Україна доби диктатури дворянства: економіка та етносоціальна структура (1775-1861 рр.)

Кінець XVIII — початок XIX ст. характеризуються значними змінами в геополітичному становищі Центральної та Східної Європи. Зникають сусідні з Україною держави, що віками загрожували агресивними нападами існуванню українського народу. Продовжується нарощення могутності Російської імперії. Тепер до Росії була приєднана Волинь, Холмщина, Правобережна Україна, а також Крим і прадавня територія Київської Русі — Північне Причорномор´я, куди переселилися великі маси українського населення. Виникає ще один український регіон — Південна Україна. У цей період українці створили свою етнічну територію — Кубанське козацтво.

Як наслідок у складі Російської імперії зосередилася переважна більшість українських земель і українського населення (близько 90%), які звалися Наддніпрянщиною, або Наддніпрянською Україною. В історичній долі українського народу вона, як і раніше, відігравала визначну роль. Свою колонізаторську політику царизм здійснював адміністративно-насильницькими методами, розділивши українські території на типові російські губернії, не враховуючи їх особливостей, — 9 губерній (уніфікація малоросійських земель).

На початку XIX ст. точиться боротьба між союзом реакційних монархій Європи та революційною Францією. Російський царизм був однією із провідних сил у цій боротьбі. З приходом до влади у Франції Наполеона європейські монархи стали зазнавати безперервних поразок. Лише після невдалого походу на Росію Франція була переможена. Походи Наполеона, скасування ним кріпосництва в Польщі дали українському дворянству надію на звільнення з-під влади царизму й України. Однак більшість українського населення виявляла готовність воювати проти нього.

Російська армія, в якій було немало українців, перебуваючи у Франції, близько знайомилася з вільнолюбивими ідеями французької революції і потім поширювала їх у себе вдома. Однак царизм насаджує в Російській імперії реакцію, а також підтримує її в Європі. Особливо реакційну політику проводив Микола І, за царювання якого Росія перетворилася на жандарма Європи. Його колоніальна політика в Україні була ще жорстокішою, ніж за часів Петра І.

Війна Роси проти Туреччини у 1828-1829 pp. стала переможною значною мірою завдяки допомозі козацтва Задунайської Січі. Однак істотного впливу на становище України це не справило, як і те, що українське селянство Правобережжя не підтримало польського повстання 1830-1831 pp. та європейських революційних рухів у 1848 р. Закономірним результатом кріпосницької реакційної політики, зокрема і в національному питанні, була ганебна поразка царської Росії в Кримській війні. Та й після неї колоніальне становище Наддніпрянщини не змінилося.

До складу Австрійської імперії у 1772 р. була включена Галичина, частина Волині і Поділля, а в 1775 — Буковина. Україна виявилася розділеною на дві частини державами, між якими існували значні суспільно-політичні відмінності. Такий стан тривав до 1914 р. А це сприяло посиленню в Наддніпрянській Україні процесу консолідації українських земель, взаємній інтеграції чотирьох її регіонів — Лівобережжя, Слобожанщини, Південної України та Правобережжя.

Лівобережжя — це землі колишньої Гетьманщини, де існував свій суспільно-політичний лад та культура, що відрізняли їх від інших. Населення тут було переважно українським (на 95%). У 1783 р. в цьому регіоні відбулося закріпачення селянства. І хоча це здійснювалося на фоні загального занепаду кріпосництва в Росії і скасування його у багатьох країнах Європи, царизм твердо запроваджував його і відстоював. Цей регіон мав густу мережу міст і містечок, де значна частина населення, як і в селах, вела сільське господарство. Частина міщан займалася ремеслом і торгівлею. Однак до середини XIX ст. українці стали меншістю серед купецтва, чисельно поступаючись росіянам і євреям, які все більше тіснили їх у конкурентній боротьбі і в галузі ремісничого виробництва. До середини XIX ст. лівобережне міщанство набуло поліетнічного російськомовного характеру. Водночас селянство, а також місцеве дворянство, що вийшло з козацької старшини, на початку XIX ст. було ще не зрусифіковане, українське. Певні обмеження прав українського дворянства, введення кріпосництва викликали на Лівобережжі гострі антиросійські настрої. Це було однією з причин піднесення національного руху, центр якого певний час перебував у цьому і сусідньому Слобожанському регіонах.

Слобідська Україна, започаткована українським селянством і козацтвом у середині XVII ст., багато в чому нагадувала Гетьманщину. Створивши тут напівавтономну адміністративно-полкову систему, ліквідовану царизмом у 1765 p., козацтво і старшина утвердили на довгий час своєрідні українські національно-культурні традиції, які з часом переросли в боротьбу за національне відродження. Економіка Слобожанщини, соціальна і національна структура в основному аналогічні тій, що існувала в Гетьманщині.

