Національно-культурне відродження

Із здобуттям Україною незалежності українська нація вийшла на новий рівень розвитку. У формуванні нової моделі української нації спостерігається дві тенденції. З одного боку, відбувається політизація етносу, його прагнення до державотворення, з іншого, набуває процес оформлення політичної (а не етнічної) нації, яка об’єднує всіх громадян держави. Українці не мають великодержавних прагнень, демонструють толерантність до інших народів. Об’єднання в рамках СРСР майже усіх українських етнічних земель сприяло консолідації українського етносу. Із здобуттям державності, український народ отримав можливість ліквідувати недоліки у своєму розвитку, що були спричинені довготривалим статусом бездержавності.

Однією з проблем є впровадження української мови в усі сфери суспільного життя. Це супроводжується певними труднощами: скорочення україномовних видань, засобів масової інформації, суттєва криза книгодрукування. На ринку попиту україномовні видання поки що не можуть конкурувати з російськомовними внаслідок великого оподаткування.

Формування етнополітики сучасної України відбувається на тлі історичних обставин, коли українці і росіяни становлять майже 95 % усього населення. Саме від цих двох спільнот залежить майбутнє України. З 11 млн росіян, що жили на початку 90-х рр. ХХ ст. в Україні, 56 % народилися саме тут. Тому вони знайомі з українською культурно-побутовою сферою. Протест росіян проти швидкої, на їх думку, українізації пов’язаний не з її суттю, а більше з її методами і темпами. Особливості українсько-російських відносин в Україні пояснюється слабкістю національної ідентичності, етнокультурною невизначеністю великої частини громадян українського і російського походження, наявністю груп з гібридною самосвідомістю. У 1997 р. налічувалося близько 21 млн україномовних українців і 17 млн російськомовних українців. Росіяни не відчувають себе чужими в Україні.

Процес національного відродження в Україні торкнувся і представників інших народів – євреїв, кримських татар, поляків. Зростання етнічної самосвідомості, намагання зберегти свою культуру і мову призвели до створення національно-культурних товариств. Отже, на рубежі ХХ-ХХІ ст. відбувається відродження як українського народу, так і різних етнічних спільнот. Гострого протистояння між етносами не спостерігається, домінує розв’язання проблем мовно-культурного характеру. Найбільш політизованими є рух кримських татар в Криму і політичне русинство на Закарпатті.

В умовах розмаїття етнічного складу України її керівництво намагається визначити державну етнополітику, тобто систему регулювання етнічного життя у всіх його проявах, урахування етнонаціонального фактору у суспільному житті.

У духовні сфері вона спрямована на підтримку національно-культурного розвитку, забезпечення умов їх функціонування: формування необхідного інформаційного простору для висвітлення життя етнічних спільнот, їх історії і культури, вирішення питання освіти корінних народів, створення в суспільстві атмосфери сприйняття цінностей інших народів, досягнень їх культури.

Держава звертає увагу на визначення політико-правового статусу національних меншин. Законодавче вирішення цього питання знайшло відображення у Декларації про державний суверенітет України, Декларації прав національностей України (1991), Законі “Про національні меншини України” (1992), Конституції України.

Найбільшою етнополітичною проблемою початку 90-х років в Україні була ситуації навколо статусу Криму, де росіяни становили близько 60 % населення півострова, чверть – українці. Особливу групу становлять депортовані за часів СРСР народи – кримські татари, греки, вірмени, болгари, німці. У січні 1991 р. Криму було надано статус автономної республіки. Ще на початку 90-х років Україна підписала Угоду з питань відновлення прав депортованих осіб, національних меншин та народів. На початку 2000 р. до Криму повернулося 255 тис. кримських татар, 5,1 тис. вірмен, 3,9 тис. греків, 2,1 тис. німців, 1,3 тис. болгар.

Поступово вирішується питання про задоволення культурно-освітніх проблем татарського населення. У 1999 р. було відкрито 7 шкіл з кримськотатарською мовою навчання, 8 двомовних і 54 класи з кримськотатарською мовою навчання. Цей процес продовжується і на початку ХХІ ст. При Держтелерадіо компанії “Криму” створено редакції кримських татар, болгар, вірмен, греків, німців. Мусульманським громадам передаються у власність або у користування мечеті, будуються нові культові споруди.

Головною причиною нестабільності в Криму є проблеми, пов’язані з репатріацією кримських татар, їх адаптацією до нових умов. Тому таке рідкісне і широкомасштабне явище відбувається нелегко.

Отже, з проголошенням незалежності Україна почала формувати державну етнополітику за умови браку реальних знань про проблеми народів та етнічних груп, які проживали на її території. На рубежі ХХ-ХХІ ст. національна проблематика займає провідне місце в сучасній Україні.