ТА ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЕКОЛОГІЧНОЇ БЕЗПЕКИ

(витяг)

 Основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки (далі - Основні напрями) розроблено відповідно до статті 16 Конституції України, якою визначено, що забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи - катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду Українського народу є обов'язком держави.

I. СТАН ДОВКІЛЛЯ

Нинішню екологічну ситуацію в Україні можна охарактеризувати як кризову, що формувалася протягом тривалого періоду через нехтування об'єктивними законами розвитку і відтворення природно-ресурсного комплексу України. Відбувалися структурні деформації народного господарства, за яких перевага надавалася розвитку в Україні сировинно-видобувних, найбільш екологічно небезпечних галузей промисловості.

Економіці України притаманна висока питома вага ресурсомістких та енергоємних технологій, впровадження та нарощування яких здійснювалося найбільш "дешевим" способом - без

будівництва відповідних очисних споруд. Це було можливим за відсутності ефективно діючих правових, адміністративних та економічних механізмів природокористування та без урахування вимог

охорони довкілля.

Ці та інші чинники, зокрема низький рівень екологічної свідомості суспільства, призвели до значної деградації довкілля України, надмірного забруднення поверхневих і підземних вод, атмосферного повітря і земель, нагромадження у дуже великих кількостях шкідливих, у тому числі високотоксичних, відходів виробництва. Такі процеси тривали десятиріччями і призвели до різкого  погіршення стану здоров'я людей, зменшення народжуваності та збільшення смертності, а це загрожує вимиранням і біологічно-генетичною деградацією народу України.

Винятковою особливістю екологічного стану України є те, що екологічно гострі локальні ситуації поглиблюються великими регіональними кризами. Чорнобильська катастрофа з її довгочасними медико-біологічними, економічними та соціальними наслідками спричинила в Україні ситуацію, яка наближається до рівня глобальної екологічної катастрофи.

II. ОСНОВНІ ПРІОРИТЕТИ ОХОРОНИ НАВКОЛИШНЬОГО

ПРИРОДНОГО СЕРЕДОВИЩА І РАЦІОНАЛЬНОГО ВИКОРИСТАННЯ

ПРИРОДНИХ РЕСУРСІВ

Витрати на реалізацію природоохоронних програм і заходів потребують значних коштів. Однак протягом найближчих 5-10 років країна буде дуже обмежена у коштах, необхідних для поліпшення стану навколишнього природного середовища та забезпечення раціонального використання природних ресурсів. Тому необхідно чітко визначити пріоритетні напрями та проблеми з метою відпрацювання реалістичних, ефективних та економічно вигідних рішень. З цією метою, виходячи з реального екологічного стану території України, необхідно враховувати такі основні критерії і чинники:

– погіршення здоров'я людей через значну забрудненість довкілля;

– втрати, що призводять до зниження продуктивності народного господарства, зумовлені збитками або руйнуванням фізичного капіталу і природних ресурсів;

– погіршення стану або загроза завдати непоправної шкоди біологічному та ландшафтному різноманіттю, зокрема лукам, пасовищам, озерам, водоймам, річкам, землям, лісовим, прибережним

і морським екосистемам, гірським районам;

– еколого-економічну ефективність природоохоронних заходів.

До основних пріоритетів охорони довкілля та раціонального використання природних ресурсів належать:

– гарантування екологічної безпеки ядерних об'єктів і радіаційного захисту населення та довкілля, зведення до мінімуму шкідливого впливу наслідків аварії на Чорнобильській АЕС;

– поліпшення екологічного стану басейнів рік України та якості питної води;

– стабілізація та поліпшення екологічного стану в містах і промислових центрах Донецько-Придніпровського регіону;

– будівництво нових та реконструкція діючих потужностей комунальних очисних каналізаційних споруд;

– запобігання забрудненню Чорного та Азовського морів і поліпшення їх екологічного стану;

– формування збалансованої системи природокористування та адекватна структурна перебудова виробничого потенціалу економіки, екологізація технологій у промисловості, енергетиці, будівництві,

сільському господарстві, на транспорті;

– збереження біологічного та ландшафтного різноманіття, заповідна справа.