Значно відрізнялася в соціальному і етнічному відношенні Правобережна Україна. Тут царизм зберіг без змін соціально-економічний лад, який був за Речі Посполитої. Більшість населення цього регіону — українські селяни-кріпаки. Соціальну групу поміщиків-кріпосників цього краю складали переважно польські магнати і шляхтичі, які до 30-х років користувалися тими привілеями і правами, що й у свій час в Речі Посполитій. Вони ж займали всі керівні посади в місцевому адміністративно-державному апараті. Тому територія Правобережжя довгий час перебувала під впливом польської мови і культури. Навіть у Києві це було відчутним аж до польського повстання 1830-1831 pp.

Після цього царизм почав здійснювати політику витіснення польської еліти з усіх її позицій. Тепер активно здійснювалася інтеграція цього краю в Російську імперію. Царизм проводив масове переселення сюди росіян, в основному в міста — професорів, чиновників, військових, ремісників. Особлива увага приділялася русифікації Києва, в якому відбувалася своєрідна боротьба польських, російських і українських впливів. Зрозуміло, що держава підтримувала російський, і він поступово зміцнював свої позиції. Цю політику деякою мірою підтримувало і численне єврейське населення. Попри все царизм ввів для нього так звану «смугу осілості» та заборону займатися землеробством. До середини XIX ст. кількість євреїв тут зросла до 10 відсотків. Це загострювало соціальні конфлікти в регіоні. Економіка Правобережжя на початку XIX ст. мала переважно сільськогосподарський характер.

Південна Україна була приєднана до Російської імперії в кінці XVIII ст. і заселена українцями, росіянами, німцями, румунами, молдаванами. Переважаючим населенням тут були українці (70% — у кінці XVIII ст.). Відсутність класичного російського кріпосництва, хоча в 1796 р. деякі кріпосницькі повинності і вводилися, можливість без особливих труднощів придбати землю, прекрасні природні умови і родючі чорноземи привабили сюди великі маси населення: з 1800 по 1869 рік сюди переселилося і осіло 2,6 млн чоловік.

Після усунення загрози татаро-турецьких нападів на цих родючих чорноземах стало можливим запровадження осілого землеробства і тваринництва. Близькість моря, наявність вигідних водних торгових шляхів по Дніпру та інших річках створювали можливості ефективно і дешево пов´язати цей новий землеробський район з європейським ринком. Зростали міста. Найбільшим містом в Україні була Одеса, заснована у 1794 р. В 40-х роках вона випередила Київ і до початку XX ст. залишалася на першому місці по кількості мешканців, поступаючись лише Москві і Петербургу. Швидко розквітали і такі центри, як Катеринослав, Миколаїв, Херсон, засновані в кінці XVIII ст.

Для Півдня України характерною була атмосфера підприємництва, сприяння торгівлі і промисловому та сільськогосподарському виробництву товарного характеру. Це сприяло до переорієнтації значної частини виробництва України на міжнародні торгові операції через південноукраїнські порти, на економічну інтеграцію з Півднем всіх регіонів. Через чорноморські порти для України відкривався шлях до швидкого економічного розвитку. В динамізмі розвитку Південної України велика заслуга фаворита Катерини II Григорія Потьомкіна, який користувався у неї великою довірою. Це був фактично необмежений «управитель» цього величезного регіону. Щоб успішніше вести боротьбу з Туреччиною, він відродив козацтво — «Військо чорноморських козаків», а сам отримав титул Великого гетьмана Чорноморського війська. У містечку Олешки була заснована Січ, де зібралося близько 12 тис. козаків. Старшина не обиралася, а призначалася Потьомкіним. У 1791 р. Григорій Потьомкін помер, і царизм переселив козацтво на Тамань, трохи пізніше — на Кубань, де воно створило Кубанське військо, яке продовжувало традиції Запорожжя. Всі намагання царизму зрусифікувати його закінчилися невдачею, і до початку XX ст. це був міцний військовий, адміністративний та економічний центр українського козацтва.

Завдяки ініціативі Григорія Потьомкіна на Півдні України на кожну селянську сім´ю виділялося 60 десятин землі. Він також підтримував в містах південного регіону діяльність іноземних, особливо французьких купців.

Таким чином, геополітичне становище України визначало деякою мірою сприятливі умови для прискорення економічного прогресу. Однак кріпосницький лад гальмував розвиток виробничих сил.