Типы проблематики. Анализ проблематики

24. 

Ідея художнього твору — емоцiйно-iнтелектуальна, пафосна спрямованiсть художнього твору, яка приблизно може бути охарактеризована як провiдна думка, ядро задуму автора.

Більше не нашла

25.

 Конфлікт (лат. conflictus — зіткнення, сутичка) — зіткнення протилежних інтересів і поглядів, напруження і крайнє загострення суперечностей, що призводить до активних дій, ускладнень, боротьби, супроводжуваних складними колізіями. Залежно від сфери життєдіяльності людей К. поділяють на виробничі, громадські, політичні, побутові. Вони, творчо трансформовані уявою митця відповідно до його задуму, живлять К. художніх творів і реалізуються передусім у сюжеті. Тому сюжет трактують як форму художнього освоєння і здійснення К. Залежно від динаміки зародження, визрівання, розгортання, загострення і розв'язання К. виділяють компоненти сюжету (експозиція, зав'язка, розвиток дії, кульмінація, розв'язка). Художній К., як створений письменником енергоносій художнього світу, має в собі зародок цілісності твору, авторського світобачення, естетичну мотивацію всіх компонентів твору. Тому поза контекстом твору, в якому реалізується художній К., недосконалою є класифікація К. за тематикою (виробничі, політичні, побутові, морально-етичні), типовістю (типові, нетипові), питомою вагою у структурі твору (головні, другорядні), за сферою побутування (зовнішні, внутрішні), за гранями духовного світу (конфлікт між розумом і почуттям, обов'язком і честю), за приматом біологічного і соціального в людині (сексуальні потяги, фізіологічні потреби, моральні норми, політичні догми). З погляду художнього втілення цих різновидів, дійсних чи створених уявою письменника, літературознавці передусім цікавляться двома типами К.: 1. К., персоніфіковані в групи дійових осіб з певними яскраво окресленими характерами, що діють у відповідних обставинах. 2. К., текстуально матеріалізовані в системі багатоголосся, яке відтворює автор від себе чи через оповідача, ліричного героя у формах сповіді, монологу, опису, медитації тощо. Якщо від античності до новітніх часів домінували яскраві К. у формі зіткнення, сутички небуденних особистостей (трагедії Есхіла, Сенеки, П.Корнеля, Ж.Расіна, В.Шекспіра, комедії Аристофана, Ж.-Б.Мольера, П.Бомарше, К.Гольдоні, М.Гоголя, драми Д.Дідро, Г.-Е.Лессінга, Г.Ібсена, М.Старицького), то наприкінці XIX ст. та у XX ст. в літературі освоювалися такі способи розкриття К., які вимагали співтворчості читачів і глядачів, пильної уваги до підтексту, до гри тих мотивів, які вирували в душах дійових осіб, але не виходили на поверхню сюжету. Л.Толстой і Ф.Достоєвський, А.Чехов і Б.Брехт, Б.Шоу і В.Винниченко відкривали глибини психологічних, морально-етичних, ідеологічних К., які драматизували розповідь, оповідь, монолог. Письменники оволодівали поліфонічним словом, яке, крім свідомості мовця, несло в собі "чужу" свідомість, наснажувалося духовними колізіями та ідейними К. Діалог, пряма мова, потік свідомості відбивали внутрішню конфліктність духовного світу, породжену антиноміями світу, культури, стану суспільної свідомості. Сократівська іронія, сміхова народна культура, скорбота та іронізм романтиків, роздвоєність і розгубленість ірраціоналістів межі ХІХ-ХХ ст., екзистенцій-на самотність людини епохи тоталітаризму — все це живило конфлікти неявні, які забезпечували творові високий ступінь драматизму, але через чутливого до підтексту читача. Вагомість та естетична цінність К. у художній літературі визначаються не стільки їх урізноманітненням у зв'язку з розширенням тематичних пластів, скільки з поглибленням вертикальної структури художнього К., яка занурена у підтекст твору і вивершується в читацькому сприйнятті тексту. Тому фабульно-сюжетна розв'язка К. не може бути обов'язковим каноном його мистецького освоєння. Твори без сюжетно-подієвої розв'язки К. можуть бути не менш конфліктно-вибуховими в читацькому сприйнятті (новели Гр. Тютюнника, повісті Б.Харчука, Вал. Шевчука, поезія Олега Ольжича, роман У.Самчука "Чого не гоїть вогонь"). Коли художній К. пішов у глибини творів, у співтворчість письменника і читача, то він став витонченішим, розгалуженішим, художньо переконливішим, естетично дійовішим.



