Карпиленко В. А. Понятие фрейма и фрейминга в текстах новостей украинских СМИ.

В статье исследуется понятие фрейма, его значение в условиях развития СМК. Рассматривается его

функционирование в текстах новостей на каналах Украинского телевидения.

Ключевые слова: фрейм, рефрейминг, новостные тексты, контекст, семантика слов, семиотика.__

Голік О. В. Особливості художньо-публіцистичних жанрів у сучасних друкованих ЗМІ // Наукові записки Інституту журналістики : науковий збірник / за ред. В. В. Різуна ; КНУ імені Тараса Шевченка. – К., 2010. – Т. 48. – Липень–вересень. – 242 с. – С.44

У статті розглянуто особливості функціонування художньо-публіцистичних жанрів у сучасних друкованих

ЗМІ, їх різновиди та модифікації, що є результатом взаємокореляційних процесів. Крім того, здійснено моніто-

ринг сучасної української преси щодо розвою цих жанрів, визначено тенденції та перспективи їх розвитку.

Ключові слова: жанр, жанрова модель, есе, нарис, памфлет, взаємокореляція, взаємозбагачення.

Художньо-публіцистичні жанри в історії

вітчизняної жанрології завжди займали

особливе місце, їм відводилась одна із провід-

них ролей — виховувати на позитивних при-

кладах, що найчастіше виливалось у портретні

та подорожні нариси, та викорінювати, ви -

сміювати негативні моменти за допомогою

фейлетонів та памфлетів. Жоден випуск цент-

ральної чи місцевої суспільно-політичної газе-

ти не відбувався без глибокого, вдумливого

подорожнього чи портретного нарису, серйоз-

ного фейлетону чи памфлету. Звичайно, нині

лу нають думки про те, що в художньо-публі-

цистичних зразках радянського періоду відчу-

валася певна тенденційність у виборі героїв,

су спільних явищ, подій, що ставали предме-

том журналістського дослідження, наголо-

шують на певній шаблонності форм. Проте

радянська газетярська практика дала безліч

чудових прикладів художньо-публіцистичних

жанрів, що демонструють високий професіона-

лізм та художню майстерність авторів, зокрема

Віталія Ко ротича, Анатолія Агра новського,

Степана Ко лесника, Василя Пєскова тощо.

На цьому етапі свого розвитку художньо-

публіцистичні жанри української суспільно-

політичної преси переживають кризу. Як свід-

чать дані проведеного моніторингу на предмет

частоти вживання жанрів, художньо-публіцис -

тичні моделі не просто перебувають на третьо му

місці за використанням на газетно-журнальних

шпальтах після інформаційних та аналітичних,

а й значно відстають від них за своїми кількіс-

ними показниками.

Тому об’єктом дослідження є українська періо-

дика (на прикладі друкованих видань «Дзеркало

тижня», «День», «Сільські вісті», «Україна моло-

да», «Киевский телеграф» та «Кореспондент»), а

предметом — художньо-публіцистичні жанри в

усіх різновидах та модифікаціях.

Мета розвідки — презентувати новітні підхо-

ди до художньо-публіцистичних жанрів у віт-

чизняному та світовому журналістикознавстві,

за допомогою моніторингу певного сегмента

української преси визначити наявність і часто-

ту використання цих жанрів та встановити

взаємокореляційні зв’язки, що сприяють збага-

ченню жанрової палітри, тенденції та перспек-

тиви розвитку.

Сучасні проблеми функціонування худож -

ньо-публіцистичних жанрів, їх місце та роль в

загальній системі жанрів вивчають О. Глушко

[1], М. Кім [2], О. Колесниченко [3], Л. Крой -

чик [4], Д. Перевозов [5], О. Тертичний [6],

С. Шебеліст [7] тощо. У їхніх працях детально

описані класифікація та методика написання

художньо-публіцистичних жанрів, їх розвиток

у світовому журналістикознавстві. Проте недо-

статньо приділено уваги природі та характеру

виникнення нових модифікацій цих моделей,

взаємодії, взаємокореляції з іншими формами

всередині жанрової системи ЗМІ.

Причин такого рідкісного використання

художньо-публіцистичних жанрів є кілька: по-

перше, в умовах суспільства споживання та ста-

новлення інформаційної доби наголошено на опе-

ративності та візуальності інформації, у спожи-

вача не вистачає часу на прочитання великих за

обсягом матеріалів; по-друге, загальний низький

рівень культури читацької аудиторії не сприяє

поширенню серйозних публікацій, що потре-

бують вдумливого читання; по-третє, біль шість

друкованих видань, вибудовуючи свою конку-

рентоспроможну стратегію функціонування у

сфері соціальних комунікацій, роблять ставку

на ті форми висловлення авторської думки, які

є аналогами чи певними відповідниками теле-

та радіожанрів; по-четверте, сучасній укра-

їнській журналістиці бракує газетярів, які

володіли б такою високою майстерністю, що

потрібна для написання художньо-публіцистич-

них жанрів.

Російський дослідник Л. Кройчик називає

причини поступового відмирання та зникнення

комічної публіцистики, що є вагомим складни-

ком художньо-публіцистичних жанрів, віддзер-

каленням суспільної еволюції. Відсутність фейле-

тону, а натомість поява анекдоту, іронічний стьоб,

що підміняє серйозний аналіз і проникає в

жанри, що раніше вирізнялися пуританською

чистотою (ко респонденцію, рецензію, коментар) —

прикмети кризи, що охопила ЗМІ загалом та

комічну публіцистику зокрема. По-перше, вла -

да, яка декларує створення громадянського сус-

пільства, але при цьому послідовно вибудовує

вертикальну конструкцію управління країною,

не зацікавлена в існуванні ЗМІ, що беруть на

себе функцію соціального контролера. По-друге,

у суспільстві спостерігається певна соціальна

втомленість — зростає відчуття безпорадності,

усе помітнішим стає духовна вбогість суспіль-

ства, що підсилюється маскультурою, зникає

уявлення про моральні ідеали. Сміх із газетної

полоси зникає, адже він перестає бути чинни-

ком соціального впливу на суспільство, яке

переконане, що головне завдання комізму —

розслаблення, звільнення від негативних емо-

цій. По-третє, іде процес естетичного обезці-

нення слова. По-четверте, журналістські

кадри професіонально девальвують. По-п’яте,

негативний факт перетворюється на комічний

образ тоді, коли автор не просто прямує за цим

фактом, а й осмислює його, виявляє закономір-

ності процесів [4, 34—35].

Проте потенціал, виражальні можливості

художньо-публіцистичних зразків є надзвичайно

потужними, і хоч у чистому вигляді вони перебу-

вають на межі зникнення, то в модифікованому

або як елемент інших жанрів вони є дуже бажа-

ними та популярними. Специфіка художньо-пуб-

ліцистичних жанрів полягає у: 1) мо жливості

поєднати літературу з журналістикою; 2) ши -

рокому спектрі мовностилістичних засобів для

вираження емоційності, експресії, спонукання

тощо; 3) виконанні ціннісно-орієнтаційної, со -

ціально-організаторської, комунікативно-есте-

тичної функцій; 4) відкритому висловленні своєї

авторської позиції, персоналізації написаного.

Науковець О. Глушко стверджує, що «інди віду -

алізація в осмисленні реальної дійсності — важ -

лива риса української преси взагалі» [1, 115].

Саме тому художньо-публіцистичними моделя-

ми, які найкраще підходять для реалізації цієї

мети, не можна нехтувати й відкидати їх на

задній план.

