Особливості відшкодування шкоди, заподіяної порушенням екологічного законодавства володільців джерел підвищеної небезпеки.

Право на недоторканність і безпеку людини, її життя і здоров'я є конституційним,
а забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на терито
рії України (у тому числі й подоланняя наслідків Чорнобильської катастрофи), збе
реження генофонду Українського народ) є одним із пріоритетів державної політики і обов'язком держави¹.

Для реалізації державної екологічної політики і забезпечення практичної реалізації конституційних прав громадян на безпечне для життя та здоров'я навколишні' середовище об'єктивно необхідні норми, які б завдяки примусовій силі держави забезпечували реалізацію положень екологічного законодавства. Такими нормами Е норми про юридичну відповідальність у галузі екологічної безпеки.

Тому не випадково проблема відповідальності в правовій науці є однією з го.зо-вни.х і актуальних, постійно привертає до себе увагу науковців, хоча і до цього часу недостатньо розроблена, пов'язана із спірністю багатьох питань, які мають важливе прикладне значення'.

У галузі забезпечення екологічної безпеки, як нам вбачається, особливого значення набуває подальша теоретична та практична

розробка інституту відповідальності без вини, тобто відповідальності за шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки.

Прояв нами такої уваги до цього інституту не випадковий: саме діяльність підприємств, яка характеризується підвищеною екологічною небезпекою, підлягає першочерговому державному регулюванню, а отже, і встановленню відповідальності в разі порушення конституційного права особи на безпечне для життя та здоров'я навколишнє середовище³. При цьому першочергове місце посідають питання про відшкодування завданої небезпечною діяльністю шкоди, яка відшкодовується в порядку, встановленому цивільним законодавством з урахуванням вимог екологічного законодавства, зокрема ст. 69 Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища" (надалі - Закон)''.

Відповідно до ч. З ст. 69 Закону особи, що володіють джерелами підвищеної екологічної небезпеки, зобов'язані компенсувати заподіяну шкоду громадянам та юридичним особам, якщо не доведуть, шо шкода виникла внаслідок стихійних природних явищ чи навмисних дій потерпіли:

На практиці виникають питання з приводу застосування ч. З ст. 69 Закону та ст, 450 Цивільного кодексу України шодо відповідальності за шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки.

Так. відповідно до п. З роз'яснення Вищого арбітражного суду України №02-5 458 від 23 06.95 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із у ванним Закону України "Про охорону навколишнього природного середо-вища'¹ питання про віднесення підприємств, організацій, установ до числа таких, що являють собою підвищену екологічну небезпеку, мають вирішуватися відповідно до вимог ч. З ст. 66 Закону, якою встановлено, шо перелік екологічно небезпечних об'єктів визначається спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів (тобто на сьогоднішній день - Міністерством екології та природних ресурсів України).

Але ж чи безспірним є вказівка Вищого арбітражного суду підпорядкованим арбітражним судам на застосування ч. З ст. 66 Закону "Про охорону навколишнього природного

середовища" при вирішенні питання про віднесення того чи іншого підприємства до джерела підвищеної небезпеки? Мабуть що ні. Так, у ст. 1 Закону України "Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природною характеру" від 8 червня 2000 р.' дається визначення об'єкту підвищеної небезпеки - це об'єкт, який згідно з законом вважається таким, на якому є реальна загроза виникнення аварії та/або надзвичайної ситуації техногенного та природно-і о характеру, тобто йдеться саме про джерело підвищеної небезпеки. При цьому є посиланій па закон, саме на підставі якого об'єкти І підприємства] підлягають віднесенню до об'єктів підвищеної небезпеки. На сьогодні такий закон відсутній. Таким чином, на практиці, при визначенні (при віднесенні) підприємства - заподіювана шкоди до джерела під-вишеної небезпеки, суди вимушені використовувати аналогію закону та виходити із загальних начал цивільного права.

