III. ПРАВО ВЛАСНОСТІ НА ЗЕМЛЮ

«Проклинают и благословляют ее. Жаждут, убивают других и умирают сами в борьбе за нее. Стремятся захватить ее, передать потомству своих нисходящих, дать ей свое имя. Слиться с нею в дали веков и уйти в их глубь. Порываются ее разрушить, уничтожить, изгладить память о ней у человечества. И вот уничтоженная на краткие миги ценою невероятных усилий и страданий, она вновь стремиться возродиться, чтобы торжествующей, приветствуемой громкими криками своих адептов, занять на долгие годы верховенство в социальной жизни. Она - собственность, живучая, как стоглавая гидра, воскрешаемая, как феникс из пепла»

И. И. Евтихиев, 1923.

1. Поняття права власності на землю та особливості його об´єкту

Поняття права власності на землю

Право власності на землю традиційно розглядається у суб´єктивному та об´єктивному розумінні (як і категорія «право» взагалі).

У суб´єктивному розумінні право власності на землю - повноваження (правомочності) суб´єктів по відношенню до землі (земельної ділянки) як об´єкта права.

Ч. 1 ст. 78 ЗКУ визначає право власності на землю як «право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками» (див. також СТ.317ЦКУ).

Наведений підхід відображений і в працях представників доктрини земельного права. Так, Л. П. Заставська визначає право власності на землю як «врегульоване нормами земельного права володіння, користування і розпорядження земельними ділянками з додержанням правових вимог щодо цільового і раціонального використання землі, землеустрою, земельного кадастру, екологічної безпеки, обмежень та обтяжень».

Такий підхід, коли визначення права власності зводиться до перерахування класичної «тріади», викликає певні заперечення: можна навести чимало прикладів, коли правомочності володіння, користування та розпорядження будуть знаходитися не у власника, а в іншої особи, і навпаки, прикладів, коли у певний момент часу власник не має всіх трьох правомочностей.

На думку В. В. Носіка, у «суб´єктивному розумінні право власності на землю необхідно розглядати як визнану в суспільстві, гарантовану Конституцією України можливість окремої особи чи іншого суб´єкта у визначених законом межах вільно набувати на підставі власності земельну ділянку і на свій розсуд використовувати природні властивості землі для прогресивного виробництва, розподілу і використання капіталу на основі підвищення родючості ґрунту, задоволення інших потреб, самостійно відмовитися від власності на землю, або іншими способами розпорядитися нею, а також можливість самостійно чи через державу захищати земельну власність». Таким чином, бачимо, що і у наведеному визначенні право власності пояснюється через певний набір правомочностей (додатково виділені правомочність «вільно набувати» та «захищати»). Слід погодитися з автором, що «класична тріада» права власності не пояснює; проте наведене визначення викликає інші заперечення: можливість набувати земельні ділянки знаходиться взагалі «поза межами» права власності, а можливість захищати право є невіддільною ознакою будь-якого права, не лише права власності.

Поділяємо думку, за якою будь-яка сума правомочностей не може пояснити право власності. Очевидно, необхідний інший підхід.

Ч. 1 ст. 316 ЦКУ визначає право власності загалом як «право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб». Таке визначення, на наш погляд, є більш вдалим, ніж визначення права власності через набір правомочностей, проте воно не відбиває всіх істотних ознак права власності і, фактично, охоплює всі речові права.

Для порівняння наводимо визначення права власності у ст. 544 Цивільного кодексу Республіки Франція: «Власність є правом використовувати та розпоряджатися речами у найбільш абсолютний спосіб, з тим, однак, щоб вони не використовувалися у спосіб, заборонений законом або правилами» (переклад наш - А. М.). Представники правової доктрини (напр., Я. М. Шевченко, Л. П. Заставська) відзначають, що схожі формули з незначними відмінностями вміщені і в законодавстві інших країн (Австрії, Німеччини, Японії та ін.).

На наш погляд, з метою відмежування права власності на землю від інших речових прав, з урахуванням наведеного вище право власності на землю (земельну ділянку) слід визначати як право найбільш повного панування над землею (земельною ділянкою), з обмеженнями, встановленими законам або договором, яке особа здійснює за власною волею, незалежно від волі інших осіб. Адже право власності відрізняється від інших речових прав саме своїм обсягом - найбільш повним.

Право власності на землю у об´єктивному розумінні є суто доктринальною категорією. Виходячи із усталених у доктрині поглядів, вважаємо, що у об´єктивному розумінні право власності на землю слід розглядати як систему правових норм, що регулюють відносини щодо набуття та здійснення суб´єктивного права власності на землю.

У даній темі право власності на землю буде розглядатися головним чином у його суб´єктивному розумінні.

Земля (земельна ділянка) як об´єкт права власності

В більшості випадків, коли йдеться про суб´єктивне право власності на землю, йдеться не про власне «землю», а про «земельну ділянку», оскільки лише земельна ділянка може бути об´єктом, яким можна володіти на праві власності, річчю - «предметом матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов´язки» (ст. 179 ЦКУ; див. також ст. 125 та ін. ЗКУ), а отже, майном (ст. 190 ЦКУ). Таким чином, усталений термін «право власності на землю» в більшості випадків фактично означає «право власності на земельну ділянку».

Об´єктом права державної та комунальної власності, окрім сформованих у встановленому порядку земельних ділянок, є також цілі території (землі), які вузькому землевпорядному підходу до визначення земельних ділянок не відповідають, оскільки не мають чітко встановлених меж, кадастрових номерів, не зареєстровані в державному реєстрі земель тощо. Наприклад, до цих пір не завершена процедура демаркації державного кордону, у зв´язку із цим значні території, що безумовно належать до державної власності, не мають чітко визначених меж, нечітко визначені також межі багатьох населених пунктів. Між тим, навіть такі території в цілому відповідають поняттю земельної ділянки, оскільки мають визначене просторове розташування.

Щодо самого поняття «земельна ділянка» та його наповнення, а також співвідношення права власності на земельну ділянку з правом власності на інші об´єкти в її межах див. тему «Земельне право як галузь права».