Художньо-публіцистичні жанри активно

взаємопереходять та взаємокорелюють з аналі-

тичними формами, вносячи в їхній колорит

невимушеність, експресивність, жвавість. Одну

з таких симбіозних моделей аналітичних та

художньо-публіцистичних жанрів можна було б

назвати публіцистичним роздумом чи публіци-

стичними нотатками. Слово «роздум» як «думки,

міркування з приводу чого-небудь» [8, 35] озна-

чає процес мислення, викладення ідей, що може

відбуватися за різними схемами. Це може бути

як чітка структура, послідовна й логічна (як в

аналітичній статті), так і алогічна, несистема-

тична. Роздум забезпечує наявність фактів, пев -

ну їх логіку, а публіцистичність «виправдовує»

інколи не характерну для статті структуру та

черговість викладу. Від аналітичних жанрів

цей зразок увібрав більш характерні для них

методи пізнання дійсності (індукція, дедукція,

аналіз, синтез, порівняння, узагальнення тощо),

прагнення розібратись у проблемі; а від про-

блемного нарису, есе, фейлетону, памфлету —

елементи драматизму, що будуються через кон-

флікт добра й зла, справедливості й несправед-

ливості, вірності та зради тощо. У свою чергу

конфлікт розвивається і через різноманітні

переживання автора. Журналіст часто вживає

численні паралелі, асоціації, відступи від теми,

інколи використовує властиві памфлету гро-

теск, гіперболу, іронію, сарказм. У публіци-

стичному роздумі авторське «я» не лише між

рядками прочитується, а й присутнє безпосе-

редньо це «я», воно активне, дійове.

У досліджуваних виданнях за 2003—2007 рр.

таких текстів з’явилося чимало: 313 — у «Дзер -

калі тижня»; 243 — «Дні»; 171 — «Киевском теле-

графе»; 168 — «Сільських вістях»; 166 — «Коррес -

понденте»; 108 — «Україні молодій». Варто наго-

лосити, що публіцистичний роздум чи публіци-

стичні нотатки не є абсолютно новим жанром. У

різний час у журналістикознавчій літературі

з’являлися відомості про жанрові зразки, які

певною мірою поєднують у собі потужний

потенціал аналітичних та художньо-публіци-

стичних жанрів. За «Словником журналіста»,

коментар як самостійний аналітичний жанр

«характеризується актуальністю, логічною

побудовою, високим рівнем оцінних суджень,

розлогими поясненнями важливих подій, явищ,

використанням вагомої фактологічної бази,

переконливими узагальненнями» [9, 47]. Як

різновид такий коментар може бути науковим

або публіцистичним, тобто експресивним, із

сильною авторською позицією та розширеним

мовно-стилістичним арсеналом. Проте не варто

забувати, що в коментарі у першу чергу ста-

виться акцент на аналіз, осмислення факту,

події, явища.

Іншим жанровим зразком, що близький до

публіцистичного роздуму, є публіцистичний

огляд. Журналістикознавець Л. Кройчик

стверджує, що публіцистичний огляд — це спе-

цифічний жанр, що має спільні моменти з

кореспонденцією — опора на факти дійсності;

статтею — рух думки; коментарем — очевидний

особистісний початок, переважання персоніфі-

кованої точки зору. Але при цьому ці ж чинни-

ки і відрізняють огляд з названих форм журна-

лістської творчості. Якщо в кореспонденції пуб-

ліцист оперує групою фактів, об’єднаних одні-

єю, порівняно неширокою темою, то в огляді

можуть використовуватися різноманітні дані,

що дають змогу перетворити просту оповідь на

багатотемну. Це зумовлює ситуацію, коли ком-

позиція тексту набирає ланцюгово-епізодичного

характеру: думка автора рухається від опису та

аналізу одного епізоду до іншого [10, 158]. Саме

багатотемність є суттєвою відмінністю між публі-

цистичним оглядом та публіцистичним розду-

мом, хоч для останнього притаманні багатоа-

спектність розгляду проблеми, масштабність

досліджуваних явищ, ситуацій. Виокремлюють

ще есей-колонку — «газетна колонка, подана в

есеїстичній формі, так звана «колумністика»

[7, 513]. Проте в цьому разі при порівнянні

двох жанрових форм есей-колонка не обов’яз-

ково містить відповідні аналітичні компоненти.

Прикладами публіцистичного роздуму чи пуб-

ліцистичних нотаток є матеріали Івана Бо кого

«На зріст нації і держави» (Сільські вісті. —

2005. — 15 берез. — С. 3), Костянтина Ні колаєва

«Тун» и ...ядство» (Киевский телеграф. — 2005. —

5—11 серп. — С. 14), Романа Скрипіна «Майдан

на память» (Корреспондент. — 2006. — № 31. —

С. 28), Юрія Андруховича «Інша мова»

(Дзеркало тижня. — 2005. — 12—18 лют. — С. 20).

Як правило, переважна більшість публіци-

стичних роздумів чи публіцистичних нотаток

виходять під сталою рубрикою і мають незмінних

авторів. Наприклад, у газеті «День» — це рубри-

ка «Хроніки целюлози» з постійним автором

Дмитром Десятериком, у «Дзеркалі тижня» —

«Щоденник» з Віталієм Портниковим, «Контра -

пункт» з Андрієм Бондарем, «Геопоетика» з

Юрієм Андруховичем, «Міфи... чи реальність?

Про Росію» з Дмитром Биковим. Той факт, що

двоє з авторів є письменниками, пояснює

художньо-публіцистичний погляд авторів на

дійсність.

Варто звернути увагу ще на одне явище в

сучасній українській журналістиці, що є анало-

гічним і в інших європейських медіа. Часто

читачі звертаються до певного видання, аби про-

читати матеріал саме цього автора: це може бути

або вже знаний, авторитетний журналіст (як,

наприклад, Віталій Портников), або публічна

особа, яка займає вагоме місце в розвитку певно-

го суспільства (на кшталт Юрія Андруховича).

Схожу ситуацію в польській пресі констатує

дослідниця Т. Пасова, одним із напрямків

дослідження якої є аналітичні журнали в

Польщі. Вона вказує на популярність індивідуа-

лізованого підходу, авторського погляду на

шпальтах періодики. Публіцистичні рубрики «є

справжнім зразком сучасної публіцистики,

оскільки порушують історичні, культурологічні,

політичні, соціальні питання, а точніше — значу-

щі проблеми суспільства, подані крізь призму

бачення публіциста. Тому вони користуються

підвищеною популярністю. Багато читачів жур-

налу купують його саме через ці рубрики, що

свідчить про значний попит на так звану персо-

нальну журналістику» [11, 221].

Крім того, більшість дослідників говорять про

есеїзацію преси, сильні есеїстичні тенденції сучас-

ної публіцистики. За словами Д. Перевозова, есе-

їзму властиві такі особливості: а) свобода оповіді,

що виявляється у внутрішньожанровому блукан-

ні, тобто й есе як жанр, й есеїзм як комунікатив-

на стратегія володіють властивістю збирати й

органічно поєднувати в собі елементи інших жан-

рів та комунікативних стратегій; б) змістом текс-

ту стають суб’єктивні переживання особистості,

авторська рефлексія. «Я» існує в публіцистично-

му творі й як приватна особа, й як представник

соціуму. Крім того, есеїзм слугує актуалізації

людської особистості. Створивши матеріал особи-

стісно обрамленим, публіцист тим самим уключає

аудиторію в процес бесіди й примушує її задума-

тися над питанням, дійти самостійних, можливо,

відмінних від авторських висновків [5, 59—60].

