Журналістика доби “застою”.

Партія пожвавила роботу по керівництву пресою. У ряді постанов ЦК, що приймалися раз на два роки, піднято фундаментальні проблеми розвитку ЗМІ: “О повышении роли районных газет в коммунистическом воспитании трудящихся” (1968 р.), “Об освещении вопросов социалистического соревнования в печати Литовской ССР”(1973 р.), “О мерах по улучшению подготовки и переподготовки журналистских кадров” (1975 р.), “О руководстве Томского обкома КПСС средствами массовой информации и пропаганды” (1977 р.), а також важлива постанова “О дальнейшем улучшении идеологической, политико-воспитательной работы” (1979) та інші.

з газет зникли “живі” матеріали про живих людей, замість них з’явилися “парадні портрети” передовиків виробництва з рішучими обличчями. Нариси ставили як найпершу особистісну якість ставлення героїв до соціалістичного змагання, перевиконання планів на певну кількість відсотків тощо. Політичне життя театралізувалося, партійні збори, пленуми й з’їзди розписувалися, як спектаклі, до окремого слова, де у кожного делегата була своя роль. Це не могло позначитися і на пресі: вона не повинна була показувати життя таким, яким воно є, а їй треба було відображати його таким, яким воно мало бути, або яким його бачили партійні керівники.

Вже досить розвинені на той час українські телебачення й радіо опинилися набагато більше, ніж газети, затиснутими в лещатах компартійного керівництва. Після закінчення першого етапу створення обласних телерадіостудій в Дніпропетровську, Луганську та ряді інших обласних центрів України, в 1957-1958 рр. відбувається реорганізація мовлення в цілому в СРСР. Об’єктивно вона зіграла негативну роль: у обласних станцій забрали для центральних програм ефірний час, залишивши їм невеликі “вікна”, це загальмувало і творчий, і матеріально-технічний розвиток українського телебачення, зате полегшило керування всією телемережею величезної країни.

Слабшають, зникають традиції видатних українських публіцистів, таких, як Ярослав Галан; професія журналіста перетворюється на службу, з неї потроху щезають мужність репортажів М. Кольцова, політична загостреність памфлетів І. Еренбурга, щирий патріотизм нарисів К. Симонова. Творчі рубежі прагнули утримати Анатолій та Валерій Аграновські, плеяда публіцистів “Литературной газеты” - нарисовці О. Чайковская, А. Ваксберг

На українському небосхилі в ці часи світили видатні публіцисти Дмитро Прилюк, Сергій Плачинда, Анатолій Москаленко, Микола Подолян та інші. В межах партійної ідеології вони відстоювали пріоритети загальнолюдських цінностей, людської гідності, здорового глузду, відповідальності за долю країни тощо.

Характерно, що в газетах майже перестають друкувати фейлетони, які ще траплялися в хрущовські часи: фейлетоністи вважали за краще перекваліфікуватися на більш безпечні ділянки редакційної роботи. Найбільш талановиті московські публіцисти перебираються в міжнародну журналістику: там, в численних лещатах великої політики, дипломатичних тонкощів, лишається невеличке поле для творчості. Певну свободу з огляду на потреби інтеліґентської аудиторії зуміла залишити за собою московська “Литературная газета”.

Для українських авторів і такої можливості було: республіканські газети, такі як “Правда України”, “Радянська Україна”, “Робітнича газета” та “Сільські вісті”, хоч і містили в своїх структурах відділи міжнародного життя, проте не мали власкорів за кордоном та майже не випускали своїх працівників за кордон. Натомість на газетних шпальтах дедалі гостріше розпалювалася ідеологічна боротьба і контрпропаганда, головним чином навколо радянського способу життя, прав людини, а пізніше міжнародного тероризму, у підтримці якого ворожо налаштовані журналісти західних газет звинувачували СРСР.

Слід зазначити, що власне українська преса, тобто така, що видавалася рідною мовою на рідній землі, була кількісно в меншості та несла на собі помітну печатку меншовартості. Якщо в області виходили дві обласні газети, то головною серед них обов’язково була російськомовна. Так було в Дніпропетровську (“Дніпровська правда” та “Зоря”) або у Ворошиловграді (“Ворошиловградская правда” та “Прапор перемоги”. Це було наслідком того, що неофіційно, але реально мовою партії була саме російська. Районні газети були переважно україномовними, а видання крупних промислових центрів виходили російською.

Але найголовніше те, що на теренах України центральні всесоюзні газети мали тиражі набагато більші, аніж власне місцеві. Так, “Правда” або “Комсомольская правда” мали понад три мільйони передплатників, не враховуючи продажу в роздріб, - а найпопулярніша тоді “Сільські вісті” лише близько двох мільйонів, інші ж республіканські газети - близько півмільйона кожна.