Для досягнення цього передбачається вирішення таких завдань:

– зменшення до мінімуму рівня радіаційного забруднення;

– захист повітряного басейну від забруднення, насамперед у великих містах і промислових центрах;

– захист і збереження земельних ресурсів від забруднення, виснаження і нераціонального використання;

– збереження і розширення територій з природним станом ландшафту, посилення природоохоронної діяльності на заповідних і рекреаційних територіях;

– підвищення стійкості та екологічних функцій лісів;

– знешкодження, утилізація та захоронення промислових та побутових відходів;

– запобігання забрудненню морських і внутрішніх вод, зменшення та припинення скиду забруднених стічних вод у водні об'єкти, захист підземних вод від забруднення;

– збереження та відродження малих річок, здійснення управління

водними ресурсами на основі басейнового принципу;

– завершення створення державної системи моніторингу навколишнього природного середовища;

– створення системи прогнозування, запобігання та оперативних дій у разі надзвичайних ситуацій природного і природно-техногенного походження;

– забезпечення екологічного супроводу процесу конверсії військово-промислового комплексу;

– здійснення заходів щодо екологічного контролю за діяльністю Збройних Сил України;

– розробка механізмів реалізації схем природокористування;

– впровадження дійових економічних складових впливу на систему природокористування;

– створення системи екологічної освіти, виховання та інформування.

Державна політика у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки реалізується через окремі міждержавні, державні, галузеві, регіональні та місцеві програми, які спрямовуються на втілення визначених пріоритетів.

25. ЄДИНА ДЕРЖАВНА СИСТЕМА ЗАПОБІГАННЯ АВАРІЯМ, КАТАСТРОФАМ ТА НАДЗВИЧАЙНИМ СИТУАЦІЯМ І РЕАГУВАННЯ НА НИХ

Метою створення єдиної Державної системи запобігання аваріям, катастрофам та надзвичайним ситуаціям і реагування на них є систематичний контроль за екологічно небезпечними об'єктами і процесами техногенного середовища для регулювання стану безпеки та розвитку техногенних навантажень, запобігання аваріям, катастрофам та надзвичайним ситуаціям, їх прогнозування та мінімізація наслідків.

Для цього треба розробити та впровадити відповідні програми на національному, регіональному і місцевому рівнях, а саме:

а) створити систему взаємопов'язаних органів виконавчої влади щодо вирішення питань запобігання аваріям, підвищення готовності до них та подолання наслідків аварій і катастроф;

б) розробити законодавчі основи та пакет інших нормативно-правових актів з питань регулювання техногенно-екологічної безпеки, які б враховували особливості екологічної загрози техногенного середовища України та відповідали нормам країн з розвинутою техногенною макроструктурою;

розробити і впровадити систему єдиного державного контролю за обігом особливо небезпечних матеріалів, речовин та устаткування;

в) здійснити розробку науково-методологічних основ регулювання та планування техногенно-екологічної безпеки:

– розробити та впровадити методи визначення та оцінки небезпечних видів діяльності;

розробити методи оцінки і прогнозування ймовірності виникнення небезпечних і надзвичайних ситуацій;

г) створити проблемно- та об'єктно-орієнтовані автоматизовані системи оцінки ризику і прогнозування надзвичайних ситуацій;

д) розробити і впровадити базове нормативно-методичне забезпечення системи запобігання аваріям та подолання їх наслідків, а саме:

– організаційно-технологічні схеми і механізми контролю та прогнозування аварій і надзвичайних ситуацій;

– регламенти взаємодії державних органів та громадських організацій щодо запобігання аваріям, підвищення готовності до них та подолання їх наслідків;

е) інтегрувати державну систему України щодо запобігання надзвичайним ситуаціям і вжиття заходів у разі їх виникнення в міжнародну систему повідомлення та взаємодопомоги у разі аварії;

є) для екологічно небезпечних виробництв впровадити обов'язкове екологічне страхування.

IV. ОСНОВНІ ЗАХОДИ ЩОДО ЗБАЛАНСОВАНОГО ВИКОРИСТАННЯ І

ВІДНОВЛЕННЯ ПРИРОДНИХ РЕСУРСІВ

30. РЕСУРСИ РОСЛИННОГО СВІТУ

Основними напрямами державної політики у галузі охорони, використання та відтворення рослинних ресурсів мають стати:

– удосконалення законодавчої та нормативної бази щодо охорони, використання та відтворення рослинного світу;

– здійснення заходів щодо запобігання техногенним процесам, які негативно впливають на об'єкти рослинного світу;

– проведення моніторингу популяцій;

– інвентаризація місцезростань рідкісних та зникаючих видів рослин, занесених до Червоної книги України;

– урегулювання питань ввезення на територію України та вивезення за її межі об'єктів рослинного світу, особливо тих, які включені до Конвенції про міжнародну торгівлю видами дикої фауни і флори, що перебувають під загрозою знищення;

– упорядкування збору дикорослої рослинної сировини підприємствами, установами, організаціями та громадянами;

– запровадження дозвільної системи  на використання об'єктів рослинного світу та введення плати за спеціальне використання рослинних ресурсів.