Таке пожвавлення есеїстичних тенденцій на

сторінках української суспільно-політичної

преси позначається і на реальному функціону-

ванні самого жанру есе. Ця модель оформлення

авторської думки є привабливою для журналі-

стів завдяки можливості реалізувати право не

лише на власне слово, думку, а й почуття,

суб’єктивність світовідчуття, світосприйняття

та відтворення дійсності. Дослідник С. Шебе -

ліст, вивчаючи особливості функціонування

жанру есе, звертає увагу на те, що, незважаючи

на досить якісний рівень української есеїстики

та її тематичне різноманіття, гострою пробле-

мою залишається брак потужного і впливового

опінієтворчого видання, тієї трибуни, з якої

голос публічного інтелектуала був би макси-

мально почутий громадянським суспільством.

Цю ситуацію, за словами дослідника, пояснює

той факт, що есе часто виходять окремими

книжками [7, 515]. Під час моніторингу кон-

кретного сегмента української суспільно-полі-

тичної періодики вдалося визначити частоту

вживання есе в кожному виданні, підтверджую-

чи думку українського вченого. Виявилося, що

лише газета «День» активно й послідовно під -

тримує есеїстичні традиції, публікуючи на своїх

шпальтах зразки цього жанру. Ідеться не про те,

що в інших п’яти виданнях жодного разу не

траплялася ця модель, а про те, що її поява не

мала постійності, повторюваності; це були одно-

разові публікації несистемного характеру.

Натомість рубрики «Щоденник» та «Післясмак»

із часом стали традиційними для газети «День»,

їхніми авторами є столичні та регіональні жур-

налісти видання, які у формі художньо-публіци-

стичних есе, етюдів викладають свої думки, емо-

ції, враження та переживання.

Взаємоперехід та взаємокореляція жанрових

елементів сильно відчувається при взаємодії

нарису та журналістського розслідування. На

перший погляд, неможливо ідентифікувати: чи

це проблемний нарис із такою ідеальною лого -

схемою викладу, доказовою базою та фактогра-

фічною точністю, чи журналістське розслідуван-

ня з ліричними відступами, пейзажами, пор -

третними характеристиками героїв та автор -

ськими репліками. Таке поєднання на газетно-

журнальних сторінках є досить вдалим та

доречним: напруга журналістського розсліду-

вання утримує читацьку увагу, а використання

автором широкого арсеналу мовностилістичних

засобів та відкрите висловлення своєї позиції

робить текст експресивним, дійовим, спону-

кальним, осудливим тощо. Дослідники нази-

вають цей жанровий зразок нарисом-розсліду-

ванням, який нині має особливу прихильність

серед читачів. У нарисі-розслідуванні, на думку

М. Кіма, автор може не лише ділитися власни-

ми враженнями, а й активно вступати в діало-

ги зі своїми героями, давати їм розгорнуті пси-

хологічні та портретні характеристики, по-своє-

му базуючись на знайдених фактах, інтерпрету-

вати їхні вчинки, з публіцистичних позицій

обстоювати свою думку. На відміну від аналі-

тичного розслідування, де домінантним елемен-

том є авторська думка, у нарисі-розслідуванні

наявні пейзажні замальовки, портрети, розгор-

нуті діалоги, авторські відступи тощо. У цьому

сенсі нарис-розслідування має більш різнопла-

нову та поліфонічну структуру [2, 220].

Прикладами нарисів-розслідувань є матеріали

Степана Колесника «Кривим мечем правосуддя»

(Сільські вісті. — 2004. — 9 лип. — С. 3), «По той бік

добра» (Сільські вісті. — 2004. — 23 лип. — С. 3),

«Руйначі, або Жнива кучмівських реформ»

(Сільські вісті. — 2003. — 12 верес. — С. 2).

Названі зразки демонструють симбіозне

поєднання нарису та розслідування, коли поча-

ток тексту виконаний у найкращих нарисових

традиціях української преси, а логосхема

характеризується послідовністю викладу, точні-

стю фактів та зазначенням їхнього джерела,

детальним показом перебігу розслідування. Але

при цьому в кожному абзаці відчувається автор -

ська присутність та небайдужа позиція.

Завершення твору — це наскрізний сум та щем

автора, який не може залишатися бездушним

спостерігачем, це спонукальний клич до людей,

їхніх почуттів справедливості та співчуття.

У більшості випадків нарис-розслідування за -

вер шується метафоричними, символічними або

алегоричними словами, аби підсилити дієвість

та вплив написаного. Таке завершення є тради-

ційним саме для нарису й не є характерним для

журналістського розслідування.

Таким чином, художньо-публіцистичні жанри

є тим природним середовищем, де активно й

плідно відбуваються дифузійні, взаємокореля-

ційні процеси. Уже в назві цієї жанрової групи

закладено поштовх до взаємодії двох суміжних

видів творчості — публіцистики та художньої

літератури. А враховуючи сучасні тенденції до

появи симбіозних утворень поміж усіма журна-

лістськими жанровими групами, складається

унікальна ситуація, коли публікація несе в собі

колосальний заряд аналізу, узагальнення

інформації, її естетичного та художнього опра-

цювання. У зв’язку з цим є обмеженою та трохи

штучною в пропонованій класифікації росій-

ським дослідником О. Колес ниченком група емо -

ційної публіцистики. Перше, що викликає зау -

ваги, — це предмет відображення, а точніше

його обмеження. Московський учений стверд-

жує, що в ролі предмета виступає людина, яка

виходить на перший план, а подія відходить на

другий [3, 33]. Проте такий підхід є спрощеним

та одноаспектним, адже часто предметом публі-

кацій стає явище, подія, процес, тенденція,

місце людини в якій визначається паралельно,

а не першорядно чи другорядно. Емоційна пуб-

ліцистика, як уважає О. Колесниченко, має

викликати емоційну реакцію читачів, дати їм

можливість пережити те, що й герої матеріалу

[3, 33]. Очевидно, що досягнути цього можливо

шляхом створення відповідного образу. «Образ

у журналістиці — це концентроване виявлення

думки, дії, характеру, що формує наочно-порів-

няльне уявлення про об’єкт відображення, його

домінантні ознаки й виражає позицію автора...

На відміну від образу саме художнього, показує

дійсність опукліше, рельєфніше, тенденційно

спрямованіше, політично виразніше, без особ-

ливої деталізації» [12, 267]. При цьому укра-

їнський учений В. Шкляр наголошує, що різно-

видами саме публіцистичного образу поруч із

образом-характером є образ-факт та образ-сим-

вол [12, 267]. На цьому підґрунті видається

спрощеним зведення предмета публіцистики,

що має викликати емоційну реакцію, лише до

відповідного розкриття людини.

До жанрів емоційної публіцистики О. Ко -

лесниченко зараховує репортаж, фіче, особи-

стісне інтерв’ю та портрет [3, 35]. Нарис росій-

ський дослідник уважає гібридом портрета та

коментарю [3, 34]. Виникають сумніви: а чи є

доцільним ускладнювати систему, коли в тра-

диційній класифікації журналістських жанрів є

відповідні різновиди інтерв’ю (інтерв’ю-бесіда,

інтерв’ю-діалог, портретне інтерв’ю) та нарису

(портретний нарис).

Жанр фіче московський учений характери-

зує як оповідь про подію, що не претендує на

об’єктивну, але дає змогу пережити її. Фіче від-

повідає на запитання: «Як почувались учасни-

ки події у той момент, коли вона відбувалась?».

