Проблема збереження національної ідентичного в умовах полікультурного суспільства

     Сьогодні світ характеризується процесами глобалізації та інтеграції однієї культури в іншу. Серед сучасних досліджень в області етнолінгвістики стоїть питання розвитку націй в умовах мультикультуралізму.                                     Сьогодні поняття «мультикультуралізм» трактується як з точки зору його сутності, так і комплексу дій, направлених на збереження особливостей національного менталітету.

     З точки зору сутності, мультикультуралізм – це суспільний феномен співіснування багатьох різноманітних етнічних, культурних, конфесійних груп в одному соціокультурному просторі.                                                                       З функціональної точки зору мультикультуралізм – це політика, ідеологія, що спрямовані на збереження й розвиток в окремо взятій країні та у світі в цілому культурних відмінностей (расовий, етнічних, релігійних тощо) [6, c. 127].                                                                                                     Таким чином, можна говорити про те, що сучасним представникам кожної конкретної нації вже «нав’язана» ідея полікультурності – серед різноманітних культур, питання сприйняття мультикультурності не стоїть так гостро, як проблема збереження національної ідентичності.                                     Як зазначає В. Манакін, національно-етнічна свідомість – це відчуття особистістю своєї належності до певного етносу, нації, національної культури і мови, результатом якого є формування ідіоетнічної (лінгвокультурної) особистості.                                                                    Українська дослідниця О. Селіванова тлумачить цей термін так: «Етнічна ідентичність – це поняття міжкультурної комунікації й лінгвокультурології; усвідомлення людиною своєї належності до певного етносу як результат спільних із членами етнічної групи уявлень, ідей, повсякденного досвіду, культури, історії, вірувань, мови, комунікативної поведінки тощо, сформованих у процесі етнокультурної соціалізації та при взаємодії з іншими народами»[21, c. 307].                                                             Ф.Бацевич трактує національну ідентичність як результат етнічної (лінгвокультурної) ідентифікації; відчуття особистістю своєї приналежності до певного етносу, встановлення духовного взаємозв’язку між собою і своїм народом, поділяння почуттів приналежності до певної національної культури й мови. Результатом цього процесу є формування ідіоетнічної (лінгвокультурної) особистості.                                                   Проблема національної ідентичності має декілька дискусійних питань [20]:Перше питання – це історична природа етносу. Розгляд цієї проблеми залежить від альтернативи, яку пропонують, з одного боку, примордіалістський (об’єктивістський) підхід до з’ясування походження етнічного, з іншого, інструменталістський і конструктивістський. Згідно з першим підходом, етнос є реально існуючи угрупуванням, яке має об’єктивне підґрунтя у природі та суспільстві, його представники належать до однієї раси, мають «розширену форму відбору за спорідненістю», що виражається в певних біологічних механізмах. Етнічність ґрунтується на природньому зв’язку людини з групою, детермінованому генетичними й географічними чинниками. Подібні думки були висловлені російським вченим Л. Гумільовим, для якого етнос визначається біологічно та географічно та виникає шляхом отримання єдиного заряду енергії – пасіонарного поштовху. У межах примордіалізму виокремлюється еволюційно-історична течія, що виходить із положення І. Гердера про народ як спільноту, яка формується на підставі єдності крові та ґрунту. Наприклад, радянський етнолог Ю. Бромлей трактував етнос, формування якого є тривалим процесом, як соціальну групу людей, що історично склалася і пов’язана спільністю території, мови й культури. Така трактовка відкривала можливості для подолання етнічності та сприяла виникненню теорій «плавильного котла», згідно з якими у процесі створення національної держави відбуватиметься національно уніфікація етносів за спільністю території та мови.                                                         Протилежний підхід до формування етнічності закладений в інструменталістських і конструктивістських концепціях, які приймають етнос як факт, але вважають етнічність продуктом етнічних міфів, створених елітою суспільства для досягнення влади, або ідеальним конструктом письменників, науковців, політиків. Для індивіда звернення до культурних традицій є реалізацією прагнення до стабільності. Він використовує міф про спільну історичну долю, історію, культуру свого народу. У конструктивізмі етнос ґрунтується на соціальному конструюванні уявних спільностей і вірі в них із залученням для підтвердження цього історичного контексту.                                  Друге питання передбачає встановлення параметрів етнічної ідентичності. При розгляді цього питання в етнології висувалися зовсім різні параметри етнічності, а найчастіше − їхній комплекс. В об’єктивістському підході такими параметрами є спільність території, ландшафту, навіть генетичної спорідненості, або генетичного коду. Згідно з концепцією Л. Гумільова, етнос не є соціальною групою, а енергіальною, оскільки почуття взаємної симпатії зумовлене процесом обміну біогеохімічною енергією живої речовини біосфери; етноси мають різну частоту коливань енергетичного поля, що є підґрунтям поділу на своїх і чужих. На думку дослідника, найбільш істотною рисою нового етносу, що утворився в результаті пасіонарного поштовху, є специфічні стереотипи поведінки, які передаються шляхом сигнальної спадковості на базі культури. В еволюційно-історичному напрямі примордіалізму диференціація етносів здійснюється на підставі спільності мови, єдиного походження, комплексу звичаїв, укладу життя, що зберігається традицією. Ю. Бромлей до параметрів етнічності зараховує територіальну спільність, стабільні особливості культури, мови, психіки, а також назву (етнонім) й усвідомлення власної єдності та відмінності від інших як самосвідомості. Причому лише вся сукупність наведених параметрів визначає етнос як соціальну групу.                                             