Сучасну і майбутню стратегію лісокористування визначатимуть дві тенденції:

1) зростаюча потреба в деревинній сировині в умовах значного дефіциту лісу;

2) різке зростання кліматорегулюючої, захисної, санітарно-гігієнічної, рекреаційно-туристичної та естетичної ролі лісів в умовах екологічної кризи.

Перша тенденція потребує раціонального використання деревини, заготовленої як від рубок головного користування, так і від рубок догляду за лісом, санітарних та лісовідновних рубок. Визначальним принципом раціонального використання деревинних ресурсів має стати безвідходне лісокористування.

Значним резервом додаткового одержання сировини є доведення рівня використання деревної біомаси до 80 відсотків (без шкідливого впливу на родючість грунтів та рослинні ресурси) порівняно з нинішнім рівнем (48 відсотків). Це забезпечуватиметься за рахунок створення і широкого впровадження маловідходних і безвідходних техніки та технологій.

Розширення сировинної бази целюлозно-паперової промисловості на основі плантаційного лісорозведення, впровадження ресурсозберігаючих техніки і технологій у лісопереробному комплексі, використання замінників і вторинної сировини дасть змогу з 2015 року щороку економити 2220 тис. куб. метрів деревини.

Друга тенденція забезпечуватиметься шляхом перегляду існуючого поділу лісів на групи і категорії захисності виходячи з їх екологічного та господарського значення, а також шляхом збільшення площі територій, що охороняються, обмеження регульованого антропогенного навантаження, збільшення обсягів робіт із заліснення земель, охорони і захисту лісів, підвищення продуктивності та поліпшення породного складу лісів.

Відновлення сировинної бази дикорослих плодів, ягід, грибів і лікарських рослин можливе, головним чином, за рахунок створення штучних плантацій. Для цього на період до 2000 року передбачається щороку створювати плантації цінних лікарських рослин на площі 550 гектарів, горіхоплодних порід - 120 гектарів.

Раціональне використання та відтворення лісових ресурсів потребує створення повноцінної системи моніторингу лісів як комплексу безперервного спостереження, оцінки і прогнозу їх стану. В рамках системи державного моніторингу навколишнього природного середовища України моніторинг лісів має стати засобом управління лісовим господарством шляхом оптимізації системи лісокористування і запобігання критичним екологічним явищам і процесам.

V. ОСНОВНІ ЕТАПИ РЕАЛІЗАЦІЇ ОСНОВНИХ НАПРЯМІВ ДЕРЖАВНОЇ

ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ У ГАЛУЗІ ОХОРОНИ ДОВКІЛЛЯ,

ВИКОРИСТАННЯ ПРИРОДНИХ РЕСУРСІВ ТА

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЕКОЛОГІЧНОЇ БЕЗПЕКИ

Реалізація Основних напрямів передбачається в три етапи.

На першому етапі (1997-2000 роки) необхідно завершити і реалізувати невідкладні заходи щодо обмеження шкідливого впливу на довкілля найбільш небезпечних джерел забруднення.

Основними завданнями цього етапу є:

– вдосконалення законодавчо-правової бази з питань охорони довкілля і раціонального використання природних ресурсів;

– розроблення і впровадження економічного механізму охорони довкілля і раціонального природокористування;

– створення системи досконалого, повного та адекватного контролю за екологічним станом довкілля з одночасним запровадженням елементів комплексного міжвідомчого екологічного моніторингу;

– здійснення першочергових заходів для  стабілізації стану довкілля;

– розроблення і впровадження програм екологічної освіти, виховання та екоінформування населення.

На другому етапі (протягом 10-15 років, починаючи з 1998 року) планується розробити і розпочати реалізацію комплексних програм, орієнтованих на досягнення балансу між рівнями шкідливого впливу на довкілля і його здатністю до відновлення.

Основними завданнями цього етапу є:

– оптимізація структури природокористування;

– екологічно орієнтована структурна перебудова економіки;

– розроблення і впровадження в Україні системи державного моніторингу довкілля, створення системи аналізу екологічної ситуації, прогнозування, планування і здійснення запобіжних заходів щодо ймовірних чинників шкідливого впливу.

На третьому етапі планується створити систему державного управління використанням природних ресурсів, регулюванням техногенного впливу на довкілля як основу управління сталим розвитком суспільства. Фрагментарне здійснення цих заходів розпочалося у 1996 році, а більш широке - відповідно до темпів стабілізації економіки країни.