Оповідь ведеться від третьої особи, тобто журна-

ліст не передає факти із зазначенням джерела

та цитат дійових осіб, а описує сцени, дії, діа-

логи. У фіче можна писати не лише про те, що

робив і говорив персонаж, а й що він думав та

відчував. При цьому сам журналіст не був при-

сутнім на події, він створює її реконструкцію на

основі розмов з її учасниками, домислів самого

газетяра. Зовні фіче нагадує твір художньої

літератури, проте, на відміну від літератури, у

фіче описуються реальні події [13, 28]. На пев -

но, це єдиний жанровий зразок із запропонованих

О. Колесниченком, який не вкладається в межі

традиційної жанрової системи. Із першого погля-

ду, є щось подібне до репортажу, але журналіст не

присутній на події. Є певні ознаки нарису, розпо-

віді, роману, зокрема драматизм ситуації, на -

явність конфлікту, прийоми проспекції, ретро-

спекції, ретардації тощо. Журналістикознавець

О. Тертичний серед художньо-публіцистичних

жанрів виокремлює життєву історію, яка схожа

за характеристиками на фіче. На думку вчено-

го, такому типу тексту в художній літературі

відповідає розповідь. Життєві історії створю-

ються шляхом застосування художнього методу,

тобто основну роль при появі таких текстів

відіграє авторська фантазія. Саме вона пород-

жує ситуації, які не відбувалися насправді, або

опрацьовує те, що сталося у житті, доводячи

вихідний матеріал до реально можливого в тому

чи тому конкретному випадку художнього рівня

(з точки зору посилення образності, гостроти

колізій, неочікуваності поворотів у розвитку

подій тощо). Проте, на відміну від власне ху -

дожніх творів, життєві історії, які пишуть жур-

налісти, мають більш приземлений, ближчий до

документального характер відображення дійсно-

сті, схематизм у розвитку сюжету, властиві

газеті мовні штампи, усталені стилістичні зворо-

ти [6, 275—276]. Такі фіче чи життєві історії, за

даними проведеного моніторингу, подекуди

трапляються на шпальтах української суспіль -

но-політичної періодики, проте їх кількість не є

достатньою, аби зробити остаточні висновки про

їхню живучість, доцільність, актуальність, жан-

рову належність тощо.

З іншого боку, репортаж, звичайно, має

передати атмосферу, створити для читача вра-

ження побаченого та почутого, проте не менш

важливим завданням цього жанру є об’єктивна

розповідь про подію з більшою чи меншою кіль-

кістю деталей. А такі функції перш за все, на

думку О. Колесниченка, виконують новинні

жанри [3, 33]. Таким чином, не є правомірним

обмежувати сутність репортажу лише емоцій-

ною сферою, відкидаючи на задній план його

раціональний складник та інформативність

жанру. Адже, називаючи гібридні форми репор-

тажу — новинний (поширення новини), політич-

ний (репортаж плюс коментування) та спеці-

альний (репортаж плюс розслідування), автор

суперечить сам собі в спробі запропонувати

чітку класифікацію журналістських матеріалів

[13, 49—51]. Неможливо писати лише новинні,

раціональні чи емоційні твори. Бути публіци-

стичним означає, що автор у тексті вміє уза-

гальнювати і виокремлювати водночас, працю-

вати з монофактичною та поліфактичною

інформацією, аналізувати та подавати власну

оцінку, виражати емоцію та спонукати до дії,

серед другорядного виділяти головне, законо-

мірне чи тенденційне, мислити масштабно, гло-

бально й зосереджуватися на дрібницях.

Можливо, названі О. Колесниченком жанри

та різновиди на цьому етапі розвитку сфери

соціальних комунікацій є найбільш уживаними

та актуальними серед журналістів-практиків,

проте це не дає підстав стверджувати про повну

стагнацію певних моделей. Підвалини, на яких

побудована російським дослідником класифіка-

ція, є нечіткими й такими, що суперечать пуб-

ліцистичній природі творчості. Автор прагнув

завуалювати ці нюанси, вводячи категорію гіб-

ридних форм, проте насправді досягнув цим

лише одночасно надмірного ускладнення одних

жанрових моделей та спрощення інших.

Усталена система поділу журналістських

жанрів на інформаційно-публіцистичні, аналі-

тично-публіцистичні та художньо-публіци-

стичні є найбільш доцільною та дієвою в сьо-

годнішніх умовах розвитку періодичної преси

саме завдяки тому, що в принципах групуван-

ня публікацій закладена можливість до взає-

модії, дифузії, взаємокореляції жанрових еле-

ментів. Жанрові новації художньо-публіци-

стичної групи демонструють парадоксальну

ситуацію: поступове зникнення жанрів пам-

флету та фейлетону, але при цьому все актив-

ніше та активніше проникнення та кореляція

їхніх елементів зі статтею, кореспонденцією,

розслідуванням, оглядом, рецензією, репорта-

жем, інтерв’ю тощо. І хоч, на жаль, українсь-

ка преса втрачає одні з найефективніших та

найвпливовіших жанрових зразків, розвиток

журналістської жанрології іде еволюційним

шляхом з урахуванням нових викликів сфери

соціальних комунікацій.

1. Глушко О. К. «Вищий пілотаж» журналістики //

Наукові записки Інституту журналістики. — 2006. —

Т. 22. — С. 115—122.

2. Ким М. Н. Жанры современной журналисти-

ки / М. Н. Ким. — С.Пб. : Изд-во Михайлова В. А.,

2004. — 355 с. — (Библиотека профессионального

журналиста).

3. Колесниченко А. Жанры прикладной журна-

листики // Журналистика и медиарынок. — 2008. —

№ 2. — С. 33—36.

4. Кройчик Л. Е. Российская комическая публицисти-

ка рубежа ХХ—ХХІ веков как зеркало общественной эво-

люции // Комму никация в современном мире : материа-

лы Всерос. науч.-практ. конф. «Проблемы массовой ком-

муникации», Воронеж, 12—13 мая 2008 г. : [в 2 ч.] / под

ред. В. В. Тулупова. — Воронеж : Ф-т журналистики

Воронеж. гос. ун-та, 2008. — Ч. 1. — С. 34—36.

5. Перевозов Д. Н. Эссеизм как отражение тенден-

ций современной публицистики // Коммуникация в

современном мире : материалы Всерос. науч.-практ.

конф. «Проблемы массовой коммуникации»,

Воронеж, 10—12 мая 2007 г. / под ред. В. В. Ту -

лупова. — Воронеж : Ф-т журналистики Воронеж. гос.

ун-та, 2007. — С. 59—60.

6. Тертичный А. А. Жанры периодической печати :

учеб. пособ. / А. А Тертичный. — М. : Аспект Пресс,

2000. — 312 с.

7. Шебеліст С. Жанр есею в сучасній українській

літературі та публіцистиці // Українська журналісти-

ка: умови формування та перспективи розвитку : зб.

наук. пр. / М-во освіти і науки України, Черкас. нац.

ун-т ім. Богдана Хмельницького ; відп. ред.: С. М. Квіт,

Т. Г. Бон даренко. — Черкаси, 2007. — С. 512—515.

8. Новий тлумачний словник української мови :

у 4 т. / уклад.: В. Яременко, О. Сліпушко. — К. :

Аконіт, 2000. — Т. 4. — 944 с. — (Нові словники).

9. Словник журналіста: терміни, мас-медіа, поста-

ті / [за заг. ред. Ю. М. Бідзілі] ; М-во освіти і науки

України, Ужгород. нац. ун-т. — Ужгород :

Закарпаття, 2007. — 224 с.

10. Кройчик Л. Е. Система журналистских жан-

ров // Основы творческой деятельности журналиста :

учеб. для студ. вузов по спец. «Журна листика» /

[ред.—сост. С. Г. Корконосенко]. — С.Пб. : Знание :

СПбИВЭСЭП, 2000. — С. 125—167.

11. Пасова Т. О. Розвиток аналітичних та інформа-

ційних жанрів у журнальній періодиці в процесі транс-

формації ЗМІ (польський досвід) // Українська журна-

лістика: умови формування та перспективи розвитку :

зб. наук. пр. / М-во освіти і науки України, Черкас. нац.

