Політичний устрій Київської Русі.

Історія української національної символіки.

У Київській Русі тризуб стає великокнязівським знаком, і це зображення вперше відомо нам з печатки Київського князя Святослава Ігоровича (964-972 pp.). Згодом він карбується на срібних монетах його сина Володимира Святославовича (978-1015 pp.). Тризуб можна зустріти також на цеглі підмурків Десятинної церкви у Києві, на плитах Успенської церкви у Володимирі-Волинському та ін.

У період феодальної роздробленості тризуб поступово витісняється з використання, його згодом замінить двозуб, а потім — зображення святого архистратига Михаїла.

За часів Київської Русі широко використовувалися прапори, стяги та ін. Військовий прапор мав червоний колір. Усна народна творчість свідчить, що в князівську добу перевага віддавалася жовтому і блакитному кольорам. В цих барвах розписані і інтер´єри Софійського собору, знаменита фреска Св. Софії — Марія Оранта. Ці кольори перейшли і на прапор України. В складі Великого Князівства Литовського та Королівства польського українські землі були представлені земельними гербами.

Державний герб королівства Руського у символіці короля Польського був представлений гербом руського королівства. Герб королівства руського (у складі королівства Польщі 1340-1434), пізніше воєводства Руського (1434-1772) був на синьому полі золотий коронований лев, що дереться на скелю. Своя символіка була у Белзького (1462-1793), Подільського (1434-1793) та Підляського воєводств (1513-1795) Королівства польського.

Державний герб Великого князя Руського у символіці Великого князя литовського, Руського і Жемайтійського був представлений гербом головної землі Русі - Київщини. Герб Київського князівства, пізніше воєводства (1471-1792) був срібний ангел, що тримає в правій руці опущений меч, а в лівій - піхви, в червоному щиті. Своя символіка була у Берестейського (1566-1795), Брацлавського(1569-1795), Волинського (1569-1795) та Чернігівського воєводств (1635-1667) Великого Князівства Литовського (від 1569 року - Королівства польського).

За легендою у 1576 році польський король Стефан Баторій дарував гетьманові печатку із зображенням козака з рушницею (мушкетом). Це зображення використовувався всіма подальшими гетьманами (окрім Івана Виговського, що використав на печатці свій герб). Протягом XVIІ ст. кольори герба відповідали домінуючим кольорам козацьких прапорів: срібний козак на червоному полі. У XVIII ст. кольори герба змінюються: на золотому полі козак у червоному кунтуші на синьому жупані.

Революційні події 1917 року відродили українську державність і поставили на порядок денний питання державного герба України. Але лише проголошення незалежності УНР спонукало творців української держави перейти до конкретних заходів герботворення. Саме тоді, у листопаді 1917 р. за ініціативою Генерального секретаря освіти було створено геральдично-прапорну комісію на чолі з Д. Антоновичем.

Як державний герб пропонувалось використати іспанському щиті, на якому розмістити історичні символи («козака із мушкетом» або Архистратига Михаїла) чи вокористати досвід творення символіки Франції (на синьому полі герба розмістити літеру «У» або абревіатуру «УНР») та США (на синьому полі герба помістити золоті зірки за кількістю земель України або літер у слові «Україна»).

Головним елементом великого Державного Герба України є Знак Княжої Держави Володимира Великого (малий Державний Герб України). Великий Державний Герб України встановлюється з урахуванням малого Державного Герба України та герба Війська Запорізького законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України.

Держаний праор Украї́ни — стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів, із співвідношенням ширини прапора до його довжини 2:3. Жовто-сині барви символізували Київську Державу ще до християнізації Русі. Після прийняття християнства ці кольори освячувалися образом животворного Хреста. Після нашестя татарських орд Батия ця символізація зникла, але згодом відродилася в церковних оздобах, на гербах українських міст. Майже всі герби міст Київщини й України загалом обрамлялися жовто-синіми кольорами. З XVIII століття полкові й сотенні козацькі прапори Війська Запорозького все частіше виробляються з синього полотнища, на якому жовтою фарбою наносять хрест, зорі, зброю, постаті святих.

Трипільська культура.

Трипільська культура — археологічна культура часів енеоліту, назва якої походить від назви тоді села Трипілля на Київщині (у вказаній «розширеній» назві культури присутня ще назва румунського села Кукутень). Біля Трипілля Вікентій Хвойка в 1897 році виявив і дослідив пам'ятки цієї культури.