26. нету (ищу в учебнике)

27.

Фабула - фактична сторона розповіді, ті події, випадки, дії, стану в їх причинно-наслідкового, хронологічної послідовності, які компонуються і оформляються автором у сюжеті на основі закономірностей, вбачаємо автором у розвитку зображуваних явищ.

Однак, вивчаючи образне відображення динаміки життя, слід відрізняти: 1) «фактичну» основу твору, події, про які в ньому розповідається, як продукт попереднього відбору художником явищ дійсності або вигадки, що і можна назвати фабулою, тобто оповідної темою, що підлягає подальшій обробці в сюжеті, 2) і саму розробку оповідної теми, що пов'язано з роздільною здатністю будь-якої проблеми на матеріалі даних подій (тобто сюжет).
Для формалістів фабула є лише матеріалом, який обробляється особливими прийомами сюжетостворення з метою «остранненія», підвищення зовнішньої відчутності динаміки розповіді. У зв'язку з цим встановлювалося і поділ творів на «сюжетні» і «фабульні», в залежності від більшої чи меншої гостроти сюжетних прийомів. Ця формалістична трактування фабули і сюжету повинна бути відкинута. Перш за все не слід вважати фабулу «сирим матеріалом», позбавленим якості художньої образності. Навіть у тому випадку, якщо художник бере будь-якої життєвий факт, - він проводить відбір і осмислення явищ, усвідомлюючи їх типове значення, тобто він створює фабулу. Тим більше очевидний творчий характер фабули в тих випадках (найбільш звичайних), коли особи та події вигадують автором. А потім значення втілення фабули в сюжет аж ніяк не укладається в «остранненіі» її. Обробляючи фабулу, художник відображає динаміку дійсності, розкриваючи її закономірності з тим або іншим ступенем глибини і правдивості.
Залежно від характеру розуміння дійсності і характеру самого об'єкта фабули можуть бути міфологічного порядку, казкового, романічного, утопічного, реалістичного і т. д. Тематичне розмаїття фабул невичерпний. Кожний історичний період, кожен етап у розвитку художньої творчості, кожне літературне напрям створюють свої характерні фабули, які в першу чергу і визначають конкретно-історичні особливості сюжетів.

Сюжéт (фр. sujet — тема, предмет від лат. subjectum — підмет, суб'єкт) —

сукупність подій, дій, що визначають характер зображуваного;

система подій у літературному творі, через які письменник розкриває характери персонажів і весь зміст твору;

тема, об'єкт зображення в живописному, музичному творі і т. ін.

Основні елементи композиції сюжету:

Пролог (не завжди)

Експозиція

Зав'язка

Розвиток дії

Кульмінація

Розв'язка

Постпозиція

Епілог (не завжди)

Поняття сюжету тісно пов'язане з поняттям фабули твору. Причому значення (означення, пояснення) цих термінів часто міняються місцями в теорії літератури.

28.

Мотив (лат. moveo - «рухаю») - найпростіша складова частина сюжету. Фольклорно-міфологічний мотив (за Ю. Є. Березкіна) - образ чи епізод і / або сукупність образів і / або епізодів, зустрічаються більш ніж в одному фольклорно-міфологічному тексті.  Комбінація декількох мотивів складає фабулу (сюжет).

