Спеціальні цільові фонди держави

Програмні питання:

9.1 Економічна сутність та види державних цільових фондів

9.2 Загальнодержавні фонди цільового призначення, їх роль і класифікація

9.3 Джерела формування і напрями використання Пенсійного фонду України (с.в.)

9.4 Фонд державного соціального страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності. Страхування від нещасних випадків на виробництві

9.5 Фонд соціального страхування на випадок безробіття

9.1

Державні фінанси– це регульовані у визначеному правовому полі потоки коштів, які циркулюють у національній економіці через створювану на макрорівні систему централізованих грошових фондів. До сфери державних фінансів відносять зокрема державні цільові фонди. їх головною особливістю є те, що вони мають чітко виражені джерела формування і чітко виражені напрями використання. Ці фонди формуються для соціальної підтримки малозабезпечених верств населення, для забезпечення необхідного рівня життя у випадку тимчасової втрати працездатності, випадку настання безробіття, для розв'язання пріоритетних завдань, які потребують особливої уваги з боку держави і стосуються забезпечення фінансовими ресурсами заходів щодо прискорення науково-технічного прогресу, впровадження інноваційних технологій, виробництва нових видів продукції тощо.

Необхідність функціонування цільових державних фондів обумовлюється такими причинами:

1. Бюджет передбачає дефіцитне фінансування і, отже, не всі статті видатків за несприятливих фінансових умов можуть виконуватись у повному обсязі. Недофінансування в певних випадках є недопустимим, тому існують захищені статті бюджету. Прикладом є статті, які забезпечують виплату заробітної плати бюджетним працівникам. Подібна роль відводиться і цільовим державним фондам, які мають чітко виражені джерела формування та використання коштів.

2. За наявності дефіциту бюджету, в окремих випадках кошти державних цільових фондів можуть використовуватись на покриття дефіциту.

3. Державні цільові фонди формуються виконавчими органами влади і є більш прийнятними для виконання покладених на них завдань.

Джерелами формування доходної частини державних цільових фондів є:

- обов'язкові відрахування юридичних і фізичних осіб;

- доходи від інвестування власних коштів;

- добровільні внески, спонсорська допомога;

- бюджетне фінансування.

В Україні державні цільові фонди діляться на дві групи: загальнодержавні і місцеві. Загальнодержавні цільові фонди створюються на загальнодержавному рівні з метою фінансування державних програм. Місцеві фонди формуються місцевими органами самоврядування для забезпечення регіональних програм.

Загальнодержавні цільові фонди поділяються на дві групи: постійні і тимчасові. Створення постійних фондів пов'язане з виділенням окремих функцій держави. Зокрема, в реалізації соціальної функції особлива увага приділяється соціальному страхуванню. До постійних загальнодержавних цільових фондів відносять: пенсійний фонд, фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням, фонд загальнообов'язкового державного соціального страхування на випадок безробіття, фонд соціального страхування від нещасних випадків та професійних захворювань. Тимчасові фонди формуються з метою прискореного вирішення актуальних проблем і припиняють своє функціонування після виконання поставлених завдань. До тимчасових фондів відносять: фонд охорони навколишнього природного середовища, фонд охорони праці.

Отже, джерела формування коштів державних цільових фондів можуть мати як стабільний, так і тимчасовий характер.

За критерієм відносин із державним бюджетом державні цільові фонди поділяються на бюджетні й позабюджетні. Бюджетні– це фонди, які входять до складу державного бюджету, фінансування видатків яких здійснюється за рахунок коштів, як загального, так і спеціального фондів державного бюджету. До бюджетних фондів України відносяться: інноваційний фонд, фонд охорони навколишнього природного середовища, фонд сприяння молодіжному житловому будівництву, спеціальний фонд безпеки авіації, фонд соціального захисту інвалідів, державний спеціалізований фонд фінансування загальнодержавних витрат на авіаційну діяльність та участь України в міжнародних авіаційних організаціях, фонд розвитку виноградарства, садівництва і хмелярства тощо. Формування цільових фондів у структурі Державного бюджету України закріплено Бюджетним кодексом України. Передбачено, що Кабінет Міністрів України разом із проектом державного бюджету на наступний рік подає проекти кошторисів усіх державних цільових фондів, які утворюються за рахунок обов'язкових платежів (податків та зборів) виходячи з потреб конкретних галузей економіки та соціальної сфери.

Позабюджетні цільові фонди: пенсійний фонд, фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням, фонд загальнообов'язкового державного соціального страхування на випадок безробіття, фонд гарантування вкладів фізичних осіб, державний позабюджетний фонд приватизації тощо.

9.2

Україна розпочала перебудову загальнодержавних фондів цільового призначення починаючи з 2000 року, оскільки зазначені фонди відіграють важливу роль у наданні соціальних послуг та матеріального забезпечення громадян у разі хвороби, повної або часткової втрати працездатності, безробіття з незалежних від громадянина обставин, старості, інших причин, передбачених законодавством. Кошти фондів формуються за рахунок сплати страхових внесків працедавцями, найманими працівниками, а також з інших джерел, визначених законодавством.

Відповідно до чинного законодавства у системі державного соціального страхування роль страховика виконує держава, вона бере на себе зобов'язання щодо створення колективних страхових фондів і виплати страхового відшкодування. Страхувальниками є підприємства й організації, громадяни, держава, а застрахованими - працівники підприємств і організацій, а з деяких виплат і непрацюючі громадяни.

Головним джерелом фінансових витрат цих фондів є платежі роботодавців та найманих працівників – застрахованих осіб. Ці платежі здійснюються одночасно обома сторонами, крім випадків, куди відрахування здійснюють лише роботодавці.

Аналіз джерел фінансових заходів соціальної спрямованості показує, що основна частина витрат припадає на роботодавців – 92% і значно менше на працівників – 8%. В більшості країн світу внески роботодавців і найманих працівників в загальнодержавні фонди цільового призначення об'єднують в єдиний соціальний податок. Але таке об'єднання, за думкою більшості економістів в умовах українських реалій є передчасним, оскільки соціальний податок для найманих працівників є одним з прямих податків на їх заробітну плату, натомість внески роботодавців являються непрямими податками, оскільки їх дозволено відносити на валові витрати підприємства.

Співвідношення між ставками податків на роботодавців і найманих працівників в розвинених країнах наступне: у Франції – податок на роботодавців перевищує податок з найманих працівників в 3 рази, в Іспанії – в 5 разів, в Італії – в 4 рази, в Швеції соціальний податок з робітників обчислюється лише з осіб вільних професій (наймані працівники звільнені від цього податку). Протилежна ситуація спостерігається в Австралії та Данії, де соціальний податок на роботодавців не існує, його сплачують лише наймані працівники.

