Національно-етнічні процеси та відносини

Національні відносини завжди пов'язані з вирішенням певних етнічних проблем, які стосуються умов виживання і розвитку етносів (проблеми території, політичної влади, мови, культури, традицій, збереження самобутності тощо). Об'єктивною передумовою виникнення та розвитку національно-етнічних відносин є існування ок­ремих етнічних спільнот, що відрізняються своїми етнокультурними особливостями (народів, націй). За даними ООН, у більш ніж 220 державах світу існує понад 3 тис. етнічних спільнот. Багато з них проживають компактно, деякі перебувають за межами однієї країни. Таким етносом є й українці, великі етнокультурні групи яких прожива­ють за кордоном.

Національні відносини ніколи не існують поза іншими суспільними явищами (політичними, духовними, соціальними, економічними тощо). Суб'єкти таких відно­син часто демонструють особливості своєї етнічної свідомості та самосвідомості. Тому міжнаціональні відносини, навіть маючи стійку об'єктивну основу, розгортаються у сфері почуттів, ілюзій, національних міфів та упереджень.

Національні відносини завжди мають ідеологічний характер, перебувають на перетині культур. Суб'єктами їх є, як правило, окремі етнічні утворення, хоч інколи й окремі суспільні групи та страти населення. Зважаючи на те, що сучасні етнічні проблеми існують у межах державних утворень, найчастіше ведуть мову про взаєми­ни між титульними націями і національними меншинами.

До титульних належать нації, що компактно проживають на певних територіях, дають назву існуючому державному утворенню (українці в Україні, естонці в Естонії та ін.). До національних меншин відносять етнонаціональні групи, що не належать до титульних націй (російське населення в Балтії, німці в Поволжі та ін.). Існують і багатонаціональні держави, в яких питома вага нетитульних націй не менша порівняно з основним населенням (Швейцарія). Відносити такі етноси до національних мен­шин некоректно ні в політичному, ні в культурному сенсі: спільність етнічної долі, культур, навіть національних стереотипів робить усі національні утворення в поліетнічних країнах формально рівноправними.

В Україні як багатонаціональній державі, заданими перепису 1989 р., прожива­ло до 130 етнічних спільнот чисельністю понад 52 млн. осіб. Це свідчить про те, що міжнаціональні відносини є одним з найважливіших чинників її сучасної внутріш­ньої політики.

Оскільки в Україні існують щонайменше три великі лінгвоетнічні групи (до 40 % тут — українці, що говорять українською мовою, майже 33 % — російськомовні ук­раїнці та до 21 % - російськомовні росіяни), складною є і лінгвістична ситуація. У неофіційному спілкуванні, згідно з дослідженням українських учених, переваги не набула жодна з цих мов, водночас, нарівні державних інституцій простежується на­магання підняти значення української мови як державної.

Міжнаціональні відносини виявляються в економічному, культурному, мовно­му та інших аспектах. Часто в них домінують різними своїми гранями питання со­ціальної справедливості.

Економічні національно-етнічні відносини спрямовані на задоволення еко­номічних потреб етнічних творень. Економічні потреби можуть формуватися як стихійно, через особливості історичного розвитку (наприклад, у середньовічній Європі більшість капіталів, нагромаджених завдяки лихварництву, концентру­валася в руках єврейського населення через релігійні упередження християнства), так і завдяки політиці держави (заборона в Південно-Африканській республіці чорношкірому населенню займатися управлінською, адвокатською та іншими видами діяльності). Ці відносини втілені в існуючому суспільному розподілі праці, в системі економічних зв'язків між різними національно-етнічними утворення­ми. Не завжди це є наслідком свідомої практики держави. Так, в Україні завдяки особливостям розселення російської етнічної групи (переважно в центрах урба­нізації) відсоток росіян, зайнятих в інтелектуальній сфері, помітно вищий, ніж українців.

Політичні етнонаціональні відносини стосуються, передусім, рівної участі всіх етнічних утворень у реалізації політичної влади в країні та вирішенні найважливіших проблем державного життя. Вони спрямовані на реалізацію громадянських прав і свобод представників різних етнічних груп. Про невирішеність політичних проблем етнічних груп свідчила відсутність виборчих прав в афроамериканського населення до часів Громадянської війни в США. Часто важливими щодо цього є питання дер­жавного устрою: є країна федеративним утворенням на демократичних засадах, де передбачено широку участь національних меншин у реалізації владних повноважень, чи вона має унітарний характер.

Етнонаціональні відносини у сфері культури створюють можливості для контактів культур різних етнічних груп. Загалом весь спектр етнонаціональних явищ реалізуєть­ся не лише існуванням багатьох національностей у межах певної держави, а й завдя­ки системі етнонаціональних інтересів. Ці інтереси стосуються збереження їх само­бутності, розвитку економіки, культури етнічних груп, тобто усвідомлюваного на­ціонального самоутвердження. Відповідно, перед етносоціологією постає питання націоналізму.