29.

 Композиція — побудова твору, доцільне поєднання всіх його компонентів у художньо-естетичну цілісність, зумовлену логікою зображеного, представленого читачеві світу, світоглядною позицією, естетичним ідеалом, задумом письменника, каноном, нормами обраного жанру, орієнтацією на адресата.

Композиція виражає взаємини, взаємозв'язок, взаємодію персонажів, сцен, епізодів зображених подій, розділів твору; способів зображення і компонування художнього світу (розповідь, оповідь, опис, портрет, пейзаж, інтер'єр, монолог, діалог, полілог, репліка, ремарка) і кутів зору суб'єктів художнього твору (автора, розповідача, оповідача, персонажів).

Композиція «дисциплінує» процес реалізації творчого задуму письменника, забезпечує відповідність задумові всіх рівнів структури художнього твору, сугерує і динамізує читацьке сприйняття. Цю генеральну функцію композиції здійснює на тематично-проблемному, сюжетно-фабульному і мовленнєво-мовному рівнях твору, кожен з яких є проявом активності художніх суб'єктів — персонажів, дійових осіб, ліричних героїв, оповідачів, автора, адже тема вказує на коло зображених, представлених життєвих явищ, подій, які немислимі поза людиною.

Сюжет і фабула характеризують динамічну сторону цих подій, їх розвиток через діяльність людей, наділених характерами, які, у свою чергу, формуються і виявляються в обставинах (пейзажі, інтер'єрі), а вчинки персонажів, дійових осіб, оповідачів зумовлюються внутрішніми мотивами (архетипами, потягами, уявленнями, думками, переконаннями, ідеалами), і все це разом передається мовленням суб'єктів художнього твору засобами мови, якою творить письменник. Глибинна сутність тих суб'єктів і результатів їх діяльності в духовній і матеріально-подієвих сферах (заразом і смислу художнього твору) виражається сукупністю, поєднанням, компонуванням мовних висловлювань та способів їх подачі у тексті твору (одне думалося, друге в конкретній ситуації мовилося, третє написалося, а четверте читачем сприйнялося). Тому аналіз композиції літературно-художнього твору опосередковується інтерпретацією його тексту, є шляхом до інтерпретації смислу цілісного твору, осягнення задуму письменника.

У цьому процесі всі компоненти твору виявляють свої численні функції:

характеротвірну (якщо беруться стосовно характеру постаті),

сюжетну (якщо розглядаються крізь призму розвитку сюжету),

ритмо-твірну,

стилетвірну,

композиційну

«ідейно-художню» чи «художньо-естетичну».

Відсутність структурального (багаторівневого) і функціонального підходів до аналізу твору у традиційній практиці вивчення літератури призводить до сплутування сюжету і композиції твору, а вивчення композиції обмежується виділенням компонентів сюжету (експозиція, зав'язка, розвиток дії, кульмінація, ретардація, розв'язка).