В Україні сумарний страховий тариф для роботодавців і найманих працівників з усіх видів страхування становить близько 40% фонду оплати праці. Це означає, що з кожної гривні фонду оплати праці роботодавець сплачує понад 40 копійок соціального податку. Таке податкове навантаження змушує роботодавців частину заробітної плати платити у «конвертах», з так званої «чорної каси» та не створює стимулів до збільшення заробітної плати.

На сьогодні в Україні систему загальнообов'язкового державного соціального страхування представляють Пенсійний фонд, Фонд загальнообов'язкового державного соціального страхування на випадок безробіття, Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань, Фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням. Фонди створювались і діють як незалежні, самоврядні організації і функціонують відокремленого один від одного. Така відокремленість певним чином перешкоджає формуванню та реалізації цілісної політики, адже кожний фонд намагається відстояти власні інтереси як щодо встановлення розміру внесків, так і щодо кола платників та соціальних послуг.

Крім того, ізольоване існування фондів призводить до дублювання однакових функцій: нині фонди самостійно ведуть реєстрацію та облік платників внесків і застрахованих осіб, збирають внески, контролюють своєчасність та повноту їхньої сплати, призначення та виплату страхової соціальної допомоги чи надання послуг. Звіти подаються лише на паперових носіях, а не в електронному вигляді. Усе це призводить до неефективного витрачання страхових коштів і додаткового організаційно-адміністративного навантаження на платників внесків.

Основними напрямами реформування у спрощенні системи формування фондів загальнообов'язкового соціального страхування мають бути:

- передача функцій збирання всіх соціальних внесків до єдиного уповноваженогооргану;

- перехід до електронної системи подання звітів;

- об'єднання всіх соціальних внесків у єдиний соціальний податок;

- поступовий перерозподіл обсягів соціальних внесків від роботодавців до працівників;

- перегляд величини ефективної ставки з метою її зниження і з урахуванням економічної, демографічної ситуації та пріоритетів подальшого соціально-економічного розвитку.

9.4

Фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності здійснює управління загальнодержавним соціальним страхуванням у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням.

Джерелами доходів бюджету Фонду соціального страхування з тимчасовою втратою працездатності є:

а) страхові внески роботодавців – 1,5% від фактичних витрат на оплату праці найманих працівників;

б) страхові платежі найманих працівників – 0,5% від сукупного оподатковуваного доходу податком на доходи фізичних осіб доходу, якщо його розмір менше одного прожиткового мінімуму доходів громадян для працездатної особи, 1% – якщо сукупний оподатковуваний дохід перевищує зазначений розмір прожиткового мінімуму;

в) страхові платежі осіб, які забезпечують себе роботою самостійно (особи, які займаються підприємницькою, адвокатською, нотаріальною, творчою та іншою діяльністю, пов'язаною з одержанням доходу безпосередньо від цієї діяльності);

г) донараховані страхові внески, пеня і штрафи;

д) благодійні внески підприємств, установ, організацій та фізичних осіб;

е) асигнування з Державного бюджету України;

ж) інші надходження.

Кошти фонду соціального страхування з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням, спрямовуються на:

− виплату застрахованим особам у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю, вагітністю і пологами, у разі народження дитини та по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, на поховання;

− фінансування санаторно-курортного лікування та оздоровлення застрахованих осіб і членів їх сімей;

− забезпечення поточної діяльності та утримання органів Фонду, розвиток його матеріально-технічної бази.

Допомога по тимчасовій непрацездатності виплачується застрахованим особам залежно від трудового стажу в таких розмірах:

Ø 60% середньої заробітної плати особам, які мають страховий стаж до 5 років;

Ø 80% середньої заробітної плати особам, які мають страховий стаж від 5 до 8 років;

Ø 100% середньої заробітної плати особам, які мають страховий стаж понад 8 років;

Близький за сутністю до вищерозглянутого фонду є Фонд соціального страхування від нещасних випадків та професійних захворювань на виробництві, за допомогою якого здійснюється соціальний захист з охорони життя та здоров'я громадян у процесі їх трудової діяльності.

Фонд соціального страхування від нещасних випадків та професійних захворювань на виробництві створений з метою проведення профілактичних заходів з охорони праці, відновлення здоров'я та працездатності потерпілих на виробництві внаслідок нещасних випадків, відшкодування їм завданої матеріальної та моральної шкоди. Страхування від нещасного випадку може бути обов'язковим і добровільним.

Фінансування Фонду соціального страхування від нещасних випадків здійснюється за рахунок:

- внесків роботодавців (для підприємства – з віднесенням на валові витрати виробництва, для бюджетних установ та організацій – з асигнувань, виділених на їх утримання та забезпечення);

- прибутку від розміщення тимчасово-вільних коштів Фонду на депозитних рахунках;

- штрафних санкцій за порушення законодавства з безпеки праці;

- добровільних внесків та інших пожертвувань.

Страхові тарифи диференційовані по групах галузей економіки (видах робіт) залежно від класу професійного ризику виробництва і їх розмір встановлюється законом. Наймані працівники не здійснюють відрахувань у фонд соціального страхування від нещасних випадків та професійних захворювань на виробництві.

Розміри страхових внесків страхувальників обчислюються:

- для роботодавців – у відсотках до сум фактичних виплат на оплату праці найманих працівників від 0,2 до 13,8%;

- для добровільно застрахованих осіб – у відсотках до мінімальної заробітної плати.

Використовуються кошти Фонду на такі цілі:

- виплату пенсій по інвалідності;

- виплати пенсій у зв'язку з втратою годувальника; виплати втраченого заробітку;

- виплату одноразової допомоги потерпілому і членам сім'ї потерпілого;

- фінансування витрат на медичну і соціальну допомогу потерпілому.

9.5

Фонд соціального страхування на випадок безробіття є самостійною фінансовою установою, яка має сприяти забезпеченню ефективної зайнятості, створенню нових робочих місць, надавати матеріальну допомогу та соціальні послуги на випадок безробіття.

