Люблінська унія та її наслідки. Українські землі у складі Речі Посполитої.

Люблінська унія 1569 — угода про об'єднання Королівства Польського та Великого князівства Литовського в єдину федеративну державу — Річ Посполиту, що була затверджена у місті Любліні 1 липня 1569 року.

Обидві держави об'єднувалися в єдину Річ Посполиту. Передбачалося, що її очолюватиме виборний король, який титулувався Королем польським і Великим князем Литовським. Коронуватиметься він у Кракові. Унія передбачала спільний Сейм і Сенат, а договори з іноземними державами укладатимуться від імені Речі Посполитої. Пани обох держав діставали право на володіння маєтками на всій території Речі Посполитої. Митні кордони ліквідовувалися, запроваджувалася єдина монетна система. За Литвою зберігалася лише обмежена автономія у вигляді власного права й суду, адміністрації, війська, скарбу й державної мови. Окремими залишались деякі ознаки держави (печатка, герб, мова, військо, закони).

Українські землі, що увійшли до складу Польщі, були поділені на Подільське, Брацлавське та Київське воєводства. Велике князівство Литовське залишило собі білоруські землі.

Об'єднання в одній державі Польщі, України та Литви поставило Річ Посполиту в один ряд з наймогутнішими країнами Європи, дало змогу одержати перемогу у війні з Московією.

Укладення Люблінською унії спричинило пришвидшену інтеграцію центральних українських земель та місцевої знаті до західноєвропейської політико-соціальної спільноти.

Українські землі у складі Речі Посполитої об’єднувалися у 6 воєводств: Руське (Галичина), Белзьке, Волинське, Київське, Подільське, Брацлавське. З 1618 року приєдналося ще Чернігівське воєводство, що утворилося на землях, відторгнутих від Росії. Воєводства поділялися на повіти (староства). Для Волинського, Брацлавського і Київського воєводств було збережено дію Литовського статуту й староукраїнської мови в діловодстві.

Воєводства очолювали призначені урядом воєводи, яким належала вся місцева влада. Вони керували шляхетським ополченням, головували на місцевих сеймах і стежили за діяльністю шляхетських земських судів. Воєводства поділялися на повіти (землі). Їх очолювали старости й каштеляни (коменданти фортець).

Зміни в законах, що сталися після Люблінської унії, закріплювалися Третім Литовським статутом 1588 року. Цей кодекс діяв як на території Великого князівства Литовського, так і на українських землях. Згідно з ним селяни, які прожили на землі феодала понад 10 років, ставали кріпаками. Феодали одержали право розшуку й повернення селян-утікачів протягом 20 років. Третій Литовський статут остаточно зробив селянство закріпаченим станом.

Особливої гостроти після Люблінської унії набули проблеми віри та мови. Католицька церква прагнула збільшити кількість своїх прихильників. Тому в Україні засновувалися єзуїтські школи й колегіуми. Вони сприяли поширенню освіти: багато українців отримали змогу, закінчивши їх, навчатися в західноєвропейських університетах. Проте платою за освіченість ставало зречення рідної мови та батьківської віри. Через те, що в XVI столітті представники нижчих верств мали обмежені можливості для освіти, ополячення шляхти означало втрату Україною сили здатної очолити боротьбу за відновлення державності.\

Берестейська релігійна унія (1596 р.) та її наслідки.

Берестейська унія (від латинського unio – союз) 1596 р. – об'єднання українсько-білоруської православної церкви з католицькою, яке мало глибокі наслідки в суспільно-політичному і релігійному житті українського народу. Була спричинена внутрішньою кризою православної церкви, ослабленням конфесії за умов державно- правового протегування Речі Посполитої католицизмові, децентралізацією управління Київської митрополії після Флорентійської унії (1439), проникненням до ієрархії середньої та дрібної шляхти заради здобуття матеріальних достатків. Полонізація української еліти, західні суспільно-політичні ідеї, з одного боку, та експансивні наміри створеного в 1589 р. московського патріархату – з другого також розхитували авторитет і вплив української православної ієрархії. Причетними до цього виявилися й церковні братства, які своїми діями по виходу з канонічної підлеглості єпископату порушували дисципліну і дезорганізовували церковне життя. Ініціатори унії – православні ієрархи – бачили в ній засіб припинення полонізаційного тиску Речі Посполитої на українське суспільство. Представники православної еліти (князь К.Острозький) прагнули до рівноправного об'єднання Східної та Західної церков. Католики (єзуїти П.Скарга, А.Поссевіно) – до повного прийняття православними українцями католицьких догматів і обрядів. Еволюція концепцій унії завершилася визнанням Київською православною митрополією зміни ієрархічної залежності від православного Вселенського патріархату до католицького Риму при збереженні традиційних православних обрядів.

Берестейський церковний собор (червень 1595 р.) прийняв умови укладення унії ("Артикули, на які потребуємо гарантії від Панів Римлян перше, ніж приступимо до єдності з Римською Церквою"), які були затверджені папою римським Климентом VIII (конституція "Magnus Dominus" від 23 грудня 1595 р. та булла "Decet Romanum Pontificem" від 23 лютого 1596 р.). Делеговані собором, єпископи володимирський Іпатій Потій і луцький Кирило Терлецький 23 грудня 1595 р. урочисто склали сповідання віри перед Апостольським Престолом у Римі.

В Речі Посполитій угоду схвалив церковний собор у Берейсті 6–10 жовтня 1596 р., скликаний для ратифікації унії згідно з королівським привілеєм.

Реакція на ці події вилилася у тривалу антиунійну боротьбу, до якої з 1610 р. приєдналося українське козацтво, перетворившись згодом на головну силу цієї боротьби. Його заходами було дано відсіч спробам навернення в уніатство православних Києва (1610, 1618). Демонстрацією підтримки православ'я з боку козацтва став вступ до Київського Богоявленського братства гетьмана П.Сагайдачного з усім Військом Запорозьким (1620). Козацтво забезпечило перебування у Києві Єрусалимського патріарха Феофана, яким у 1620 р. здійснено архієрейські свячення шести єпископів для Київської православної ієрархії. Нововисвячені владики у маніфесті (1621) привітали Запопрозьке Військо словами високого признання, називаючи козаів наступниками давнього князівського лицарства.