30. нету

31. Експресивність, тобто виразність, образність мови, що виявляється на тлі стилістично нейтральних засобів і контекстів, - це категорія семантико-стилістична. Зазвичай образність утворюється значеннєвими домішками у слові та появою в ньому оцінювально-характеристичних елементів. В утворенні експресії значну роль відіграють стилістичні якості слів та їх оточення. Так, наприклад, діалектне слово, що використане на тлі літературних, застаріле – поряд з сучасними роблять мову експресивною. Образність мови – це також категорія мовностилістична, бо ця якість утворюється за допомогою значеннєвої своєрідності слів, а також прийомів використання, способів розташування різноманітних мовних засобів. Мова стає образною тоді, коли в словах активізуються метафоричні значення та інші змістовні нашарування, коли використовуються порівняння, перифрази та ін. в таких випадках слова позначають поняття та речі і визивають в свідомості яскраві картини та асоціації. При визначенні якостей образної мови важливо встановити, які зображувальні можливості закладені в самому слові і як образність утворюється шляхом майстерного сполучення слів. Потебня слушно зазначав, що «елементарна поетичність мови, тобто образність окремих слів та постійних сполучень … мізерна порівняно із здатністю мов утворювати образи та сполучення слів» . Аналіз образних слів та їх угрупувань переконує, що ця стилістична якість знаходиться в прямій залежності не тільки від змістового об’єму слів, але й від законів їх сполучуваності. Вже давно встановлено, що слова з конкретним і предметним значенням метафоризуюються частіше і відрізняються образністю. Навпаки, слова з більш широким і абстрактним значенням не дають таких результатів .
Образність, художність мови – це і мовно-естетична категорія: з нею пов’язане уявлення про красу, прекрасне, про досконалість та вишуканість словесної форми художнього твору і його внутрішнього змісту. Досконалість словесно-художньої творчості досягається тоді, коли мовні засоби і їх використання в найбільшій мірі виражають досконалість її ідейного змісту .

32. Образному відтворенню думок, почуттів, переживань сприяють синоніми, антоніми, омоніми, неологізми, архаїзми, діалектизми, варваризми, професіоналізми, жаргонізми, арґотизми.До лексичних діалектизмів відносять власне лексичні. Це діалектичні синоніми до загальнонародних слів: вуйко (дядько), фіра (підвода), бульба, бараболя, біб, крумплі (картопля). Етнографічні — це назви місцевих предметів, які не використовуються на інших національних територіях: трембіта (духовий інструмент), колиба (курінь), крисаня (капелюх). Семантичні діалектизми — це слова, які мають значення, відмінне від загальномовного (пироги — вареники).Фразеологічні діалектизми, "хоче ми звести зі світа ", "нас не відтяли від діла". Синтаксичні: "Сідаймо, синку, на фіру, бо колію спізнимо" (В. Стефаник — "Виводили з села"). Д.І. Ганич, І.С. Олійник у "Словнику лінгвістичних термінів" (К., 1985) виділяють діалекти племінні (належать племені "як етнічній групі людей, що входять до складу більшої етнічної спільності"), професійні (об'єднують людей певної професії чи роду занять), соціальні (належать соціальній групі). А. Ткаченко використовує термін "соціолект". До соціолекту відносить специфічну мову освітян, юристів, митців. У соціолект входять і професіоналізми, і жаргон. Є діалект місцевий або територіальний.

33. Слово троп (гр. tropos) запозичене з грецької мови, де воно

означає «спосіб, прийом, манера, засіб, характер, лад, склад». При

запозичанні багатозначні слова, як правило, семантичне звужуються,

тому в українській мові це «слово, вжите в переносному значенні

для створення образності». Образність — передача загального

поняття через конкретний словесний образ. Під словесним образом

розуміємо використання слів у таких сполученнях, які дають

можливість посилити лексичне значення додатковими емоційно-

експресивними та оцінними відтінками. Елементами створення

образності, крім переносних значень слів, є також граматичні

засоби (зокрема різноманітні префікси, суфікси згрубілості та

пестливості), алітерація, мелодико-ритмічні особливості тощо.

Порівняння — це троп, побудований на зіставленні двох явищ,

предметів, фактів для пояснення одного з них за допомогою іншого.

Стилістична роль порівнянь полягає у виділенні якоїсь особливості

предмета чи явища, яка виступає дуже яскраво в того предмета, з

яким порівнюється дане явище. Порівнюватися може все — живе й

неживе, фізичне й психічне, конкретне й абстрактне.

