Міжнародне життя і зовнішня політика.

Наприкінці 80-х рр. ХХ ст. біполярний світ перетворився на уніполярний. Це відкрило можливості для України у налагодженні відносин з багатьма країнами світу.

Процес визнання незалежної України розпочався одразу після грудневого референдуму 1991 р. 2 грудня визнали нашу країну Канада і Польща, 3 грудня – Угорщина, 4 грудня – Латвія і Литва. У грудні 1991 р. незалежність України визнали 68 країн, у 1992 р. – ще 64 держави. На початку третього тисячоліття Україна встановила дипломатичні відносини з 153 країнами світу.

Перед незалежною державою постала низка складних проблем, які треба було вирішити: правонаступництво СРСР, розподіл армії і флоту, вирішення долі ядерної зброї на території України, створення нових міжнародних відносин з країнами світу.

16 листопада 1994 р. Верховна Рада ухвалила рішення про приєднання України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї за умови надання гарантій безпеки з боку ядерних держав. 5 грудня того самого року у Будапешті за відмову від ядерної зброї Україна отримала гарантії безпеки від Великобританії, Росії, США.

В цілому Україна бере участь у діяльності більш ніж 60 організацій ООН. Міністр закордонних справ Г.Удовенко головував на 52-й сесії Генеральної асамблеї ООН. З часом Україна стала членом Міжнародного валютного фонду, міжнародного банку реконструкції і розвитку, організації безпеки і співробітництва в Європі, Ради Європи. Нині Україна готується до вступу у Світову організацію торгівлі.

Головними векторами міжнародної політики України є, по-перше, східний – Росія і СНД, західний – Польща, країни Західної Європи і США, південно-східний – країни Сходу, Туреччина, Балканські країни.

Важливим напрямом зовнішньої політики країни є європейський вектор, оскільки Україна географічно належить до Європи. Вона орієнтується на європейську, демократичну, правову державу. Тому стратегічна мета України – вступ до Європейського Союзу. Інтеграція до ЄС вимагає адаптувати соціальну політику України до його стандартів і поступово досягти європейського рівня соціального захисту населення. Кроки, які повинна пройти Україна на шляху до вступу в ЄС: вступ до Світової організації торгівлі, встановлення режиму вільної торгівлі, митний союз з європейськими країнами, завершення демаркації кордону з Росією, економічна реформа, ліквідація корупції і тіньового сектору. У 1994 р. Україна підписала з Європейським Союзом Угоду про партнерство і співробітництво, за якою обидві сторони надають одна одній режим найбільшого сприяння у торгівлі.

Важливим вектором європейської політики України є взаємовідносини з НАТО. Після розпаду СРСР ця організація поставила собі за мету забезпечення глобальної безпеки, здійснення контролю за роззброєнням та нерозповсюдженням зброї масового знищення, попередження конфліктів,, підтримання демократичної трансформації у постсоціалістичних країнах. Нині діяльність НАТО більше спрямована на миротворчі функції. Стратегічною метою України є зближення з НАТО. У 1994 р. була започаткована програма “Партнерство заради миру”, 1997 р. підписана Хартія про особливе партнерство між нашою країною і альянсом та засновано місію України при НАТО, 2000 р. Верховна Рада України ратифікувала Угоду між державами-членами Північноатлантичного альянсу, які беруть участь у Програмі “Партнерство заради миру”, прийняла низку законів, чим створила можливість здійснення спільних заходів і навчань у рамках Програми. Прикладом може слугувати направлення українського військового контингенту в Кувейт та Ірак.

