Просвітницька діяльність Кирило-Мефодіївського товариства (Т. Шевченко, П. Куліш, М. Костомаров).

Лицарське вихованняодержували діти світських феодалів. Його метою було виробити у майбутніх лицарів (“панів землі i селян“) кріпосницьку мораль, навчити вести себе у “вищому товаристві“ i дати вiйськово-фiзичну підготовку через часті озброєні сутички між феодалами.

Середньовічне лицарство ставилося з презирством до всіх видів праці, включаючи i розумову. Навіть елементарна грамотність аж до XII ст. не вважалася обов’язковою. Тому багато представників лицарського стану (графів, герцогів) у період раннього середньовіччя були неграмотними.Сини феодалів виховувалися в дусі “семи лицарських чеснот“, куди входили: уміння їздити верхи, плавання, володіння списом, мечем i щитом, фехтування, полювання, гра в шахи та вміння складати вірші й грати на музичних інструментах.Вона була покликана до життя постійними чварами між сусідами-феодалами, частим їхнім переростанням у збройні сутички. Лицарі створили для своїх дітей систему світського виховання, що ставило за мету сформувати в майбутнього лицаря ("пана землі й селян") мораль кріпосника, навчитися поводитись у "вищому товаристві" й дати належну військово-фізичну підготовку. У цій системі "семи вільним мистецтвам" шкільної освіти протиставлялися "сім лицарських доброчинностей" (верхова їзда, плавання, стріляння з лука, кидання списа, фехтування, полювання, гра в шахи, уміння складати вірші, співати й грати на музичних інструментах).Сини феодалів до 7 років виховувалися у сім'ях. Там вони навчалися їздити верхи та володіти зброєю. Пізніше направлялися в замок до свого сеньйора, де виковували обов'язки пажа при господині маєтку. З 14 років після урочистого вручення меча до 21 року юнак був зброєносцем сюзерена, удосконалюючи вміння їзди верхи і володіння зброєю. Супроводжував сюзерена в походах, на полюванні. Брав участь у лицарських турнірах. Після досягнення 21 року відбувалося посвячення в лицарі.

20.Виникнення братських шкіл. Зміст освіти. Статут братської школи.

У визволенні від національного і релігійного гніту українського народу важливу роль відіграли братства, які були розповсюджені в Україні у XVI-XVII ст. Братства – це організації міського населення, передусім ремісників і купців, які об’єднувалися з метою боротьби проти ополячення та окатоличення українського населення. До братств приймалися всі православні незалежно від національності, соціального походження чи майнового стану. Перше братство започаткували 1449 року львівські міщани при церкві Успенія. Згодом ці організації розповсюдилися по всій правобережній Україні, були вони і в Білорусі.

Братчики вели боротьбу проти вищого католицького духівництва, організовували школи, будували госпіталі та православні церкви, відкривали друкарні, де видавалися українські книги і підручники, піклувалися життям братчиків тощо. В основу своєї діяльності вони поклали ідеологію просвітительства, а головним засобом своєї боротьби обрали школи.

У зміст навчання входило читання, письмо, рахунок і вивчення катехізису. З посиленням національного і соціального гніту у першій пол. XVII ст. більшість братських шкіл перетворилися у школи підвищеного типу. Братчики розуміли, що для успішного ведення боротьби проти агресивних нападів польсько-литовської шляхти, елементарна освіта була недостатньою.

Першою братською школою підвищеного типу в Україні стала школа львівського братства, відкрита 1586 року, яка за організацією навчання і розпорядком шкільного життя перевершила подібні західноєвропейські школи того часу. За зразком цієї школи відкрилися братські школи і в інших містах: Перемишлі, Рогатині, Замості, Києві, Вінниці, Кам’янці-Подільському, Кременці, Луцьку і ін.

У братських школах підвищеного типу крім читання, лічби, письма та хорового співу, вивчалися "сім вільних мистецтв". На високому рівні вивчали предмети тривіуму: граматику, риторику, діалектику; предмети квадривіуму вивчалися на дещо нижчому рівні, крім музики. Остання виступала одним із основних навчальних предметів.

У вивченні мов братські школи, як правило, пройшли дві стадії: греко-слов’янську, потім – латино-польську. На першому місці завжди стояло вивчення слов’янської мови. На другому місці – грецької мови, оскільки вона давала змогу засвоювати на високому рівні античну наукову літературу.

На другій стадії розвитку братських шкіл вивчалася ще й латинська мова, яку спочатку не вивчали, адже нею велись богослужіння у католиків. Пізніше братчики зрозуміли необхідність латині, оскільки вона є мовою західної науки (для продовження освіти у західних навчальних закладах). Польську мову вчили аби влада дозволила відкрити школу. У першій чверті XVII ст. почали викладати українську мову.

Про організацію роботи братських шкіл дає уявлення статут Львівської школи "Порядок шкільний" 1586 р. Він свідчить про демократичний устрій школи: навчалися діти різних станів; відношення вчителя до дітей визначалось не за станом, а за успіхами у навчанні (учень займав місце на лаві під час занять залежно від успіхів у навчанні, але не за походженням); ректор і вчителі вибирались на загальних зборах братства. Досить серйозні вимоги ставилися до вчителя. Він повинен бути благочестивим, розумним, не п’яниця, не блудник... Всього у статуті нараховується 16 подібних вимог.