34 У конкретно – життєвому зображенні дійсності, яке дають твори літератури, важливу роль відіграють спеціальні засоби образності мови. Вони допомагають письменнику втілити в словесну форму конкретні уявлення про предмети і вислови, своє ставлення до них. Це завдання виконують не тільки слова і словосполучення, вжиті у прямому значенні, а також слова і вислови, вжиті у переносному значенні, які називаються тропами (з гр. “зворот”).В основі тропа лежить перенесення ознак одного предмета, явища, дії на інші. За допомогою такого перенесення мова художнього твору набуває особливого забарвлення і яскравості. Це відбуваєтьяся тому, що троп дає не те означення предмета чи явища, яке стало звичним, а підносить ознаки, які звичайно не виступають на перший план.Перенесення ознак одного предмета, явища, дії на інші відбувається у тропах за різними принципами. Відповідно до цього визначають різні види тропів.

Епітет,

Метафора та її види

Одним з найпоширеніших тропів є метафора (гр. “перенесення”). Це образний вислів, в якому ознаки одного предмета чи дії переносяться на інший за подібністю.

Наприклад: М.Коцюбинський

«Там море дере свою синю одежу об скелі на білі клапті…»

Отже, метафора є ніби приховане порівняння. У художній мові метафора – явище образного мислення, бо збуджує і збагачує уяву, надає сприйманню емоційного забарвлення. Метафори надзвичайно різноманітні.

Види метафор:

* уособлення (персоніфікація) – образний вислів, у якому ознаки неживої істоти або людини переносяться на неживий предмет, явище.

Наприклад: Леся Українка. “Осінь”

«Рветься осінь руками кривавими

Д далекого сонечка любого…»

Т.Шевченко

«Вітер з гаєм розмовляє, шепче з осокою…»

алегоричний образ – все зображене має переносне значення. Алегоричними є байки (можуть бути і ліричні твори. Алегорична мова здобула назву “езопівської”.

символ – споріднений з алегорією троп. Якщо основне в алегоричному образі є те, що він відтворює якусь сторону життя за подібністю, то символ – образ умовний. Розвинулись символи з усної народної творчості на основі паралелізму: червона калина – дівчина; сокіл – парубок. Широко застосовував образи – символи у своїй творчості Т.Шевченко: степова могила – символ героїчного минулого українського народу; буйний вітер – символ волі; тополя – самотня дівчина; барвінок – символ дівочої чистоти,

оксюморон (оксиморон) (гр. “нісенітниця”) – поєднання слів протилежного значення

Метонімія та її види

Це друга велика група тропів.

Метонімія – це образний вислів, в якому предмет або явище змальовується способом заміни назвою іншого предмета чи явищ, зв,язаного з першим зовнішнім чи внутрішнім зв,язком.

У метонімії предмети та явища зіставляються не за подібністю, а за реально існуючим між ними зв,язком. Метонімія, як засіб образного відтворення дійсності, дуже поширена в хідожніх творах.

Існує декілька різновидів метонімії:

1)Заміна найменування людей назвою місця, де вони перебувають; країни, де живуть.

 Наприклад: У роки війниУкраїна протягнула руку допомоги поневоленим народам

2)Заміна найменування дійової особи назвою дії, яку вона виконує; назвою предмета, що її характеризує або виділяє з інших.

Наприклад: П.Тичина

«Перо моє пісні мережить…»

3)Зображення дії чи стану одним моментом.

Наприклад: «Стала б я на рушник та не знаю з ким.»

4)Заміна ім,.ям автора його творів

Наприклад: «читати Франка»

Синекдоха – один з поширених видів метонімії – образний вислів, заснований на кількісному зіставленні предметів, явищ; на заміні частиною цілого, одним предметом сукупності їх.

Різновиди синекдохи:

1) Вираження однорідної сукупності відповідним словом в однині

Наприклад: П.Тичина

«Вдарив революціонер – захитався світ…»

2) Заміна цілого частиною

Наприклад: В.Сосюра

«Вже поставила турбіну міцна робочого рука…»

3) заміна родового поняття видовим і навпаки

Наприклад: «Ой піду я понад Дунаями…»

перифраз – це такий образний вислів, в якому назва предмета чи явища замінюється описом його ознак

гіпербола (гр. “перебільшення”) – образний вислів, який становить художнє пербільшення розміру, сили, значення предмета, явища.