Джерелами формування коштів Фонду є:

а) страхові внески роботодавців – 1,3% від фактичних витрат на оплату праці найманих працівників;

б) страхові платежі найманих працівників – 0,5% від сукупного оподатковуваного доходу податком на доходи фізичних осіб доходу;

в) донараховані страхові внески, пеня і штрафи;

г) благодійні внески підприємств, установ, організацій та фізичних осіб;

д) асигнування з Державного бюджету України;

е) кошти служби зайнятості за надані послуги підприємницьким структурам;

ж) інші надходження.

Напрями використання коштів Фонду наступні:

- виплати допомоги у зв'язку з безробіттям, у тому числі одноразової для організації підприємницької діяльності безробітним;

- витрати на перекваліфікацію робітників;

- витрати на працевлаштування безробітних;

- одноразова матеріальна допомога безробітному та непрацездатним особам, які перебувають на його утриманні;

- допомога на поховання у разі смерті безробітного або особи, яка перебуває на його утриманні;

- пошук підходящої роботи;

- інформаційні та консультаційні послуги, пов'язані із працевлаштуванням.

Тема 10

Страховий ринок

Програмні питання:

10.1 Соціально-економічний зміст і роль страхування в умовах ринкової економіки

10.2 Структура національного страхового ринку України та основні проблеми його розвитку

10.1

Формування в Україні ринкової економіки, розбудова її інфраструктури, створення дієвих механізмів господарювання для всіх суб'єктів ринку та соціальні перетворення в державі зумовлюють суттєві зміни в організації страхової справи.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про страхування» від 7 березня 1996 року, з подальшими змінами і доповненнями, страхування– це вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів громадян та юридичних осіб за настання певних подій (страхових випадків), визначених договором страхування або чинним законодавством, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати громадянами та юридичними особами страхових платежів (страхових внесків, страхових премій) та доходів від розміщення коштів цих фондів.

Отже,страхування – це система економічних відносин, а будь-які відносини передбачають наявність, як мінімум, двох суб'єктів. У страховій справі страховик та страхувальник –головні суб'єкти страхового ринку України.

Страховий ринок – це сфера економічних відносин, у процесі яких формуються попит і пропозиція на страхові послуги та здійснюється акт їх купівлі-продажу.

Страховик – це фінансова установа, яка створена у формі акціонерного, повного, командитного товариства або товариства з додатковою відповідальністю, а в окремих випадках - і державної організації (фонди соціального страхування), що має статус юридичної особи та володіє ліцензією на право здійснення страхової діяльності.

Страхувальник – це юридична або дієздатна особа, яка уклала договір на страхування (або є страхувальником згідно з чинним законодавством), сплатила належні внески і має право за настання страхового випадку отримати відшкодування в межах застрахованої відповідальності або страхової суми, обумовленої в полісі.

Виходячи з цього, страхування–це двосторонні економічні відносини, які полягають у тому, що страхувальник, сплачуючи грошовий внесок, забезпечує собі (чи третій особі) за настання події, обумовленої договором або законом, суму виплати з боку страховика, який утримує певний обсяг відповідальності і для її забезпечення поповнює та ефективно розміщує резерви, вживає превентивні (попереджувальні) заходи, спрямовані на зменшення ризику, а за потреби - перестраховує частину своєї відповідальності.

Об'єктами страхуванняє майнові інтереси, пов'язані:

- з життям, здоров'ям, працездатністю та додатковою пенсією страхувальника або застрахованої особи (особисте страхування);

- з володінням, користуванням та розпорядженням майном (майнове страхування);

- з відшкодуванням страхувальником заподіяної ним шкоди особі або її майну, а також шкоди, заподіяної юридичній особі (страхування відповідальності), рис. 10.1.1.

Рис. 10.1.1. Класифікація страхування за об'єктами

Найважливіша класифікаційна ознака у страхуванні –форма проведення. За цією ознакою страхування поділяється на добровільне й обов'язкове.

Добровільне страхування– форма страхування, що здійснюється на підставі добровільно укладеного договору між страховиком і страхувальником, згідно з правилами страхування, що їх розробляє страховик і реєструє в Уповноваженому органі. Добровільному страхуванню підлягає: страхування життя, страхування від нещасних випадків, медичне страхування, страхування інвестицій, страхування судових витрат, страхування фінансових ризиків, страхування вантажів та багажу, страхування кредитів, інші види добровільного страхування.

Обов'язкове страхування – форма страхування, що ґрунтується на принципах обов'язковості як для страхувальника, так і для страховика. Такому страхуванню підлягає: страхування спортсменів вищих категорій, авіаційне страхування, страхування цивільної відповідальності власників транспортних засобів, страхування засобів водного транспорту, страхування об'єктів космічної діяльності, інші види.

Сучасне страхування ґрунтується на певних специфічних принципах, до яких, насамперед, належать: конкурентність, страховий ризик, страховий інтерес, максимальна сумлінність, відшкодування в межах реально завданих збитків, франшиза, суброгація, контрибуція, співстрахування і перестрахування, диверсифікація.

Із розвитком ринкових відносин зростає міра ризику, отже, зростає потреба суспільства у засобах захисту та механізмах обмеження ризику. Страхування компенсує збитки (або частину їх) у грошовій формі, а не відшкодовує товарно-матеріальні цінності і, таким чином, не може повністю усунути порушений хід відтворювального процесу. Але воно послаблює залежність суспільного виробництва і окремого підприємця від не передбачуваних небажаних випадків і є виробленим суспільством механізмом боротьби із порушенням економічної рівноваги. Така часткова або повна компенсація збитків - не єдина функція страхування. Існують й інші, зокрема: ризикована, функція створення і використання страхових резервів (фондів), функція заощадження коштів та превентивна.

У чому ж полягає роль страхування в ринковій економіці:

По-перше, страхування надає впевненості в розвитку бізнесу, тому що в умовах формування приватної власності не можна централізовано в наказовому порядку керувати розміщенням фінансових ресурсів. Таке управління – справа окремого власника, причому діє він згідно зі своїми інтересами, що постійно коригуються ситуацією, на ринках товарів, цінних паперів, кредитів. Жоден власник не інвестує свого капіталу в розвиток виробництва тих чи інших товарів або у сферу послуг, не врахувавши можливого ризику втрати авансованих ресурсів.

Завдяки переданню за окрему, порівняно невелику, плату відповідальності за наслідки ризикованих подій страховим організаціям інвестор упевнений, що в разі пожежі, стихійного лиха чи крадіжки завдані збитки будуть відшкодовані.

