Романтичні ідеї провідних діячів Кирило-Мефодіївського братства.

Засн. 1845 р. – проісн.до 1847 р

Синтез ідей романтизму і народності в єдності літ, соціально-політ та націонаьно-визволаспектів знайшов відображення в діяльності та творчості діячів КМб. Члени: чиновник при Київському генерал-губернаторстві М. Гулак, професор Київ. університету М. Костомаров, Т. Шевченко, П. Куліш. Політичне спрямування: звільнення селян від кріпацтва, нац свобода укр народу. Найважливіші програмні документи написав М. Костомаров: "Книги буття українського народу"-засудження автократизму і тиранії поєднувалося із захистом ідей соціальної свободи і рівності, рівноправності і братського союзу народів, простим і дохідливим поясненням укр читачеві, що укр народ може і повинен бути суб'єктом історпроцесу нарівні з іншими, а не в принизливому від них положенні. Демокр федерація ,знищення царизму, скасування кріпосного права та станів;досягнення рівності у правах на розвиток національної мови, поступове поширення християнського ладу на весь світ. Панславізм.

В радянській істор науці членів товариства розподілили на революційно-демократичне та буржуазно-ліберальне крило, а сам рух кирило-мефодіївців почали розглядати як такий, що йшов за тими рухами, які відбувалися в Росії в цілому.«На одному полюсі були В. Г. Бєлінський і Т. Г. Шевченко, ліве крило гуртка петрашевців, на другому буржуазні ліберали типу В. Боткіна, К. Кавеліна, М. Костомарова, П. Куліша". Отже, Т. Шевченко стояв на боці революційних демократів, знаходив підтримку з боку Бєлінського, а Костомаров і Куліш були буржуазними лібералами, до того ще й ідеологами буржуазного націоналізму, за що Бєлінський називав їх, особливо Куліша, образливими словами.

На сьогодні існують й протилежні думки про єдність, цілісність поглядів братчиків, спільність їх мети. Так, Д. Чижевський пише: "Різними духовними шляхами прийшли кирило-мефодіївці до Києва, на різні сторони світу було розіслано їх з Києва. Але в Києві вони пройшли через певну духовну спільність, відблиски якої залишились у них на все життя". З точки зору М. Зерова, "думки та ідеї братства, а головне його ентузіазм, "апостольської любові до ближнього" знайшли собі відгомін у шевченківській творчості — хоч слов'янофільство Шевченкове і його пророцький пафос властиві були раніше від організації братства. Шевченко був голосом тої самої пори, переживав ті самі настрої".

Вплив Шевченка на світогляд їх, в тому числі й Костомарова, був досить помітний, але студії Костомарова з історії України також не могли не вплинути на Шевченка. Ідеї костомарівської історіософії не могли не вплинути, поєднатися з історіософськими поглядами та христологією Шевченка, зумовивши зміст програмних документів та діяльності братства. Стосовно єдності братчиків, то їх дійсно об'єднувала братська любов, повага один до одного, свідченням чому може бути їх поведінка на допитах, коли кожний з них намагався взяти провину на себе, щоб не викликати підозри на інших. Звичайно, були й певні розходження в їх поглядах, розумінні шляхів досягнення поставленої мети. Головним, що об'єднувало братчиків, була любов до народу, вітчизни у тій формі, про яку говорив М. Костомаров: "Хто любить свій народ — хай любить його не по-донкіхотськи, не уявленням, а серцем і справою, хай любить не абстрактне поняття про народ, а народ в дійсності".

Україна, на думку М. Костомарова не може відбутись як традиційна Держава — "панство", оскільки не має політичної еліти. Саме тому автор "Книг буття..." як політичний ідеал розвитку України і людства в майбутньому пропонує "народоправство", як протилежність традиційній державі. <- славянофільство з романтичною ідеалізацією старого патріархального славянського побуту та з проповіддю славянської федерації з месіаністичною ролею Українців серед Славян

Світогляд М.Гоголя.