Основними завданнями цього етапу є:

– подальший розвиток системи державного моніторингу навколишнього  природного середовища, створення автоматизованої системи оцінки екологічних ситуацій, прогнозування шкідливого впливу на довкілля, планування дій у надзвичайних ситуаціях на основі оцінок і сценаріїв розвитку подій;

– належна координація раціонального використання природного та соціально-економічного потенціалу з урахуванням екологічних чинників на засадах сталого розвитку.

Внаслідок реалізації Основних напрямів державної екологічної політики буде створено систему екологічно збалансованого управління розвитком суспільства, яка стимулюватиме відновлення природних властивостей довкілля, компетентного регулювання використання природних ресурсів та розвиток продуктивних сил країни.

VI. МЕХАНІЗМ РЕАЛІЗАЦІЇ ОСНОВНИХ НАПРЯМІВ

ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ У ГАЛУЗІ ОХОРОНИ ДОВКІЛЛЯ,

ВИКОРИСТАННЯ ПРИРОДНИХ РЕСУРСІВ ТА

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЕКОЛОГІЧНОЇ БЕЗПЕКИ

До головних складових механізму реалізації державної екологічної політики належать:

– державна інституційна інфраструктура проведення природоохоронної політики;

– законодавчо-правовий механізм регулювання виробничої діяльності юридичних і фізичних осіб щодо охорони, використання природних ресурсів та їх відходів;

– економічний механізм природокористування та природоохоронної діяльності;

– механізм реалізації міжнародних, національних, регіональних, галузевих та місцевих природоохоронних програм.

33. ОРГАНІЗАЦІЙНІ ЗАСАДИ ОХОРОНИ ДОВКІЛЛЯ І РАЦІОНАЛЬНОГО

ВИКОРИСТАННЯ ПРИРОДНИХ РЕСУРСІВ УКРАЇНИ

Створення ефективної державної системи охорони довкілля і раціонального використання природних ресурсів України має на меті:

– формування і впровадження державної політики в галузі охорони довкілля і раціонального використання природних ресурсів;

– створення наукового і технічного потенціалу в природоохоронній діяльності;

– створення умов для ефективної дії правового забезпечення політики екологічної та ядерної безпеки;

– вирішення питань підготовки кадрів для забезпечення природоохоронної діяльності та здійснення політики регулювання екологічної та ядерної безпеки.

Для реалізації державної екологічної політики визначають три рівні управління: національний, регіональний, місцевий.

До функцій національного рівня управління належить вирішення таких питань:

– розроблення методологічного, нормативно-методичного та правового забезпечення;

– розроблення політики регулювання ядерної безпеки;

– проведення державної екологічної експертизи;

–    формування економічного механізму природокористування;

– регулювання використання природних ресурсів та запобігання забрудненню довкілля;

– ліцензування екологічно небезпечних видів діяльності;

– державна політика щодо зон надзвичайних екологічних ситуацій;

– встановлення нормативів якісного стану природних ресурсів;

– формування та використання державних позабюджетних фондів охорони довкілля;

– регулювання використання ресурсів державного значення;

– державний контроль за дотриманням природоохоронного законодавства, в тому числі ядерної та радіаційної безпеки;

– впровадження екологічного аудиту;

– проведення єдиної науково-технічної політики щодо охорони, раціонального використання та відновлення природних ресурсів;

– проведення державної політики щодо  збереження біорізноманіття;

– забезпечення екологічної безпеки як складової національної безпеки;

– реалізація міжнародних угод і виконання Україною взятих на себе в  рамках цих угод зобов'язань та підтримання міждержавних відносин у природоохоронній сфері;

– забезпечення процесу прийняття державних рішень з урахуванням екологічних вимог (організація моніторингу, впровадження інформаційних технологій, ведення обліку забруднень, прогнозування);

– екологічна освіта та екологічне виховання.

До функцій регіонального рівня управління належить вирішення таких питань:

– регулювання використання природних ресурсів місцевого значення;

– визначення нормативів забруднення природного середовища (встановлення нормативів ГДВ, ГДС та розміщення відходів);

– впровадження економічного механізму природокористування;

– проведення моніторингу та обліку об'єктів природокористування і забруднення довкілля;

– проведення державної екологічної експертизи;

– здійснення державного  контролю за дотриманням природоохоронного законодавства;

– розроблення програм впровадження природоохоронних заходів, визначення та реалізація інвестиційної політики;

– інформування населення та заінтересованих підприємств, установ і організацій з екологічних питань.

До функцій місцевого рівня управління належить вирішення таких питань:

– проведення локального та об'єктного моніторингу;

– здійснення державного  контролю за дотриманням природоохоронного законодавства;

– організація розробки місцевих екологічних програм та проектів.