Страхування дуже важливе як для тих підприємств, що вже давно функціонують, так і для новостворених, або тих, що тільки організуються і ще не набули достатнього виробничого потенціалу та не нагромадили власних резервних фондів. Страхування не лише забезпечує відшкодування фактичних збитків, зумовлених певною подією. Наявність відповідної страхової угоди дає змогу впевненіше користуватися кредитом, щоб спорудити чи придбати необхідні засоби виробництва, поповнити товарну масу у торговельній мережі тощо.

Часто страхування сприяє появі й упровадженню нової техніки та технологій, наукових розробок.

По-друге, страхування дає змогу оптимізувати ресурси, спрямовані на організацію економічної безпеки, оскільки страховий захист є проявом економічної безпеки фізичних і юридичних осіб. Воно дає змогу досягти раціональної структури коштів, що спрямовуються на запобігання (або оперативне усунення) наслідкам стихії чи іншим чинникам, які перешкоджають діяльності тієї чи іншої особи.

Страхування, маючи великі можливості маневрування резервами, є важливою ланкою формування всієї системи економічної безпеки. Така роль стає реальною тільки за належного рівня розвитку страхової справи.

По-третє, страхування забезпечує раціональне формування й використання коштів, призначених для здійснення соціальних програм. Світовий досвід довів доцільність нагромадження і використання коштів на соціальні програми страховим методом. Сформовані цим методом ресурси застосовуються як доповнення до державних ресурсів, спрямованих на фінансування освіти, охорони здоров'я, пенсійне забезпечення та деякі інші соціальні заходи.

Страховий метод формування й використання коштів соціального спрямування усуває знеособлення таких коштів, а завдяки цьому й зрівнялівку в їх розподілі, коли однакові за розміром пенсії одержують головні конструктори та прибиральниці, підвищує відповідальність за якість медичних та інших послуг.

Створення завдяки страхуванню можливостей нагромадити кошти для виплати майбутніх пенсій, придбання житла, оплати витрат на навчання у вищому навчальному закладі сприяє тому, щоб кожен громадянин реалізував свої можливості і задовольнив потреби. У такому разі зменшується навантаження на державний бюджет, а контроль за раціональним використанням коштів переноситься безпосередньо на споживача соціальних послуг і виплат.

І, по-четверте, у страхуванні створюються значні резерви грошових ресурсів, які стають джерелом зростання інвестицій в економіку. Грошові резерви тим відрізняються від натуральних, що вони навіть і тоді, коли тимчасово виходять із обігу коштів конкретного підприємства-власника, не перестають "працювати" на нього та економіку країни загалом.

Ресурси, які тимчасово вивільняються на одних підприємствах, через кредитну систему, ринок цінних паперів, інвестиційні товариства переходять у користування інших суб'єктів господарювання. Останні, своєю чергою, сплачують власникам залучених ресурсів відсотки - дивіденди.

Страхові компанії, отримуючи прибуток від інвестиційної діяльності, дістають змогу знижувати тарифи на страхові послуги, збільшувати власні резерви, здійснювати відрахування до бюджету, стимулювати персонал, збільшувати дивіденди своїх акціонерів.

Акумульовані у страхових компаніях ресурси через систему інвестування сприяють розширенню виробництва або прискоренню виконання інших програм. Це вигідно страхувальникам, страховим компаніям, банкам та іншим підприємницьким структурам і державі загалом.

Отже, в ринковій економіці страхування має величезні можливості сприяти економічному й соціальному розвитку нашої держави, задовольняти інтереси щодо захисту життя і здоров'я, майна та доходів як юридичних, так і фізичних осіб.

10.2

Страховий ринок України–це частина фінансового ринку, де об'єктом купівлі-продажу є страховий захист, формується попит і пропозиція на нього.

Головною функцією національного страхового ринку є акумуляція та розподіл страхового фонду з метою страхового захисту суспільства.

Об'єктивна необхідність виникнення та розвитку страхового ринку зумовлюється наявністю суспільної потреби на страхові послуги та наявністю страховика, здатного їх задовольнити.

В Україні періодом створення страхового ринку вважають початок 90-х років. Саме тоді виникли перші приватні страхові компанії,які поклали край тотальній монополії Держстраху. Страхова компанія–це юридично оформлена одиниця підприємницької діяльності у формі акціонерного, повного, командитного товариства з повною відповідальністю, яка має ліцензію на право здійснення страхової діяльності.

Усі компанії страхового ринку України можна поділити таким чином:

1) за формою власності (приватні, акціонерні, взаємні, державні, урядові тощо);

2) за характером операцій (спеціалізовані, універсальні та перестрахувальні);

3) за територіальним критерієм (місцеві, регіональні, національні і транснаціональні);

Рис. 10.2.1.Найтиповіші організаційні форми функціонування страхових організацій України

В Україні Комітетом у справах нагляду за страховою діяльністю в 1997 році було зареєстровано близько 700 страховиків, але за період з 1998 по 2003 роки відкликано ліцензії майже у 250 із них. Основна причина – нездатність значної частини страховиків виконувати взяті на себе зобов'язання перед страхувальником.

До внутрішньої структури страхового ринку нашої держави належать:

- страхові продукти (послуги за конкретними видами договорів страхування);

- система організації продажів страхових полісів та формування попиту на страхові продукти;

- гнучка система тарифів (ціни, пільги, знижки, націнки, штрафи, пеня тощо);

- власна інфраструктура страховика (агентства, контори, філії, представництва, канали комерційного зв'язку);

- матеріальні та фінансові ресурси, що визначають становище страховика;

- людські ресурси страхової компанії;

- фінансове становище страхової компанії та довіру до неї з боку фінансових інститутів;

- ліквідність страхового фонду.

Зовнішнє середовище страхового ринку складається з елементів, якими страховик може управляти, та з тих, на які він впливати не може, але повинен їх враховувати у своїй діяльності.

До складових, на які страховик може впливати, належать: ринковий попит, конкуренція, ноу-хау страхових послуг, інфраструктура страхового ринку тощо.

До складових, на які страхові компанії впливати не можуть, належать: чисельність населення, його вікова та статева структури, сезон міграції, купівельна спроможність населення тощо.

Отже, страховий ринок–це відкрита система, здатна до розширення та звуження, залежна як від загальної економічної ситуації в країні, так і від активності страховика.

Залежно від критерію, покладеного в основу класифікації страхового ринку України, розрізняють інституціональну, територіальну, галузеву та організаційну структури.

Інституціональна структура ґрунтується на розмежуванні приватної, публічної або комбінованої форми власності, на якій створюється страхова організація. Вона може бути представлена акціонерними, корпоративними, взаємними та державними страховими компаніями.

