Поняття та зміст юридичних і технічних правил

Юридичні та технічні правила встановлення меж земельних ділянок спільної часткової власності фізичних і юридичних осіб в існуючій забудові застосовуються згідно з вимогами Технічних вказівок з цього питання, затверджених Держкомземом України від 18 травня 1998 р.

В основу юридичних та технічних правил встановлення меж покладені:

♦ Земельний кодекс України;

♦ Закон України “Про основи містобудування”;

♦ Постанова Кабінету Міністрів України від 1 січня 1993 р. №15 “Про порядок ведення державного земельного кадастру”;

♦ Постанова Кабінету Міністрів України від 25 березня 1993 р. №532 “Про містобудівний кадастр”;

♦ Державні будівельні норми України ДБН 360-92 “Містобудування. Планування і забудова міських і сільських поселень”;

♦ Державні будівельні норми України ДБН Б. 1-1-93 “Порядок створення і ведення містобудівних кадастрів населених пунктів”;

♦ Порядок складання плану земельно-господарського устрою населеного пункту, затверджений наказом Держкомбудархітектури та Держкомзему України від 24 вересня 1993 р. №158/61;

♦ Положення про порядок встановлення та закріплення меж прибудинкових територій існуючого житлового фонду та надання у спільне користування або у спільну сумісну власність земельних ділянок для спорудження житлових будинків, затверджене наказом Держкомзему України, Держкоммістобудування України, Держкомжитлокомунгоспу України та Фонду державного майна України від 5 квітня 1996 р. №31/30/53/396;

♦ Положення про земельно-кадастрову інвентаризацію земель населених пунктів, затверджене наказом Держкомзему від 26.08.97 №85;

♦ Вказівка Держкомзему від 16.02.98 №9 “Про створення єдиної системи нумерації земельних ділянок для ведення державного земельного кадастру”;

♦ Порядок грошової оцінки земель сільськогосподарського призначення і населених пунктів, затверджений наказом Держкомзему, Держкоммістобудування, Мінсільгосппроду України та Української академії аграрних наук від 27.11.95 №76/230/325/150;

♦ Державні санітарні правила планування та забудови населених пунктів;

♦ інші чинні в Україні нормативні документи щодо відведення земельних ділянок.

Юридичні та технічні правила визначають порядок формування об’єктів земельної власності - земельних ділянок та їх складових і регламентують:

♦ механізм визначення розмірів земельних ділянок різного функціонального призначення;

♦ правила встановлення реальної та ідеальної земельної частки у спільній частковій власності, об’єктів сервітутів та обмежень;

♦ систему землевпорядних заходів щодо встановлення та впорядкування меж земельних ділянок в існуючій забудові;

♦ організацію робіт з встановлення меж земельних ділянок спільної часткової власності.

Юридичні та технічні правила встановлюють також основні поняття і визначення, зокрема:

Власність на землю - належність державі, територіальним громадам, юридичним особам і громадянам земельної ділянки з правом володіння, користування та розпорядження нею.

Власник земельної ділянки - юридична особа, громадянин, які володіють сукупністю трьох правомочностей на власність: володіння, користування, розпорядження.

Право на земельну ділянку - вся сукупність прав на землю відповідно до Конституції України, Земельного кодексу України та інших законів і законодавчих актів, включаючи обтяження.

Державна власність на землю - власність на земельні ділянки, якими згідно закону розпоряджаються органи державної влади. Відповідно до ст. 116 Конституції України об’єктами державної власності управляв Кабінет Міністрів України згідно з законом.

Комунальна власність на землю власність на землю територіальних громад сіл, селищ, районів у містах, земельні ділянки спільної власності, що перебувають в управління районних і обласних рад.

Власність на землю юридичних осіб – власність на земельну ділянку, право на яку набувається і реалізується юридичними особами (ст. 14 Конституції України).