літота (гр. “простота”) – образний вислів, який становить художнє применшення

36.

Іронію, як і будь-яке складне і давнє явище мовного вираження людини, можна розглядати на багатьох рівнях, включно з тим, який зводить її іронічно-невхопний зміст до якогось одного з її значень (найчастіше до значення не поняття іронії, а до слова «іронія»), які часто можна «приписати» до якогось історичного періоду. Таким чином, розуміння іронії як процесу, як дії або енергії, залежить від досвіду її, а розуміння іронії як результату, або ергону, від інструментального знання того, що приводить до іронії, — передусім іронії, вираженої через тропи.

Гротеск — тип художньої образності, який ґрунтується на примхливому поєднанні фантастичного і реального, прекрасного і потворного, трагічного і комічного, життєподібного і карикатурного.

За допомогою гротеску митець створює специфічний «гротескний» світ, аномальний і дивний світ, в якому реальне та нереальне несподівано постають в органічній єдності.

Алего́рія (грец. αλληγορία, allegoria) — зображення абстрактної ідеї (поняття) за допомогою образу. Значення алегорії, на відміну від багатозначного символу, однозначне і відділене від образу; зв'язок між значенням і образом встановлюється за подібністю (наприклад, лев — сила, влада чи царювання).

Як троп алегорія використовується в байках, притчах, мораліте.

В образотворчому мистецтві виражається певними атрибутами:

«правосуддя» зображають як жінку з терезами

Час - кремезний старий з косою та піщаним годинником

Вакх - з гронами винограду

Живопис - жінка з пензлями та палітрою художника

Алегорія річки - старий з горщиком, з якого ллється вода як натяк на джерело.

Си́мвол (англ. symbol симбол) — знак, сутність, яка позначає іншу сутність.

Знаком можуть виступати об'єкт, зображення, написане, слово, що заміняє собою деяке інше поняття, використовуючи для цього асоціацію, подібність або домовленість (наприклад матеріальний об'єкт може використовуватись для позначення абстракттного поняття). Символи вказують (або слугують в якості знака) на ідеї, поняття або інші абстракції.

Прикладами символів можуть бути символи, що використовуються на картах, щоб позначити місця, варті уваги: перехрещені шаблі для позначення поля бою; цифри є символами що позначають числа

Ембле́ма (від грец. emblema — вставка, опукла прикраса) — умовне означення якогось поняття, ідеї за допомогою якогось зображення.

Емблема нерідко розглядається як різновид алегорії, але відрізняється від неї тим, що можлива лише у пластичних мистецтвах. Від символу емблема відрізняється тим, що її означуваний зміст визначений і не підлягає тлумаченню.

У вузькому розумінні, емблема — символічне зображення, звичайно з коротким девізом і більш докладним дидактичним текстом, зразок характерного для культури маньєризму і бароко жанру літературно-художньої емблематики. Спеціальні збірники емблем, що метафорично пояснють всілякі богословські, політичні й етико-побутові поняття, користувалися широкою популярністю у 2-й половині 16-18 столітть і значно вплинули на літературу, а також образотворче і декоративно-прикладне мистецтво цієї епохи.

37. Академік Виноградов писав: “Не слід вбачати в синтаксичному ладі художнього твору (це синтаксична будова речень і словосполучень) прямого і безпосереднього відбиття і змішувати синтаксичні форми з семантичним змістом мови”.

Синтаксичні конструкції визначають не семантичний зміст певних висловів, а характер інтонації: розповідь, запитання, наказ, вигук, прохання і т.п.

В інтонації розкривається суть висловів і речень, виявляється і емоційне забарвлення мовних відтінків. Характер інтоніції визначається не тільки і не стільки конструкцією окремого речення, скільки структурою тих органічних частин художнього твору, які дають якусь закінчену картину.