Етнічна ідентифікація передбачає обов’язкове етнічне самоусвідомлення як відносно стійку систему свідомих уявлень на рівні віднесення себе до певного етносу; а також наявність етнічного почуття − свідомого, але неосмисленого відчуття своєї належності до етносу, його культури, що викликає гордість за свій народ, любов до Вітчизни, емоційно позитивне сприйняття явищ етнічної культури, інтересів свого народу, навіть готовність до самопожертви в ім’я свого народу, яке може поєднуватися з екстремальним, гіпертрофованим почуттям переваги власного народу над іншими, ненависті до чужих етносів, прагнення до їхнього підкорення й навіть знищення [20, c. 268].                                                                               Прибічники інструменталістського підходу практично не цікавилися параметрами етнічності через опертя на прагматизм: оскільки етноси існують, вони задовольняють якісь конкретні потреби людини та полегшують її життєдіяльність й існування в суспільстві. Єдиним визнаним параметром етнічності в цих теоріях є культурні традиції, творча спадщина, адже етнос як інформаційний фільтр використовує культурні традиції як однорідний, циклічний, стабільний захисний механізм в умовах невпорядкованості й хаотичності сучасного світу. У конструктивізмі параметри етнічності задані «кордонами» групи, якими вона обмежує сама себе. Ці кордони насамперед відділяють культурні розбіжності і є конвенційними. Вони виникають передовсім у свідомості як культурна самоідентифікація. Етнічна ідентичність розглядається і як результат спільних із членами етнічної групи уявлень, ідей, повсякденного досвіду, культури, історії, вірувань, мови, комунікативної поведінки тощо, сформованих у процесі етнокультурної соціалізації та при взаємодії з іншими народами.                                                    Останнім часом посилюється роль ще одного не менш важливого параметра етнічної ідентифікації − психічного складу етносу як сукупності специфічних рис характеру, ментальності, свідомості. Цю ознаку обстоював російський філософ Г. Шпет, який у своїй книзі «Введение в этническуюпсихологию» висловив думку, що психологію народу потрібно досліджувати на підставі збагнення смислу об’єктивних культурних явищ, у яких фіксуються типові суб’єктивні почуття народу. Згідно з його концепцією, «дух народу», тобто народний характер, символізує смисл йідею народу [20, c.2 69].                                                                                                 В сучасній етнології усталеною є думка про наявність статичних і динамічних рис психологічного складу етносу: перші є стійкими продуктами етногенезу, другі можуть змінюватися, зникати та з’являтися знов. До статичних компонентів психології етносу відносять етнічний характер, темперамент, етнічну свідомість, менталітет народу, мова.                                         Наведені параметри етнічної ідентичності варто розглядати з позиції їх інтегрувальної, ніж диференційної функції. Приміром, мова, швидше, є етноінтегрувальним параметром, ніж диференційним, оскільки положення про те, що етнос об’єднує спільна мова його представників, має менше виключень, ніж твердження, що етноси диференціюються на підставі мовного параметра [20, c. 269].                                                                                Третє питання розглядає різні підходи до суб’єкта встановлення етнічної належності. У ряді теорій визначальною є насамперед думка індивіда, який усвідомлює себе членом етнічної спільноти. Ідентифікація себе як члена певного етносу, як вважають дослідники, здійснюється на соціально-психологічному рівні, коли уявлення про себе формуються як похідні від усвідомлення людиною власної причетності до певної соціальної групи. Не менш важливим визнається й самоусвідомлення за домовленістю відносно етнічних «кордонів» між членами групи. Індивід у такому випадку порівнює власну групу з іншими й поводиться так, щоб представити свою групу в найкращому вигляді. В інструменталізмі такими суб’єктами вважаються владні структури, суспільно-політичні еліти, в конструктивізм − письменники, науковці, політики. Представник останнього підходу,                    Ф. Барт, проголошує конвенційну природу етнічності, яка визначається ситуаційно, породжується у процесі соціального обміну, що проходить на етнічній межі й через неї, тобто можливим є власне внутрішнє етнічне самовизначення й зовнішнє визначення зважаючи на позицію чужих, а не своїх. Деякі етнологи примордіалістського напряму висловлюють думку про генетичну закодованість етнічної ідентичності, тим самим наголошуючи на безсуб’єктній природі цього явища, адже людина є об’єктом етнічної спадковості.                                                                                                   Четверте питання стосується способу й мети етнічної ідентифікації. У науковій літературі розглядаються принаймні три головних способи: від природного, спадкового наслідування стереотипів і норм етносу до примусового засвоєння етнічних традицій або вільного й усвідомленого вибору власної етнічної ідентифікації.                                                                             О. Садохін описує 7 типів етнічної ідентичності [20, c. 269-270]:

1) нормальний, коли образ народу сприймається як позитивний і потреба в ідентифікації визначається типом особистості й ситуацією;

2) етноцентричний із некритичною перевагою сприйняття власного етносу з елементами етноізоляціонізму;

3) етнодомінуючий, коли належність до етносу є домінантною цінністю людини;

4) етнічний фанатизм як крайня форма етнічної ідентичності, доведена до можливості самопожертви;

5) етнічну індиферентність як байдужість до власної ідентичності;

6) етнонігілізм як космополітизм;

7) амбівалентну етнічність, що явно не виражена і здебільшого спостерігається у змішаному етнічному середовищі.                  

     Мета етнічної ідентифікації залежить від способу усвідомлення індивідами належності до етносу. Здебільшого вона є утилітарною й розглядається в категоріях користі, комфортного стану, прагнення до стабільності існування, впорядкованості. Етнічність постає як засіб у колективному прагненні до матеріальної переваги, як репертуарна роль, свідомо чи несвідомо обрана індивідом або групою. Усвідомлення людиною власної етнічної ідентичності, на думку інших дослідників, детерміноване конкретними суспільними потребами й індивідуальністю особистості.                      У глобалізованому світі постає проблема конфлікту національної ідентичності та мультикультуралізму. Представники певного народу намагаються пристосуватися до нових культурних умов і в той же час зберегти індивідуальні риси національного менталітету. Таким чином, процес акультурації в сучасному суспільстві набуває великої необхідності.                              Акультурація – це процес засвоєння людиною чужої культури, адаптації до нових культурних умов із метою досягнення сумісності із соціокультурним середовищем [21, c. 26].                                                           Сьогодні виділяється декілька форм акультурації[20, c. 301]:

· Асиміляція – прийняття людиною чужої культури і відмова від власної, первинної.

· Сепарація – заперечення чужої культури при збереженні власної культурної ідентичності.

· Маргіналізація – втрата власної первинної культурної ідентичності при відсутності зацікавлення в чужій культурі через дискримінацію чи сегрегацію з боку чужої культури.

· Інтеграція – поєднання своєї та чужої культури.                        

    На думку сучасних дослідників, найбільш оптимальною формою є інтеграційна акультурація, оскільки вона формує особистість, що є носієм двох культур.                                                                                                    Проаналізувавши все вищесказане, можна зробити висновки про те, що в глобалізованому світі проблема збереження національної ідентичності є вкрай актуальною. Національна ідентичність дозволяє особистості відчувати свою приналежність до певного народу. Етнічна ідентифікація передбачає обов’язкове етнічне самоусвідомлення як відносно стійку систему свідомих уявлень на рівні віднесення себе до певного етносу; а також наявність етнічного почуття − свідомого, але неосмисленого відчуття своєї належності до етносу, його культури, що викликає гордість за свій народ, любов до Вітчизни, емоційно позитивне сприйняття явищ етнічної культури. Існує декілька типів етнічної ідентичності: нормальний, етноцентричний, етнодомінуючий, етнічний фанатизм, етнічна індиферентність, етнонігілізм та амбівалентна етнічність. Проблема конфлікту національної ідентичності з мультикультурним світом виводить на новий рівень акультурацію особистості – процес засвоєння чужої культури і пристосування до нових соціальних умов. Найбільш вдалою формою асиміляції в умовах сучасного світу вважається інтеграція – поєднання своєї та чужої культури.