ун-т ім. Богдана Хмельницького ; відп. ред.: С. М. Квіт,

Т. Г. Бон даренко. — Черкаси, 2007. — С. 218—223.

12. Гриценко О. М. Основи теорії міжнародної

журналістики : підручник для студ. гуманіт. спец.

вищ. закл. освіти / О. М. Гриценко, В. І. Шкляр ; [за

ред. В. В. Різуна] ; Київ. нац. ун-т ім. Тараса

Шевченка, Ін-т журналістики. — К., 2002. — 304 с.

13. Колесниченко А. В. Прикладная журналисти-

ка : учеб. пособ. / А. В. Колесниченко. — М. : Изд-во

Моск. ун-та, 2008. — 180 с.

Воронова М. Ю. Особистість у публіцистичному портреті: пізнання й вираження в слові // Наукові записки Інституту журналістики : науковий збірник / за ред. В. В. Різуна ; КНУ імені Тараса Шевченка. – К., 2010. – Т. 43. – Липень–вересень. – 242 с. – С. 106

Актуальність цього дослідження перебуває в

площині глибинних процесів портретно-пуб-

ліцистичної творчості, незмінних у своїй при -

роді, але таких, що повсякчас потребують кон-

кретного авторського вдосконалення й, відповід-

но, наукової й науково-практичної уваги. Немає

потреби говорити про те, наскільки персоналізо-

вані сучасні ЗМІ, і яку роль відіграє особистість

у вербалізації, індивідуалізації інформації; пуб-

ліцистичний портрет як і раніше залишається

одним із найбільш затребуваних жанрів, але його

кількісне вживання аж ніяк не підтверджує його

якісний рівень. Отже, виводимо текст публіци-

стичного портрета у феноменологічне річище, де

значення має не стільки формат, час і контент,

скільки Слово й Особистість. І звертаємося до

найбільш яскравих, інтелектуально й естетично

сильних зразків (із творчої спадщини М. Цвє -

таєвої [1], А. Ефрон [2], М. Бєл кіної [3], В. Пєс -

ко ва [4], А. Аграновского [5]), щоби виявити

концептуальні засади жанру, його корінні

завдання й формотворчі особливості.

Мета дослідження — поставити у фокус пуб-

ліцистичного портрета особистість, аби сформу-

лювати духовне завдання й естетичні можливо-

сті портретиста в процесі її пізнання й відобра-

ження. Новизна наукової розвідки полягає у

визначенні проблеми: важливо зрозуміти, якими

настановами повинен керуватися портретист,

зображуючи свою модель.

У дослідженні, спираємося на роботи з теорії

портрета в живописі й у фотографії, екстрапо-

люючи їхні засади на теорію публіцистичного

портрета (М. Андроникова [6], Л. Гінзбург [7]),

праці, що містять аналіз безпосередньо публіци-

стичного портрета (Т. Беневоленська [8]), порт-

ретного нарису (радянська школа: М. Стюфляєва

[9], Г. Колосов [10]), літературного портрета

(І. Велієв [11]).

Можна й варто говорити про проблему портре-

та в контексті масових комунікацій, у річищі

сучасної журналістики й авторської публіцисти-

ки (фактично, зниклої), але, насамперед, цікаво

розглядати цей жанр, як унікальну форму Пі -

знан ня й Відтворення Особистості в слові,

об’єктивно-матеріальний феномен збереження

соціальної, історичної пам'яті про Індиві дуальне.

Досліджуючи еволюцію образотворчого порт-

рета, М. Андроникова зазначає: «Відсутність

облич у перших зображеннях людини, треба, ма -

буть, пояснювати не браком майстерності — пер-

вісний художник спостережливий і цілком воло-

діє зображенням людей і тварин — а тим, що

передача індивідуальних, портретних ознак при-

пускає наявність почуття особистості, індивіду-

альності, що у родовому первісному суспільстві,

коли людина відчувала себе насамперед не від’є -

мною частиною природи, родового колективу, не

було й не могло бути розвинено...» [6, 239]

Це вкрай важливе відкриття не тільки для

живопису, а й для розуміння еволюції ставлен-

ня до особистості в цілому — перша спроба зафік-

сувати свій образ збігається в історії людства із

зародженням почуття Індивідуального. Чим

повніше людина відчуває наявність у собі особ-

ливого внутрішнього світу, що становить його

індивідуальність, тим гостріше вона жадає збе-

регти цей світ для інших. У цьому дивним чи -

ном збігаються колективні й індивідуальні

зусилля людства. З одного боку, особистість

прагне виразити себе, удаючись до різних форм

самореалізації. У музиці, у живописі, у літе -

ратурі, у скульптурі, у науці, у прикладному

мистецтві особистість жадає записати свою істо-

рію, духовні переживання, свої одкровення. А, з

іншого боку, людство також, зберігаючи істо-

ричну пам'ять, намагається насамперед зберегти

особистість, нескінченно інтерпретуючи її Образ

і переписуючи її індивідуальну історію, у яку

кожне нове покоління вкладає своє розуміння,

свій пошук ідеального, героїчного, гідного шану-

вання й наслідування.

Особистість у публіцистичному портреті: пізнання й вираження в слові

І якщо раніше цю функцію збереження

пам’яті людства виконували живописний порт-

рет, фотопортрет, літературний портрет (жанр,

що межує з художньою літературою), а пізніше,

портретний нарис, що охопив не тільки визнач-

них постатей, а й просто соціально цікавих (або

драматичних із подієво-біографічного боку), то

сьогоднішній еклектичний стан масових комуні-

кацій засвідчує, що портретна форма викриста-

лізувалася в самостійний жанр, багатий на авто-

рські підходи. Діапазон відбиття особистості

вкрай широкий — від стислого лаконізму Вікіпе -

дії до цілих проектів (журнальних й електрон-

них), присвячених видатним особистостям (жур-

нали «Біографія», «Личности», «100 человек»,

«Караван историй»; іменні сайти, блоги й т. п.).

Імператор-філософ Марк Аврелій у своїй

автобіографічній книжці писав: «Час людського

життя — мить; її сутність — вічний плин; відчут-

тя — смутно, будова всього тіла — тлінно; душа —

нестійка; доля — загадкова; слава — недостовір-

на. Одним словом, усе, стосовне до тіла, подібно

потоку, що належить до душі — сновидінню й

диму… Незначне життя кожного, незначний той

куточок землі, де він живе, незначна й сама

довга слава — посмертна» [6, 50].

Про цю Тривогу Особистості в потоці часу на

кожному новому історичному витку людства

писали, кожний по-своєму, і кожний своїми

засобами, філософи, письменники й учені. Чи не

про це «Міф про Сізіфа» Альбера Камю або

«Самопізнання» М. Бердяєва? Чи не про це «У

пошуках втраченого часу» Марселя Пруста?

Збагнення й пізнання особистості — стан єдно-

сті, цілісності й духовної послідовності руху

людства. Абсолютно природно, що кожне нове

покоління пильно вдивляється у своїх поперед-

ників, шукаючи своїх Духовних пращурів, аби

пізнати їх, а, пізнавши, знайти себе.

Так Марина Цвєтаєва «оглядалася» на особи-

стість О. Пушкіна, але оглядка ця була не стіль-

ки історична або літературознавча, скільки осо-

бистісна, духовна, метафізична, персональна.