Навчання у школі платне, хоч найбіднішим учням надавалась допомога. Батьки у присутності двох свідків укладали зі школою письмову угоду, де зазначались форма оплати, те, чому школа повинна навчити дитину, а також обов’язки батьків по сприянню дітям у навчанні. Кожного тижня призначалися 2-3 чергових учні, які приходили у школу раніше від інших, розтоплювали піч, прибирали, слідкували за поведінкою решти школярів.

У школі був запроваджений учбовий рік, який починався 1 вересня, введені літні канікули (липень-серпень). Влітку навчання розпочиналося о 9 годині ранку, а взимку – дещо пізніше. Навчальний день починався молитвою. Після читання молитви кожний учень відповідав вчорашній урок і показував виконані вдома письмові роботи. Потім починали вивчати новий матеріал. Після обіду учні знову приходили до школи і переписували завдання на наступний день. Тут же вшколі вони вивчали задані уроки, опитуючи один одного. Ввечері вдома діти повинні були прочитати вивчений у школі урок перед батьками. У суботу повторювалося все, що було вивчене за тиждень. У цей день учитель більш тривалий час проводив з учнями моральні бесіди.

На початку XVII ст. у Львівській школі, як і в більшості братських шкіл, використовувались елементи класної системи навчальних занять. Учні ділились на групи: одні вчилися розпізнавати букви і склади, інші – читали і вчили напам’ять різні уроки, треті – вчилися пояснювати прочитане і розмірковувати. Цей досвід, очевидно, використав відомий чеський педагог Я.А.Коменський при обґрунтуванні класно-урочної системи навчання.

21. Суттєві ознаки поняття “виховання”

Основні ознаки процесу виховання: системність, цілісність, двосторонність, комплексність, гуманність, планомірність, націленість на конкретний результат, неперервність, тривалість і організованість. Глибоке і правильне їх розуміння сприяє якісній організації та ефективності цього процесу.
Виховний процес являє собою струнку систему, яка складається з певних елементів (компонентів виховного процесу), має структурні складові, відповідні його функціям. При цьому мається на увазі не проста система, а динамічна, з тенденцією до постійного саморозвитку і самовдосконалення.
Всі ці елементи створюють цілісність і діють у комплексі. Цілісність і комплексність – закономірні властивості виховного процесу. Вони об'єктивно існують настільки, наскільки суспільство має потребу у вихованні підростаючого покоління. Звідси об'єктивно існує єдність навчання, виховання, розвитку і самовдосконалення вихованців, єдність їхньої свідомості та поведінки, єдність змістового і процесуального боків цього процесу, всебічний розвиток особистості вихованця у цьому процесі та формування громадянина України.
Повна реалізація функцій виховного процесу та їх національна спрямованість передбачають чітку його організацію, планомірність, неперервність і тривалість. Ці ознаки також диктують умови визначення і становлення національної системи освіти і виховання.

22.Охарактеризуйте педагогічну думку епохи Відродження (XIV–XVI ст.)

Ідеї гуманізму проникають в тогочасну педагогіку, яку ще називають гуманістичною педагогікою.Педагоги-гуманісти піддали різкій критиці всю середньовічну схоластичну систему виховання і навчання, протиставили їй таке виховання, що розвиває людину розумово і фізично, формує в неї високі моральні якості.Одним із головних завдань гуманісти вважали ознайомлення учнів з кращими творами латинських і грецьких авторів, з біблією й іншими джерелами в оригіналі, у неспотворених церквою формах.Ряд гуманістів вимагали окрім вивчення історії та античної літератури ще й поширення через школу реальних знань, вважали обов’язковими для вивчення такі науки як математика, астрономія, природознавство, географія, ознайомлення з різними видами людської діяльності.Проголошувалась ідея гармонійного й багатостороннього розвитку особистості дитини, що було притаманно ще античній педагогіці. Ця ідея відображає ідеал ренесансної людини. У повній відповідності з античністю педагоги-гуманісти дбали, щоб формувалось здорове тілом i духом підростаюче покоління.

По-новому розуміючи мету і завдання виховання, гуманісти проголошували загальну повагу до дитячої особистості, заперечували сувору дисципліну та тілесні покарання. Вони відзначали необхідність враховувати особливості дитячого віку, індивідуалізувати навчання і виховання.Новими були підходи і до методів навчання та виховання. Гуманісти вважали, що у процесі навчання і виховання діти повинні набути здатність активно мислити, самостійно пізнавати оточуючий світ. Для цього роботу у школі треба зробити привабливою для дітей, щоб навчання розпочиналось з ознайомлення з речами, а потім уже зі словами, що їх означають. Правилам повинні передувати факти, узагальненням – спостереження. Слід широко використовувати з пізнавальною метою прогулянки, екскурсії, ігри тощо.Важливою звучала вимога багатьох гуманістів здійснювати навчання у школах рідною мовою.Гуманісти по-новому ставили питання про освіту жінок, вважаючи, що вони мають право навчатися у школах різних типів.Гуманізм охоплює перш за все тогочасну педагогічну думку i не вносить кардинальних змін в освітньо-виховну практику. Він дістав своє вираження у поглядах та діяльності багатьох мислителів :Еразм Роттердамський, Франсуа Рабле, Мiшель Монтень, Томас Мор, Томазо Кампанелла, Вітторіно да Фельтре.

