Введення християнства на Русі.

Запровадження християнства — це епохальний поворот в історії Давньоруської держави, який не тільки суттєво вплинув на всі сфери тогочасного суспільного життя, а й надовго визначив характерні особливості вітчизняної моделі історичного розвитку.

Прийшовши до влади, Володимир Великий спробував провести релігійну реформу, суть якої полягала в модернізації язичництва, запровадженні на Русі культу єдиного бога — громовержця Перуна. Ієрархія новоствореного пантеону відповідала розкладу політичних сил у країні, адже верховним божеством було визнано не полянського Даждь-бога, а новгородського Перуна. Очевидно, Володимир мав зважати як на новгородську еліту, завдяки грошам якої прийшов до влади, так і на норманських найманців, на мечі яких спирався. Проте навіть модернізована стара релігія не відповідала потребам часу: вона гальмувала процес державотворення; не захищала багатств і привілеїв феодальної верхівки, що набирала сили; ускладнювала розвиток зв´язків з християнськими країнами. Тому запровадження нової державної монотеїстичної релігії стало життєвою необхідністю. Вибір було зупинено на християнстві візантійського зразка. І це зовсім не випадково. По-перше, ще за часів існування античних міст-держав для Подніпров´я визначився південний вектор цивілізаційної орієнтації, який значно посилився з появою торгового шляху «із варяг у греки». По-друге, у державної еліти вже існували досвід та традиція хрещення (Аскольд, Ольга), пов´язані з Константинополем. По-третє, відповідно до візантійської моделі християнства світська влада домінувала над релігійною, що цілком влаштовувало великого князя: ідеологічну підтримку своїм державотворчим планам він отримував, а контроль над ним з боку церкви не встановлювався. По-четверте, візантійське православ´я знайомило Русь з християнським віровченням рідною мовою, що значно прискорювало і спрощувало процес поширення та утвердження нової релігії.

Прийняття християнства значно вплинуло на подальший розвиток Київської Русі:

1. Нова віра сприяла остаточному розкладу родового ладу й формуванню та зміцненню нових феодальних відносин у східних слов´ян. Християнство, сформоване як релігія класового суспільства, освячувало владу панівної еліти, соціальну диференціацію та всю феодальну систему.

2. Православ´я стало надійним ґрунтом для створення могутньої, централізованої самодержавної країни.

3. Прийняття християнства сприяло зростанню міжнародного авторитету держави. Хрещення Русі та одруження на сестрі візантійського імператора ввели Володимира у коло християнської сім´ї європейських правителів, а Давньоруській державі відкрили шлях до її визнання європейською християнською спільнотою.

4. Під впливом християнства поступово відбулася докорінна зміна світобачення та світосприйняття населення

5. Нова віра заклала якісно нові підвалини в культурній сфері, сприяла розвитку писемності, літератури, архітектури та мистецтва.

Водночас православна церква не стала справжнім гарантом захисту різних соціальних верств, вагомою противагою самодержавній владі. Це зумовлено насамперед візантійською моделлю християнства. Саме вона дала змогу руським самодержцям підім´яти під себе духовну владу. По-перше, відповідно до візантійських канонів церква мала підпорядковуватися світській владі, тоді як за католицизму навпаки — світська влада підкорялася духовній. По-друге, відсутність целібату (обов´язкова безшлюбність у католицького духовенства) не давала змоги духовенству православному, переобтяженому сім´ями, законсервованому практикою передачі своєї професії в спадок, ні поповнювати свої кадри за рахунок здібних людей з низів, ні стати справжнім духовним опонентом світській владі. По-третє, православна церква не одержувала такої могутньої підтримки ззовні, яку мала завдяки діям Папи Римського католицька церква, і тому православ´я не могло стати перешкодою на шляху створення російськими правителями системи загального підкорення державі всіх сфер суспільного життя. Отже, запровадження християнства на Русі, безумовно, було явищем прогресивним. Воно сприяло формуванню та зміцненню феодальних відносин, розвитку державності, зростанню міжнародного авторитету, розвитку культури. Однак візантійська модель християнства згодом стала підґрунтям не тільки позитивних, а й низки негативних зрушень, процесів і тенденцій.