Співдружність Незалежних Держав була утворена за Мінською угодою від 8 грудня 1991 р. та Алма-Атинської декларації від 21 грудня 1991 р. З самого початку створення СНД виникли різні погляди на її статус. Росія розраховувала використати організацію для збереження контролю над простором колишнього СРСР, зберегти і за можливості розвинути успадковані Радянського Союзу зв’язки між колишніми союзними республіками. Передбачалося створення наддержавних керівних структур. Проти цього виступала Україна, наполягаючи на міждержавних контактах. Україна вважала СНД міжнародним механізмом, який доповнював і координував процес формування нових двосторонніх відносин з незалежними державами, утвореними на території СРСР. В рамках СНД діє близько 90 міждержавних, статутних і міжгалузевих органів, з них у 58 Україна бере активну участь. Наша країна не підписала статут СНД. У відстоюванні своєї позиції щодо СНД Україна спирається передусім на підтримку Грузії, Азербайджану, Молдови, разом з якими вона створила об’єднання під назвою ГУАМ, і Туркменістану, котрі також насторожено ставляться до спроб Росії перетворити СНД на наддержавне утворення.

Українсько-російські відносини еволюціонували від гострого протистояння при розподілі Чорноморського флоту, визначенні статусу Севастополя і військово-морської бази Росії у Севастополі до підписання Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Росією. Економічне співробітництво між двома країнами, незважаючи на підписання Договору про економічне співробітництво від 27 лютого 1998 р., не має тенденції до покращення. У 1996-2002 рр. обсяг експорту українських товарів до Росії зменшився у 2,11 рази, а до Європи збільшився у 1,56 рази. Періодично виникає напруга у стосунках між двома державами. Так, восени 2003 р. виникла конфліктна ситуація з приводу будівництва Росією дамби в Керченській протоці, на президентських виборах 2004 р. сусідня країна підтримувала одного з кандидатів, що можна розглядати як тиск на Україну. Через публічні антиукраїнські виступи деякі політичні діячі Росії оголошені персоною нон-грата в Україні.

Отже, головним завданням України є досягнення компромісу між своїми національними інтересами та інтересами провідних держав у світовій політиці, створення партнерських відносин з усіма зацікавленими сторонами.

Література.         

1. Бойко О.Д. Історія України. – К.: Академія, 2003. – 560 с.

2. Дещинський Л., Панюк А. Міжнародні відносини України: Україна і сучасність. Ч.І. – Львів: Бескід Біт, 2002. – 215 с.

3. Гарань О.Б. Від створення руху до багатопартійності. – К., 1992. – 47 с.

4. Калініченко В.В., Рибалка І.К. Історія України. Підручник. Ч. ІІІ: 1917 – 2003рр. – Харків, 2004.– 608с.

5. Кармазіна М. Україна "між сходом і заходом" чи "країна границь"? // Віче. – 1998. – № 12.

6.   Кульчицький С.В. Історія і час. Роздуми історика // Український історичний журнал . – 1992. – № 4. – С. 3-10.

7.   Кульчицький С.В. Новітня історія України // Український історичний журнал . – 1991. – № 10 -12.

8.   Литвин В. Політична арена України: дійові особи та виконавці. – К., 1994.

9. Маринович М. До проблеми релігійної свободи в Україні: місцеві церкви і закордонні місіонери // Сучасність.– 1997. – № 12.

10.  Мейс Дж. Тяглість інерції: комунізм та посткомунізм в Україні // Сучасність.- 1997. – № 7.

11.   Нагаєвський І. Історія української держави XXст. – К., 1994.

12.   Національні процеси в Україні: історія і сучасність. Документи і матеріали. Довідник у 2 ч. – К: Вища школа, 1997.

13.  Панченко П.П Деформації в розвитку українського села у 80-х – на початку 90-х рр. XXст.// Український історичний журнал. – 1992. – № 1. – С.18 - 29.

14.   Панченко П.П. Релігійні конфесії в Україні. – К., 1993.

15. Реєнт О.П. Сучасна історична наука в Україні: шляхи поступу // Український історичний журнал. –  1999. – № 3. – С. 3 - 23.

16.   Савченко С. Сучасна українська історіографія: спроба характеристики // Сучасність. – 1999.– № 11.

17. Українська державність: історія та сучасність // Під ред.  І. Кураса та ін. – К., 1993.

18. Шевчук В.П., Тараненко М.Г. Історія української державності: Курс лекцій: Навч. посібник.– К., 1999.

19.   Яремчук Р. Україна і ЄС // Сучасність. – 1999. – № 1.