Зв’язок характеру і темпераменту

У психологічній науці склалися різні співвідношення темперам ту і характеру:

1) ототожнення темпераменту і характеру;

2) протиставлення темпераменту характеру, встановлення між ними антагоністичних відносин;

3) визнання темпераменту елементом характеру;

4) визнання темпераменту природною основою характеру.

Вивчення співвідношення темпераменту і характеру у вітчизняній психології розвивалося під впливом вчення І. П. Павлова, який визначав характер як сплав нервової системи і життєвих впливів – навчання та виховання, що закріпилися в структурі індивідуальності у формі тих чи інших способів реагування. Л. С. Виготський вважав, що темперамент є наявною передумовою, а характер – кінцевим результатом виховного процесу.

На думку Ананьєва, Ковальова, Мясіщева, Виготський, Рубінштейна, темперамент складає природну основу характеру і один з його компонентів, ядром, його незмінною частиною, тоді як сам характер піддається змінам. Левітов вважає, що це різні сторони особистості, що перебувають у взаємозв’язку, що темперамент не входить у характер. Темперамент виражається в емоційній збудливості і зв’язку зі станом процесів збудження і гальмування. Темперамент впливає на форму прояву характеру. Темперамент підпорядкований характеру.

В. М. Русалов визначає темперамент як психобіологічну категорію, одне з незалежних базових утворень психіки, що визначає все багатство змістових характеристик людини.

Поняття про Я-концепцію

Я-концепція – сукупність всіх уявлень людини про те, яка вона у своїх проявах, можливих і дійсних, істотних і другорядних. Я-концепція властива кожні людині і формується у процесі розвитку самосвідомості загальним організованим патерном аутоперцепції, включає Я-вчорашнє, Я-сьогоднішнє, Я-завтрашнє. Я-концепція будується на основі самосприйняття, самоставлення, що яскраво переживається, постійно зіставляється із сприйняттям себе іншими людьми, їх емоційним ставленням. У створенні Я-концепції активну участь беруть самоспостереження, самооцінювання та інші рефлексивні особистісні процеси.

Це достатньо стійкий і складний у дорослому віці гештальт, який на ранніх етапах вирізняється мінливістю, залежністю від зовнішніх умов і життєвих обставин, зміни ціннісних орієнтацій, ступеня самоприйняття. Я-концепція у значній мірі не усвідомлюється, і лише в ситуації життєвої кризи глибше себе усвідомлює.

У У. Джемса «Я» є центральним утворенням характеру. Він виділяв дві його базові складові: зміст життєвого досвіду (Я як об’єкт) і процес усвідомлення людиною цього досвіду (Я – яке знає (усвідомлює)). У структурі Я-концепції об’єднуються дві тенденції: «Я яким бачать мене інші» і «Я яким бачу себе сам».

К. Роджерс: Я-концепція – уявлення про власні характеристики і здібності індивіда, про можливості його взаємодії з іншими людьми і навколишнім світом; уявлення про цілі та ідеї, що мають позитивну або негативну спрямованість.

Формування Я-концепції є результатом фізичного розвитку, що впливає на формування образу тіла (фізичне Я), когнітивного й емоційного розвитку (психічне Я), а також формування навичок соціальної взаємодії, що виникають в результаті програвання суб’єктом ряду соціальних ролей (соціальне Я).

Поняття про самооцінку

Самооцінка – оцінка особистістю себе, своїх фізичних, інтелектуальних, емоційно-вольових, комунікативних, етичних якостей, життєвих можливостей, ставлення до себе оточуючих і свого місця серед них. Це – прояв суб’єктивної активності особистості, складова частина Я-концепції, образу Я, який не треба ні уявляти, ні згадувати, оскільки він суб’єктивно існує як даність, внутрішньо властива особистісна структура, що керує ставленням особистості до себе і навколишнього світу. Це одна з провідних характеристик самосвідомості.

Самооцінку можна розглядати як інтегратор всіх трьохосновних компонентів Я-образу: фізичного, психологічного і соціального.

В онтогенезі самооцінка спочатку формується на основі оцінок дитини близьким оточенням, а з періоду включення у самосвідомість механізму рефлексії самооцінка все більше уточнюється і удосконалюється в процесі самоаналізу з врахуванням власного досвіду успішності у діяльності, ставлення до значущого оточення. З часом самооцінка стає більш диференційованою.

Самооцінка характеризується рівнем, ступенем адекватності, стійкістю.

Лекція 6. Особистісні фактори поведінкових відмінностей

Мета: ознайомлення студентів з основними концепціями особистості і теоріями особистісних факторів.

Професійна спрямованість: уміння здійснювати психологічний аналіз особистості у формально-динамічних категоріях. 

План:

1. Особистість: диференційно-психологічний аспект.

2. Концепція особистісних рис. Теорії особистісних факторів.

3. Ієрархічна організація особистості.

4. Формально-динамічна модель особистості.

5. Функціональна особистість.

Література

Основна література

1. Анастази А. Дифференциальная психология. Индивидуальные и групповые различия в поведении / Пер. с англ. − М.: Апрель Пресс, Изд-во ЭКСМО-Пресс, 2001. – С. 413-447.

2. Асмолов А.Г. Психология личности: Учебник. – М.: Изд-во МГУ, 1990. – С. 257-306.

3. Либин А.В. Дифференциальная психология: на пересечении европейских, российских и американских традиций: учебное пособие. – М.: Эксмо, 2006. – С. 194-217.

4. Палій А.А. Диференціальна психологія: Курс лекцій. – Івано-Франківськ: ВДВ ЦІТ Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, 2007. – С. 228-257.

Додаткова література

5. Леонгард К. Акцентуированные личности. Пер. с нем. – К.: Вища школа. Головное изд-во, 1981. – 392 с.

6. Ломов Б.Ф. Методологические проблемы личности. – М.: Издательство «Наука», 1984. – 448 с.

7. Ломов Б.Ф. О системном подходе в психологии // Вопросы психологии. – 1975. – № 2. – С. 31-45.

8. Машков В.Н. Дифференциальная психология человека. – СПб.: Питер, 2008. – С. 142-147.

9. Мейли Р. Факторный анализ личности / Психология индивидуальных различий. Тексты / Под редакцией Ю.Б. Гиппенрейтер, В.Я. Романова. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1982. – С. 84-100.