Методи оцінки основних фондів

Оцінка основних фондів

Для планування відтворення основних фондів, визначення розмірів амортизації, аналізу ефективності їхнього використання велике значення мають правильний облік і достовірна оцінка вартості основних фондів.

У зв'язку із тривалістю функціонування основних фондів, поступовим їхнім зношуванням у процесі роботи, зміною суспільно необхідних витрат праці на їхнє відтворення для оцінки основних фондів у вартісному вираженні використаються первісна вартість, відновлювальна вартість і залишкова вартість основних фондів.

Первісна вартість відображає фактичні витрати організації на придбання машин, обладнання або зведення будівель (з урахуванням доставки й монтажу обладнання) у цінах, що діють у рік придбання, і може бути визначена по формулі:

                   Ф_п = Ф_ф + З_тр                                          (4.7)

де Ф_ф — фактичні витрати організації на придбання фондів або кошторисна вартість будівель, споруд, тис. грн.; 3_тр — транспортні витрати й вартість монтажу обладнання, тис. грн.

По первісній вартості основні фонди значаться на балансі будівельної організації. Цей вид вартості використовується для вирахування амортизаційних відрахувань, розрахунку рентабельності й фондовіддачі, а також інших показників, що характеризують ефективність використання основних фондів. Недоліком оцінки основних фондів по первісній вартості є та обставина, що зроблені в різний час кошти праці значаться на балансі будівельної організації в цінах різних років. У результаті неможливо досить чітко визначити зміни в динаміці основних виробничих фондів, врахувати потреби будівельної організації в коштах для заміни коштів праці наприкінці строку їхньої служби. Цей недолік може бути усунутий шляхом оцінки основних фондів по відновлювальній вартості.

Відновлювальна вартість — це вартість основних виробничих фондів, наведена до умов і цін року відтворення основних фондів. Даний вид оцінки вартості дозволяє визначити реальну вартість засобів праці з урахуванням сучасних умов суспільного виробництва, росту технічного рівня й підвищення продуктивної чинності праці при їхньому відтворенні. Оцінка основних виробничих фондів по відновлювальній вартості дає можливість одержати порівнянні дані для характеристики обсягів, структури й складу основних виробничих фондів, а також більш чітко визначити ефективність їхнього використання. Застосування даного виду оцінки фондів пов'язане із проведенням періодичних переоцінок вартості фондів, що є трудомістким і відносно тривалим процесом. Поряд з оцінкою основних фондів по первісній і відновлювальної вартості, вартість фондів може бути визначена по їхній залишковій вартості.

Залишкова вартість (первісна Ф_по або відновлювальна Ф_во) виражає вартість основних фондів, яка ще не перенесена на вартість виробленої продукції (будівельно-монтажні роботи), і дозволяє встановити, яка частина основних виробничих фондів зношена й врахована в собівартості робіт. Залишкова вартість характеризує собою фактичну вартість фондів на момент оцінки й дозволяє оцінити якісний стан основних фондів будівельної організації. Залишкова вартість визначається у вигляді:

                                        (4.8)

де И - зношування основних фондів, тис. грн.

Лізинг у будівництві

Система кредитного забезпечення постачання обладнання для будівництв виробничого призначення, яка діяла раніше, себе не виправдала, тому що в народному господарстві систематично збільшувалися запаси невстановленого обладнання, зокрема імпортного. Подальше вдосконалення системи кредитування витрат на придбання обладнання потребує пошуку нетрадиційних форм вирішення цієї проблеми. Одним із перспективних напрямків для України у перехідний період до ринку може стати лізинг.

Лізинг у перекладі на російську мову означає оренда, сутність якої давно добре в нас відома. Виникає питання: чим лізинг відрізняється від оренди?

Під орендою в економічному словнику розуміється здача майна в тимчасове користування за певну плату, тобто орендодавець передає в оренду непотрібне йому в цей час майно, відшкодовуючи тим самим витрати на його утримання і одержувати певний прибуток.

Однак з розвитком ринкових відносин в економіці країни починають з'являтися нові фінансові інструменти, які давно й досить широко використаються за рубежем і є важливим джерелом залучення додаткових інвестицій. У якості одного з таких інструментів з'явився фінансовий лізинг, або просто лізинг.

Фінансовий лізинг — це система економічних і фінансових відносин, пов'язаних із придбанням у власність обладнання й здачею його в оренду за певну плату в тимчасове користування. При фінансовому лізингу між виробником обладнання і його користувачем, як правило, виступає посередник, що фінансує цю угоду. Суть цієї угоди полягає в тім, що лизингоодержувач (орендар), у якого відсутні вільні фінансові кошти, входить із пропозицією в лізингову компанію про висновок лізингової угоди. При відповідній домовленості лизингоодержувач підбирає продавця або виробника необхідного обладнання, а лизингодавець (орендодавець) здобуває його в тимчасове користування для лизингоодержувача за певну в договорі лізингу плату. Після закінчення такого договору дане обладнання або переходить у власність лизингоодержувача (залежно від умові договору), або повертається лизингодавцю.