Причини цього полягали, по-перше, в певній провінційності місцевої преси: центр влади знаходилися в Москві, найважливіші рішення приймалися там, отже, першочергову увагу читацький загал приділяв саме союзній пресі. По-друге, вона мала набагато більшу “географію” пошуку тем, в ній було більше цікавих матеріалів звідусіль. По-третє, центральна преса акумулювала в своїх редакціях кращі творчі сили з усіх республік. Запрошення на роботу в Москву було надзвичайно престижним, сприймалося як свого роду вище творче визнання - і в кінцевому рахунку це відбивалося на різниці рівнів роботи журналістів московських та київських.

Природною реакцією митців на негативне ставлення партії до них стало відповідне ставлення їх до такої партії. В Україні ця реакція відразу набула національно-визвольного забарвлення. Отже, буде справедливо стверджувати, що спровокувала нову хвилю руху інтеліґенції саме недолуга внутрішня політика нової генерації партійних бюрократів. Саме вони виявилися нездатними дати задовільну відповідь на виклик часу та використати в справі дедальшого розквіту України й всього СРСР суспільну енергію національно мислячої інтеліґенції.

Власне, цієї ж помилки припустився й останній генсек М. Горбачов та його оточення, які недооцінили енергію центробіжного руху народів Прибалтики, Закавказзя, Середньої Азії. Україна разом з Бєларуссю зіграла в подіях дезінтеграції Радянського Союзу 1991 року вирішальну роль. Одним з кроків до цього було виникнення й розгром позацензурної української преси 1970-х років.

Українська позацензурна або самвидавна, підпільна преса, стала тоненькою ниточкою, що зв’язала історичні пласти вітчизняної журналістики різних епох. Вона не з’явилася на світ на пустому місці. За нею були і часописи Центральної Ради, УСС та УГА, постаті М. Грушевського, В. Винниченка, М. Тиктора, інших велетів та сотень дописувачів, чиї імена лише один раз з’явилися в цих виданнях, щоб назавжди лишитися на пожовклих сторінках. За нею було й несприйняття українською інтеліґенцією брежнєвського “застою”, ставлення до нього як до нового лиха, що насунулося на рідну землю.

Ця героїчна спроба знову заявити про себе, безперечно, була приречена на розгром - але й на те, щоб залишитися в історії рідного народу яскравим прикладом нескореності духу.

Нова хвиля неосталіністських репресій була спровокована саме виготовленням, зберіганням або розповсюдженням підпільної преси та літератури.

Репресії мали наслідком припинення виходу журналу. Але у 1974 р. новий етап історії самвидавної преси починається відновленням виходу “Українського вісника” та випуском його 7-8 чисел. Підписані вони були псевдонімом “Максим Гайдамака”, а крився під ним, як припускають дослідники цих подій, відомий в 1990-х роках політичний діяч Степан Хмара. Зміст нових номерів журналу відрізнявся від змісту перших: дався взнаки досвід чергової хвилі репресій. Додалося гіркоти розчарувань - але й зміцніло прагнення перемоги. Саме на пресу покладали автори відновленого часопису головні надії:

“Успіх нашої боротьби залежить від масового розповсюдження вільної преси”

Чергові арешти знову припинили вихід у світ “Українського вісника”.

Приблизно в ті часи на Західній Україні почали виходити також нелегально “Воля і Батьківщина” Зеновія Красивського, “Поступ” Зоряна Попадюка (тут часто друкувалася позацензурна публіцистична поезія Симоненка, Стуса), “Скриня” Григорія Чубая.

З 1987 по 1990 рр. починається новий етап випуску “Українського вісника” та інших видань, але вже не позацензурної, а напівлегальної преси. Це короткий, але дуже яскравий відтинок часу. Журнал знову очолив В’ячеслав Чорновіл, до редакції увійшли відомі політичні діячі “першої хвилі перебудови” Михайло Горинь, Іван Гель а також Павло Скочок, Михайло Осадчий.

Справа в тому, що квітневий пленум ЦК КПРС (1985 р.), який привів до влади реформаторське крило (так званих прагматиків) верхівки партії на чолі з Михайлом Горбачовим, які дійсно розпочали реальні зміни в суспільстві. Оголошена ними політика перебудови і гласності означала, що оновлюються партія, держава, ідеологія. Було проголошено право на власну думку, на слово, право на вільне обговорення назрілих питань. Але рішення партійних зїздів не давали ще права видавати позапартійні газети. І тому певний час такі видання були напівлегальними, тому що за їх випуск вже не заарештовували, але й права виходити на законних підставах ще не давали.

Згодом М.Осадчий почав видавати журнал “Кафедра” як орган української асоціації незалежної творчої інтелігенції (грудень 1987 р.).