Культура Київської Русі.

Важливою складовою культури Русі була усна народна творчість, яка своїм корінням сягала у сиву давнину. Це одна із форм суспільної свідомості, вираження колективного світогляду і естетичного ставлення до дійсності.

Фольклорна творчість тих часів складається з двох підрозділів: по-етично-віршового та прозового — казки, легенди і т.ін. Народні пісні, обрядові, необрядові, ліричні, історичні відображали життя народу, його мрії, оспівували працю, боротьбу проти зовнішніх ворогів за кращу долю, висловлювали тугу і радість людей. Прозові твори були засобом пізнання та інформації і мали значний виховний вплив, утверджуючи гуманістичні принципи життя та людських взаємин.

Значного поширення в Київській Русі набули билини-поеми, присвячені важливим подіям, особливо боротьбі із зовнішніми ворогами та з соціальною несправедливістю. їх героями були воїни-богатирі — Ілля Муромець, Добриня Нікітич, Альоша Попович, селянин-орач Микула Селянинович. Фольклорні твори були виразом творчої сили народу, його уяви, фантазії. В них збереглися скарби народної мови, надії й мрії людей.

Писемність у східних слов´ян виникає тоді, коли з´являється необхідність передавати мову на великі відстані і фіксувати її в часі. Поступово, з утвердженням християнства, недосконала система письма витіснялася кирилицею. Східні слов´яни знали й глаголичний алфавіт, однак значного розповсюдження він не набув. На основі кириличної азбуки відбувався подальший розвиток писемності, формувалася церковнослов´янська писемно-літературна мова.

З часів князя Володимира Святославовича у Києві, Новгороді та інших великих містах відкривалися школи, в яких училися діти «нарочитої чаді», тобто бояр, дружинників, духовенства. Крім державних шкіл, існували й приватні. Відкриття першої школи на Русі князем Володимиром «Повість временних літ» зафіксувала у 988 р. Значного розвитку школа досягла, коли її було переведено з князівського палацу у приміщення новозбудованої Десятинної церкви.

Значну роль у розвитку освіти на Русі відіграв Києво-Печерський монастир. У XI ст. в ньому діє центр підготовки вищого духовенства, художників, лікарів, перекладачів. Лише до монголо-татарської навали тут було підготовлено більше 80 єпископів. У монастирі з´явилося і набуло розвитку літописання, яке було основою історичної науки не лише для свого часу, а й значно пізніше.

Великою шаною користувалася на Русі книга, «книжна мудрість». Створювалися бібліотеки. Перша з них була організована при Софійському соборі у 1037 р. Ярославом Мудрим. Крім того, у Києві існувала низка монастирських і церковних бібліотек: печерська, іринінська, георгіївська та ін. (за назвою церков і монастирів).

Значний вклад у розвиток вітчизняної медичної науки внесли монахи Києво-Печерського монастиря. Відомо, що ігумен Антоній сам доглядав хворих, виготовляв мікстури, відвари. Один із визначних ченців Агапіт створив на території монастиря лікарню, де вилікував князя Володимира Мономаха. Лікарі-ченці були глибокими професіоналами, читали в оригіналах праці Гіппократа, Гелена, широко використовували і вдосконалювали досягнення багатовікової народної медицини.

Література та літописи творилися переважно на базі монастирів та бібліотек. Літописання виникло у X ст., хоча частина вчених дотримується думки, що це сталося на століття раніше.

Давньоруські літописи, які писалися в умовах феодального суспільства, відбивали ідеологію панівних верств населення, ідея єдності руських земель, турбота про спільну боротьбу з ворогами, особливо кочівниками, проходить червоною ниткою через усі літописи.