Найвищого розвитку цивілізації досягли племена, які жили в межиріччі Дністра і Дніпра в IV-III тис. до н.е. Культура цих племен отримала назву Трипільської. її пам´ятки вперше були виявлені і вивчені поблизу села Трипілля (Київської обл.) вкінці XIX — на початку XX ст. вченим В.Хвойкою. Більша частина дослідників вважає, що витоки цієї цивілізації слід шукати в Східному Середземномор´ї і на Балканах, звідки прийшли і розповсюдилися серед місцевого населення передові форми ведення землеробства, скотарства, домобудування, ремісництва. Трипільська спільнота формувалася на терені сучасної України на основі синтезу місцевих і прийшлих груп населення. Вона також була поширена на території Молдови та Румунії.

Основними галузями господарства трипільців були землеробство і скотарство. Сіяли пшеницю, ячмінь, просо, бобові, льон. Обробка ґрунту здійснювалася переважно мотиками, рідше застосовували рала. Це різко підвищило загальну культуру землеробства. Розводили також велику рогату худобу, свиней, овець, кіз, коней та ін. Трипільці знали прядіння і ткацтво, ліпили і випалювали в печах глиняний посуд з досить складним, в тому числі фарбовим, орнаментом, використовували металеві вироби і одночасно продовжували виробляти різні речі з кременю. Кам´яні знаряддя праці значно переважали металеві за кількістю, а часто і якістю.

Про високий рівень цивілізації трипільців свідчать будівлі, селища, які розташовувалися в основному на берегових схилах річок. їхні поселення мали по кілька десятків житлових та господарських приміщень, розміщених рядами або по колу. Найтиповішим житлом був наземний глинобитний або дерев´яний, обмазаний глиною будинок прямокутної форми з кількома приміщеннями. Були й двоповерхові будівлі. Селища трипільців — різні за своїми розмірами. На пізньому етапі з´явилися трипільські протоміста. Про релігійні уявлення свідчать знайдені жіночі статуетки, зображення Богині Матері та ін., які свідчили про панування культу родючості.

Трипільська цивілізація пов´язана з розвинутою культурою Східного Середземномор´я. Вона входила в єдине ціле тодішнього культурного світу і значно вплинула на формування виробничих сил та культури народів України, передала йому в спадок частину своєї цивілізації.

У другій половині III тис. до н.е. із Центральної та Північної Європи, а також з Поволжя на територію України переселяються нові й нові групи племен, які й призвели до загибелі трипільської цивілізації.

У II тис. до н.е. на території Східної Європи поширюються вироби з бронзи (сплав міді з оловом та іншими домішками, що мав більшу твердість, нижчу температуру плавлення). Відбувається подальше вдосконалення та розширення виробництва, підвищується якість знарядь праці.

У другій половині III тис. — першій половині II тис. до н.е. у Східній Європі проживали носії шнурової кераміки. Для цього періоду важливим є відокремлення скотарства від землеробства, поширення кочового скотарства, яке стає основним видом діяльності чоловіків, і вони починають відігравати головну роль у господарському житті. Розвивається металургійне виробництво, і чоловіки були провідною силою у цій сфері господарського життя, як і в землеробстві, обміні, суспільному житті, військовій діяльності. Зростання ролі чоловіків веде до патріархату.

У добу бронзи відбуваються значні суспільно-політичні зміни: великі племена розпадалися, менші об´єднувалися, заселяли нові землі, завойовуючи або мирно співіснуючи з давнішими поселенцями. Утворювалися нові етнічні спільності, які, як стверджують сучасні дослідники, стали основою більшості сучасних європейських та азіатських націй.