Територіальна структура страхового ринку представлена на рис. 10.2.2.

Рис. 10.2.2. Територіальна структура національного страхового ринку

За галузевою ознакою розрізняють ринки особистого, майнового страхування та страхування відповідальності. Кожна із названих ланок має свою структуру (сегментацію).

Особисте страхування–це галузь страхування, в якій об'єктом страхових відносин є життя, здоров'я, працездатність та пенсійне забезпечення людини. Таке страхування спрямоване на забезпечення захисту сімейних доходів громадян, а також на нагромадження ними коштів для підвищення рівня свого фінансового благополуччя. До особистого страхування належать такі види страхування:страхування життя і здоров'я громадян, страхування від нещасних випадків, медичне страхування, страхування спортсменів вищих категорій, працівників державної лісової охорони, спеціалістів ветеринарної медицини, службових осіб державних податкових інспекції, суддів, донорів крові, народних депутатів, працівників прокуратури, митних органів, осіб складу органів і підрозділів внутрішніх справ, контрольно-ревізійної служби в Україні тощо.

Майнове страхування–це галузь страхування, в якій об'єктом страхування є майно, що належить юридичним або фізичним особам.До майнового страхування належать такі види страхування:страхування залізничного, наземного, повітряного, водного транспорту, страхування вантажів та багажу, страхування кредитів, фінансових ризиків, виданих гарантій, страхування авіаційних суден, врожаю сільськогосподарських культур і багаторічних насаджень у державних сільськогосподарських підприємствах тощо.

Страхування відповідальності –це галузь страхування, де об'єктом є відповідальність перед третіми особами в разі, якщо їм внаслідок діяльності або бездіяльності страхувальника буде завдано шкоди. Страхування відповідальності охоплює такі види страхування: страхування цивільної відповідальності власників наземного, повітряного, водного транспорту, страхування відповідальності перед третіми особами.

Організаційна структура страхового ринку може бути представлена у вигляді страхових компаній, страхових спілок, асоціацій та страхових пулів, товариств взаємного страхування, страхових посередників.

Страховий посередник– це одна із трьох головних дійових осіб на страховому ринку поряд зі страхувальником і страховиком.

Страхові агенти– це громадяни або юридичні особи, які діють від імені та за дорученням страховика і виконують частину його страхової діяльності, а саме: укладають договори страхування, одержують страхові платежі, виконують роботи, пов'язані зі здійсненням страхових виплат та страхових відшкодувань. Агенти є представниками страховика і діють в його інтересах за винагороду на підставі договору доручення зі страховиком.

Посередницька діяльність страхових брокерів у страхуванні здійснюється як винятковий вид діяльності і може поєднувати консультування, експертно-інформаційні послуги, роботу, пов'язану з підготовкою, укладанням та виконанням (супроводом) договорів страхування, в тому числі щодо врегулювання збитків у частині одержання перерахування страхових платежів, страхових виплат та страхових відшкодувань за угодою зі страхувальником, інші посередницькі послуги у страхуванні.

Страхові брокери– це юридичні особи або громадяни, які зареєстровані у встановленому порядку як суб'єкти підприємницької діяльності та здійснюють за винагороду посередницьку діяльність у страхуванні від свого імені на підставі брокерської угоди з особою, яка має потребу у страхуванні як страхувальник, а також брокери не мають права отримувати та перераховувати страхові платежі, страхові виплати та виплати страхового відшкодування.

Актуарій– це офіційно вповноважена особа, котра, маючи відповідну фахову підготовку, за допомогою методів математичної статистики обчислює страхові тарифи і на котру покладається відповідальність за те, щоб страхові фонди уможливлювали виконання компаніями своїх зобов'язань за виданими полісами.

Сюрвейєр– це експерт, інспектор, агент страховика, який оглядає судна, вантажі та інше майно, що приймається на страхування.

Аварійний комісар– це особа, яка на прохання страховика з'ясовує причини настання страхового випадку та розмір збитків (у страхуванні переважно транспортних ризиків).

Диспашер(джастер) – це фахівець у галузі морського права, який здійснює розрахунки з розподілу витрат за загальною аварією між судном, вантажем і фрахтом.

До основних проблем розвитку національного страхового ринку належать: недосконалість страхового законодавства, фінансово-економічну нестабільність країни, відсутність державної цілеспрямованої політики щодо розвитку страхування та низьку страхову культуру населення. Упровадження обов'язкового страхування цивільної відповідальності власників транспортних засобів наштовхнулося на перешкоди законодавчого характеру, існують випадки зволікання страхових компаній із виплатами страхових сум і страхових відшкодувань, неправомірних відмов від виплат усупереч страховому законодавству. Усе це свідчить про незадовільне державне регулювання страхової діяльності та недосконалу систему державного контролю за фінансовою надійністю страховиків.

Тема 11

Фінансовий ринок

Програмні питання:

11.1Економічна сутність фінансового ринку та його структура

11.2Класифікація фінансових ринків

11.3Інструменти фінансового ринку

11.4 Цінні папери як основний інструмент фінансового ринку (с.в.)

11.1

Фінансовий ринок вважається невід'ємним атрибутом сучасної ринкової економіки. У політико-економічному значенні – це ринок, на якому визначаються попит і пропозиція на різноманітні фінансові ресурси. Це ринок, на якому є продавці й покупці, є товар, який продається та купується. Але цей товар особливий – гроші, надані у тимчасове або постійне користування.

Фінансовий ринокєвинятково складною структурою з великою кількістю учасників-фінансових посередників, споживачів фінансових послуг – юридичні, фізичні особи, держава, які вступають в економічні відносини, оперуючи різноманітними фінансовими інструментами.

Характерною особливістю фінансового ринку є те, що ці відносини реалізуються на етапах розподілу й перерозподілу фінансових ресурсів і коштів здійснюваного процесу розширеного відтворення. Тому фінансовий ринок слід розглядати як специфічну сферу грошових відносин, що виникають у процесі руху фінансових фондів між державою, юридичними та фізичними особами за допомогою спеціалізованих фінансових інститутів.

Основне завдання фінансового ринку полягає у забезпеченні переміщення фінансових ресурсів від тих, хто має їх надлишок, до тих, хто потребує інвестицій. При цьому, зазвичай, вони спрямовуються від тих, хто не може ефективно використовувати кошти, до тих, хто використовує їх продуктивно. Це сприяє не тільки підвищенню ефективності та продуктивності економіки загалом, а й поліпшенню економічного добробуту кожного члена суспільства. Так, для сучасної ринкової економіки фінансовий ринок є центром господарського організму. За станом фінансового ринку можна судити про стан економіки, впливаючи на фінансовий ринок, можливо керувати економічною активністю суспільства.

