Тонічна система віршування.Дольник.акцентний вірш.

Тонічна система віршування (грецьк. tonos — наголос) (грец. tonos — наголос) — система віршування, яка ґрунтується на сумірності наголосів у віршорядках (ізотонізмі), а також на їх варіативній різномірності — впорядкованій і невпорядкованій.

Кількість наголосів визначає розмір віршорядка: він може бути двічі, тричі і т. д. наголошеним. Найчастіше спостерігаються рядки з трьома та чотирма наголосами. Ненаголошені та напівнаголошені слова виконують лише допоміжну й варіативну роль у витворенні тонічного розміру.

Російський учений М. Гаспаров називає чотири щаблі переходу від силабо-тонічного віршування: 1) силабо-тонічний віршорядок — обсяг міжіктових інтервалів постійний (у ямбі та хореї — один склад, у трискладових розмірах — два склади); 2) дольник — обсяг міжіктових інтервалів коливається в діапазоні двох варіантів (1–2 склади); 3) тактовик — обсяг міжіктових інтервалів коливається в межах трьох варіантів (1–2–3 склади); 4) акцентовик — обсяг міжіктових інтервалів коливається необмежено і на слух не сприймається. Суто тонічне віршування починається «за порогом тактовика» і вимірюється вже «не кількістю стоп (і, відповідно, кількістю сильних місць, іктів), а кількістю слів (і, відповідно, наголосів)…»

Цей досить зручний для арифметичних обрахунків підхід водночас ігнорує індивідуальні особливості творів, надто ж тих, що їх «надиктувала» авторам певна мелодія, а також тих, де, залежно від манери декламування, емфатичні наголоси, подібно до мелодійних акцентів у пісенній тоніці, переважають словесні. Прихильники музичної та декламаційної концепції тонічного віршування шукали інших критеріїв його ідентифікації — графічних (В. Маяковський), тактометричних (О. Квятковський), пісенних. Дослідники ритміки фольклорної пісні найдрібнішою одиниицею тонічного віршування називають «півстих» (О. Потебня, Ч. Нейман, П. Бажанський), або «музикальну стопу» (І. Франко, О. Востоков). Перший термін більш акцентує на словесному компоненті пісні, другий — на мелодійному. Є ще термін з виразною танцювальною семантикою — «коліно». Теоретик і практик тактовика І. Сельвінський стверджував, що є сенс говорити про тактову систему віршування, де текст не скандується, а диригується, як у музиці: на 4/4, 3/4, 6/4 і т. д. Тактовик вільно вбирає в себе і класичні розміри силаботоніки, і паузники, й акцентовики.

Дóльник — вд тонічного вірша, в рядках якого витримується однакова кількість наголошених складів, а кількість ненаголошених між ними коливається від жодного до двох («міжударний інтервал»). Приклад чотириударного дольника:

Хто пі́зно так мчи́ть у ча́с нічни́й?

То ї́де ба́тько, з ним си́н мали́й.

Чого́сь бої́ться і ме́рзне си́н —

Мало́го ту́лить і грі́є ві́н.

— Й. В. Ґете «Вільховий король», переклад М. Рильського.

Дольник часто зустрічається у англійській, німецькій та російській поезіях. Існує багато модифікацій дольника, включаючи такі, що не зберігають рівної кількості наголошених складів (див. нижче).

Якщо міжударний інтервал у вірші сягає трьох, це тактовик, якщо чотирьох і більше — йдеться про акцентний вірш.

Термін «дольник» було введено на початку 1920-х років В. Я. Брюсовим та Г. А. Шенгелі, однак по відношенню до акцентного вірша. Початково дольник було відомо у російському віршознавстві як паузник (С. П. Бобров), та починаючи з робіт В. М. Жирмунського «дольник» і «паузник» вживаються як рівнозначні.

Акце́нтний ві́рш або Літерату́рний тоні́чний ві́рш (лат. accentus — наголос) — вірш, ритміка якого заснована на підставі відносного врівноваження кількості наголосів, тобто на однаковій кількості наголосів у віршовому рядку при різній кількості ненаголошених складів у межах рядків та між наголосами в середині рядків.
Число складів у рядку та ненаголошених складів — довільне. Коливання кількості наголосоів в рядках зумовлене межами ритмічної норми, завдяки якій досягається єдність тонічного вірша, відступ від неї ритмічно урізноманітнює акцентний вірш:

Моє се́рце пра́гне неісну́ючих кві́тів.

Моє се́рце кві́тне у бо́лях шука́нь.

Я не са́м, я не са́м на сві́ті

Моя бу́ря у фа́рбах світа́нь (М. Семенко).

Акцентний вірш вважається основною версифікаційною одиницею тонічної системи віршування, завдяки йому підвищується ритмоінтонаційна динаміка поетичного мовлення, роль мовних відрізків у наголошеній позиції, пауз тощо.