Зов сім не випадково її портрет названо — «Мій

Пушкін» [12], скорочуючи дистанцію між собою

(автором-портретистом) і своїм персонажем,

М. Цвєтаєва формує новий вимір для генія, де

він належить її духовній пристрасті. І от Пуш -

кін — не тільки й не стільки видатний поет,

скільки учасник її духовного життя, провідник,

учитель, об’єкт духовного милування. Не припу-

стимо? Не публіцистично? Але чому, якщо кож-

ний зберігає в пам'яті свого Пушкіна, свою

Цвєтаєву? І чому недоречно милуватися й люби-

ти, якщо тільки цього й чекає художник від

свого сучасника й від свого нащадка? У портре-

ті «Мій Пушкін» символічною деталлю служить

пам’ятник Пушкіну, до якого водила няня

маленьких сестер Цвєтаєвих. Пам’ятник — і осо-

бистість, камінь — і жива людина. З усією при-

страсністю захоплення, властивому темперамен-

ту Цвєтаєвої, вона спонукає шукати Душу Поета

в кожному остиглім до «кам’яного» стану слові

про нього. І завдяки інтимному (духовно напру-

женому) відтворенню образу поета народжується

не фамільярний, але живий, пульсуючий емоці-

єю портрет цвєтаєвського Пушкіна.

У свою чергу, майже з тією ж ліричною й

поетичною упередженістю в образ матері вдив-

лялася Аріадна Ефрон, дочка Марини Цвєтаєвої

(«Марина Цветаева: Воспоминания дочери» [2]).

І на перетині особистої й історичної пам'яті,

дочірнього нерозуміння й запізнілого дочірнього

проникнення створюється інтимний, зворушли-

вий портрет М. Цвєтаєвої — матері, жінки, пое-

теси. І виявляється, що пам’ять соціальна не є

повною без пам’яті особистої, інтимної, а па -

м’ять інтимна — гарний шлях до пам’яті істо-

ричної (вертаючись до питання про інтимізацію

образу Пушкіна).

Фрагментарність і поетичність дитячої па -

м’яті, що вихопила з усього потоку реальності

тільки осяяні яскравим світлом переживань асо-

ціації, дозволила Аріадні Ефрон відтворити

образ матері в ніжній атмосфері сну. Можливо,

тому образи-факти, образи-супутники, образи-

емоції цієї книжки-портрета назавжди ли -

шаються в пам’яті: це й цвєтаєвський робочий

побут, і діалоги з дочкою, і кухоль, що обпалює

руки, і цвєтаевський рух ліктів, що проводить

різку межу між побутом і поезією на одному й

тому ж кухонному столі.

Сама Марина Цвєтаєва — одна з тих портре-

тистів, кому легко дорікнути в надмірно

жагучому ставленні до своїх персонажів, у її

портретах куди більше її самої, ніж їх: був не

тільки «мій» Пушкін, а й «мій» Волошин,

«моя» Наталі Гончарова (художниця), «мій»

Андрій Бєлий [1].

Аналізуючи портретну прозу М. Цвєтаєвої,

Ірма Кудрова справедливо наголосила на міфо-

творчості поетеси: «Цвєтаєва усвідомлено йшла

шляхом “міфотворчості”. Шляхом поета, а не

історика, зобов’язаного бути об’єктивним. Вона

дала в портреті (мова йде про портрет М. Во -

лошина “Живе про живий”. — М. В.) безліч

реальних рис... але різко збільшила “основу”

його особистості». Цікаво те, що перша дружина

М. Волошина про цвєтаєвський портрет чолові-

ка сказала: «Це міф про Макса, тобто правда про

нього...», у той час як багато хто (у тому числі й

редактор журналу «Сучасні записки» Руднєв)

стверджував, що в портреті занадто багато

«захопленості» [13, 226].

І в цьому зв'язку варто зазначити, що не кож-

ний, так званий безсторонній, портрет досягає

своєї мети. Портретисти, які ретельно зважують на

вагах біографічні факти, які у своїх інтерпрета ціях

керуються розумінням «норми», які розпинають

свого персонажа на хресті його літературного, жит-

тєвого чи історичного «обо в’я зку», або ті, які, боя-

чись широко охопити свого героя, ретельно вив-

чають «біографічний пилок» (народжуючи портре-

ти-хроніки), не ви конують найважливішу свою

місію — пізнання. Оскільки нічого вони у своїх

героях не пізнають, нічого пізнати не прагнуть.

Антиподи їх — портрети, що містять іскру

авторського, часто ірраціонального захоплення.

Вони безумовно і відверто необ’єктивні, але саме

вони емоційно, жагуче й навіть часом пристрас-

но притягують читацьку увагу до своїх героїв. А

що потрібно короткому публіцистичному порт -

ретові, якщо не викликати зацікавленість до

широкого й глибокого самостійного пізнання?

Портрети, що змальовують саму Марину Цвє -

таєву, відзначені магічною спадковістю, оскіль-

ки також осяяні пристрасною любов’ю авторів

до своєї героїні. Сюди можна віднести книжку

«Схрещення доль» Марії Бєлкіної [3], написану

в м’якій оповідальній манері, що містить

докладний духовний, поетичний, світоглядний,

життєвий портрет поетеси. Багато суперечливих

біографічних фактів (взаємини з чоловіком,

закоханості поетеси) озвучуються із щиросердеч-

ним розумінням (і проникненням). Ніжна (ду -

ховна) прихильність авторки портрета до свого

персонажа обумовила проникнення в психоло-

гічні зв’язки, мотиви, суперечності характеру

Марини Цвєтаєвої. Це ідеалізувало образ, але

від того він не став менш цільним і цінним. Ця

книжка-портрет у своєму воістину дивному пое-

тизмі відповідає не лише цвєтаєвському духу, а

й стилю. Навіть на рівні естетики в ньому спо-

стерігається певна спадкоємність: про Цвєтаєву

сказано по-цвєтаєвськи. Приміром, про стосунки

в сім'ї, із чоловіком авторка пише: «...Він [чоло-

вік М. Цвєтаєвої С. Ефрон. — М. В.] у будинку —

гість. Але й вона в будинку теж гість — душею.

Вона завжди захоплена, у польоті, у віршах...

Вона готує, штопає, пере, чекає, пише, вибиває

гроші з редакцій. Він метушиться, намагається

знайти себе, не може, не вміє забезпечити сім’ї

статок... Він із головою пішов у політику, вона

в поезію — дві різні держави, два різних піддан-

ства... і все-таки разом... “Союз самотностей”, —

так сказала Аля [дочка М. Цвєтаєвої. — М. В.]

про свою сім’ю» [3, 109].

Цей невеликий абзац добре відображає цвєта-

євську чеканність, різкість, лаконічність, пое-

тизм її прози; М. Бєлкіній цілковито вдалося

перейнятися своєю героїнею й перевтілитися в

неї на рівні творчого психотипу й стилю.

Говорячи про пошук індивідуального, М. Андро -

никова наводить приклад Леонардо да Вінчі, поси-

лаючись на Дж. Вазарі: «Мистецтвом портрета,

пошуками індивідуального, характерного, не -

пов торного в людині, часом навіть страшного й

потворного Леонардо займався чи не все життя —

про це розповідають його суча сники... Він зазна-

вав такої насолоди, побачивши яку-небудь

людину з дивною головою або запущеною боро-

дою або волоссям, що міг цілий день блукати

слідом за такою фігурою, що сподобалася

йому...» [6, 275].

Ця захопленість людиною, характером, ти -

пом — захопленість справжнього портретиста,

нею повинен керуватися не тільки живописець

або письменник, а насамперед публіцист, що

вивчає дійсність на перетині суспільного й інди-

відуального, типово-соціального й особистого.

І при цьому, безумовно, портретист-публіцист не

має шукати красивостей, так само як і Леонардо

да Вінчі він повинен також уміти відшукати

прекрасне в потворному (суперечливому, дуалі-

стичному), тобто осягнути, зрозуміти чужі спо-

нукання й мотиви, ужитися в образ, виконати в

думках чужу соціальну роль, відтворити, рекон-

струювати до дрібних рис характер, психологію

Іншого.