Фінансовий ринок виконує такі функції:

1. Функція ціноутворення. Фінансовий ринок встановлює ціни на фінансові ресурси, які врівноважують попит і пропозицію на них. Ціною фінансових ресурсів є дохід, який сплачує покупець (емітент) продавцю (інвестору або власнику фінансових ресурсів) - банківський відсоток, купонна ставка за облігаціями, дивіденди по акціях.

2. Функція забезпечення ліквідності. Чим ефективніше функціонує фінансовий ринок, тим вищою є ліквідність фінансових ресурсів, які обертаються на ньому, оскільки будь-який інвестор може швидко й майже без витрат у будь-який момент перетворити фінансові ресурси на готівку.

3. Функція економії на витратах. Фінансовий ринок зменшує витрати на проведення операцій та інформаційні витрати. Фінансові посередники, здійснюючи великі обсяги операцій з інвестування та залучення коштів, зменшують для учасників ринку витрати й відповідні ризики від проведення операцій із фінансовими ресурсами. Фінансові посередники зменшують витрати через здійснення економії на масштабі операцій і вдосконалення процедур оцінювання фінансових ресурсів, запропонованих до продажу.

Структура фінансового ринку може залежить від таких ознак:

- строку обігу фінансових ресурсів;

- інституційного складу;

- характеру руху фінансових ресурсів.

За першою ознакою структура фінансового ринку наведена на рис. 10.1.1, де фінансовий ринок поділяється на два основних сектори: ринок грошей і ринок капіталів. На ринку грошей обертаються короткострокові фінансові ресурси (терміном до 1 року); на ринку капіталів–середньо- та довгострокові фінансові ресурси (терміном понад 1 рік).

Рис. 10.1.1. Структура фінансового ринку залежно від строку обігу фінансових ресурсів

За інституційним складом структуру фінансового ринку формують такі учасники: інститути позафінансової сфери, держава, населення, професійні учасникиринку– фінансові інститути та інститути інфраструктури, а також іноземні учасники ринку.

Держава виступає на фінансовому ринку позичальником, який регулярно розміщує на зовнішньому та внутрішньому ринках свої боргові зобов'язання. Крім цього вона виконує специфічну й дуже важливу функцію – регулювання фінансового ринку. Іноді держава виступає як інвестор, здійснюючи фінансову підтримку тих чи інших суб'єктів господарювання.

Основними видами діяльності фінансових інститутів–посередників на фінансовому ринку є:

Суб'єктами ринку прямого фінансування є юридичні особи, населення, держава, іноземні учасники ринку, комерційні банки. Крім цього важливу роль у прямому фінансуванні відіграють брокери, які виконують технічну функцію.

Брокер –це посередник ринку прямого фінансування, який виконує технічну функцію (допомагає зустрітися продавцю з покупцем фінансових ресурсів). Брокер отримує комісійну винагороду за укладання фінансової угоди, при цьому умови купівлі-продажу коштів продавець і покупець узгоджують безпосередньо один з одним.

На ринку непрямого фінансування роль фінансових посередників – дилерів – зовсім інша. Дилериспочатку акумулюють у себе фінансові ресурси, призначені до продажу, а потім продають їх від свого імені, висуваючи власні вимоги та пропозиції. Дилери стають основними учасниками ринку непрямого фінансування. Однією з основних умов діяльності дилерів є формування власного стартового капіталу. Наприклад, комерційні банки в Україні (основні фінансові посередники вітчизняного фінансового ринку), плануючи надавати фінансові послуги на території одного міста, згідно із законодавством, повинні сформувати власний капітал обсягом 3 млн. євро.

Фінансовий ринок є складною різноманітною структурою, тому існують й інші способи його класифікації.

11.2

Залежно від того, з яких позицій розглядаються фінансові угоди, фінансові ринки поділяються за певними ознаками.

За принципом оборотності розрізняють ринок боргових зобов'язань і ринок власності. На ринку боргових зобов'язань (основними інструментами якого є облігації) гроші купуються в обмін на зобов'язання повернути їх у визначений строк із виплатою відсотка.

На ринку власності (основними інструментами якого є акції) гроші купуються в обмін на право участі у власності емітента. Покупець, який отримав це право, стає співвласником підприємства, має право брати участь у зборах акціонерів й одержувати дивіденди від прибутків підприємства.

За характером руху цінних паперів фінансовий ринок поділяється на первинний і вторинний. На первинному ринку продаються й купуються папери нових випусків, на вторинному – обертаються раніше випущені цінні папери.

Первинний ринок сприяє збільшенню капіталу й раціональному розподілу джерел нового інвестування. Вторинний ринок забезпечує гнучкість переміщення фінансових коштів, постійно підтримує раціональну структуру мережі інвесторів.

Вторинний ринок цінних паперів має особливе значення для економіки. Він забезпечує вільне переливання фінансових ресурсів між суб'єктами ринку.

За формою організації фінансові ринки поділяються на організовані й розподільні (вуличні). Прикладом першого є біржі, де брокери – члени біржі, зустрічаються у торговому залі та укладають угоди. На біржах, зазвичай, продаються цінні папери обмеженого кола великих і фінансово надійних підприємств, які введені до біржового списку. Зокрема, акції із цього списку називають обліковими. Бути внесеним до відповідного списку – велика честь для компаній, для цього вони повинні відповідати певним вимогам щодо складу активів та біржової поведінки. Тому широке коло компаній торгує через другий тип ринку –«вуличний». Він є розподіленою комп'ютеризованою сіткою брокерів і дилерів. Пошук клієнтів й укладання угод здійснюється, зазвичай, телефоном. Фінансові посередники цього ринку спеціалізуються на конкретному виді цінних паперів.

11.3

Для певного розуміння, як фінансовий ринок забезпечує перетік фінансових ресурсів від кредиторів до позичальників, доцільно розглядати інструменти, якими торгують на фінансових ринках.

Фінансовими інструментами ринку грошей є: казначейські векселі, депозитні сертифікати, комерційні папери, банківські акцепти, угоди про зворотний викуп.

Перелічені зобов'язання є ліквідними внаслідок короткого строку погашення, найменш ризиковими і прибутковими інструментами фінансового ринку. Їх основна перевага полягає у високій ліквідності, тобто можливості перетворюватися на готівку із найменшими витратами.

