «торгового балансу». Про це свідчить твір придворного короля Філіпа V Херосимо Устариса «Теорія і практика торгівлі і мореплавства». Автор доводив, що корисною є лише та торгівля котра робить торговий баланс активним, між тим Іспанія витрачає благородних металів на суму 15 млн. песо щорічно.

Видним представником пізнього меркантилізму був Бернандо Уллов, котрий в своїй праці «Відродження іспанської промисловості і торгівлі» віддавав перевагу активній торгівлі, що забезпечувала приплив грошей в країну.

Італійський меркантилізм.Особливістю італійської економічної думки був прояв великого інтересу до кредитно-грошових проблем. Саме банкіри публікували книги з цієїї тематики. Так, банкір Гаспаро Скаруффі (1519-1584) написав «Роздуми про монету і справжню пропорційність між золотом і сріблом» (1579), в якій пропонував скликати міжнародний з’їзд з питань грошового обертання і випуску єдиної монети для всіх країн.

Флорентійський банкір Бернандо Даванзатті (1529-1606) в книзі «Читання про монету» (1582) висловлювався за біметалізм. Він засуджував хаос у грошовому обертанні, пропонував повернутися до безмитного карбування монет і обертання злитків. Клеймо на монеті повинно бути достатньою підставою, щоб гроші ставали мірилом ціни. Розмірковуючи про природу багатства, Даванзатті зауважував, що вона виявляється у речах, а не в золоті. У даному випадку автор розходився з фразеологією меркантилізму.

Монета у Даванзатті порівнювалася з кров’ю організму. Нормальне обертання товарів потребує нормальну кількість грошей.

Більш зрілим вченим пізнього італійського меркантилізму був Антоніо Серра, котрий у памфлеті (1613), спрямованому проти Сантеса, вважав, що недостача грошей у Неаполі пояснюєтся низьким курсом італійської валюти. Автор стверджував, що єдиним засобом збільшення кількості грошей є сприятливий торговий баланс. Розглядаючи способи, що можуть привести до достатку дорогоцінних металів, італійський меркантиліст поділяв їх на два типи: натуральні і штучні. Під натуральними способами він розуміє наявність у власній державі золотих і срібних рудників, а штучні способи Серра розподіляє на специфічні і звичайні. Специфічними є засоби кожної окремої держави. Вони можуть забезпечити державі достаток золота і срібла у результаті вивозу надлишків продуктів сільського господарства, вироблюваних країною, які переважають кількість, необхідну для задоволення її потреб. У числі звичайних засобів, застосованих у будь-якій країні з метою нагромадження дорогоцінних металів, Серра виділяє ремесла, але за умовою, що вироблене ними перевищує потреби країни. Автор віддає перевагу ремеслам перед землеробством. Важливе місце в числі звичайних засобів, необхідних для забезпечення достатку грошей в країні, Серра відводить політиці правителя держави та його особі.

Меркантилізм в Німеччині.В Німеччині з сили об’єктивних причин меркантилізм мав спотворений характер. Все ж деякі загально-прийняті ідеї встановлювалися й там. Його представниками були король Фрідріх II, автор твору «Анти-Макіавелі» (1740), Іоган Бехер, який написав працю «Політичні рохздуми» (1688).

Меркантилізм в Австрії. В Авсрії імператорський секретар-юрист Пилип Горник (1638-1712) у творі «Австрія понад усе» (1684) пропонує розробляти рудники, обмежувати розкіш і споживання імпортних товарів.

Меркантилізм в Чехії.У Чехії до меркатилістів можна віднести Гинека Монгенталера, Фабіана Маківського і Яна Боржека.

Меркантилізм в Сербії. У тодішній Сербії до цього економічного напрямку належалиБенко Кострулич (1406 - 1488) і Матій Влачич (1520-1575).

Російський меркантилізм. В Росії ідеї маркантилізму набули розвитку в ХVІІ-ХVІІІ ст. Деякі його ідеї висловлювали Юрій Крижанич і А.Л.Ордин-Нащокін.

Важливе місце у практиці російського меркантилізму посідав цар Петро І (1682-1725). Він заохочував розвиток ремесла і торгівлі, здійснював ряд заходів для розвитку сільського господарства, надавав пільги вітчизняній торгівлі.

Посошков (1652-1726) написав твір «Книга про скудість і багатство», який до речі зберігається у Острозькому музеї книги (1724) і призначався для Петра I. Хоч автор не був знайомий з іноземною економічною літературою, він самотужки дійшов багатьох висновків, близьких до меркантилізму. Посошков - послідовний прихильник будь-якої торгівлі. Для її упорядження потрібно встановлювати тверді та єдині ціни на товари, контролювати хід торгівлі, пропонував він. Російський економіст вважав, що вигідніше торгувати з-за кордоном готовими виробами, ніж сировиною. Ця його думка актуальна для нашої держави й сьогодні. У своїй книзі він говорить про те, що не може бути заможною країна, де будь-якими способами гроші збираються у казну. Лише якщо народ, заможний, то й держава могутня. На відміну від західноєвропейських меркантилістів багатство російський економіст не отожнював лише з грішми, а перед усім - із створенням і збільшенням матеріальних благ.