Суть романтизму лежить в захованості цього світу, прагненні до того, що лежить за межами раціонального порядку. Буття у Г. постає в безконечності n-вимірів, "дурною безконечністю" і "дурною однозначністю". З метою розкриття багато-вимірності буття, особливо соціального, пов'язаного з життям суспільства, Гоголь вводить новий набір археотипів, міфів, мовних понять-образів, поступово доходячи до питання про перехід від досконалості мистецтва до досконалості життя. Ціль творчості — оживити душу, роздмухати у людей жар душі, який починає згасати. Цього можна досягти не розумом, волею, а чуттями, емоціями, які здатні глибоко і жваво реагувати на життя. Йому властиві закоханість у природу, обожнення її, злиття з нею, використання її символів, пошуки абсолютної цінності і свідомості останньої межі в світі, через яку тільки й лежить шлях до нього. Призначення людини - вносити у світ гармонію, добро, красу, працювати над тим вічним, , завдяки чому знайти своє місце в світі. Від праці, ведення господарства залежить добробут усієї держави, складається процес життя окремої людини, бо робота і безупинний рух "скуплюють" тіло і здоров'я, розумові здатності і світ, бо, нарешті, в цьому людина виконує свої обов'язки і призначення, дані від Бога — працею добувати хліб свій. В природі відбувається все мудро і гармонійно, тоді як у суспільстві (світі) панують безладдя, безглуздя, душевне господарство запущене, занедбане, запаскуджене. Щоб поліпшити світ, виправити його, потрібно насамперед узятися за господарство не матеріальне, а господарство людської душі. Визволити людину, вдаючись до подолання злиднів, голоду, холоду і смерті — добра справа, але визволити людину від хвороби смерті її душі — далеко більша і складніша справа. "Суспільствополіпшає тільки тоді, коли кожна окрема людина візьметься сама за себе і буде жити, як християнин, працювати для бога тим знаряддям, яке їй дано, стараючись добре діяти на невелике коло людей навкруг себе. Все тоді прийде в лад, самі собою встановляться тоді наші стосунки поміж людьми, визначаться закони межі усьому. І людство рушить вперед". Гоголь: любов до абстрактної людини, до народу взагалі — то не любов, а пусті слова. Служіння абстрактному ідеалові може обернутись безмежною жорстокістю щодо особистості. Християнство для нього — це любов до людини. Душа, а не розум, утворюють осереддя люд сутності. Це переконання робить для нього неприйнятною концепцію просвітництва. Орієнтації на вдосконалення розуму люд протиставляв ідею «просвіщения» як «просвітлення» душі, як морального переродження людини. «Розум йде наперед, коли йдуть наперед усі моральні сили в людині, і стоїть непорушно й навіть йде назад, коли не підносяться моральні сили». «Освіта» повинна спрямовуватись на «висвітлення» душі людської. Тема «чорноти душевної», на просвітлення якої й має спрямувати свої зусилля людина, є темою його життя. З українською духовною традицією, зокрема, з обґрунтованою в філософії Г.Сковороди ідеєю про «сродну працю», ріднить Гоголя ідеяпро те, що «треба, щоб кожна одиниця виконувала посаду свою». Будь-яке відхилення від своєї на чужу справу, справу, яку ти не здатний і не бажаєш робити, а виконуєш лише з необхідності, згубне як для особистого, так і державного життя.

Світогляд Т.Г.Шевченка

Заромантизований образ націонал пророка .

Потрапивши до Петербурга Ш. своїм "селянським" націонал здоров'ям не тільки не відчув згубного впливу, а й зумів оформити свою розумну націонал суть.

Висвітив орієнтири державності, акумулював національний дух — дух козацької доби. У його творчості синтезована єдність тіла і душі, духу України, і саме завдяки синтезу людина у нього постає як образ Божий: вона ніколи не скалічена, однакова в добрі і злі, повна, багата внутрішнім змістом.

Вніс новий зміст, нові мотиви в народну літературу і, звернувшись до минулого, в ідеалах яких, за народною традицією, знайшов нові мотиви, співзвучні своїм ідеалам сусп. справедливості, свободи і національності, протесту проти політ гніту і будь-якого посягання на свободу і гідність людини, людської особистості, заклавши міцні підвалини національного відродження.

Д. Чижевський називав світогляд Т. Шевченка як "антропоцентризм». Природа постає як щось підпорядковане людині, резонатор або дзеркало, прислуховуючись і вдивляючись в які людина чує і бачить саму себе. Природа відгукується на все, що діється в серці людини, відбиває її внутрішнє життя в наглядних образах та символах. Однак, як саме природа відгукується на життя люд серця, говорить з людиною, озивається до неї, підслуховує її, сумує, хвалить Бога, плаче, сміється, — усе це залежить від того, що переживає людина, яка завжди залишається в центрі образу, історії, житті історичної події.

В центрі світогляду творчості Шевченка стоїть насамперед відчуття самого себе, власної долі і болі, свого "Я", чітко структурованих через інтенсивний автобіографізм самого митця як поета, носія слова.

Чітке висвітлення гостроти розподілу на демони добра і зла, без жодного компромісу середини як по відношенню до самого себе, так і по відношенню до інших. Романтизм світогляду — міфотворчість. Міф постає тут аналітичним та синтетичним окресленням пророцтва, з'єднанням холодного з гарячим розумом, розуму з почуттям

Вважав кріпацтво і самодержавство основою не тільки небаченого гноблення народів, а й причиною відсталості самої Рос. Милосердя- істинно людське почуття.Засуджував тих, хто принижує беззахисного, попирає його гідність.Милосердя визнавав вищою основою людської гідності.

Бачення світу - глибоко національне, позачасове. Поняття "золотий вік", який був і ще повернеться. Відчуття української історичної долі Високо цінував Запорозьку Січ, ідіячів, які стояли на чолі визвольної боротьби укр народу.

Любов до українського народу поєднувалась у нього з любов'ю до народу російського, народів Кавказу, Середньої Азії, інших регіонів та окраїн Російської імперії, вірою в те, що не повинно бути ні заярмлених народів, ні людей. Єдноісь, дружба народівЗ. акликав українців не цуратися самих себе, не виступати в ролі придуркуватих провінціалів.

Багато гострих висловів на адресу церковної обрядності, всіляких забобонів, виступів проти зловживань релігії з політ цілями, проти релігійних війн. Апокаліпсис вважав алегоричною дурницею, розцінюючи вказане як виродження, занепад дійсної релігійності, відкидав в релігії все те, що робить з неї якусь абстрактну силу, яка стає байдужою до живих потреб людини, виступає проти індивіда, перешкоджає вільному розвитку особи, задоволенню її внутрішніх потреб. Для Шевченка релігія мала сенс як засіб боротьби за свободу людини, її щастя. Ось чому, критикуючи все те, що затуманює зміст віри, він цікавився релігійними проблемами, перечитував Біблію.

Дійсна віра- нар віра, яка, зберігаючись звичаях,душі простого народу, не потребуючи ніяких посередників. За старими традиціями надзвичайно ідеалізував Богоматір,антропологізуючи Христа, наближав його до людини, цінував у ньому вищі людські якості — високе, святе, правдиве.