Фольклорне віршування

Фольклорне віршування — сукупність норм і принципів організації фольклорного віршового твору. Від часів синкретичних ритуальних дійств та ігор до нас дійшли тексти, що надаються до аналізу у вимірах усіх основних версифікаційних систем, навіть міжсистемних — як усередині поезії, так і між нею та прозою. Причому іноді це може бути один і той же текст:

А ми просо сіяли, сіяли,
Ой, Див, Ладо, сіяли, сіяли.

Під кутом зору силабіки це буде 10-складник із можливими цезурами після кожного коліна /4+3+3+/2. У вимірах тоніки — акцентовик, де кожен стих дистиха має по два сильних наголоси (на обох словах "сіяли"), а початкові несамостійні, слабонаголошені слова та кількість складів у них (у даному разі — однакова) можуть і не братися до уваги. Нарешті, навіть із погляду пізнішої силабо-тоніки вірш можна розглядати як тристопний амфібрахій (∪ ∪ ∪/ ∪ — ∪/ ∪— ∪/ ∪), де перша стопа — трибрахій, у якому склади або зовсім не наголошені, або, залежно від інтонації мовця, другий чи третій склади — напівнаголошені. Усі три підходи не перекреслюють, а доповнюють один одного, підтверджують феномен плюривалентності (багатовимірності) віршової мови. Однак досі йшлося лише про текст гаївки. Наявність мелодії та пантоміми вносить істотні корективи як у наголошеність, так і в довжину складів, у чому виявляється зближення з іще глибшою метричною версифікаційною системою. Останнє слово віршорядка втрачає свій звичний наголос і набуває вокального — "сіяли". Цей наголошений склад розтягується в часі на дві мори, тобто рівно на стільки, скільки часу треба, щоб вимовити два короткі склади. Так само — й інший наголошений склад, який на першому слові "сіяли" збігається з вокальним. Отже, до 10 складових мор додаються ще 2 вокальні, завдяки чому дістаємо чітке тритактове (або триколінне) членування: "А ми про-со / сі-і-я-ли / сі-я-ли-и". Спів супроводжується відповідною пантомімою та притупуванням ("А ми просо витопчем, витопчем" і т.д.). За подібної ситуації з'явились і грецькі терміни "арсис" і "тезис" (буквально — піднімання та опускання ноги, а в переносному значенні — довша та коротша частини віршової стопи). Ці терміни вживаються і в силабо-тоніці на позначення відповідно наголошеної та ненаголошеної частин стопи. Останнім часом їх витісняють ікт (лат. ictus — удар, хоча позначуване цим терміном сильне місце може іноді й не нести наголосу) та міжіктовий інтервал. Схожі внутрітактові розтягування складів зустрічаємо і в коломийках (див.: Тактовик). Розрізняють три основні типи фольклорного віршування — пісенне (тут виявляються всі три принципи версифікації), речитативне (переважно тоніка і римована проза), говірне (найрізноманітніші римовані тексти). У говірному віршуванні втілені блискучі взірці версифікаційної техніки, особливо у т.зв. дитячому фольклорі (або ж фольклорі для дітей) — загадках, приказках, забавлянках, лічилках, триндичках, закличках, примовках, скоромовках, прозивалках, звуконаслідуваннях; а також у "дорослих" замовляннях, заклинаннях тощо. Немає різкої межі між цими типами віршування, оскільки, наприклад, говірну забавлянку можна водночас і проспівувати: "Був собі Будько / Мав халабудку, /1 ставок, / І млинок / І капусти шматок, /1 штани портят, / Що дерлися по стіні. / Гарна моя байка чи ні?" Два перші рядки ніби задають ритм усій забавлянці, два наступні розтягуються в часі виконання за рахунок подовження наголошених складів (це — два напівстихи одного стиха), передостанній, навпаки, стискається, зберігаючи ізохронізм, а останній стає вже не дво-, а тринаголошеним, погамовуючи, сповільнюючи темпоритм забави і ніби переводячи її в річище діалогу. Речитативне віршування зустрічається переважно у думах, фольклорних баладах, старинах (первісна назва билин), історичних піснях, плачах, духовних віршах (фольклоризованих), а також і в пародіях на молитви, у бурлескному низовому гуморі мандро-ваних спудеїв, лицедіїв, скоморохів, дяків та ін. (див.: Райошник).

Ой у неділю барзо рано-пораненько

Не сива зозуля закувала —

Сестра брата своєго із подвірні своєї

В войско виряджала... (дума "Проводи козака до, війська").

Пісенне фольклорне віршування теж охоплює найрізноманітніші жанри — гаївки, веснянки, купальські, петрівчані, весільні, колискові, побутові, танцювальні, хороводні, русальні, жниварські, гребовицькі, чумацькі, пісні про кохання, , коломийки, шумки, колядки, щедрівки та пародії на них.