Філософський аналіз твору Іларіона Київського «Слово про закон і благодать».

Серед книжників XI ст. особливе місце посідає Іларіон. Свідчення про життя і діяльність його досить обмежені, навіть дати його народження і смерті невідомі. Достовірно, що він був пресвітером при церкві під Києвом. У 1051 р. Ярослав Мудрий поставив Іларіона київським митрополитом. Перший митрополит з русичів був соратником Ярослава Мудрого в боротьбі за об'єднання Русі, однакові права руської та грецької церков, незалежність руського народу, поборником освіти. Можна стверджувати, що Іларіон — перший відомий давньоруський мислитель, який зробив своїм предметом роздуми про долю всього людства в тих масштабах, в яких того часу могла розроблятися концепція історії загалом, спробував розглянути основні тенденції і рушійні сили її розвитку.

Обґрунтовуючи погляд на закономірності розвитку історії, Іларіон вирізняє дві епохи, що відзначають прогресивний поступ людської історії: епоху «Старого Заповіту», коли взаємовідносини між людьми будувались на засадах рабства, безмежної покори, коли існував «Закон», й епоху «Нового Заповіту», де панують свобода, істина, «Благодать». Ці дві епохи послідовно змінюють одна одну у процесі історичного розвитку. Рух всесвітньої історії уявляється у цьому сенсі як процес поступового поширення християнства на всі народи світу.

Саме залучення Русі до християнського світу, на думку Іларіона, й знаменує настання нової епохи, епохи Благодаті, що починає панувати на просторах «землі Руської». З цим пов'язаний надзвичайно важливий для концепції Іларіона висновок про те, що все нове, молоде, те, що пізніше виникло в історії, набирає вищої цінності порівняно до попереднього, більш старого.

Традиційний християнський світогляд уявляє історію як рух, що здійснюється з Божої волі і спрямовується поза власні межі до вічності, де тільки і є можливим остаточне здійснення історії. Бачення Іларіона з цього погляду несе на собі відбиток укоріненого в міфологічному світосприйнятті уявлення про Божествене як джерело порядку і гармонії на цьому, земному світі. Для нього сучасна йому земна історія виступає настільки досконалою, що спонукає не в майбутньому, а сьогоднішньому дні вбачати здійснення мрії про ідеал. Погляд на історію, який розробляє Іларіон, не виявляє прагнення обміняти всі блага нинішнього світу в ім'я досягнення жаданого майбутнього. Сучасне у цьому сенсі наче зливається з майбутнім, «спасіння» вважається вже здійсненим у самому акті хрещення Русі. Саме тому Іларіон менш за все говорить про майбутнє, воно не цікавить його. Він зовсім не прагне звільнитись від сучасного.

У загальному контексті "Слова" Іларіона існує ряд питань, що мають філософський зміст. Серед них проблема розуму і віри. Уже саме прийняття християнства розглядається Іларіоном як політичний акт, "благовір'я" пов'язується з владою. Цей акт сприймається ним не як божественне надходження, а як результат доброго розуміння та "остроумності", де прилучення до віри означає прилучення до інтелектуальної культури світу, за якою вірування в єдиного Бога є не тільки святе, а й розумне. При такому підході віра і розум не взаємовиключаються, а стають майже тотожними. Як те, що непідвладне глибокому чутливому сприйняттю, віра для Іларіона є результатом особливого чистого розуму. Високо оцінюючи роль і значення розуму, Іларіон акцентує увагу на ролі мови як чинника, що конституює народ як самостійну спільноту, однак віддає перевагу не слову, а справі, єдності слова і діла. Так, схвалюючи діяльність Ярослава Мудрого, він звертає увагу на те, що той не тільки насіяв книжними словами серця вірних людей землі руської, сприяв написанню книг, а й на те, що не залишив сказане на сказаному, а завершив ділом.

Місцем локалізації пізнання, розуміння світу та діяльності в світі Іларіон вважав серце, в якому "сяє розум" і з яким пов'язана воля та бажання, котрі, як і розум, відіграють вирішальну роль в діях людини. При характеристиці поглядів Іларіона слід підкреслити й те, що як прибічник монархічного принципу правління у єдинодержавності він вбачав запоруку єдності і сили держави, її територіальної цілісності, прославляв тих князів, які принесли славу руським землям, закликав до єдності Русі, зміцнення держави для збереження і примноження її багатств, незалежності всієї Русі, розвитку освіти.