У художньому творі розрізняють інтонацію авторської розповіді та інтонацію мови дійових осіб. В інтонаціях авторської розповіді відбивається образ самого митця, його емоції щодо тих чи інших подій, явищ, людей. Особливо виразно змальовується образ автора в інтонаційно – синтаксичній організації мови ліричних творів і відстіпів.

У мові дійових осіб твору синтаксичні конструкції та інтонація, звичайно, не такі, як у розповіді автора, адже й вони зумовлені особливостями характеру. Мовна характеристика персонажів створюється насамперед змістом їх висловлювань. Але цей зміст не існує поза формою, в яку він втілений. Синтаксичні конструкції та інтонації мови персонажа є важливим чинником мовної його характеристики: розкриття особливостей вдачі, думок, переживань тощо.

Одиницею мови в синтаксисі є речення. Існують головні засоби синтаксичної організації мови, що надають мові емоційної виразності:

граматичне оформлення речень;

порядок слів у реченні;

оформлення інтонвції речень.

Їх прийнято називати фігурами. До основних фігур поетичного синтаксису належать: інверсію, анафору, епіфору, кільце, паралелізм, градацію, еліпсис, риторичні запитання, звертання і ствердження, хіазм, анаколуф, паралелізм та ін.

38.

Града́ція (лат. gradatio — поступове підвищення, посилення) — стилістична фігура, котра полягає у поступовому нагнітанні засобів художньої виразності задля підвищення (клімакс) чи пониження (антиклімакс) їхньої емоційно-смислової значимості.

Градація розрізняється за просторово-часовими (переважно у прозі), інтонаційно-емоційними (поезія) та психологічними (драма) ознаками. Виразність градації посилюється поєднанням її з анафорою.

Наприклад: В. Мисик «Сучасність»:

«Так, мабуть, і в часи Бояна

Квітчалася пора весняна,

І накрапали молоді дощі,

І хмари насувалися з Таращі,

І яструби за обрій углибали,

І дзвінко озивалися цимбали,

І в пралісах озера голубі

Вглядалися в небесну дивну ясність.

Все — як тоді. А де ж вона сучастність?

Вона в найголовнішому: в тобі.»

39.

Еліпсис(гр. “пропускання”) – це відсутність у реченні деяких його членів, які легко відновлюються читачем. Еліпсис необхідний для посилення емоційної виразновті, фіксуванні уваги на тому предметі, явищі, дії, які пропущене слово означає. Ця фігура побудована на основі порушення граматичних зв,язків між членами речення.

Наприклад: Т.Шевченко

«… Там повіє буйнесенький, (пропущено слово “вітер,”

Як брат, заговорить…»    яке читач може відтворити)

Фігури поетичної патетики.

Патетика-настроєність, тон промови, твору літератури, музики, кіно, театральної вистави, які характеризуються пафосом, піднесеністю, схвильованістю; патетичний тон.

Інве́рсія — одна із стилістичних фігур поетичного мовлення, яка полягає в незвичному розташуванні слів у реченні з очевидним порушенням синтаксичної конструкції задля емоційно-смислового увиразнення певного вислову: «Умовляють серця перебої» (В. Еллан) — тут додаток і підмет вжиті не на своїх місцях задля акцентного підкреслення слова «серця».

Кільце́ — композиційна фігура у віршованому творі, що полягає у повторенні звуків, лексем, строф тощо, коли немовби змикаються анафора та епіфора.

Паралелі́зм — аналогія, уподібнення, спільність характерних рис або чину(паралельне зображення двох явищ із різних сфер життя).

 Найчастіше трапляється у синтаксичних ситуаціях, відомих із фольклорної традиції, принаймні за піснями легендарної Марусі Чурай, в яких витворюється психологічний паралелізм.