У цьому значенні показовою є творчість, на -

приклад, Володимира Пєскова. Його нарис «Де -

зертир» [4] демонструє тонке проникнення в

чужу долю — дезертира Миколи Тонких, котрий,

утікши з фронту в 1942 р., 20 років ховався на

горищі свого дому. Уникаючи очевидних виснов-

ків, утримуючись від прямолінійного трактуван-

ня персонажа, В. Пєсков намагається в збігу

обставин відшукати ключ до розуміння характе-

ру. Із максимальною реалістичністю відтво-

рюється образ цієї малосимпатичної слабкої лю -

дини, що, один раз піддавшись страху, 20 років

поспіль прожила, споглядаючи в шпарину гори-

ща власну могилу, яку мати зробила про люд -

ське око. Широко узагальнюючи людське життя

(відтворюючи його на тлі мінливої епохи, в

обрамленні близької, але недоступної повнокров-

ної радості інших), В. Пєсков помічає одну сим-

волічну фразу М. Тонких «один раз живемо»

і вибудовує навколо неї драматургію оповіді.

Крок за кроком портретист реконструює однома-

нітність страху, слабкості на контрасті життя

(косовиця, сміх дівчин, плескіт ріки) і життя-

смерті (тьмяного горищного існування). Порт -

ретистом відтворюється трагедія Особистості,

що, рятуючись від смерті фізичної, прирікає

себе на смерть духовну.

Цей портрет запозичено з однієї маленької

замітки у воронезькій газеті, портрет не типової

людини, з далеко не блискучою долею, що не

має яких-небудь духовних і щиросердечних до -

стоїнств; здавалося б, що герой не заслужив на

яку-небудь історичну пам'ять. Але його автор

побачив за всією зовнішньою непривабливістю

долі й людини Драму душі, і тим більше щемли-

ву, що сама людина не усвідомила її. Можливо,

якби радянська школа журналістики не вияви-

лася в цьому портреті відчутним догматизмом і

повчальністю (не було б прямих ярликів типу

«боягуз», «дезертир»), цей портрет був би доско-

налим зразком художньо-соціального зображен-

ня особистості. Втім, завдяки психологізму, тон-

кому відтворенню станів природи, людини,

життя, семантичної й образної повнокровності,

він є одним із кращих портретів радянської

школи. «Ці особи, що найбільш гостро вира-

жають характерне, неповторне, були для Лео -

нардо, — зазначає М. Андроникова, — насамперед

предметом пізнання — він не смакував каліцтво,

а пізнавав його, він умів зводити його в предмет

мистецтва, у художній образ, і нам заповів не

тільки оцінювати цих особистостей, але насам-

перед — вивчати» [6, 276].

Такий підхід великого живописця повинен

стати основою портретно-публіцистичної твор-

чості, настановою кожного портретиста, який

звернений до своєї моделі. Його завдання —

пізнати, почути Іншого, «обпалитися» чужою

долею, ви хопити її з мороку історичного забут-

тя, витягти з окам'янілих хронік, і своєю твор-

чою енергією запалити увагу до Особистості,

сказавши про неї так, немов про неї ніколи й

ніхто ще не говорив.

1. Цветаева М. Собрание сочинений: в 7 т. —

Т. 4 : Кн. 1 : Воспоминания о современниках /

М. Цветаева [сост., подгот. текста и коммент.

А. Саакянц, Л. Мнухина. — М. : ТЕРРА ; Книжная

лавка — РТР, 1997. — 416 с.

2. Эфрон А. Марина Цветаева: Воспоминания доче-

ри. Письма. [сост. и вступ. ст. М. И. Белкиной] /

А. Эф рон. — Калининград : Янтарный сказ, 1999. —

650 с.

3. Белкина М. И. Скрещение судеб / Белки -

на М. И. — М. : Книга, 1988. — 464 с.

4. Песков В. М. Все это было… / Песков В. М. —

М. : Мол. гвардия, 1986. — 334 с.

5. Аграновский А. А. Детали и главное / Агра нов -

ский А. А. — М. : Советский писатель, 1982. — 592 с.

6. Андроникова М. Портрет. От наскальних рисун-

ков до звукового фильма / Андроникова М. – М. :

Искусство, 1980. – 423 с.

7. Гинзбург Л. О старом и новом: статьи и очер-

ки / Гинзбург Л. – Л. : Советский писатель, 1982. –

423 с.

8. Беневоленская Т. Портрет современника. Очерк

в газете / Беневоленская Т. — М. : Мысль, 1983. —

134 с.

9. Стюфляева М. И. Человек в публицистике

(методы и приемы изображения и исследования) /

М. И. Стюф ляева. — Воронеж : Изд-во Воронежc. ун-

та, 1989. — 143 с.

10. Колосов Г. В. Искусство публицистики /

Г. В. Ко лосов. — Алма-Ата : Казахстан, 1968. — 272 с.

11. Велиев И. Литературный портрет: его функ-

ция и типология / И. Велиев. — Баку : Элм, 1986. —

159 с.

12. Цветаевая М. Собрание сочинений : в 7 т. —

Т. 5 : Кн. 1 : Автобиографическая проза; Статьи;

Єссе / М. Цветаева; [сост., подгот. текста и коммент.

А. Саакянц, Л. Мнухина]. — М. : ТЕРРА ; Книжная

лавка — РТР, 1997. — Т. 5. — Кн. 1. — С. 57—92.

13. Кудрова И. В. Путь комет: Жизнь Мари -

ны Цве тае вой / Кудрова И. В. — С.Пб. : Вита Нова,

2002. — 768 с.

Полякова А.Хедлайн і заголовок на шпальтах журналу «Кореспондент» (2005–2010) // Наукові записки Інституту журналістики : науковий збірник / за ред. В. В. Різуна ; КНУ імені Тараса Шевченка. – К., 2010. – Т. 43. – Липень–вересень. – 242 с. -79

Актуальність. Тижневик «Кореспондент» є

одним із популярних періодичних видань в

Україні, про що свідчить і наклад — 50 тис. при-

мірників. Цей часопис є одним із найбільш

ти ражних у державі, його публікації здатні

впливати на формування громадської думки.

Важ ливою є релігійна тематика в ЗМІ, тому що

релігія є складником світогляду людини.

Заголовки на сторінках газет і журналів ві -

діграють визначальну роль, яка зафіксована в

працях багатьох українських і закордонних

нау ковців. Тому й дослідження їх специфіки

можна вважати актуальним для розуміння

впливу на аудиторію всієї публікації. Цю стат-

тю можна вважати актуальною в контексті того,

що в серпні—вересні 2009 р. в Україні був про-

ведений моніторинг заголовків у засобах масо-

вої інформації. Результати цього моніторингу

були опубліковані в авторитетному тижневику

«Дзеркало тижня». Проте дослідження цієї про-

блеми тривало й у 2010 р. [1].

У статті проаналізовано заголовки й хед-

лайни тижневика «Кореспондент», якими почи -

на ються публікації з релігійної тематики. Ця

те матика є популярною для цього видання, і

статті, присвячені їй, з’являються майже в

кожному номері. Матеріалом для дослідження

стали публікації в тижневику «Кореспондент»

за 2007—2010 рр.

Ступінь дослідження проблеми. Заголовки в

ЗМК вивчали українські та закордонні науков-

ці, зокрема В. Здоровега [2], В. Іванов [3],

О. Колесниченко [4], Г. Мельник і А. Тепляши -

на [5], Б. Блай [6] та ін. Релігійну тематику

в ЗМК України досліджували А. Бойко [7] і

Ю. Ко мінко [8]. Уперше проблеми хедлайна

висвітлював російський учений О. Самарцев [9].

