Дофілософські уявлення давніх слов’ян.

Усі уявлення давніх слов’ян відображені у міфах. Міф може бути представлений експліцитно (розповіді, тексти) та імпліцитно (уявлення, що постають в обрядах, психологічних установках, усталених образах, архетипах). Пізнання давньослов´янської міфосвідомості наближає до розкриття основ української філософії, її незмінних, вічних цінностей.

Слов´янською міфологією, як правило, називають сукупність міфологічних уявлень давніх слов´ян (праслов´ян) від часів їх єдності до кінця І тис. н. е. Представлені божества виконують ритуально-юридичну, військову, господарсько-природну функції.

На найвищому рівні фігурують загальні за функціями божества — Перун і Велес, пов´язаний з ними жіночий персонаж — Мокош. Перун і Велес, що представляють, відповідно, військову та господарсько-природну функції, є репрезентантами грозового міфу. Бог грози Перун, що перебуває на небі (горі), переслідує свого змієподібного ворога на землі — Велеса — через викрадення ним худоби. Велес ховається під деревом, каменем, обертається на людину, худобу, тому Перун кидає стріли (блискавки) на землю, руйнуючи дерева, камені. Його перемога знаменується дощем, який несе плодючість землі.

Наступний рівень — божества господарських циклів і сезонних обрядів, що втілюють цілісні колективи: Род, Чур, жіночі божества (Мокош). Далі - божества абстрактних функцій — Доля, Лихо, Правда, Кривда, Смерть, Суд. Визначення долі, вдачі, щастя пов´язано із загальнослов´янським словом «бог»: багатий — той, хто має бога, долю; убогий — той, хто не має його.

Ще один рівень презентує міфологізовану історичну традицію. Тут діють герої епосу: у східних слов´ян — Кий, Щек, Хорив. Їх супротивники — чудовиська, змії. На нижчому рівні знаходяться казкові персонажі — учасники ритуалу, що головують у нижніх сферах (баба-яга, чудо-юдо, лісовик, водяник тощо). Найнижчий рівень охоплює неіндивідуалізованих, неантропоморфних, істот — нечисть, духів, домовиків, лісовиків, русалок.

Центральним є мотив «початку світу»: світ був створений унаслідок боротьби Хаосу і Космосу. Найпоширенішими версіями творення світу є змагання братів, пізніше — Бога та Сатанаїла.

Відповідно до мотиву космічної жертви світ виникає внаслідок жертви Бога або першолюдини. Жертва виступає посередником між світами Хаосу і Космосу. Жертовна семантика спрацьовує на всіх щаблях міфологічної картини світу: мікрокосм-людина (життя — смерть — відродження), мезокосм-громада, макрокосм-Всесвіт.

Мотив «золотої середини» пов´язаний зі створенням світу як початком просторово-речового розгортання світобудови, а не започаткування часу. Найпоширенішим образом предметної основи світу є камінь. Християнський вівтар як центр храму пов´язаний із каменем як центром Всесвіту.

Універсальна модель світу — «світове дерево». Верх — священне, небесне; середина — земне, буденне; низ — небезпечно-магічне. Із трьома частинами дерева пов´язані різні живі істоти. Дерево можна співвідносити з людиною: хребет — аналог «світового дерева». Людина і світ тотожні, духовне і природне існує в єдності. Всесвіт — антропоморфний, мікрокосм дублює макрокосм, причому людина - зменшена модель світу. Природні явища наділені людськими властивостями, психічними станами, поведінкою.

Інститут моралі ще не функціонував, полюсами морального були користь і шкода, прибуток і збиток. Вважалося: якщо світ навколо живий, то з природою можна домовитися, приносячи жертву. Магія, ворожіння, гадання використовувалися як інструменти побудови взаємин зі світом і богами.

Світ описано в міфі за допомогою системи бінарних опозицій, які визначають простір, час, соціальні характеристики, дуалістичне протиставлення сприятливого і несприятливого.

Міфологічному розумінню простору властива певна унормованість. Важливі напрямки руху — вперед, назад, праворуч, ліворуч — пов´язували зі сторонами світу. Початок, висхідний напрямок — схід. Він, як і південь, — «добрий». Захід і північ, як і рух проти часової стрілки, — «погані».

Душа, за уявленнями слов´ян, складається з кількох частин, наділених різними функціями:

1) душа, що йде «на той світ» після смерті і може з´явитися «гостем»;

2) душа, що дає людині життєву силу. Однак істота, що має лише життєву силу, не є живою (упирі, русалки, мавки);

3) душа — образ, нерозривно пов´язаний з іменем та особистістю. Вона робить людину особистістю, членом роду.

Різні психічні функції людини у давньослов'янській міфології пов'язувались із певними тілесними органами. «Душа», що «розуміє», ототожнювалась з головою. «Душа», що «бачить», діє у світі видимого. У світі ж невидимого діє душа, що «відчуває», яка пов'язана з серцем, тобто осереддям людини. Якщо з серцем асоціюється «душа» — життя, то їй протистоїть душа як вегетативна сила, яка ототожнюється з «утробою».

Усі язичницькі боги несуть в собі хтонічне (земне) начало. Смерть язичницького бога долається у коловороті часів і тому завжди є несправжньою. Вічне чергування життя та смерті утримує бога у межах космічної двозначності. Цим язичницькі боги подібні до природи.

Релігійно-культовий проект Володимира Великого — хрещення Русі — не винищив традиційних міфологічних уявлень русичів. Язичництво і християнство поєдналися. Як своєрідна ідеологія двовір´я виявилося живучим, особливо нижні щаблі міфологічних істот, віра в яких збереглася до сьогодні.