Націоналізм - теорія і практика етнічних відносин, які грунтуються на самоіден-тифікації націїу вирішенні своїх проблем, реалізуються у різноманітних формах діяль­ності, зумовлених специфікою економічного, політичного, духовного розвитку краї­ни, традиціями, суспільною психологією тощо.

Як суспільний рух він зародився одночасно в розвинутих країнах Західної Євро­пи (Англія, Франція) внаслідок загального розвитку політичної та соціально-еконо­мічної системи цих країн, а також у багатоетнічних країнах імперського типу (Авст­ро-Угорщина, Росія) — внаслідок протестів нетитульних етнонаціональних груп проти національного гноблення та нерівності.

Радянська соціологія трактувала націоналізм як систему установок і політич­них ідей щодо винятковості, переваги власного народу над іншими, небажання інтегруватися з іншими народами, а також як дії, спрямовані на їх дискриміна­цію.

Однак після розпаду політичної та ідеологічної системи Радянського Союзу у пострадянській науці набувають чинності концепції, що тлумачать націоналізм як теорію і практику самоідентифікації нації у вирішенні політичних, державних, еко­номічних, соціокультурних проблем суспільного розвитку, які реалізуються в різно­манітних формах діяльності.

Таке розуміння націоналізму стосується сутності, а не політичних чи ідеологіч­них його оцінок. А сам феномен класифікують на громадянський (державний), ет­нічний, дифузний.

Громадянський (державний, територіальний) націоналізм вважають найбільш раціональним, таким, що базується на принципах вільного самовизначення особис­тості. Така форма націоналізму (іноді його порівнюють з патріотизмом) визнана нор­мою людського співіснування, оскільки він спрямований на консолідацію всього насе­лення держави за допомогою юридичних інститутів, загальногромадянських прав, куль­тури, ідеології.

Етнічний націоналізм поділяють на політичний і націоналізм у сфері культури. Політичний націоналізм заснований на розумінні нації як політичної сутності, має своєю метою боротьбу за утримання державності з урахуванням інститутів, ресурсів, культурної системи. Часто його критикують за спрямованість на досягнення влад­них, ідеологічних, культурних та інших переваг для одного народу. Політичний націо­налізм домінуючих народів може призвести до дискримінації нетитульних національностей, узурпації державних інститутів та ідеології. Націоналізм недомінуючих етнічних меншин за екстремального свого розвитку переслідує сепаратистські (лат. окремий, відособлений) цілі, домагається вирішення проблем етнічної нерівності будь-якими засобами. Націоналізм у сфері культури спрямований на збереження цілісності народу, підтримання і розвиток його мови, культури, історич­ної самосвідомості тощо. Він може виконувати позитивну роль, якщо уникатиме культурного ізоляціонізму, негативного сприйняття інших культур, не матиме схиль­ності до відродження та поширення архаїчних елементів культури, що стримують розвиток етносу.

Загалом проблеми націоналістичних рухів зводяться до вирішення національного питання.

Національне питання - форма відкритої постановки в суспільстві проблеми роз­витку націй, національних відносин (територіальних, екологічних, економічних, політичних, правових, мовних тощо).

Виникає воно у зв'язку з реальними або уявними несправедливостями у міжна­ціональному спілкуванні. Уявлення про національну несправедливість формується на основі категорії «національний інтерес», від діапазону усвідомлення якого націо­нальне питання набуває широкого або вузького тлумачення. Неможливість остаточ­ного вирішення національного питання потребує постійної уваги до національних процесів, пошуку можливостей гармонізації міжнаціональних відносин, подолання суперечностей з метою недопущення переростання їх у міжнаціональний конфлікт.

Згідно із законом соціальних сподівань, що підвищуються, з активізацією про­цесів урбанізації, зростанням кількості представників національностей у процесах інтелектуалізації, модернізації розширюється й діапазон їх потреб. Тому цілком при­родним є бажання національних утворень поліпшувати своє життя.

Націоналізм може посилюватися і як реакція на можливість (реальну чи вдава­ну) втрати існуючого рівня автономії, особливо в поліетнічній державі. Спричинити його може, наприклад, експансія (економічна, політична, культурна) іншої держави або метрополії (якщо йдеться про поліетнічну державу).

Не менш впливовим може бути і соціальний чинник, наприклад, конкуренція за робочі місця, особливо у престижних сферах зайнятості (рухи мезоамериканського чи афроамериканського населення США). Інколи, щоправда, трапляється, що престижні сфери зайнятості займають здебільшого представники національних меншин даної країни (високий рівень росіян у бізнес-еліті країн Балтії або вплив японських проми­словців у США). У будь-якому разі проблеми соціальної стратифікації можуть впли­вати на розвиток національних рухів як титульного етносу, так і етнонаціональних меншин.

Дифузний націоналізм пов'язують з особливостями психологічного становища маргінальних груп, які не можуть ідентифікувати себе з жодною з існуючих соціальних національних груп, мають досить високий соціальний, економічний, культурний ста­тус. Такі групи характеризує пасивна форма націоналізму, що проявляється здебіль­шого в стресових ситуаціях.

