Періодизація історії філософії України.

Предмет і об’єкт історії філософії України.

Історія української філософії є органічним складником історії всесвітньої філософії. Вона виявляє закономірності розвитку філософської думки українського народу. Завдання, яке вона реалізує, — це відтворення цілісного образу філософії як складової частини української культури.

Перш ніж перейти до характеристики процесів, що складали зміст філософського життя на конкретних етапах історії культури України, необхідно:

1. З'ясувати, яке значення має історія української філософії та ті звання, що здобуваються нею, для розвитку культури українського народу на сучасному етапі історичного поступу.

2. Осмислити досвід, здобутий попередниками при вивченні історії української філософії.

3. Визначити вихідні методологічні основи, якими керуватимемось у подальшому розгляді.

Названі питання й окреслюють зміст цього розділу.

Отже, саме історія філософії виявляється чи не найбільш дотичною до сфери, де відтворюється розвиток духовності народу, де реконструюється дух нації. У цьому розумінні історії філософії належить відповідальне місце у комплексі наук, покликаних слугувати реалізації цілей відродження духу українського народу.

Така відповідальна місія, яка покладена на представників історико-філософського українознавства, спонукає до критичного переосмислення набутку попередніх поколінь вчених, що працювали на ниві вивчення розвитку філософської думки України,

Дослідження, безпосередньо спрямовані на відтворення історії філософії в Україні, розпочинаються наприкінці XIX — на початку XX ст. Одними з перших, хто присвятив цій темі спеціальну увагу, були К.Ганкевич і В.Шурат. 1873 р. у Ржешові було видано німецькою мовою книгу К.Ганкевича з історії слов'янської філософії, де спеціальний розділ присвячувався українській філософії. 1908 р. у Львові В.Шурат опублікував невелику працю «Українські джерела до історії філософії».

Це були перші кроки,. Значення їх — не стільки в одержаних результатах, скільки в постановці проблеми про доцільність поряд із вивченням української мови, літератури, мистецтва тощо спеціально досліджувати розвиток філософської думки в Україні.

Концептуально лінія, розпочата К.Ганкевичем та В.Щуратом, знаходить свій розвиток у 20-і роки нинішнього століття у перших узагальнюючих працях з історії української філософії Д.Чижевського, зокрема у виданих у Празі 1926 р. «Філософії на Україні (спроба історіографії)» та «Нарисах з історії філософії на Україні» — 1931 р.

У працях Д.Чижевського було достатньо чітко визначено розвиток історико-філософського українознавства. їй протистоїть інша лінія, репрезентована низкою досліджень, опублікованих протягом  XX ст. в Радянській Україні. В узагальненому вигляді методологічні позиції представників цієї лінії були сформульовані у «Нарисі історії філософії на Україні», що вийшов друком у Києві 1966 р. та в «Історії філософії на Україні», два томи якої було надруковано 1987 р.

З одного боку,  Д.Чижевський предметом свого аналізу робить явища різних національних філософських культур, що були представлені в творчості окремих представників цих культур, які жили на території України.

Згідно з таким підходом Д.Чижевський включає до орбіти вивчення і творчість представника німецької класичної філософії Й. Шада, що викладав і друкував свої твори латинською мовою у Харкові, а також професора класичної філософії у Харкові Йогана Христіяна Кронеберга.

Але всупереч такій настанові тут же аналізується діяльність тих українських вчених, які творили й жили далеко за межами власне України. В «Історії філософії на Україні» йдеться і про Д.Кавунника-Веланського, який був вихованцем Київської Духовної академії, , й про Петра Семененка — «своєрідного, — за оцінкою Чижевського, — представника польського месіанізму — за походженням українця», що жив у Польщі, Франції, де й протікала його діяльність тощо.

Всупереч ним же постульованому положенню про те, що Україна ще не народила «великого філософа», творчість якого дала б можливість аналізувати особливості власне української філософії, Д.Чижевський переконаний в тому, що є підстави дати досить виразну характеристику «української психіки та особливостей української думки» й присвячує цьому спеціальний розділ у вступній частині книги. Об'єктивна логіка аналізу неминуче приводить дослідника до прориву за межі ним самим визначених кордонів дослідження української філософії, до істотного розширення предмета вивчення, що аж ніяк не вкладався у межі аналізу розвитку філософії на Україні.

Періодизація історії філософії України.

Існує 2 періодизації української філософії. Критерієм першої є зміни історичних типів національних культур.

З огляду на це в розвитку української філософії можна виділити три головних періоди, що відзначались своєрідністю існування української філософської думки впродовж її багатовікової історії.