Земельна ділянка – ділянка землі, на яку розповсюджуються гомогенні права власності і яка являє собою єдину власність, має фіксовані межі та характеризується певним місцем розташування, природними властивостями, фізичними параметрами, правовим і господарським статусом та іншими характеристиками, які є суттєвими складовими.

Формування земельної ділянки об’єкта земельної власності – встановлення технічних і економічних характеристик, правового статусу, опис та індивідуалізація об’єкта земельної власності, внаслідок чого вона отримує характеристики, які дають змогу виділити її серед інших земельних ділянок. Формування земельної ділянки як об’єкта земельної власності завершується присвоєнням їм кадастрового номера.

Відчуження земельної ділянки – передача земельної ділянки у власність іншій фізичній чи юридичній особі. Відчуження є платне (купівля-продаж) і безплатне (дарування, спадщина). Відчуження може здійснюватись і в примусовому порядку за вироком суду.

Кадастровий землеустрій – заходи по збору, узаконенню, реєстрації і розповсюдження інформації про власність, вартість землекористування в населених пунктах, які є необхідними при здійсненні та реалізації політики в галузі раціонального використання земельних ресурсів.

Аналітична площа земельної ділянки – площа проекції межі ділянки на площину проекції, в якій встановлена геодезична система координат. Аналітична площа визначається за координатами кутів поворотів межі земельної ділянки.

Фізична площа земельної ділянки – площа земельної поверхні в межах ділянки з урахуванням нерівностей фізичної поверхні землі: схилів, ярів, пагорбів, западин тощо.

Межа – наземні матеріальні рубежі, які позначають межі земельної ділянки, або умовна лінія на поверхні, яка розділяє дві проінвентаризовані ділянки.

Спільна межа – межа, за якої точна лінія, що розмежовує ділянки, не встановлюється.

Встановлення меж – процес закріплення в правовому документі меж власності із узгодженою і зареєстрованою точною лінією розмежування.

Правовстановлюючий документ – документ, що підтверджує право власності фізичних чи юридичних осіб на земельні ділянки (державний акт).

Землеволодіння – форма здійснення прав на землю.

Землекористування – вид використання землі з врахуванням покриву її поверхні.

Сервітут – право обмеженого користування чужою земельною ділянкою або її частиною, яке полягає у здійсненні проїзду чи проходу по чужій землі, прокладанні лінійних споруд, ліній передач тощо. Термін “сервітут” походить від латинського слова “servire”, що означає “обслуговувати”. Земельний сервітут обмежує право власності на земельну ділянку і є безстроковим.

Спільна часткова власність – власність, право на яку мають дві і більше фізичні та (або) юридичні особи з визначенням у правовстановлюючих документах розміру часток власності кожного співвласника.

Якщо суб’єктами власності виступають лише фізичні особи, то в цьому разі об’єкт власності перебуває у спільній частковій приватній власності, якщо суб’єктами власності виступають фізичні та юридичні особи, то об’єкт власності перебуває у спільній частковій власності.

Розмір частки у спільній частковій приватній власності визначається відповідно до Земельного кодексу України в порядку землеустрою, за згодою її учасників або за рішенням суду, якщо такої згоди не досягнуто.

Спільна сумісна власність на земельну ділянку – власність на землю, право на яку мають двоє або більше фізичних та юридичних осіб, без визначення розміру частки кожного суб’єкта власності (співвласників). Спільна сумісна власність передбачає рівність часток власності кожного суб’єкта власності земельної ділянки. Розмір частки може бути визначено лише тоді, коли спільна сумісна власність ліквідується і замість нею створюється спільна часткова власність або особиста.

Право на спільну сумісну власність на землю підтверджується правовстановлюючим документом (державним актом), де вказується прізвище, ім’я та по батькові всіх співвласників, незалежно від їх віку, і прізвище та ініціали уповноваженого власника земельної ділянки.

Суб’єкти спільної сумісної власності на земельну ділянку володіють, користуються і розпоряджаються нею на рівних правах і умовах за взаємною згодою.