Казначейські векселі є короткостроковими зобов'язаннями держави, які випускаються терміном 3-6-9-12 місяців. Звичайно, казначейський вексель приносить дохід власнику через початковий продаж зі знижкою (дисконтом), тобто при погашенні векселя буде отримана сума більша, ніж витрачена на його купівлю. Вважається, що це надійніший інструмент фінансового ринку, оскільки держава завжди знайде можливість виконати свої зобов'язання. Наприклад, провести додаткову емісію казначейських векселів, за рахунок якої погасити попередні емісії або підвищити податки.

В Україні випуском казначейських зобов'язань займається Міністерство фінансів. Їх емісія відбувається у бездокументарній формі – в електронному вигляді, а основними покупцями є комерційні банки. Операції фізичних осіб із казначейськими зобов'язаннями не проводяться через нерозвиненість вітчизняного фінансового ринку.

Депозитні сертифікати є борговим інструментом, який банк продає вкладникам – юридичним особам. По ньому сплачується відсоток, а при погашенні повертається вихідна ціна купівлі.

Цей інструмент є високоліквідним, оскільки за необхідності власник депозитного сертифікату може перепродати його на вторинному ринку. Для фізичних осіб комерційні банки пропонують ощадні сертифікати. Ці інструменти видаються на певний строк або до запитання. Вони можуть бути іменними чи на пред'явника.

Як депозитні, так і ощадні сертифікати активно випускались вітчизняними комерційними банками: Приватбанк, АППБ Аваль, Вабанк, Надра. Термін дії сертифікатів різний – 30, 90, 180, 270 та 360 днів. Багато банків дозволяли використовувати відповідні інструменти як заставу під надання кредитів.

Комерційні папери– це короткострокові зобов'язання, що випускаються корпораціями з метою залучення коштів для фінансування поточних операцій. Обіг відповідного інструмента відбувається на фінансових ринках розвинених країн.

Банківські акцепти є векселем на банк, що випущений фірмою, яка оплатить його на певну майбутню дату, і гарантується за певну винагороду банком, який акцептував його. Банківські акцепти покликані обслуговувати міжнародну торгівлю, експортно-імпортні операції. У розвинених країнах ці акцептовані векселі часто перепродаються на вторинному ринку зі знижкою і подібні за своїми функціями до казначейських векселів.

Угоди про зворотний викуп є фінансовою інновацією, в якій казначейські векселі або інші державні цінні папери є заставою. Ці угоди укладаються на короткий і надкороткий термін, навіть на одну ніч. Саме вони є важливим джерелом фінансових ресурсів для комерційних банків. Цей інструмент успішно використовується на фінансовому ринку, оскільки застава, яка надається за позику, є високоліквідною й низько ризиковою, що за неповернення боргу дасть змогу кредиторові компенсувати витрати. На вітчизняному фінансовому ринку угоди про зворотний викуп укладає Національний банк України із найбільшими та великими банками у вигляді операцій РЕПО.

Фінансовими інструментами ринку капіталів є: акції, облігації, муніципальні облігації, заставні. Усі перелічені інструменти випускаються в обіг на термін більше одного року. Вони є більш ризиковими, ніж інструменти ринку грошей і відповідно прибутковішими.

Тема 12

Міжнародні фінанси

Програмні питання:

12.1Сутність, функції та політика міжнародних фінансів

12.2Міжнародний фінансовий ринок і його структура

12.3 Фінанси міжнародних організацій та інституцій

12.1

Міжнародні фінанси– сукупність відносин, пов'язаних зі створенням і використанням грошових коштів, необхідних для здійснення зовнішньоекономічної діяльності державами, фірмами, іншими юридичними та фізичними особами.

Рух грошових потоків у світовому господарстві виконується за такими напрямами:

а) взаємовідносини між суб'єктами господарювання різних країн;

б) взаємовідносини держави з урядами інших країн та міжнародними організаціями;

в) взаємовідносини держави та суб'єктів світових господарських зв'язків з міжнародними фінансовими інституціями.

Суб'єктами міжнародних фінансових відносин є уряди, підприємства, фірми, банки, установи та фізичні особи.

Загалом перерозподіл фінансових коштів у світовому масштабі забезпечує зростання конкуренції й ефективніше використання виробничих потужностей та інших ресурсів економічного розвитку.

Міжнародні фінансові операції здійснюються на грошових, валютних і фондових ринках. Економічна сутність цих ринків змінюється під впливом науково-технологічної революції, транснаціоналізації та глобалізації економічних процесів.

Для розуміння сутності міжнародних фінансів і правильної побудови міжнародної фінансової політики слід з'ясувати притаманні їм властивості, їх суспільно-економічну роль. Ідеться про призначення (функції) міжнародних фінансів. Аналіз міжнародних фінансів свідчить, що їм характерні розподільна та контрольна функції.

Сутність розподільної функції полягає у тому, що за допомогою механізму міжнародних фінансів здійснюється грошовий розподіл і перерозподіл світового продукту. Такі процеси є не хаотичними, а визначаються об'єктивними закономірностями: капітал рухається в пошуках найбільшої норми прибутку; важливим чинником є ризики, пов'язані з отриманням прибутку; рух капіталів відображає також дію закону пропорційного розвитку. Певний вплив на розподіл світового суспільного продукту має й політика (інтереси) суб'єктів міжнародних відносин. На окремих етапах історичного розвитку об'єктивні закономірності та політика (інтереси) суб'єктів міжнародних відносин певною мірою збігаються. Але вони можуть і суперечити одні одним.

Контрольна функція ґрунтується на тому, що міжнародні фінанси відображають рух суспільного продукту в грошовій, тобто універсальній (зіставлюваній) формі. Це дає змогу здійснювати у будь-який час, на будь-якому етапі облік та аналіз руху світового суспільного продукту в грошовій формі. Інформація, одержана під час такого аналізу, є основою для прийняття подальших рішень щодо міжнародних фінансів, розробки поточної та стратегічної міжнародної фінансової політики. Можливість та ефективність практичної реалізації контрольної функції залежать від ступеня розуміння цієї можливості, політики держави, характеру та рівня її економічного розвитку, технічного оснащення процесу збирання й обробки інформації.

На сучасному етапі економічного розвитку міжнародні фінанси мають форму досить складної системи міжнародних потоків грошових коштів і пов'язаних із ними відносин.

Міжнародні фінанси– історична категорія, що постійно розвивається. В основі їх розвитку – об'єктивні соціально-економічні закони та закономірності.