Перший період історії української філософії припадає на час існування Київської Русі та Галицько-Волинського князівства. Саме у межах києво-руської культури склався притаманний українській духовній традиції тип мислення, що не схильний до абстрактного, відірваного від життя філософського теоретизування.

Тип філософування, що сформувався у Київській Русі, становить зміст буття філософії в українській культурі протягом першого періоду її існування. Цей період охоплює час, починаючи з XI ст. (найбільш рання пам’ятка цієї доби - «Слово про закон та благодать» Іларіона), й триває до XV ст.

Філософська думка цього періоду є адекватним відбиттям греко-слов'янського, християнського типу культури з притаманним йому акцентом на проблему «людина — Бог», крізь призму якої здійснюється осмислення граничних підстав людського існування. Для неї притаманне переважання в колі по-філософському значущої проблематики питань, пов'язаних з усвідомленням сутності людини та проблем, дотичних філософії історії. Розвиваючись в щільному зв’язку з релігією, протягом зазначеного періоду філософія існує як сукупність по-філософському значущих ідей, що утворювали підґрунтя світогляду й віддзеркалювались у всьому масиві продуктів культурної творчості (джерелом історико-філософського аналізу у цьому сенсі виступають насамперед оригінальні та перекладні пам'ятки писемної культури, а також невербальні джерела — витвори монументального живопису, архітектури). Тоді філософія ще не виокремилася у відносно самостійну сферу теоретичного освоєння світу, і тому історико-філософський аналіз цієї доби може здійснюватись переважно на рівні історії філософської культури українського народу. Притаманним для цього періоду є й розташування центрів філософської творчості, якими є спочатку Київ, а потім Галич. Отже, протягом розглядуваного періоду рух філософської активності на тлі української культури здійснюється у напрямі від центру на захід.

Другий період, який пов'язаний з часом козаччини, ознаменовано значним розвоєм культури, що припадає на добу XVI — XVIII ст. У XVI ст. в Україні запроваджується масове книгодрукування, розгортається діяльність Острозького центру. XVII ст. - час діяльності братств, заснування Києво-Могилянської академії.

Характеризуючи українську культуру цієї доби, яка складалась у сфері філософії у результаті освоєння ідей західноєвропейського Ренесансу та Реформації, що переосмислювались на ґрунті традиційної вітчизняної києво-руської традиції, дослідники, починаючи з Д.Чижевського, визначають її як культуру бароко. Саме культура бароко зумовлює спрямування найхарактерніших рис духовно-змістовної визначеності української філософії цієї доби.

У колі проблематики, що розробляється в цей період, акцент переноситься на проблему «людина — Всесвіт». Поряд із питаннями етики і філософії історії чільне місце відводиться діалектиці, логіці, метафізиці, натурфілософії.

Цього часу у складі культури українського народу відбувається формування професійної філософії як специфічної сфери теоретичного мислення. Найвиразнішим виявом цього є філософія професорів Києво-Могилянської академії.

Вершиною досягнення у галузі філософської думки в Україні цього часу є, безумовно, філософія Григорія Сковороди.

Третій період, охоплює XIX — першу третину XX ст. – визначальна роль у романтизму.

Саме завдяки їй коло проблем, що утворюють сутність філософії, збагачується постановкою проблеми «людина — нація», що започатковує розробку філософії національної ідеї. Поряд із історією філософської культури, історією філософської теорії історія філософії національної ідеї певним чином завершує процес становлення української національної культури та філософії як духовної квінтесенції її.

У межах романтичного типу культури протягом XIX ст. значною мірою розвивається і професійно-філософське знання, найбільш яскраво репрезентоване в філософії П.Юркевича. Але особливості розвитку філософії України у розглядуваний період визначає здебільшого не професійна філософія. Вони, передусім, зумовлюються зв'язком філософії із художньою літературою.

Друга концепція має за критерій загальний поштовх філософії у світі. Таким чином, історико-філософськими періодами на теренах України були: протоантичність (із часу перших поселень до прийняття християнства), християнізована античність (прийняття християнства – XIII ст.), проторенесанс (XIII – І половина XV ст.), ренесанс (ІІ половина XV – XVІ ст.), реформація (XVІ –

початок XVІІ ст.), просвітництво/Нова Доба (кінець XVI – початок XIХ ст.), романтизм (кінець XVIІ – ІІ пол. ХІХ ст.), теоретична та демократично-практична філософія (І пол. ХІХ ст. – поч. ХХ ст.), діаспорна, або філософія у еміграції (20-40 рр. ХХ ст.), радянська філософія (ХХ ст.), філософія періоду незалежності (1991 р. – до наших днів