Найбільш повно дасться визначення джерела підвищеної небезпеки в постанові Пленум) Верховного Суду України №6 від 03.92 "Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди", п. 4 якої говорить про те, що джерелом підвищеної небезпеки належить визнавати будь-яку діяльність, здійснення якої створює підвищену ймовірність заподіяння шкоди через неможливість контролю за нею людини, а також діяльність з використання, транспортування, зберігання предметів, речо-лпн та інших об'єктів виробничого, господарського чи іншого призначення, які мають такі ■к властивості. Майнова відповідальність за шкод)', заподіяну діями таких джерел, має наставати як при цілеспрямованому їх вико-ристанні. так і при мимовільному прояву їх ежідливих властивостей. При цьому під володільцем джерела підвищеної небезпеки слід розуміти юридичну особу або громадянина, які здійснюють експлуатацію джерела підвищеної небезпеки в силу права власності, повного господарського відання, оперативного управління або з інших підстав (договору оренди, довіреності тощо) .

Тобто можна говорити, що практика деякою мірою вже сприйняла пропозиції теоретиків щодо віднесення до володільців джерел підвищеної екологічної небезпеки підприємств, які забруднюють навколишнє середовище шкідливими речовинами, становлять підвищену небезпеку для здоров'я людини та об'єктів навколишнього середовища, які підлягають обов'язковій екологічній експертизі та екологічному ліцензуванню і покладення на них відповідальності за завдану шкоду незалежно від наявності вини⁸.

Що ж стосується законодавчого виокремлення джерел підвищеної екологічної небезпеки, складення їх вичерпного переліку, то. як убачається, це на практиці здійснити неможливо, а можливо лише сформулювати підходи до порядку віднесення підприємств, установ, організацій до володільців джерел підвищеної небезпеки.

При цьому важливо з'ясувати специфічні властивості джерел підвищеної небезпеки, які саме і є підставою для виділення їх в окрему групу. Слід відмітити, що з'ясування цього питання необхідне не тільки для правозастосовчої діяльності, але перш за все для нормотворчої, враховуючи прогалини в діючому законодавстві.

Так ст. 450 Цивільного кодексу України відносить до джерел підвищеної небезпеки організації й громадян., діяльність яких пов'язана з підвищеною небезпекою для оточення (транспортні організації, промислові підприємства, будови, власники автомобілів га Ііі.). Тобто стаття не містить вичерпного переліку таких джерел, а тільки вказує на критерії визначення організацій або громадян як джерел підвищеної небезпеки. Але дане визначення вказує на активну поведінку заподіювачів шкоди. Саме внаслідок діяльності суб'єктів відповідальності є можливим нанесення шкоди оточуючому середовищу. При цьому термін "діяльність" є досить об'ємним: це і виробництво продукції, виконання робіт, експлуатація об'єктів, транспортування, знищення і т.д.

Інша ознака, на яку вказує законодавець -підвищена небезпека для оточення, тобто не

будь-яка, а така, яка є значною і зачіпає інтереси необмеженого кола осіб, впливає на невизначене коло об'єктів навколишнього середовища. Тобто об'єм поняття "джерело підвищеної небезпеки" звужується, а питання про "підвищену небезпеку" вирішується не виходячи з якихось суб'єктивних міркувань (вони різні в особи, яка здійснює небезпечну діяльність і в осіб, яких таке джерело небезпеки оточує, на чиї інтереси може впливати), а на основі об'єктивних даних, які існуюіь у зв'язку з існуванням джерела підвищеної небезпеки. При цьому враховується минулий досвід, який свідчить, що саме така діяльність виступає визначальною причиною шкоди, яка завдається іншим особам''

Таким чином, специфічними ознаками джерел підвищеної небезпеки є:

1. здатність завдавати великої шкоди не-визначеиому колу суб'єктів пі об'єктів навколишнього середовища:

2. можливість виникнення шкоди існує незалежно від волі володільців таких джерел, носить стійкий характер, що об'єктивно підтверджено на практиці і/або випливає з минулого досвіду.

З наведених ознак джерел підвищеної небезпеки випливає, що до них можуть бути віднесені й окремі речовини, матеріали, використання яких створює реальну можливість нанесення шкоди навколишньому середовищу.

Отже, під джерелом підвищеної небезпеки, на наш погляд, слід розуміти об'єкт матеріального світу, який, будучи включеним в людську діяльність та завдяки своїм специфічним властивостям, створює високу ймовірність спричинення значною негативного впливу на навколишнє середовище.