23.Педагогічні пам’ятки Київської Русі.

"Пчела"-повчав, як треба "жити християнинові". Тут були вміщені афоризми й висловлювання про релігійно-моральне виховання дітей (помірність, покірливість, побожність тощо).

"Златоуст" – збірник окремих промов і висловлювань отців церкви. "Слово про закон і благодать" Іларіона. Це філософсько-педагогічний трактат морально-патріотичного спрямування. Загальнодержавного значення авторнадавав вихованню молоді на героїчних традиціях. «Остромирова Євангелія» (1056-1057). У 1073 р. "Ізборник".Це був збірник текстів античної літератури пізнавального характеру з різних галузей знань. Він служив засобом для розширення знань. У ньому вже на початку наголос робився на користі "книжного читання"."Ізборник" (1076)  збірник статей виховного, повчального характеру, упорядником якого був київський книжник Іоанн Грішний. На його сторінках сформульована державна концепція виховання у феодальному суспільстві, яка хоча й грунтувалася на принципах християнської моралі, тобто обстоювала ідеї любові до ближнього, братолюбства між всіма людьми, однак була спрямована на захист панівної верхівки, пропагувала ідею покори Богу, безоглядний послух господарю."Сказання про Бориса та Гліба"Нестор Літописець. Твір відіграв значну роль у патріотичному вихованні молоді не тільки на Русі, а й у сусідніх слов'янських країнах. "Житіє Феодосія Печерського». Він розкрив риси, що були характерні для вельмож-феодалів, зокрема жорстокість, ненажерливість, підступність, зневажання загальнолюдських моральних норм; показав вияв любові до Батьківщини простих людей; висловив прихильність до монастирського виховання, відлюдництва.«Повість временних літ».Повість вважається своєрідною енциклопедією педагогічної думки Київської Русі. Тут поєднано народне та офіційне уявлення про сімейне й родинне виховання дітей, підлітків, юнаків; про навчання й освіту підростаючого покоління; формування рис менталітету українського народу, що виростали з традицій життєдіяльності племен, з яких цей народ пішов. Автор гостро засуджував зло та прославляв добро, стверджував гуманістичні основи виховання, добрі починання й почуття; заклав основи патріотичного виховання, яке полягало в любові до рідної землі, готовності до її захисту, ідеї єдності слов'янських народів. Педагогічні ідеї Златоуста були розвинені Кирилом Туровським. Він розробив теорію пізнання й виховання шляхом розвитку розумових сил людини, зазначаючи, що людина здобуває знання перш за все за допомогою органів чуття, оскільки народжується ні доброю, ні злою; тією чи іншою вона стає завдяки наявності в її душі добрих чи злих початків, які переважають у її життєвих діяннях. К. Туровський у своїх повчаннях звертався до розуму людини, широко використовував метод алегоричного мислення, за допомогою якого намагався визначити моральні критерії діяльності.«Слово про похід Ігорів». У "Слові..." виховує все – природа та її явища, віщування й народні прикмети, взаємини між людьми, почуття любові до рідної землі та свого народу, ненависть до ворогів та їх загарбницьких нападів на наші землі. Головна ідея передана у зверненні київського князя Святослава до князів.У праці "Моління" мислитель Данило Заточник уперше висловив ідею систематичності та послідовності в навчанні й вихованні. Він звернувся до князя Ярослава Всеволодовича із закликом оточувати себе мудрими людьми та дослухатися їхніх порад, творити добро ближнім."Повчання Володимира Мономаха дітям". Воно створене Великим князем київським Володимиром Мономахом у 1117 р. Це перший в українській літературі автобіографічний і перший у середньовічній Європі педагогічний твір, написаний світською особою. Князь, звертаючись до своїх дітей з повчаннями, висловив думки з питань моралі, державного управління тощо. Володимир Мономах уперше висунув ідею необхідності зв'язку освіти з потребами життя та діяльності особистості. Головну роль у творі відіграють патріотичне й фізичне виховання дітей і молоді. "Повчання...” пройняте ідеєю виховання любові до ближнього, творіння добра, почуттям глибокого гуманізму, турботою про людей, особливо про сиріт і вдів; вимагає поваги до старших і ввічливого ставлення до рівних собі; закликає дітей постійно вчитися, міцно запам'ятовувати й повторювати вивчене, виявляти самостійність і наполегливість у навчанні; звертає увагу на важливість особистого прикладу. У цій пам'ятці підтверджується патріархально-родовий характер виховання, відображаються ідеологічні тенденції правлячої верхівки Русі того часу.