Ідеї меркантилізму знайшли своє відображення у творах і практичній діяльності Василя Микитовича Татіщева (1686-1750) історика і відомого адміністратора. В записці «Уявлення про купецтво і ремесла» (1748) він вважав, що головним багатством є торгівля, зокрема зовнішня, і підтримував політику активного торгового балансу. У творі «Роздуми про товари, привозні і вивозні Астраханського порту» Татіщев рекомендував стримувати експорт сировини і заохочувати вивіз готових виробів. Він радив також не допускати експорту золота та срібла в злитках, а імпорт їх звільнити від оподаткування.

Ідеї меркантилізму в Україні.Ідеї меркантилізму знайшли поширення серед українських политичних і громадських діячів. Через самостійну економічну діяльність, вважали вони, можна прийти й до незалежності української держави. Ці ідеї поширювалися викладачами і слухачами Києво-Могилянської Академії. Серед викладачів цього учбового закладу були такі визначні вчені, як Стефан Яворський, Феофан Прокопович. Тут навчалися гетьмани І.Виговський, Ю.Хмельницький, І.Самойлович, І.Мазепа, П.Орлик, П.Полуботок.

Твором, в якому знайшли відбиток деякі тогочасні економічні уявлення був «Літопис Самовидця» автор якого точно не з’ясований. Деякі вчені ототожнюють самовидця з «генеральним підскарбієм», а потім зі священником м.Стародуба Р.Ракушкою-Романівським (прибл.1622-1703) Автор «Літопису» співчував пригнобленому селянству, гаряче привітав визвольну війну під проводом Б.Хмельницького, яка принесла значний міжнародний авторитет Україні, привітав Переяславські угоди 1654 року, зазначаючи, що вони спричинили до того, що «немалая радость межи народом стала». Самовидець був гарячим прихильником реформ Петра 1, вороже ставився до реакційної боярської опозиції, яка виступала проти економічних і політичних перетворень російського царя.

Одним із найбільш ревних прихильників економічних реформ Петра I був Феофан Прокопович (1681-1736). Уродженець Києва, він здобував освіту у місцевій Академії, у польських вищих школах і Римському колегіумі і став однією з освіченіших людей свого часу. З 1716 р. Прокопович живе в Петербурзі, ставши фактично головою православної церкви. Як і сучасні йому меркантилісти, Ф.Прокопович був прихильником активного господарського і торгового балансу. Він вважав, що досягти такого балансу можна лише шляхом безперервного розвитку промисловості, сільського господарства, засобів і шляхів сполучення, а також удосконаленням системи державних органів управління. Він відстоював також необхідність розвитку економічних зв’язків, торгівлі з іншими країнами, однак лише в тому разі, якщо вони відповідали інтересам власної країни.

Говорячи про економічну думку в Україні, неможна не згадати літописиГ.Грабянкиі С.Величка. Обидва вони були представниками козацької старшини і доводили закономірність права верхівки козацтва на повне зрівняння з «благородним» російським дворянством. Г.Грабянка зайнявся відновленням геніалогії старшинських верхів давнього часу і намагався довести, що козаки, передусім старшини, походять з аристократичного войовничого і замкнутого стану.

С.Величко більш критично ставиться до джерел, підкреслюючи, що вчений повинен домагатися правдивого викладу подій, бо історію взагалі й історію суспільної думки і господарських відносин зокрема він вважав найважливішою галуззю людського знання.

РЕЗЮМЕ.

В період пізнього середньовіччя розклад феодалізму і зародження капіталізму спричинив до посилення гноблення селянства і міських низів. Це сприяло відродженню ранньохристиянських мріянь про соціальну і майнову рівність, до виникнення утопічного соціалізму. У своїх творах Т.Мор, Т.Кампанелла, Д.Уінстенлі малювали майбутнє суспільство, як общини, де немає приватної власності, відбувається справедливий розподіл продуктів, де панує однодумство і люди підкоряються встановленим керівниками порядкам. Але життя спростувало ці моделі соціалістів-утопістів, які були запроваджені в колишньому СРСР. Принципи тоталітаризму, зневага до людської особистості, підневільна праця в колгоспах і на підприємствах, система ГУЛАГу все це випливало і практикувалося згідно з ідеями мрійників ХVІ-ХVIІ ст.

В ХVІ-ХVІІ століттях панівною економічною думкою став меркантилізм. В міру розвитку капіталістичних товарно-грошових відносин меркантилізм пройшов дві стадії:монетарну(грошового балансу) і зрілого меркантилізму (товарного балансу). Якщо на першій стадіі головним було не допустити вивозу грошей за кордон, то на другій акцент було зроблено на переважання вивозу товарів над ввозом їх в країну.

Меркантилізм у кожній країні мав свої особливості. Але через цю специфіку виявлялись закономірності товарно-грошових відносин.