3.  Скіфо-сарматська доба в Україні. Україна та античний світ.Першим етнічним утворенням на території України, про яке залишилася згадка в писемних джерелах, були кімці(IX—ппVIIст. до н. е.) Ассирійські клинописні джерела згадують про цей народ під іменем «гамірра».Кімці займали значну територію між Дністром і Доном,а також Кримський і Таманський півострови.У добу проникнення греків у Пн.Причорномор´я Керченську протоку називали Боспором Кімським.питання про етнічне походження кімців залишається відкритим, більшість вчених схиляється, що вони є гілкою давньоіранського кочового народу, генетично близького до скіфів.Кімці були першими на території У, хто перейшов від осілого до кочового скотарства,першими, хто почав на цих землях виплавляти з болотної руди залізо.Перспективна за нових кліматичних умов, кочова форма господарювання та досконаліша за бронзову залізна зброя дали змогу кіммерійцям залишити свій слід в історії.Проникнення скіфів на узбережжяЧорного моря відбувалося кількома хвилями.Спочатку вони не тільки мирно уживалися з кімцями, а й нерідко ставали їхніми воєнними союзниками.Проте зростаючий тиск сусідніх кочових племен—массагетів—примусив скіфів дедалі активніше просуватися на захід у глиб кімських земель.УVIIст.до н.е.,витіснивши місцевий етнос з Подніпров´я, скіфи не зупиняються, а, переслідуючи кімців, вдираються доПередньоїАзії.Скіфська навала докотилася аж доСирії.Скіфи,захопившиМідію, утворили там державу Ішкуза.Повернувшись ізПередньоїАзії в причорноморські степи, скіфи підкорили собі більшість місцевих жителів і у другій половиніVIIст.до н.є. утворили політично консолідоване об´єднання племен—ВелСкіфію, що проіснувала доІІІст. до н.е. в межиріччіДунаю таДону.Сусп.відносини вСкіфії еволюціонували від патріархально-родових до рабовласницьких.Кульмінаційним став к.Vст.до н.є.Саме в цей час відбулася якісна зміна:під впливом торгово-економ,військових та політ.відносин процес класоутворення вступив у завершальну фазу і патріархально-родовий скіфський племінний союз перетворився на рабовласницьку державу на чолі з царем.В основі с-ми управління скіфським суспільством лежала не«східна деспотія»,а «варварська демократія».Влада царя не була абсолютною і обмежувалася радою скіфських племен та народними зборами усіх воїнів.Найбільшого розквіту Скіфія досягла в IVст. до н. е.,під час правління царя Атея.Держава стала централізованою, було започатковано карбування скіфської монети.Та союз Скіфії з Македонією виявився недовгочасним, і в 339 р. до н. є. між цими державами спалахнула війна, у якій загинув Атей,а скіфи зазнали поразки.Пік воєнної могутностіСкіфії залишився в минулому.ІІІст.до н.є.—період занепаду скіфської держави.Під потужними ударами сусідніх сарматських племен володіння скіфів значно зменшується.Втримати їм вдалося лише вузьку смугуНижньогоПодніпров´я таСтеповийКрим.тут і була утворена—Мала Скіфія, столиця-Неаполь.Як етнічне та політ.утворення,МалаСкіфія припиняє своє існування лише на п IIIст.н.є.УIIIст.до н.е. в поволзько-приуральських степах сформувався союз кочових іраномовних племен—сарматів,який спустошливим ураганом пронісся Приазов´ям та ПнПричорномор´ям, витіснив скіфів на Кримський півострів.Хоча сарматам і не вдалося подолати родоплемінну відособленість, консолідуватися в єдиний етнос і створити, подібно скіфам, власну повноцінну державу, вони активно діяли на історичній арені протягом шести сторіч, залишивши сліди своєї діяльності на величезній території: в Зх Казахстані,Приураллі,Поволжі,Подонні,Калмикії,наПнКавказі,вПрикубанні, в степахУ,вКриму, Румунії таУгорщині.Войовничі та агресивні сарматські племена просувалися в зх напрямку кількома хвилями. їх очолювали у різний час різні племенні об´єднання.Царські сармати та язиги були лідерами першої хвилі, що прокотилася межиріччям Дніпра іДністра вIIст.до н.є.і дійшла аж до Дунаю.Друга хвиля сарматської активності пов´язана зУланським союзом племен, що утворився в І ст.н.є.Сарматське суспільство перебувало на перех.етапі від родоплемінних відносин до ранньокласових, але завершити цей перехід створенням власної держави сарматам так і не вдалося. Особливістю сарматського сусп.ладу було існування пережитків матріархату.«Вел.грецька колонізація»була грандіозною акцією,суттєво вплинула на світовий розвиток.Причини еллінської міграції:1)демографічна; 2)аграрна; 3)торговельна; 5)воєнна; 6)соціальна; 7)етнічна. Майже тисячолітню історію осередків ант.цивілізації в Пн.Причорномор´ї поділяють на два періоди.I.Грецький період(2пVII—серІст.до н.е.)Характерними ознаками цієї доби були виникнення й становлення міст-держав та Боспорського царства;тісні зв´язки з материковоюГрецією;переважання в житті колоністів елліністичних традицій та звичаїв; стабільність розвитку колоній; активна урбанізація.II.Римський період(серІст.дон.є.-IVст.н.е.).Війни понтійського царя МітрідатаVIЄвпатора протиРиму(89—63до н.є.)стали поворотним моментом у житті міст-держав ПнПричорномор´я. Розпочинається прогресуюча втрата полісами політичної незалежності.