Питання про перелік джерел підвищеної екологічної небезпеки, як уже відмічалося вище, на сьогоднішній день є відкритим. Крім того, є очевидним, що у зн'ьзку з постійним розвитком науки і техніки визначення вичерпного переліку джерел підвищеної небезпеки є неможливим, але існує практична потреба у визначенні приблизних переліків видів діяльності й переліків небезпечних речовин, наявність яких у виробництві дає підстави відносити такі виробництва до джерел підвищеної небезпеки.

Аналіз діючого екологічного законодавства дає підстави говорити, що законодавець.

не даючи визначення джерела підвищеної екологічної небезпеки, у багатьох випадках регулює діяльність саме таких джерел.

Так статтею 19 Закону України "Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру"¹⁰ встановлено декларування безпеки об'єктів підвищеної небезпеки, порядок розроблення якої, її зміст, методика визначення ризиків та їх прийнятні рівні покладено на Кабінет Міністрів України.

Статтею 5 Закону України "Про аварійно-рятувальні служби"" визначено види підприємств, які повинні в обов'язковому порядку обслуговуватися аварійно-рятувальними службами. У статті міститься також указівка на те, що і всі інші підприємства, які застосовують у своєму виробництві або зберігають сильнодіючі отруйні речовини, теж підпадають під дію вказаної норми. Перелік об'єктів та окремих територій, які підлягають постійному та обов'язковому обслуговуванню державними аварійно-рятувальними службами, визначено постановою Кабінету Міністрів України від 4 серпня 2000 р. №1214 " Про затвердження переліку об'єктів та окремих територій, які підлягають постійному та обов'язковому обслуговуванню державними ава-рійно-рятувальними службами"'², яка прийнята на виконання Закону.

Перелік видів діяльності та об'єктів, що становлять підвищену екологічну небезпеку, що затверджений постановою Кабінету Міні-.с^тиа--Уіфа^^Ш!^віа,27 липня 1995 р. К»554,1^:і теж, на нашу думку, містить перелік видів діяльності й об'єктів, які є джерелами підвищеної екологічної небезпеки.

Тобто законодавець на сьогоднішній день, як правило, визначає небезпечні об'єкти залежно від виду діяльності, а не за наявністю в їх діяльності небезпечних речовин, тому, очевидно, що відносини з використання екологічно небезпечних речовин у галузях, які не входять до таких переліків, у ряді випадків можуть не підпадати під дію вищеназваних нормативних актів.

Але все ж таки судова практика йде шляхом визнання джерелом підвищеної небезпеки не тільки діяльність, здійснення якої створює підвищену ймовірність заподіяння шкоди через неможливі, ть здійснення повного контролк за технічними (технологічними) процесами людини, а також і діяльність з використання, транспортування, зберігання предметів, речовин та інших предметів виробничого та іншого призначення, шо мають такі ж (небезпечні) властивості''

І ЯКИМ чином, є підстави стверджувати, що діюче законодавство не дає можливості ефективно застосувати норму ст. 69 Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища" щодо відповідальності володільців джерел підвищеної небезпеки внаслідок невизначеності в питанні про віднесення конкретних суб'єктів до володільців джерел підвищеної екологічної небезпеки. Уже існуючі правові норми хоча і дають уяву про об'єкти, які становлять підвищену еколо-гічну небезпеку, але не можуть повноцінно використовуватися при застосуванні норм про відповідальність володільців цих об'єктні, оскільки знаходяться в різних як за юридичною силою, гак і за призначенням правових нормах, не відзначаються єдиним підходом до порядку віднесення того чи іншо-іо явища чи процес) ло екологічно небезпечного, а фактично не містять єдиного підходу до визначення володільця джерела підвищеної екологічної небезпеки. У деяких випадках законодавець, говорячи про джерела підвищеної екологічної небезпеки, вживає дещо інші терміни. Так. \ постанові Верховної Ради України н.т 5 березня 1998 ца-^ГаІ 88/98-ВР ""1 Іро Основні напрями дер-КЯ8ЯТЛ політики України \ галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів га забезпечення екологічної безпеки'"³ підприємства нафтогазового комплексу за рівнем шкідливого впливу на довкілля віднесено до об'єктів підвищеного екологічного ризику. Ііони є потенційними джерелами забруднення довкілля, що .може сіатися в разі порушення технологічних режимів роботи устаткування чи аварійної ситуації, а деякі об'єкти забруднюють довкілля і за нормальних умов роботи, що зумовлено існуючими технологічними процесами. Таким чином, очевидно, що йдеться саме про джерело підвищеної екологічної небезпеки.