45. Вітчизняна журналістика в період перебудови…

У середині 80-х років настали серйозні зміни в суспільно-політичному житті країни. Слідом за цим почалися зміни в роботі засобів масової інформації. КПРС на чолі з Михайлом Горбачовим використовувала ЗМІ для того, щоб змінити існуючий порядок і запровадити нові, демократичні ідеї. Преса була інструментом змін, і модель преси як інструменту діяла на благо змін.

Найважливіші завоювання перебудови - гласність, прийняті закони про права людини, про політичні партії, про пресу, яка в умовах монопольного панування КПРС, хоч і розглядалася як і раніше як зброя в руках партії, завдяки завойованій гласності завдавала удар за ударом по підвалинам тоталітаризму, підштовхуючи його до неминучого розпаду.Вся система засобів масової інформації періоду 1985-1991 рр.. значно видозмінилася, хоча як і раніше переважна кількість поліграфічних потужностей належали КПРС. Як і раніше ЗМІ продовжують розвиватися як єдиний пропагандистський комплекс, зростає кількість партійних видань, збільшується їх тираж.

Відбулося різке збільшення випуску центральних газет: тираж «Правди», яка стала видаватися ще французькою, іспанською та іншими мовами, «Комсомольської правди», «Праці». Рекордної позначки досяг тираж «АиФ».

Значно збільшилися тиражі і журнальних видань. У 1985 р. «Огонек» мав наклад 1,5 млн. прим., У 1990 - 4 млн., «Новий світ» - 425 тис. і 2,7 млн., «Прапор» - 177 тис. і 900 тис.прим. Найбільші тиражі як і раніше були у журналів «Робітниця», «Селянка», «Здоров'я».

У серпні 1989 р. ЦК КПРС прийняв постанову «Про деякі питання перебудови центральної партійної преси».

в 1990 р. була створена щоденна газета «Робоча трибуна». Виникає чимало нових газет і журналів. У числі перших почав видаватися бюлетень «НТР: проблеми та рішення». З нових видань слід виділити журнали «Тверезість і культура», «Батьківщина» (щомісячний додаток до газети «Правда»), тижневик «Сім'я» - видання Радянського дитячого фонду ім.В.І. Леніна. Найбільшу увагу в тижневику приділялася проблемам зміцнення сім'ї, про що свідчили основні рубрики видання: «Сімейний дитячий будинок», «Мамина сторінка», «Батькова сторінка», «Бабушкіна сторінка» і «дідову сторінка». Помітним явищем у вітчизняній журналістиці кінця 90-х стало видання журналу «Наша спадщина». Уже в першому номері читачі познайомилися з «Африканським щоденником» Н. Гумільова, віршованими творами М. Цвєтаєвої, із захоплюючими публікаціями під рубрикою «По сторінках старих журналів». У наступних номерах увагу передплатників незмінно залучали не публікувалися раніше, маловідомі твори А. Ахматової, Є. Замятіна, Вл. Ходасевича, Вяч. Іванова, М. Осоргіна, мемуари І. Буніна, М. Пришвіна і багатьох інших.

Серед нових видань, які свідчать, що преса періоду перебудови, як і в роки авторитарно-бюрократичного режиму повинна була відповідати головній меті - підвищення ролі КПРС як політичного авангарду суспільства, стало відновлення в січні 1989 р. журналу «Известия ЦК КПРС» та газети «Урядовий вісник ».

Після проголошення незалежності вся партійна преса вмить позбулася свого господаря. Така ситуація певною мірою спантеличила редакторів, але тривала недовго – через деякий час вони почали шукати нових власників. Одні ("Сільські вісті", "Робітнича газета") стали друкованими органами Кабінету Міністрів, обласні та районні опинилися під впливом відповідно обласної та районної рад. Деякі видання висловлювали думки та висвітлювали позиції різних комерційних структур ("Правда Украины").

У січні 1992 р. було оголошено про створення Національного страйкового комітету журналістів, який закликав усіх працівників засобів масової інформації до пікетування Верховної Ради 28 січня, у день відкриття чергової сесії. Тодішній прем'єр-міністр В. Фокін, прагнучи хоч якось виправити ситуацію, зустрівся з членами Національного страйкового комітету журналістів Людмилою Мех, Юрієм Шкарлатом та головою Спілки журналістів Євгеном Вербилом і пообіцяв виконати вимоги журналістів.

Те, що було запропоновано В. Фокіним, та згідно з його розпорядженням, Міністерство фінансів (виділення паперу з державного фонду, деякої кількості коштів і т. д.) не рятувало ситуації. Тому журналісти було вирішено створити фонд "Незалежна преса України", цю ідею підтримав уряд. Та, на жаль, проіснувати фонду вдалося недовго: почалися напади на його засновників, у провладних газетах з'являлися статті явно неправдивого та замовного змісту. Державне фінансування незалежної преси було припинено.