4. Утворення ранньосередньовічної держави східних слов'ян.

У кінці IX ст. рівень державної організованості східних слов´ян все ще був низький, частина племен не входила в племінні об´єднання або охоплювалася ними частково. Існували невеликі держави або напівдержави племінні княжіння. Водночас процес державотворення в Європі розширювався. Зокрема, германські племена боролися за об´єднання і створили державу Карла Великого, у VII ст. виникає Болгарська, в X ст. — Польська, Чеська, Угорська та ін. Цей процес у Західній та Центральній Європі не міг не стимулювати державотворчість у східних слов´ян.

Певну роль в організації Київської держави відіграли варяги (нормани), які послужили своєрідним каталізатором формування держави у східних слов´ян. Нормани — це загальна назва населення Скандинавії — шведів, норвежців, датчан (слов´янські літописці називають їх варягами). У VII-IX ст. вони почали широкі завойовницькі походи в Європу. Зокрема, у VIII ст. нормани з´явилися у верхів´ях Волги, підкорили фінські племена мерю, мурому, мещеру і встановили своє панування над Волзьким шляхом. У Західній Європі вони грабують та руйнують Німеччину, Францію, Англію, Італію та інші держави.

Літописи свідчать, що перед смертю Рюрик передав правління своєму родичу Олегу і доручив йому малолітнього сина Ігоря. Поряд з цим є відомості, що Ігор був сином Олега.

У 882 р. Олег з великим військом рушив на південь, завоював Смоленськ, Любеч та інші міста, нарешті, підступно вбивши Аскольда та Діра, захопив Київ. В результаті до влади прийшла нова династія — Рюриковичів. Ні про яке норманське завоювання і створення Руської держави, таким чином, не можна говорити. Олег зі своєю дружиною став на службу середньовічній ранньофеодальній слов´янській державі, яка на той час пройшла вже довгий шлях розвитку. Не випадково варяги не змінюють і її назву.

Вони приходили на Русь не лише як дружинники своїх конунгів (вождів, князів), а й як купці, поєднуючи військову службу з торгівлею. Вони були нечисельними вкрапленнями у величезному слов´янському світі, що мав досить високу культуру. Тому процес їх асиміляції слов´янами відбувся дуже швидко, і варяги не відіграли, та й не могли відіграти, вирішальної ролі у формуванні і розвитку середньовічної слов´янської держави — Київської Русі.

Київських князів з династії Рюриковичів (кінець IX — початок XII ст.) можна розділити за характером їхньої діяльності на дві групи. Характерними рисами керівництва першої групи, до якої входили князі Олег, Ігор, Святослав, були війни, походи, спрямовані на підкорення і приєднання всіх слов´янських і багатьох сусідніх племен, утвердження, розширення держави («собирания земель»). Керівництво другої групи, до якої входили Володимир, Ярослав, Володимир Мономах та ін., характеризувалося пріоритетністю процесів удосконалення держави, піднесення її величі і авторитету методами дипломатії, розвитку економіки та культури. Діяльність цих груп відповідала характеру двох етапів розвитку Київської держави. Часи перших князів (кінець IX — перші три чверті X ст.) — це становлення країни, формування Русі, її території, населення. Розквіт держави, її культури, економіки і апогей її могутності та слави — ось характерні риси часів правління другої групи (кінець X — початок XII ст.). Князь Олег (882-912 pp.) за кілька років в результаті численних війн і походів підкорив своїй владі племена полян, древлян, сіверян, радимичів. А в цілому влада Києва поширювалася й на словен, кривичів, радимичів, хорватів, уличів, фінно-угорські племена, чудь, мерю.