Мета статті — довести особливості впливу

заголовків тижневика «Кореспондент» на чи -

тацьку аудиторію.

Завдання: 1) виявити головні типи й домі-

нантні риси заголовків, визначені в працях до -

слідників; 2) класифікувати заголовки публіка-

цій тижневика «Кореспондент»; 3) оцінити

заголовки цього видання з позицій впливу на

суспільну думку.

Як уважають дослідники Г. Мельник й А. Теп -

ляшина, «заголовок — це вторинне джерело інфор -

мації, яке передає зміст або ідею твору» [5, 260].

Більш повне й докладне визначення заголовка

дає В. Іванов: «газетний заголовок має впливати

на читача, і тому в його основі завжди ле жать від-

повідність змістові, ясність, точність, яскравість,

виразність» [3, 109—110]. Науковець уважає, що

заголовки повинні мати такі риси: максимальну

інформативність, об’єктивне відо браження тема-

тичного змісту тексту, самобутність і оригіналь-

ність, публіцистичну гостроту та експресивність,

виразність почуттів, думок, інтонації, структурну

завершеність і точність термінів. Відповідно

В. Іванов дає таке визначення заголовку: «Заго -

ло вок у газеті — це концентроване відображення

головної ідеї твору, головної думки автора, але

відображення максимально стисле, лаконічне,

чітке, конкретне» [3, 110].

Журналіст А. Колесніченко пропонує своє

ви значення заголовка та його ролі в засобах

масової інформації: «Важливість заголовка по -

в’язана з тим, що вірогідність його прочитан-

ня — більше 90 %, тому що око автоматично

помічає на шпальті усі слова, написані великим

шрифтом. І якщо увагу читача привабити за

допомогою заголовка не вдалося, стаття скоріш

за все залишиться непрочитаною... Тому невда-

лий заголовок може знецінити всі зусилля, вит-

рачені на написання матеріалу» [3, 111] .

А. Колісниченко зазначає лише дві функції

заголовка: інформативну й контактну, ставлячи

вимоги до написання цієї частини публікації:

«Бути привабливим, щоб зацікавити читачів,

але не дезорієнтувати їх, обіцяючи те, чого

насправді у статті немає; бути ясно висловле-

ним; містити основну ідею тексту; не суперечи-

ти змісту матеріалу; бути коректним, легкозро-

зумілим і зрозуміло сформованим; викликати

інтерес у читачів» [4, 112].

Цікаве визначення заголовків дає американсь-

кий дослідник Боб Блай у книжці «Посібник

копірайтера». Він зазначає: «Заголо вок — це

перше, і, можливо, єдине, що справляє вражен-

ня на потенційного читача. Без заголовка, або

назви повідомлення в блозі, що перетворює від-

відувача сторінки на читача, всі інші ваші слова

можуть навіть взагалі не існувати. Проте заголо-

вок може навіть більше, ніж просто привернути

увагу. «Сильний» заголовок мо же також переда-

ти все звернення цільовій аудиторії і повинен

привабити читача прочитати увесь текст. По

суті, заголовок непереборної си ли повинен про-

понувати читачеві вигоду або винагороду в обмін

на цінний для читача час, який він витратить,

щоб прочитати більше» [4, 112].

Типологію заголовків запропонував професор

В. Здоровега. Цей вчений виокремив такі типи

сучасних заголовків:

1. Інформаційний, який найчастіше викори-

стовується у подієвій інформації.

2. Спонукально-наказовий. Досить пошире-

ний у тоталітарній журналістиці з її директив-

ним характером, хоча трапляється й у сьогод-

нішній практиці.

3. Проблемний найбільше, зрозуміло, поши-

рений у відповідного виду публікаціях.

4. Констатуючо-описовий трапляється теж

часто, як у назвах певних публікацій, так і

телепередач.

5. Рекламно-інтригуючий заголовок завжди

має певний елемент загадковості, несподівано-

сті, навіть сенсаційності [2, 113].

В. Здоровега зазначає, що журналісти вда -

ються також до широкої гами засобів і стилі-

стичних прийомів побудови заголовків. Це мо -

жуть бути вдалі вислови з тексту статей чи

інтерв’ю, заголовок може будуватись на руйну-

ванні стійких словосполучень або їх розширен-

ні, двозначності слів тощо.

Ще одну типологізацію заголовків запро -

понував американський практик-журналіст

Б. Блай.

Прямі заголовки викладають саму суть спра-

ви без будь-яких спроб продемонструвати май-

стерність.

Створення непрямого заголовка потребує

біль шої майстерності. Автор розраховує на до -

питливість читача і створює заголовок так, щоб

в останнього виникло запитання, відповідь на

яке міститься в тексті статті. Для цього часто

користуються двозначними словами, що вияв -

ляється корисним в он-лайн доступі.

Інформаційний заголовок пояснює себе сам,

доки новина не втратила актуальність.

Заголовок, що починається з «Як», всюди: в

он-лайн чи офф-лайн доступі, працює з одної

причини — зачаровує.

Заголовок у формі запитання повинен більше

ніж задавати питання, це має бути запитання.

Заголовок у формі команди розповідає ймо-

вірному клієнтові, що треба робити.

Заголовок у формі причини. У тексті статті

надається нумерований перелік якостей товару

або порад [6].

Наведені визначення допоможуть класифіку-

вати заголовки публікацій з релігійної тематики,

які трапляються в тижневику «Кореспон дент».

Стаття І. Соломко «Почем звонит колокол?»

(2005. — 3 груд. — № 47 (186)) присвячена при-

буткам українських церков. Автор наводить

різні джерела прибутків і доводить: щорічний

бюджет церков дорівнює сотням мільйонів до -

ларів. Журналістка доповнює власні пошуки

інтерв’ю з представниками церков, що робить

статтю ґрунтовною.

Назва публікації є парафразом до назви

роману Е. Гемінгвея «По кому подзвін?» (росій-

ською — «По ком звонит колокол?»). Цей заго-

ловок дотепний і влучний. За типологізацією

В. Здоровеги, заголовок можна віднести до про-

блемного, а за типологізацією Б. Блая — до

непрямого.

Заголовок зрозумілий, не суперечить мате-

ріалу, містить ідею твору й може викликати

інтерес читачів аналогією з відомим романом

Е. Гемінгвея.

Стаття без зазначення на автора «Преда -

тельство наоборот» (рубрика «Истоки рели-

гии») присвячена публікації історичного доку-

мента — легендарної Евангелії від Іуди (2007. —

10 листоп. — № 43 (282)). За твердженням авто-

ра, цей документ дає можливість переглянути

історію християнства. У статті наводяться вис-

новки вчених-істориків і археологів про безпе-

речну істинність і цінність цього документа.

Йдеться про різні трактування монолітності

християнської релігії.

Але заголовок не відповідає сутності статті,

її тематиці та ідеї. Увага автора заголовка зосе-

реджена не на змісті статті, а на маловірогідно-

му моменті біблійної історії. Тож віднести за -

головок до якогось з типів, запропонованих

В. Здоровегою, не можна. Користуючись типо-

логією Б. Блая, можна вважати це прикладом

непрямого заголовка.

Стаття О. Бондарева має назву «Отче наш по

рецепту» (2009. — 27 берез. — № 11 (350)), вона

опублікована у відділі тижневика «Наука і тех-

нології» під рубрикою «Релігія і здоров’я». У

публікації наводяться аргументи щодо користі

релігії для здоров’я людей: дотримання вірую -

чими посту, уникання шкідливих звичок (па -

ління, вживання алкоголю і наркотиків), опти-

містичне ставлення до життя, несхильність до

депресій тощо. Автор наводить результати до -

сліджень деяких лікарів і фізіологів щодо

корисності релігійних вірувань і молитов.