36. РЕГІОНАЛЬНА ЕКОЛОГІЧНА ПОЛІТИКА

Регіональна екологічна політика має грунтуватися на таких принципах:

– дотримання загальнонаціональних пріоритетів у галузі охорони довкілля і використання природних ресурсів;

– забезпечення розмежування повноважень між органами виконавчої влади;

– врахування екологічних інтересів інших регіонів, у тому числі за межами України, відповідно до міждержавних угод;

– формування механізму    фінансового    забезпечення природоохоронної діяльності регіонів.

З метою нормативно-правового забезпечення основних напрямів регіональної екологічної політики слід передбачити:

– визначення фіксованої частки валового національного продукту регіону, що спрямовується на охорону довкілля, відповідно до рівня забруднення середовища;

– збалансування бюджетних витрат на охорону природи на загальнодержавному та місцевому рівнях на основі пропорційності між внеском регіону в бюджетні надходження та станом природного

середовища в регіоні;

– створення системи місцевих, регіональних та загальнодержавних екологічних програм;

– внесення змін до законів та інших нормативно-правових актів щодо забезпечення економічної бази природоохоронної діяльності в регіонах;

– створення законодавчих передумов для приватизації об'єктів екологічної інфраструктури регіонів з урахуванням специфічних умов забезпечення їх економічної рентабельності.

Для екологічно-кризових регіонів (Донецько-Придніпровський, Азово-Чорноморський, Полісся) реалізовуватимуться комплекси першочергових природоохоронних заходів. У складі державних програм економічного і соціального розвитку регіонів розроблятимуться та виконуватимуться відповідні екологічні розділи.

Міжрегіональний розподіл державних коштів на економічний розвиток регіонів потрібно здійснювати з наданням пріоритетності екологічно кризовим регіонам.

VIII. МІЖНАРОДНЕ СПІВРОБІТНИЦТВО

37. МІЖНАРОДНІ УГОДИ

Розв'язання екологічних проблем, викладених вище, неможливе без широкого та активного міжнародного співробітництва.

Це зумовлено:

– глобальним характером багатьох екологічних проблем;

– транскордонним характером забруднення;

– міжнародними зобов'язаннями України щодо охорони довкілля;

– вигодами від міжнародного обміну досвідом та технологіями, можливостями залучення іноземних інвестицій.

Україна є Стороною в понад 70 міжнародних двосторонніх та багатосторонніх угодах, пов'язаних з охороною довкілля.

Виконання Україною зобов'язань, що випливають із багатосторонніх угод, вимагає приведення внутрішніх законів та нормативно-правових актів у відповідність з існуючими нормами міжнародного права та врахування існуючої міжнародної практики під час розробки нових законодавчих актів.

У найближчі роки слід очікувати значного збільшення міжнародних зобов'язань України, оскільки існує ціла низка конвенцій, приєднання до яких (а також підписання нових) мало б для України суттєве політичне значення та значно посилило б можливості галузі охорони довкілля, використання і відтворення природних ресурсів.

Поряд з виконанням зобов'язань України, що випливають із багатосторонніх договорів у галузі охорони довкілля, в перспективному плані важливе значення має подальше розширення міжнародного співробітництва за такими напрямами:

– співробітництво з міжнародними організаціями системи ООН у галузі охорони довкілля (ЮНЕП - Програма ООН по навколишньому природному середовищу, ЄЕК ООН - Європейська Економічна комісія ООН, ПРООН - Програма розвитку ООН, МАГАТЕ - Міжнародне агентство по атомній енергетиці ООН, ФАО - Організація по продовольству та сільському господарству, Центр ООН по населених пунктах, Комісія сталого розвитку, Глобальний Екологічний Фонд та інші);

– співробітництво на двосторонній основі в галузі охорони довкілля, раціонального використання природних ресурсів та ядерної і радіаційної безпеки з урядами сусідніх держав, держав - стратегічних партнерів та донорів у рамках двосторонніх угод, спільних програм тощо;

– участь у регіональних природоохоронних заходах (Чорне та Азовське моря, Дніпро, Дунай, Карпати, Донбас тощо);

– участь у міжнародних програмах ліквідації наслідків Чорнобильської аварії, зокрема в рамках Меморандуму про взаємопорозуміння між урядами країн "Великої сімки", Європейської Комісії та України щодо закриття Чорнобильської АЕС (реалізація Плану підвищення безпеки об'єкта "Укриття", завершення будівництва нових атомних енергоблоків, які компенсують втрату потужностей Чорнобильської АЕС, проблеми радіоактивних відходів, нейтралізація перенесення забруднень повітряними та водними потоками тощо).