Концептуальні засади організаційної поведінки

Організаційна поведінка — це поведінка працівників, об'єднаних у визначені управлінські процеси, що мають свої цикли, ритми, темпи, структуру відносин, організа­ційні рамки і культуру. Зазначені процеси, з одного боку, направляються зусиллями керівників усіх рангів, залежать від їх культури управління, а з іншої — реалізуються в поведінці безпосередніх працівників організації.

Організаційна поведінка формується на перетині двох основних організаційних сил: субординаційних (підпо­рядкування працівників «зверху донизу» і координаційних (узгодження інтересів підрозділів). Оптимальне співвідношення субординаційних і координаційних сил в часі та просторі і визначають організаційну систему управ­ління, організаційну культуру.

В організації, де культивується відповідність — іден­тифікація — працівника інтересам фірми, модель його поведінки стає взаємопогодженою, Їх результатом стає ши­рокий спектр взаємодій, взаємопідстраховок в рішенні спільних проблем.

В організації, де домінує відчужений тип працівника, проявляється високий рівень «непогодження», модель його поведінки стає роз’єднуючою. Формується вузько-функціональне бачення дій — «від сих і до сих», що створює «простір з відгородженими комунікаціями».

Основне протиріччя організаційної поведінки прояв­ляється, коли працівники переживають почуття відстороненості від організа­ції, де працюють. За таких обставин вони, компенсуючи свою невдо­воленість, переорієнтуються на осо­бисту вигоду і діють за виразом «працюю, щоб був стаж роботи», «накопичу грошей та й звільнюсь», «своє відробив і пішов».

Організаційна поведінка працівників психологічно виявляється насамперед у їхньому ставленні до організа­ції, в якій вони працюють. Вона, як правило, персоніфі­кована, оскільки «переноситься» на конкретних представ­ників організаційного керівництва. Саме ставлення вищої адміністрації до своїх працівників є вихідною причини тієї чи іншої поведінки. Звідси випливає основний управлінській закон — як керівництво ставиться до працюючих, так і працівники ставляться до організації.

11. Ситуаційних підхід до управління – переорієнтація теорії управління у напрямку практики управлінської діяльності Ситуаційний підхід розширив теорію систем і визначив основні внутрішні і зовнішні змінні, які впливають на організації. Ситуація – це конкретний набір обставин, які сильно впливають на організацію в даний конкретний час. Використовуючи цей підхід, керівники можуть краще зрозуміти, які прийоми будуть в найбільшій мірі сприяти досягненню цілей організації в конкретній ситуації. Ситуаційний підхід сьогодні є найбільш широкою і цілком задовільною системою, яка дозволяє зробити управління організаціями ефективним.Він передбачає найкращий варіант управлінського рішення в залежності від конкретної ситуації сполучення факторів макро- та мікро- оточення фірми та внутрішніх особливостей розвитку підприємства.

Особливості удосконалення організаційної функції в ринкових умовах

Основне завдання організаційної функції — забезпечити ефективний перехід від стратегії до структури організації.

Досвід великих зарубіжних фірм свідчить, що організаційні рішення не­розривно пов'язані з концепціями загального розвитку підприємства. В умовах адміністративно-командної системи організаційні структури управління були Інструментом для однобічної передачі директив від вищих органів управлін­ня економікою нижчим. Вдосконалення організаційних структур відбувалося у напряму копіювання структур вищих органів управління. Це призводило до проектування та функціонування моделей, позбавлених оригінальності, а весь управлінський механізм — до низької ефективності. Цілком зрозуміло, що по­дібні організаційні структури не сприяли вирішенню нових проблем і завдань, які виникали у зв'язку з переходом до ринкової економіки.

Сучасний етап розвитку економіки України ставить нові вимоги до побу­дови організаційних структур управління підприємствами. Так, забезпечення широких можливостей для підприємництва зумовлює необхідність наступних" змін в організаційній структурі:

^ посилення функцій, зв'язаних з маркетингом;

•^ підвищення ролі стратегічного планування (всупереч переважаючим в да­ний час функціям оперативного управління) на вищих рівнях управління:

• здійснення системної оцінки керівних кадрів з врахуванням комплексних результатів їх праці, а також мотивації;

</ тісну взаємодію між торговельно-збутовими підрозділами, відділами, які займаються технічним розвитком і керівництвом підприємства.

У сучасних умовах господарювання організаційні структури управління повинні передбачати функції, зв'язані з оцінкою ефективності підприємства порівняно з світовим рівнем:

•Ґ систематичне порівняння, рівня розвитку підприємства з рівнем, досягну­тим фірмами-конкурентами',

•* порівняння текніко-економічного рівня продукції даного підприємства з світовими стандартами',

•/ системний аналіз та оцінки ефективності власного виробництва, впро­вадження прогресивних принципів управління в окремих цілих,

•Ґ середньо- та короткотермінове планування з акцентом на фінансовому плані, який набуває першочергового значення порівняна з іншими формами планування.

13. Цілі та стратегія господарської діяльності – основа побудови організації Процес цілепокладення виконує дуже важливу роль в організаційному житті, існують певні вимоги до організаційних цілей:

1-  Досяжність та реальність цілей

2- Вимірюваність цілей

3- Оптимальність та ефективність цілей

4- Наявність певного діапазону цілей.

На думку П. Друкера в сучасних організаціях встановлення цілей необхідно проводити за наступними напрямами:

1) Ринкова позиція фірми

2) Нововведення

3) Продуктивність праці

4) Фінансові та матеріальні ресурси

5) Прибутковість

6) Працездатність та кваліфікація менеджера

7) Працездатність та відношення до роботи.

 Стратегія підприємства – це процес формування генерального перспективного напрямку розвитку підприємства на основі визначення якісно нових цілей, узгодження внутрішніх можливостей підприємства з умовами зовнішнього середовища та розробка комплексу заходів, які забезпечують їх досягнення.

Принципи розробки стратегії:

1. Орієнтація на довгострокові глобальні цілі підприємства як господарської системи та економічні інтереси його власників.

2. Багатоваріантність можливих напрямків розвитку, яка обумовлена динамічністю зовнішнього середовища підприємства.

3. Безперервність розробки стратегії, постійна адаптація до змін, що відбуваються у внутрішньому та зовнішньому середовищі.

4. Комплексність розробки стратегії, узгодженість стратегічних рішень за окремими напрямками діяльності підприємства, видами ресурсів, функціями тощо.