Пізніше, після переобладнання Жидачівського картонно-паперового комбінату та налагодження на ньому випуску газетного паперу, ситуація з друкуванням газет в Україні суттєво поліпшилася.

Водночас масово почали з'являтися видання "жовтої" або "бульварної" преси, адже виникла необхідність працювати в нових ринкових умовах. "Уперше за сім десятиліть в українській пресі з'являються елементи так званої журналістики сенсацій, частина преси стала тяжіти до опублікування матеріалів про аномалії, тяжкі злочини, містику, секс і т. д.". Характерним прикладом є газети "Лель", "Пан+пані", "Бульвар". Друкуються також газети "за інтересами" – для дачників, рибалок, мисливців; на ринку України з'являються еротичні, спортивні, професійні видання ("Дачник", "Український футбол", "Кухня", "Полезные советы" тощо). Виникають і рекламні видання, зокрема "Авізо", "РІО", "Експрес-об'ява".

Наприкінці 90-х рр. ХХ ст. спостерігаємо навалу різноманітних магічних, розважальних видань ("Колдунья", "Біла магія", "Сенсация" тощо).

У цей час створюються різноманітні партії, а отже, і газети, які повинні доносити до читача ідеї даної партії, схилити до її підтримки. Такі часописи друкують виступи своїх керівників, матеріали про партійне життя, звіти з конференцій.

Найвищий законодавчий орган – Верховна Рада – засновує газету "Голос України", яка подає повну інформацію про події в українському парламенті, ознайомлює читачів з позицією народних депутатів у зв'язку з прийняттям законів, порушує питання, які хвилюють громадськість України.

З'являється свій друкований орган і в Кабінету Міністрів – газета "Урядовий кур'єр", яка відразу набуває статусу офіційної – саме на її сторінках друкуються укази Президента України, постанови КМ та закони, прийняті Верховною Радою.

Водночас виникають нові видання, що обслуговують інтереси бізнесменів, фінансово-промислових груп, приватних осіб, а також нові фаворити, що претендують на звання незалежних, незаангажованих, плюралістичних засобів масової інформації.

Беззаперечним є твердження, що в Україні преса не стала незалежною, не стала "четвертою владою". Причин цього є достатньо. Але всім відомо, наскільки в Україні було небезпечно бути незалежним і правдивим журналістом. Крім намагань просто купити таких або залякати, позбавити роботи, їх можна просто знищити фізично. Список журналістів, що загинули за нез'ясованих донині обставин, щороку поповнювався іменами В. Бойка, Б. Дерев'янка, Г. Гонгадзе, О. Кривенка, Ю. Александрова...

Однак продовжують своє часом нелегке творче життя такі газети, як "Україна молода", "Сільські вісті", "Літературна Україна", "Молодь України"; мають своїх читачів газети, "День", "Дзеркало тижня". За керівництва В. Карпенка, завдяки надзвичайно сміливій позиції щодо багатьох подій, які відбувалися у столиці чи державі, гострій публіцистиці самого головного редактора досягла піку своєї слави газета "Вечірній Київ".

На жаль, поява сотень нових видань не вирішує проблеми української преси в умовах сучасності. Нинішня ситуація є досить показовою, адже навіть з короткого переліку одних лише назв видань нескладно помітити, що більшість із них виходить російською мовою. Це при тому, що на розкладках та у кіосках будь-якого регіону України купами лежить російська література та газетна продукція, яку Росія випускає своєю мовою, не сплачуючи податків в Україні та маючи повну економічну свободу, тому її преса набагато дешевша за українську. А щоб "наблизити" свою газету до України, додають "в Украине"... Тож і маємо "Комсомольскую правду в Украине", "Известия в Украине", "Аргументы и факты в Украине".

Лише в середині 90-х рр. ХХ ст. певною міроюстабілізувалася ситуація на ринку друкованих ЗМІ. За даними центрального об'єднання поштового зв'язку "Укрпошта", передплата українських друкованих видань на 1996 р. зросла на 12,2 % порівняно з попереднім півріччям. Найбільшу кількість передплатників мав парламентський "Голос України" – 324 тис. передплатників (головним чином за рахунок передплати органами державної влади і місцевого самоврядування, бібліотеками і іншими бюджетними установами), "Сільські вісті" – 282 тис., "Україна Молода" – 205 тис., "Урядовий Кур'єр" – 169 тис., "Робітнича газета" – 160 тис., "Киевские ведомости" – 110 тис. (з урахуванням власної системи передплати), щотижневик "Говорить і показує Україна" – 54 тис., "Правда Украины" – 46 тис., щотижневик "Киевские Ведомости – дайджест" – 36 тис., "Молодь України" – 29 тис., "Демократична Україна" – 28 тис. Трансформаційні процеси в системі української преси розвертають фокус читацької аудиторії з центральних (загальноукраїнських) видань до регіональної і місцевої преси.