Таким чином, природа лізингу двоїста. Ця подвійність, з одного боку, виражається в тім, що лізинг являє собою вкладення коштів на зворотний основі в основні фонди, з іншого боку - надаючи на певний період окремі елементи основних фондів, власник у встановлений час одержує їх назад, тобто в наявності існування принципів терміновості й зворотності. За свої послуги власник майна одержує винагороду у вигляді комісійних, чим забезпечується реалізація принципу платності.

При реалізації дорогого проекту за рахунок залучення до угоди нових фінансових джерел (банків, інвестиційних компаній і ін.) число учасників лізингової угоди може збільшуватися.

Якщо ж договором лізингу після строку його закінчення визначена продаж даного обладнання, то відносини по тимчасовому користуванню майном переходять у відносини купівлі-продажу між лизингодавцем і лизингоодержувачем. При цьому найважливішими складовими лізингових відносин є відносини по передачі майна в тимчасове користування. Що ж стосується відносин по купівлі-продажу обладнання, то їм приділяється другорядна роль.

По своїй економічній природі лізинг досить схожий із кредитними відносинами й інвестиціями. Так, при лізингу (як і при кредитних відносинах) власник майна, передаючи його в тимчасове користування, у відповідності ¹ із установленим строком одержує його назад, а за надану послугу має відповідну комісійну винагороду. А це означає, що в лізинговій угоді практично беруть участь всі елементи кредитних відносин. Розходження складається лише в тім, що при лізингу учасники угоди оперують не коштами, а конкретним майном.

У результаті лізинг найчастіше кваліфікується як товарний кредит, наданий лизингодавцем лизингоодержувачу, у формі що передаються у використанні основних фондів, і розглядати його треба як одну з форм кредитування придбання машин і обладнання, альтернативну традиційній банківській позичці. Таким чином, важливою стороною лізингу є те, що кредитування (інвестування) лизингоодержувача здійснюється не в грошовій формі, а в натуральній. Це дозволяє уникнути як розкрадання, так і недогляду практичної вигоди, що особливо важливо для сучасного стану нашої економіки.

Фінансова ж функція лізингу полягає в тому, що він є формою вкладення коштів в основні фонди, додатковим джерелом до традиційних каналів фінансування, таким, як бюджетні кошти, власні кошти підприємств, довгостроковий кредит і інші джерела.

Необхідною умовою здійснення договору лізингу є наявність у лизингодавця вільних коштів для його реалізації або доступ до грошей інших фінансових структур. У наших умовах, як показує досвід створення лізингових компаній у країні, такими структурами є в основному банки, кредитні установи або дочірні лізингові компанії, створені при банках або з їхньою участю.

У світовій практиці розрізняють два види лізингу: фінансовий і оперативний. Основними критеріями їхніх розходжень служать строки використання переданого в оренду обладнання. Якщо оперативний лізинг характеризується більше коротким часом передачі машин або обладнання в оренду в порівнянні з нормативними строками їхньої служби (у зв'язку із чим лизингодавець змушений багаторазово здавати його в тимчасове користування), то для фінансового лізингу характерний тривалий строк оренди й, отже, амортизація більшої або всієї частини його вартості.

У результаті лизингодавець в умовах фінансового лізингу протягом строку договору шляхом періодичних платежів повертає не тільки повну вартість переданого майна, але й отримує додатковий прибуток. Фінансовий — найпоширеніший вид лізингу, що характеризується насамперед тим, що строк, на який майно передається в тимчасове користування, наближається по тривалості на термін його служби. Що ж стосується оперативного лізингу, то у зв'язку з більше короткими строками здачі його в оренду, а також при відсутності попиту на нього є певний ризик у частині відшкодування залишкової вартості переданого обладнання. У цих умовах розміри платежів при оперативному лізингу, як правило, вище, ніж при фінансовому лізингу. Звідси оперативний лізинг, на наш погляд, практично є не що інше, як добре всім відома форма оренди, що уже давно широко використається в нас у будівництві, на транспорті й у сільському господарстві.

Таким чином, лізинговим і орендним відносинам властиві як загальні риси, так і істотні відмінності. Вони складаються насамперед у тім, що якщо при лізингу одночасно з лизингодавцем і лизингоодержувачем бере участь і третя сторона - продавець лізингового обладнання, то при оренді продавець переданого обладнання, як правило, відсутній. При цьому на лизингодавця покладається обов'язок оплати майна й у випадку невиконання певних умов надається право розірвання договору купівлі-продажу із продавцем.

У договорі лізингу й оренди неоднаково розподіляються й можливі ризики, пов'язані з недоліками, виявленими в майні. Якщо при лізинговому договорі лизингодавець не відповідає перед користувачем за недоліки переданого обладнання, то при орендній формі орендодавець відповідає перед орендарем, як за наявні дефекти, так і за можливу шкоду, заподіяною в процесі використання обладнання. Відповідальність з лизінгодавця відсутня по даному питанню як що  лизингоодержувач, як правило, сам вибирає постачальника обладнання й тому, природно, не вправі перекладати свої помилки на лізингову компанію, в обов'язку якої входить в основному оплата даної угоди.