Міжнародна фінансова політика представлена сукупністю заходів і рекомендацій держави у галузі міжнародних фінансів. Юридично вона оформлюється в нормах і принципах міжнародного фінансового права.

Міжнародна фінансова політика є частиною економічної політики (вони взаємопов'язані). Успішна фінансова політика сприяє загальному розвитку національної економіки, і навпаки, прорахунки у міжнародних фінансах уповільнюють розвиток національної економіки.

Передумовами успішної міжнародної фінансової політики вважаються:

Ø належний рівень економічних знань і прогресивні погляди осіб, які ухвалюють рішення з питань міжнародних фінансів і впроваджують їх у життя;

Ø оперативний і гнучкий механізм розробки, прийняття і виконання фінансової політики;

Ø стабільний та сприятливий характер міжнародних економічних відносин;

Ø стабільний і передбачуваний стан внутрішньої фінансово-економічної політики.

Розрізняють такі форми реалізації міжнародної фінансової політики: планування, укладання міжнародних угод, видання нормативних актів, оперативне керівництво та контроль з боку компетентних державних органів. У міру зростання кризових явищ спостерігається посилення державного регулювання у всіх формах.

Міжнародна фінансова політика за характером заходів і рекомендацій, а також їх наслідків поділяється на довгострокову (структурну) та поточну.

Довгострокова політика передбачає структурні зміни міжнародного фінансового механізму, тобто суттєві зміни у:

· системі міжнародних розрахунків;

· режимі валютних паритетів і курсів;

· ролі золота в міжнародних відносинах;

· сукупності резервних (ринкових) валют;

· міжнародних розрахункових і платіжних засобах;

· завданнях міжнародних і регіональних фінансових організацій;

· методах сальдування та вирівнювання платіжних балансів;

· перегляді пріоритетів податкової та кредитної політик тощо.

Поточна політика– щоденне оперативне регулювання кон'юнктури валютних ринків і ринків капіталу, міжнародної інвестиційної діяльності, податків. Таке регулювання здійснюється з метою підтримки рівноваги платіжного балансу та забезпечення стабільності й чіткого функціонування національної, світової та регіональних валютних систем. Складовими цієї є:

− валютна політика, що охоплює низку методів: дисконтну та девізну політики; валютні інтервенції; девальвацію та ревальвацію національної валюти; політику валютних обмежень; політику конвертованості (оборотності) валют; диверсифікації валютних резервів тощо;

− податкова політика;

− кредитна політика.

12.2

Процес міжнародного руху товарів, послуг, капіталу, виробнича та науково-технічна співпраці, міграція робочої сили, туризм зумовлюють виникнення потреб у грошах і зобов'язань учасників міжнародних економічних відносин.

Міжнародний платіжний оборот, пов'язаний з оплатою грошових зобов'язань юридичних і фізичних осіб різних країн, обслуговується валютним ринком.

Валютний ринок– це сфера економічних відносин, що виявляються у процесі здійснення операцій з купівлі-продажу іноземної валюти і цінних паперів в іноземній валюті, а також операцій з інвестування валютного капіталу. Саме на валютному ринку відбувається узгодження інтересів продавців і покупців валютних цінностей.

З організаційно-технічного погляду валютний ринок– певна сукупність сучасних засобів телекомунікації, таких як телеграф, телекс, телефон, інформаційні системи, комп'ютерні мережі, що пов'язують між собою банки і біржі різних країн, які здійснюють валютні операції та міжнародні розрахунки з обслуговування.

З інституційної позицій валютні ринки– це сукупність банків, брокерських фірм, корпорацій, особливо транснаціональних компаній (THK).

Світові валютні ринки обслуговують рух товарів, послуг, перерозподіл капіталів між державами.

Рух валютних і фінансових ресурсів здійснюється через:

Ø валютні операції;

Ø валютно-кредитне і розрахункове обслуговування покупки і продажу товарів та послуг;

Ø зарубіжні інвестиції;

Ø операції з цінними паперами;

Ø перерозподіл національних доходів у вигляді допомоги країнам, що розвиваються, і внесків у міжнародні організації.

Національні валютні ринки забезпечують рух грошових потоків усередині країни й обслуговують зв'язок із світовими валютними центрами. Ступінь залучення національних ринків в операції світового валютного ринку залежить від ступеня інтегрованості економіки країни в світове господарство, від стану її валютно-кредитної системи та системи оподаткування, рівня валютного контролю і валютного регулювання (міри свободи дій нерезидентів на національному валютному і фондовому ринках), стабільності політичної системи країни та зручного її географічного положення.

Разом із світовими і національними центрами валютної торгівлі є регіональні валютні ринки, наприклад, європейська валютна система, що виникла на основі регіональної економічної інтеграції країн Західної Європи.

Для сучасних світових валютних ринків характерні такі основні особливості:

1) інтернаціоналізація валютних ринків на базі інтернаціоналізації господарських зв'язків, широкого використання електронних засобів зв'язку і здійснення операцій та розрахунків із них;

2) операції виконуються безперервно протягом доби поперемінно у всіх частинах світу;

3) техніка валютних операцій уніфікована, розрахунки здійснюються за кореспондентськими рахунками банків;

4) широкий розвиток валютних операцій з метою страхування валютних і кредитних ризиків. При цьому валютні операції, що раніше практикувалися і відображалися в банківських балансах, замінюються терміновими й іншими валютними операціями, які враховуються на позабалансових статтях;

5) спекулятивні й арбітражні операції набагато перевершують валютні операції, пов'язані з комерційними операціями, чисельність їх учасників різко збільшується, до них належать не тільки банки і ТНК, але й інші юридичні й навіть фізичні особи;

6) нестабільність валют, курс яких, подібно до своєрідного біржового товару, має часто свої тенденції, не залежні від фундаментальних економічних чинників.

Світовий валютний ринок– наймогутніший і ліквідний, але вкрай чутливий до економічних і політичних новин.

З функціонального погляду валютні ринки забезпечують:

v своєчасне здійснення міжнародних розрахунків;

v регулювання валютних курсів;

v диверсифікацію валютних резервів;

v страхування валютних ризиків;

v отримання прибутку учасників валютного ринку у вигляді різниці курсів валют;

v проведення валютної політики, спрямованої на державне регулювання національної економіки, й узгодженої політики в межах світового господарства.

Учасниками валютних ринків є банки, валютні біржі, брокерські фірми, зовнішньоторговельні та виробничі компанії, міжнародні валютно-кредитні й фінансові організації. За критерієм ступеня комерційного ризику