Убачається необхідним > зв'язку з очевидною неможливістю складення повного переліку джерел підвищеної еколої ічної небезпеки перехід до більш простих чинників визначення екологічно небезпечної діяльності. На сьогоднішній день науковцями запропоновано введення таких спрощених, з позиції

правозастосовчої діяльності, показників як "рівні екологічно небезпечної діяльності", які б відображали наявні кількісні показники екологічного ризику в конкретній діяльності, на основі встановлення присутності екологічно небезпечних речовин або джерел екологічної небезпеки. Рівень екологічної небезпеки підлягає фіксуванню у відповідних документах (деклараціях, протоколах) екологічно небезпечних речовин, їх сумішей чи матеріалів¹⁰.

Введення показника "рівень екологічної небезпеки" не пов'язано зі створенням абсолютні, ноно системи оцінки впливу діяльності суб'єктів екологічних правовідносин на навколишнє середовище, оскільки на сьогоднішній день у ст. 24 Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища" запроваджено паспортизацію об'єктів екологічно небезпечної діяльності, яка являє собою зібрання. обробк) і подання відповідним державним органам зведеної статистичної звітності про обсяги викидів, скидів забруднюючих речовин, використання природних ресурсів, виконання завдань з охорони навколишнього природного середовища та іншої інформації. Ведення екологічних паспортів здійснюється за єдиною для республіки системою в порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України

Необхідність проведення заходів паспортизації т і сертифікації небезпечних об'єктів, проведення моніторинг)' навколишнього середовища та здійснення ще цілого ряду заходів, зокрема розроблення та прийняття нових законів та інших нормативно-правових актів, ) том\ числі Цивільного кодексу України, який би містив розділ "Відшкодування збитків за екологічні правопорушення" (абсолютну еколого-правову відповідальність) передбачено і в Основних напрямках державної політики України в галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки.

У розвиток та відповідно із Законом України "Про захист населення і територій віл надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру" 22 серпня 2000 р. Кабінетом Міністрів України було прийнято постанову №1313 "Про затвердження Програми запобігання та реагування па надзвичайні ситуації техногенного і природного характеру на 2000-2005 роки", яка основними

Причинами виникнення техногенних аварій і катастроф та збільшенням негативного впли-•> природних надзвичайних ситуацій називас послаблення механізму державною регу-лювання безпеки у виробничії! сфері, зниження стійкості виробництва до аварій внаслідок тривалої структурної перебудови економіки: недосконалість законодавчої бази, що в нових економічних умовах не забезпечує сталості функціонування виробництва, стимулювання заходів щодо зменшення ризику виникнення надзвичайних ситуацій, пом'якшення їх наслідків, а гакож відповідальності власників об'єктів підвищеної небезпеки за додержання режиму діяльності: технічна складність виробництва, великий обсяг транспортування, зберіганії» й використання небезпечних (шкідливих) речовин, матеріалів та виробів, накопичення відходів виробництва, що с загрозою для населення і довкілля; зношеність основних виробничих фондів, особливо на іпдприс.мс-івах хімічного комплексу, нафтогазової, металургійної і гірничодобувної промисловості, одночасне зниження, а в деяких випадках і припинення оновлення ци\ фондів: зниження кваліфікаційного і професійного рівня персоналу об'єктів підвищеної небезпеки.