Поширеною є концепція, згідно з якою в розвинутих країнах орієнтація на націо­налізм тісно пов'язана з консервативними та авторитарними поглядами (на відміну від країн, що розвиваються, де націоналізм може бути чинником подальшого розвитку політичного та соціального потенціалу країни).

Беручи за основу особливості реалізації настанов націоналізму, виділяють такі його різновиди:

Класичний націоналізм. Реалізується як спроба досягнення повної незалежності. Простежується у більшості пострадянських держав.

Паритетний націоналізм. Виявляє себе у прагненні до повної незалежності, яке обмежують певні внутрішні чи зовнішні чинники, наприклад, передача повноважень центру (автономні республіки Російської Федерації).

Економічний націоналізм. Його особливістю є прагнення до економічної незалеж­ності етнонаціональних утворень (Гонконг за часів протекторату Великобританії).

Захисний націоналізм. Домінуючими в ньому є ідеї про необхідність відсічі «зовнішнім силам», збереження культури, мови, території тощо (Чеченська респуб­ліка).

Ліберальний націоналізм. Обстоює права і свободи особистості, виступає за додер­жання базових «європейських» цінностей.

Сучасний світ базовими вважає такі принципи національного розвитку:

• право на існування (заперечує законність таких явищ, як геноцид чи етноцид, насильницьке знищення будь-якого народу чи культури);

• право на самоідентифікацію (передбачає самовизначення громадянами своєї національної належності);

• право на суверенітет, самовизначення і самоврядування (реалізується завдяки самостійному налагодженню своєї життєдіяльності, без втручання ззовні);

• право на збереження культурної самобутності (основна увага зосереджується на питаннях мови, освіти, збереженні і розвитку традицій, культурної спадщини тощо);

• право на контроль за використанням природних багатств і ресурсів територій їх проживання;

• право на використання досягнень сучасної цивілізації.

Дотримання цих прав є підставою для тверджень про збереження за кожною ок­ремою нацією прав на існування та розвиток.

Питання для роздумів

І.Яке співвідношення існує між соціологією, ентносоціологією, соціологією

нації?

2. Що Ви розумієте під поняттям етнічний ренесанс? В чому полягають його

причини?

З.Коли і ким у науковий обіг вводиться термін етносоціологія?

4. В чому полягає відмінність між предметом і об’єктом етносоціології?

5.Як Ви розумієте співвідношення соціального і етнічного? Поясність свої

міркування.

б. Що таке соціологія нації та які процеси і явища вона вивчає?

7.Назвіть основні соціальні функції етносоціології та розкрийте їх суть.

8. Назвіть основні підходи до розуміння етносу та поясність відмінності між

ними.

9.Що, на Вашу думку, є основним у визначенні нації:

а) суб'єктивні чинники;

б) об'єктивні чинники;

в) сукупність різноманітних факторів.

10. Що таке національне відродження? Поясніть, в чому полягає специфіка національного відродження України.

Література

1. Арбенина В.П. Методологические проблемы этносоциологического исследовании //Харьков, соиолог. чтения -95. Доклады сообщения учасников. X., 1995.

2. Арутюнян Ю.В., Дросижева Л.Н., Сусоколов А. А. Этносоциология. М.. 1999.

3. Балушок В. Етнічне й національне: динаміка взаємодії // Соціологія: теорія, методи. маркетинг. 1999. - № І.

4. Бочковський О. Вступ до націології. К.,1998.

5. Етнонаціональний розвиток України: Терміни, визначення, персоналії. К., 1993.

6. Етносоціологія // Соціологія: Підручник для студентів вищих навчальних закладів /за ред. В. Г. Городяненка. К., 2002.

7. Життя етносу: Соціокультурні нариси. К., 1997.

8. Мотиль О. Держава і нація // Quo vadis, Україно? Одеса, 1992.

9. Національні процеси в Україні: Історія і сучасність. Документи і матеріали. Довідник у 2 ч. К., 1997.

10. Пірен М.І. Етносоціологія. Чернівці, 1996.

11. Рудницька Т. Етнос і нація: спроба понятійно-тсрмінологічного розмежування //

12. Соціологія: терміни, поняття, персоналії. Навчальний словник-довідник /За заг. ред. В.М. Пічі. К.,Львів, 2002

13. Соціологія: теорія, методи, маркетинг. 1998. - № 3.

14. Сміт Е. Національна ідентичність. К., 1994.

15. Старосольський В. Теорія нації // В. Старосольський. Записки НТШ. Т.210. - Нью-Йорк-Париж-Сідней-Торонто, 1991.

16. Степико М. Буття етносу: Витоки, сучасність, перспективи. - К.,1998.

17. Черниш Н. Етносоціологія і соціологія нації // Черниш. Соціологія: Курс лекцій. 2 вид.Львів, 1998.

18. Шаповал М. Загальна соціологія. - К.,1994.