Наступник Олега князь Ігор (912-945 pp.) продовжував справу свого попередника, хоч і не так вдало. Перш за все він приборкав непокірних древлян, приєднав землі тиверців та уличів між Дністром і Дунаєм. Двічі ходив на схід: у 913 р. за угодою з хазарами пройшов до берегів Каспійського моря і дістався Баку, руйнуючи і грабуючи все на своєму шляху, у 943 р. ходив на багаті мусульманські міста Кавказу, де захопив велику здобич.

Після смерті князя залишився його малолітній син Святослав, і правління державою перейшло до його матері, княгині Ольги (945-964 pp.). Вона стала правителькою величезної, ще не впорядкованої держави, у якій час від часу вибухали повстання проти центральної влади. Ольга жорстоко розправилася з древлянами, спаливши їхнє головне місто Іскоростень. Княгиня Ольга виявила глибоке розуміння міжнародного становища свого часу в Європі. У 940 р. вона побувала з державним візитом у Візантії, відновивши військовий союз з нею, а також зуміла встановити дипломатичні стосунки з Німеччиною.

Політичний устрій Київської Русі.

Київське держава була ранньофеодальною монархією, яка мала певні особливості та своєрідні риси. До них належать деякі елементи демократизму, що проявлялися в діяльності віче, яке в князівську добу збиралося рідко і не мало чітких функцій. Однак у виняткових ситуаціях воно обирало князів чи запрошувало авторитетних серед населення людей на великокнязівський стіл, як це було у 1068 та 1113 роках.

Вчені висловили справедливу думку, що державу ІХ-Х ст. слід назвати дружинною монархією, оскільки дружини брали активну участь в управлінні країною. Держава кінця X — першої третини XII ст. може бути охарактеризована як централізована монархія (за винятком останньої третини XI ст.). Державна організація Русі від середини XII і до середини XIV ст. — федеративна монархія.

Монархія не завжди була владою одного князя. Іноді функції управління країною виконувалися співкерівниками (Олег — Ігор, Ярослав — Мстислав). Верховна влада у Київській державі належала династії Рюриковичів, і займати посади великого князя чи князів земель мали право лише вони. Влада київського князя була спадковою. Головне правило спадкоємності — принцип старійшинства, перехід «столу» до старшого в роду. Після батька заступав його старший син, якщо не було старшого за нього дядька. Якщо був дядько, то він ставав на Київський стіл. Після Любецького зібрання князів (1097 р.) утверджується принцип «отчини» і наслідування по лінії «від батька до сина». З розпадом Київської держави на окремі князівства цей принцип втрачає силу. Однак золотий стіл Київський, Київ, як історичний центр Руської землі, вабив до себе князів, і за нього точилася постійна боротьба.

Влада князя залежала від його авторитетності та реальної сили, на яку він спирався. Князь у першу чергу був воєначальником, який мав у своєму розпорядженні йому особисто віддану дружину, що діяла на принципах васалітету. Вона складалася зі старшої, до якої входили бояри, що й самі мали свої дружини, і молодшої. У разі надзвичайної загрози збиралося народне ополчення, що складалося з жителів сіл та міст. Як правило, рішення про ополчення приймало віче.

Старша дружина до кінця X ст. була для князя і дорадчим органом, компетенція якого не регламентувалася, а базувалась на звичаях, традиціях, потребах часу. Князь був зобов´язаний з нею радитися, інакше дружина могла відмовитись виконувати його волю.

Князь призначав урядових чиновників, які були йому підзвітні. Головними серед них були тисяцькі, які призначалися у найважливіші центри країни. Вони керували народним ополченням. У відсутність князя тисяцькі його заміняли. За тисяцькими йшли сотські, десятські. Всі вони в основному діяли в галузі військово-адміністративній і фінансовій. Судові функції виконували князі, а також тіуни, посадники та ін. Правовою основою судової діяльності були закони, зібрані в «Руській правді», хоча юридичні норми існували і в давні часи.

Водночас пануюча феодальна верхівка (бояри, князівські чиновники), а також багаті купці мали значно ширші права, ніж смерди. Дозволялося боргове рабство. Збірник захищав переважно інтереси феодалів.

 «Руська правда» стала основою для формування правових збірників пізнішого часу, зокрема Литовського статуту.