Розділом III програми серед переліку заходів, які планується здійснити па першому етапі виконання Програми, передбачається проведення відповідної оцінки господарських об'єктів за ступенем природно-техногенної небезпеки, для чого на ряд міністерств і ві-домсів покладено обов'язки з р. відповідних методик оцінки ризиків

Програмою передбачено також розроблення Міністерством праці та соціальної політики спільно з Міністерством із надзвичайних ситуацій. Міністерством охорони здоров'я комплексу нормативно-правових «ктів. а саме:

· Розроблення Положення про ідентифікацію об'єктів підвищеної небезпеки;

· Розроблення Положення про   реісір об'єктів підвищеної небезпеки:

· Розроблення Положення про декларування безпеки техногеино-небезпечних об'єктів;

· Розроблення Правил обов'язкового страхування відповідальності .ц .

нення шкоди життю, здоров'ю і або майну інших осіб та довкіллк внаслідок аварії на об'єкті підвищеної небезпеки.

Таким чином, можна говорити, що законодавець уже сприйняв деякою мірою пропозиції юридичної науки щодо вдосконалення правового регулювання діяльності джерел підвищеної екологічної небезпеки

На нашу думку, при дослідженні питання про відповідальність володільців джерел підвищеної екологічної небезпеки та для правильного розуміння особливостей виникнення відносин щодо їх відповідальності доречним буде зазначити, що компенсація (відшкодування) заподіяної дією джерела підвищеної небезпеки шкоди с не тільки мірою відповідальності володільця такого джерела, але й наслідком прояву (реалізації) ризику здійсненню небе п ісчної екологічної діяльності".

Саме через розуміння теорії ризику можливе правильне сприйняття підстав безвинної відповідальності володільців джерел підвищеної екологічної небезпеки.

Відповідно до теорії ризику відповідальність за безвинне нанесення шкоди джерелом підвищеної небезпеки грунтується на суб'єктивному ставленні особи до можливих наслідків своєї небезпечної діяльності, оскільки є очевидним, що така діяльність відзначається підвищеним рівнем небезпеки внаслідок об'єктивно існуючих властивостей окремих предметів або речовин. Але на відміну від відповідальності, що грунтується на вині, діяльність особи, яка використовує джерело підвищеної небезпеки, не є відповідно до законодавства протиправною, хоча може призводити до нанесення шкоди оточуючим і таким чином порушувати суб'єктивні права третіх осіб. Тому, як нам убачається, саме ризик є підставою відповідальності без вини.

Саме ризикованість здійснення окремих операцій та процесів є підставою для покладення на суб'єктів, що здійснюють екологічно ризиковану діяльність, специфічних обов'язків, наділенням їх специфічною пра-■ ктністю. яка кореспондує з абсолютним правом громадян на безпечне для життя і здоров'я навколишнім середовищем.

Таким чином, відповідальність без вини, на нашу думку, виконує не тільки правоохоронну функцію, але і стимулюючу, яка поля-га> в тому, що суб'єкт екологічно небезпечної діяльності, здійснюючи експлуатацію

джерела підвищеної екологічної небезпеки, вимушений враховувати об'єктивно існуючий ризик настання шкоди від здійснюваної діяльності, що у свою чергу примушує такого суб'єкта «проваджувати нові, найбільш безпечні гехнолої її, приймати рішення про здійснення діяльності після обгрунтування її доцільності з еколого-економічннх позицій.

У зв'язку з розвитком і науковим обгрунтуванням ідей щодо практичного застосування вчення про ризик досить цікавим виявляється питання про відповідальність осіб, і перш за все володільців джерел підвищеної небезпеки, за діяльність, яка створює ризик настання екологічно небезпечних наслідків при відсутності обставин, що свідчать про нанесення екологічної школи. Чи є взагалі ПІДСТАВИ говорити в таких випадках про вчинення правопорушення? З урахуванням тою. ідо особа має конституційне право на безпечне для життя та здоров'я навколишнє середовище, будь-яке створення МОЖЛИВОСТІ виникнення ризик) небезпечних ситуацій є, очевидно, протиправною поведінкою, оскільки порушує суб'єктивне право особи.

І ом>. на пашу думку, є прогресивним внесення, до проекту Цивільного кодексу України ^й норми, яка надає право особі вима-гати ус) непия небезпеки, що загрожує її життю та здоров'ю.