Тому, якщо навіть випадково об'єкт угоди не з вини сторін буде знищений, лизингоодержувач, на відміну від орендаря, зобов'язаний продовжити погашення лізингових платежів, передбачених договором. При оренді ж практично всі ризики залишаються за орендодавцем, і якщо обладнання виявиться в непридатному стані, то орендар має усі права для дострокового розірвання договору.

Основними суб'єктами лізингу є:

Лізінгодавец — фізична або юридична особа, що за рахунок притягнутих або власних коштів здобуває в ході реалізації лізингової угоди у власність майно й надає його як предмет лізингу лизингоодержувачу за певну плату, на певний строк і на певних умовах у тимчасове володіння й користування з переходом або без переходу до лизингоодержувача права власності на предмет лізингу;

лізінгоодержувач — фізична або юридична особа, що відповідно до договору лізингу зобов'язана прийняти предмет лізингу за певну плату, на певний строк і на певних умовах у тимчасове володіння й використання відповідно до договору лізингу;

продавец (постачальник) — фізична або юридична особа, що відповідно до договору купівлі-продажу з лизингодавцем продає лизингоодержувачу в обумовлений строк вироблене (закуповуване) їм майно, що є предметом лізингу. Продавець (постачальник) зобов'язаний передати предмет лізингу лизингодавцю або лизингоодержувачу відповідно до умов договору купівлі-продажу.

Основним документом лізингової угоди є договір лізингу, що повинен складатися із двох частин: договору між лизингодавцем і постачальником про купівлю-продаж обладнання й договору лізингу між лизингодавцем і лизингоодержувачем. Договір лізингу повинен містити в собі найменування обладнання, що буде куплено й передано користувачеві, його вартість і строки поставки, початок і закінчення дії договору, права, обов'язки й відповідальність сторін, порядок поставки й приймання обладнання, його використання, догляд, ремонт і страхування, лізингові платежі й штрафні санкції, порядок вирішення суперечок, умови дострокового розірвання договору, реквізити сторін і інші. При цьому приёмка обладнання оформляється спеціальним актом приёмки-здачі, що підписується всіма сторонами, що беруть участь в угоді. З моменту підписання акту приймання до лизингоодержувача переходять усі права покупця (крім права власності) і можливі ризики, а лизингодавець виконує свою основну функцію - оплату рахунків постачальника. Порядок і строки оплати відображаються безпосередньо в договорі. Невиконання постачальником вимог лизингодавця або лизингоодержувача може бути підставою розірвання договору купівлі-продажу.

Після завершення угоди й передачі обладнання лизингоодержувачу останній зобов'язан містити його в робочому стані, використати строго по призначенню й проводити необхідний поточний і профілактичний ремонт, обговорений договором. Крім того, лизингоодержувач бере на себе всі ризики, можливі як при використанні об'єкта лізингу, так і пов'язані з його загибеллю, розкраданням, ушкодженням і т.п. При цьому ніякі відхилення від нормального стану обладнання не звільняють лизингоодержувача від сплати лізингових платежів і не можуть служити причиною до їхнього зменшення.

Досить важливий момент лізингу - забезпечення повного відтворення основних фондів за рахунок правильного й своєчасного нарахування амортизаційних відрахувань. У традиційному порядку амортизаційні відрахування до останнього часу списувалися на витрати виробництва рівномірно протягом усього нормативного строку їхньої експлуатації, що, з одного боку, приводило до недоамортизації окремих видів основних фондів, а з іншого боку - не сприяло створенню фінансових можливостей для їхній прискореного відновлення.

За надане по лізингу, обладнання лизингоодержувач відповідно до умов договору зобов'язаний у встановлений термін провадити лізингові платежі, якими лизингодавець відшкодовує свої фінансові витрати на придбання майна й одержання додаткового прибутку. Сума, періодичність і форма виплат, а також методика розрахунку загальної вартості лізингових платежів визначається договором лізингу за згодою сторін. Оплата виконується, як правило, відповідно до графіка лізингових платежів, що є складовою частиною лізингового договору. Лізингові платежі можуть виплачуватися рівними частками, що збільшуються або зменшуються розмірами. Використання кожної із цих форм залежить в основному від фінансового становища й платоспроможності лизингоодержувача.

Загальний же розмір лізингових платежів можна надати у вигляді складових:

         (4.9)

де С_лп — уся сума лізингових платежів, певна договором лізингу; S_и — розмір оплати вартості лізингового майна за період дії договору; В — комісійну винагороду лизингодавцю; К — оплата за кредитні ресурси, використані лизингодавцем для придбання майна; С — виплати за страхування лізингового майна (якщо воно страхується); 3_ін — інші можливі послуги й витрати лизингодавця, обговорені договором лізингу, такі, як пусконалагоджувальні роботи, навчання персоналу, технічне обслуговування лізингового майна й ін.